— Так оце тут ти i живеш?

Алiса з порогу озирала кiмнату, намагаючися запам’ятати кожний сантиметр побаченого. Це ж квартира Олексiя, її Олексiя! Його кiмната. Запах якийсь дивний. Слабенький, але вiдчутний запах.

— Треба провiтрити, — Алiса попростувала до вiкна.

— Нi, маленька, — Олексiй спинив її. — Я навмисне позачиняв вiкна. Вiдтодi, як загинула Галина... — похнюпившися, вiн повiв далi: — Розумiєш, при вiдчинених вiкнах я не почуваюся комфортно. Я просто боюся вiдкритих вiкон, вони — мов пащi хижакiв, готовi заковтнути людину. Галина якомога частiше провiтрювала квартиру — i от зрештою випала з вiкна. Я тодi ледь не кинувся слiдом за нею.

— Ти її все ж кохав? — iз завмиранням серця спитала дiвчина.

Раптом Олексiй перелякано замовк, немов сказав зайве, i докiнчив:

— Розлучатися не хотiлося, ти ж пам’ятаєш, я казав...

— Авжеж. Слухай, Олексiю, — вона заходилася водити пальчиком по тильному боку його долонi. — Мене це весь час мучить. Можливо, вона довiдалася, що ми з тобою... от i вирiшила пiти... тобто покiнчити...

Якась тiнь промайнула пiд самою стелею. Алiса здригнулася, мимоволi зробила глибокий вдих i зi слабким здивуванням помiтила, що встигла звикнути до запаху. Навiть дуже приємнi пахощi, приємнiшi до парфумiв, он як!

— Облиш, маленька, не мучся, — заспокоїв дiвчину Олексiй. — Вона випала з вiкна зовсiм випадково, на моїх очах.

Алiса полегшено зiтхнула i спитала:

— Олексiю, а навiщо ти завiсив вiкна? Зараз день.

— Боюся, — чесно зiзнвся вiн. — Клята мiлiцiя пiдозрювала мене... ну-у-у, що я нiби-то допомiг Галинi випасти з вiкна... Так от, за мною стежили протягом трьох мiсяцiв. Я боюся їх питливих, прискiпливих поглядiв. Iнодi менi здається, нiби за мною стежать люди з дому навпроти. Птахи, якi пролiтають повз вiкно. Сонце. Боюся.

— Але ж квiтки майже загинули, — Алiс обережненько торкалася пожовклих круглих листочкiв фiалок. — Ти їх не поливав. Хiба так можна, Олексiю? Зате кактуси вижили. I ця... Яка красуня!

Дiвчина захоплено розглядала паслiн. Їй дуже сподобалися тонесенькi, трохи закрученi з бокiв серцевиднi листочки й розкiшнi грона глянсово-червоних ягiд. — Як ця рослина зветься?

— Паслiн. Улюбленець Галини. Вона спецiально опромiнювала насiння рентгеном ще за часiв роботи у клiнiцi. Незвичайний екземпляр. Мутантик, як називала його Галина.

— Цей мутантик стiйкий, вiн не зiв’яв, хоч ти його й не поливаєш, — Алiса приголубила серцевиднi листочки. Одразу ж на неї накотила хвиля нiжностi. — Як хороше в тебе, Олексiю! Принеси води, бо земля геть висохла.

— Зараз, маленька. Тiльки ти краще не торкайся цiєї рослини. Галина казала, що вона отруйна.

— Хiба? Нiколи б не подумала. Я навiть чула, що пасльоновi ягоди можна їсти. Ну добре, не буду. Певна рiч, твоя Галина мала рацiю щодо отруйностi. Вона краще вiд усiх знала свого удюбленця. Знала так, як я тебе ще пiзнаю...

Алiса обернулася до Олексiя, але той вже пiшов у кухню. За хвилину вiн з’явився з глеком холодної води.

— Галина могла й збрехати, щоб я не займав квiтку. Вона не хотiла, щоб я навiть наближався до горщика, — Олексiй замовк, з насолодою милуючися дiвчиною. — Це добре, що ти вирiшила попiклуватися про паслiн. Кактуси теж полий. А фiалки...

— Бiдолашнi фiалки загинули, — сказала Алiса, знов повернувшися до паслiну, який притягав її, мов невидимим магнiтом.

Руки Олексiя мимоволi обiйняли дiвчину за плечi.

— Я хочу, аби ти пiклувалася про рослини завжди. Я завинив перед Галиною. Я не хотiв її зрозумiти... Менi так здається, маленька. Тож пiклуйся про квiти. Менi так буде легше.

Його обiйми ставали дедалi мiцнiшими, пальцi наполегливо шукали застiбки сукнi. Несподiвано Алiса вiдчула невиразну стурбованiсть. Стеля кiмнати немов ледве опустилася.

— Олексiю, стривай. Не треба так одразу. Я не можу. В тебе не прибрано, усе вкрите пилом. Дай менi хоч трошки часу, аби прибрати.

— Нi, маленька. Зараз, — в голосi Олексiя на мить з’явився i одразу зник боязкий вiдчай.

— Що з тобою, коханий?

— Не знаю. Боюся. Я непевен...

Олексiй заплющив очi. Жадiбно ковтнув повiтря.

— Врятуй мене у своїх обiймах. Постав глек.

Вiн пiдхопив дiвчину на руки й зiгнувся над нею, мовби намагаючися прикрити вiд невидимої небезпеки.

Нiколи не позабуде Квiтка той день, тому що вiдтодi розпочалася жахлива самотнiсть. Як завжди вiн допомагав Хазяйцi боротися проти Хазяїна. Знаючи про її душевну беззахиснiсть, Квiтка дедалi бiльше насичувала повiтря пахощами ненавистi, а згодом шаленої лютi. Несподiвано сталося те, чого вона боялася бiльш вiд усього: Хазяйка не витримала, зомлiла. Хазяїн опинився поруч. Квiтка не розумiла, та й зрештою нiзащо не змогла б збагнути того, що вiдбулося потiм. Одне зрозумiло: Хазяїн щось зробив з Хазяйкою, i вона зникла. Квiтка бiльше не вiдчувала її душевної теплоти, ласки, любовi. Щоправда, Хазяїн щодня добрiшав, проте часто забував полити Квiтку. У сердеги пересихали нiжнi ниточки корiнцiв, пiснi соки не могли надати стеблинi пружностi.

Ледве дожила гинуча Квiтка до появи Молодої. Вона вiдчувала, що це не Хазяйка, проте їхнi сутi були дуже схожi. Молода одразу ж пожалiла Квiтку, попестила листочки. Ох, що за приємний жест, що одразу навiяв такi приємнi спогади! Якою теплотою вiдлунювали пестощi у найменшiй клiтинцi стеблини!.. Проте слiдом сталося щось нестерпне: Хазяїн у свою чергу почав пестити Молоду. З Хазяйкою вiн нiколи так не поводився, лише виснажував її, дратував, мучив, нищив, вбивав. А от щоб так мило й нiжно...

I Квiтка вмить зненавидiла їх. Якщо Хазяїн привiв до неї нову господиню, якщо Молода прагне замiнити Хазяйку, це аж нiяк не означає, що Квiтка розлюбила свою Хазяйку. Як палко Квiтка сумувала за нею! I що ж лишалося робити нещаснiй, невтiшнiй Квiтцi? Тiльки вилити усю ненависть та лють, що накопичилися у листi, на Хазяїна та Молоду, котру вона тiльки-но готова була полюбити. Зробити целегко, оскiльки теплий вiтерець не вiяв з вiкна. Повiтря в усiй квартирi було пiдвладне Квiтцi. А разом з повiтрям i ця парочка.

Олексiй нiяк не мiг збагнути, кого нагадує йому Алiса. Головний бiль заважав думати. Вiн узяв у руки миле личко й заходився обережно витирати нiжну шкiру рукавом пiжами. Пiд пальцями шкiра зморщувалася, лущилася, каталася дудочками та обсипалася на постiль.

— Облиш, любий, — попрохало тiло без обличчя. Вiн поглянув на темну пляму посеред купи подушок й вiдстрибнув на протилежний бiк лiжка.

— Галина! Як ти тут опинилася? Ти ж загинула.

Обличчя-маска, яку вiн усе ще мiцно тримав у руках, боляче вкусило його за палець. Це теж було обличчя його покiйної дружини. Та лице посеред подушок виявилося суцiльним темно-сизим синцем з вибитими зубами й єдиним вцiлiлим пiсля падiння з вiкна оком, а очищена вiд луски гриму маска у руках — лицем Галини пори їхнього знайомства: молодим i гарненьким.

— Не бiйся, я Алiса, — долинув до нього мовби з-за туманної завiси мелодiйний голосок. При цьому вiко вибитого ока склалося у лагiдну посмiшку. — Втiм, менi самiй теж неприємно ходити небом iз суцiльним синцем замiсть обличчя. Надягни на мене маску, прошу. I погладь по щоках, аби вона приросла.

Олексiй негайно зробив, як просила Галина. Маска сидiла добре, замiсть вибитого з’явилося живе око, зуби теж виявилися на мiсцi.

— Задушно тут якось, — Галина весело скинула на пiдлогу ковдру i заходилася легенько поплескувати себе по тугих стегнах. — I спекотно.

— Люба, та ти, здається, помолодшала, — пробелькотав Олексiй, замиловано розглядаючи її тiло.

— Це просто тому, що ти давно вже не бачив мене такою. Весь час стирчиш у своєї... Як її звати?

— Алiса.

— Так, у цього свого дiвчиська... Олексiю, я i є Алiса, обiйми мене, любий! Ти що, не пiзнаєш мене?.. Упiзнав, от i добре. Ти знаєш, як я кохаю тебе. Навiть коли ти викинув мене з вiкна...

Олексiй здригнувся i почав виправдовуватися:

— Що ти, люба! Я не хотiв! Я проти волi.

— Це ти зробив i далi робиш задля своєї дiвчини. Це все Алiса! Ах, як гарно, як мило. Хiба нi? Тодi згадай!

I Олексiй вже вкотре пережив i побачив подумки тi подiї. Пiд впливом каяття вiн впав до нiг дружини i почав вкривати їх цiлунками.

— Галино, Галино... Маленька моя Га-ли-ноч-ка. Га. Ли. Ноч. Ка. Ти повернулася звiдти, вiдкiля зазвичай не повертаються, а я так тужив за тобою!

— Авжеж, любий. Тiльки коли смажитимеш мене, настромляй на рожен так, шоб вiн пройшов точнiсiнько пiд хребтом, а не випнувся межи ребра.

Олексiй схотив курячу тушку, настромив її на довжелезний рожен й заходився смажити у величезному коминi, що з’явився просто у стiнi.

— Добре, ой, як добре, — раз-у-раз пiдбадьорювала тушка, обертаючися над язиками полум’я, — пiдкури трiшечки ще лiву нiжку. I бiк.

Олексiй старався з усiх сил. Вiн обертав рожен усе швидше i швидше. Пiт рясно котився з чола, заливав очi, а тушка нiжно лопотала:

— Швидше, ще швидше, любий!..

Несподiвано курка спалахнула i вмить обвуглилася. З комину замiсть неї вистрибнула потворна подоба кенгуру. Тварюка стрибала по кiмнатi й скрiзь паскудила. Олексiй зiдрав з лiжка простирадло i почав у такий спосiб полювати на кенгуру, перевертаючи стiльцi та клацаючи зубами.

— Не впiймати, не здогнати! — верещала тварюка, роблячi огиднi рухи тiлом i зухвало задираючи важелезний хвiст. Олексiй вже не на жарт розлютився. Вправно звивши з простирадла ласо, скочив на стiл i вмить зкрутив кенгуру.

— А тепер зiзнавайся, хто ти наспра...

Вiн не встиг договорити, як тварюка знов обернулася на Галину. Заздалегiдь запiдозривши оману, Олексiй зiрвав з неї маску, аби на власнi очi побачити приховану суть перевертня. Маска шкiри зiщулилася й випарилася без слiда, а з кривавої рани на обличчi прорвався нестримний потiк бiлих гробакiв. Втрачаючи рештки розуму вiд огиди, вiн заходився щосили хльоскати навiдлiг бридку липучу масу.

Зараз Олексiй особливо швидко довiв її до екстаза. Алiса жадiбно хапала ротом шматки спекотного повiтря, як раптом виявилося, що її обiймає молоденька жiночка.

— Хто ви?! — перелякано заволала сердега, оскiльки жiночка робила з нею те, що мiг робити лише тiльки Олексiй.

— Заспокойся, маленька, нiчого страшного. Я Галина. Я померла.

— То ви Олексiєва дружина? — скрикнула дiвчина, намагаючись звiльнитися з мiцних обiйм. Це їй не вдалося, i вона жалiбно скрикнула: — Олексiю, Олексiю, де ти? Це я, Алiса. Допоможи!

— Як ти тут опинилася, Галино? — поцiкавилася Галина голосом Олексiя i хижо вишкiрила зуби. — А ти непогана, маленька. Якби я була чоловiком, неодмiнно з’їла б тебе, мов iндичку.

Нарештi вона вiдштовхнула Алiсу й сiла на спинку лiжка. Трохи оговтавшися вiд огиди, дiвчина посмiлiшала та наважилася запитати:

— Невже ви були такою красунею, перш нiж вмерти?

— А хiба Олексiй не показував тобi моєї фотокартки? — здивувалася небiжчиця. — От якi цi чоловiки! Вiн колись присягався, що буде ностити мене на руках i вихвалятиметься перед усiма, яка в нього красуня-дружина. Бач, що з цього вийшло? Вiн кидає мене заради тебе. Останнiм часом ти, люба, помолодшала, проте я теж часу не гаяла.

Чи подобаюся я тобi? Ми ж майже родички: дружина-небiжчиця i дружина майбутня. Цiкаво, що Олексiй думає про тебе?.. А найголовнiше — коли вiн пришиє тебе.

Побачивши, як зблiдла дiвчина, Галина загадково посмiхнулася i подивилася угору. Тої ж митi зi стелi на постiль поринули зграї фiолетових пацюкiв.

— Галина, Галина... Маленька моя Га-ли-ноч-ка. Га. Ли. Ноч. Ка, — скиглили вони. Один особливо великий щур, поважний i солiдний, мов адвокат, скочив дiвчинi на груди, басовито й протяжно замуркотiв:

— Вибач, маленька, але ми не припустимо, аби небiжчиця сама розповiдала про те, як її вбив власний чоловiк.

— Як це?! — вiд жаху й огиди бiдолашну Алiсу била пропаснця.

— Дуже просто. Дивись уважно, маленька.

Дiвчина ледь наважилася глянути у бiк вiкна, що знаходилося за стiною у сусiднiй кiмнатi, але по цьому вже не могла вiдвести погляду вiд того, що там вiдбувалося. Алiса в усiх подробицях побачила, як Олексiй пiдiйшов до дружини i щось сказав їй. Як Галина похитнулася й привалилася до нього. Як Олексiй розвернув її та штовхнув у жадiбно роззявлену пащу вiкна, за якою були невагоме повiтря та неминуча смерть унизу.

— Який жах!.. — Алiса у вiдчаї кусала губу.

— З-за тебе, маленька, загинула людина. Жiнка. Падаючи, вона розплющилася, розмазалася по землi, мов масло по бутерброду. А ти зайняла її мiсце бiля Олексiя.

— Я не хотiла! Я ненавмисне!..

— Ну то й що? — щур скроїв презирливу гримасу. — Якби не ти, Галина лишилася б живою. Отже, тепер ми просто заберемо твоє життя.

— Як?!

— Дуже просто. Був наш суд, суд пiдлотного життя, i ми винесли тобi вирок: покарання через побиття хвостами зi з’їданням, — охоче пояснив щур. Галина, яка стояла поруч, бузувiрськи посмiхнулася, прокусила собi руку й помазала дiвчину власною кров’ю. Тої ж митi фiолетовий клубок впав на Алiсу. Дiвчина вiдштовхувала тварин, намагалася скинути, визволитися, але вони боляче шмагали її огидними голими хвостами по обличчю, по шиї, по грудях. Поступово хвости потовстiшали та перетворилися на Олексiєвi руки.

— Алiса, — стомлено сказав вiн i застогнавши повалився убiк, мов п’явка, що досхочу насмокталася кровi. Дiвчина на мить зазирнула у його божевiльне обличчя. Зiницi Олексiя розширилися так, що райдужна оболонка очей майже зовсiм зникла. Цi дивнi очi випромiнювали безмежний подив i переляк.

— Алiса, — знов повторив Олексiй.

Обличчя розпухло i горiло, немов до шкiри прикладали маску з кропиви. Алiса провела рукою по щоках. Долоня стала мокрою вiд слiз.

— Ти вбив Галину, — впевнено сказала дiвчина. — Викинув з вiкна.

— Так, — Олексiй навiть не спробував заперечити. — Вiрно. Я вбивця.

Застогнавши, Алiса пiдвелася i нетвердою ходою попленталася по кiмнатi, збираючи розкиданi речi.

— Чому ти менi нiчого не сказав? Я живу з вбивцею. Що менi тепер робити? Кров цiєї бiдолашної вкрила мене з голови до нiг. Ось, дивись на свiтло, — Алiса пiднесла руку до очей i розчепiрила пальцi. — Кров. Її кров.

— Це тебе обходить, маленька, — спробував заспокоїти її Олексiй, хоча й без особливої упевненостi. — Все’дно я зробив би це. Рано чи пiзно, але зробив би.

— Рано чи пiзно — нехай так. Але тепер, Олексiю, це сталося з-за мене! Ти не розумiєш!.. — Алiса болiсно застогнала i кинула одяг назад на пiдлогу: — Нi, не вiзьму. Нiчого не можна брати. Тут усе у кровi Галини, як i моє тiло. Я пiду на вулицю голою. Нехай люди побачать мене закривавленою з голови до нiг.

Дiвчина вийшла у темний передпокiй. Олексiй напружився, очiкуючи прощального грюкання дверей, який означав би остаточний розрив з коханою. Як несподiвано почув переляканий зойк:

— Олексiю, де дверi?!

Вiн кинувся на допомогу Алiсi й заходився мацати руками холодну стiну. Увiмкнув свiтло — i вiдсахнувся: нiяких дверей не було! На їхньому мiсцi по пошерхлому багряному каменю плазували сiрi тiнi.

— Це неможливо. Нас замурували, — Олексiй щосили здавив скронi.

— Я зателефоную до мiлiцiї, — Алiса позадкувала, потiм обернулася...

— Олексiю!!!

На них чекало найжахливiше: дверi у вiтальню, де стояв телефон, теж кудись зникли. Натомiсть з’явилася стiна, заклеєна жалобними чорними шпалерами iз дрiбним золотавим вiзерунком.

— Олексiю, що ж це таке? — мов сп’янiла, дiвчина повернулася до лiжка, повалилася на нього i мерзлякувато загорнулася у ковдру. — Ми у пастцi, я разом iз вбивцею. Звiдси немає виходу. Господи!..

Це дiйсно було так.

Квiтка почувалася якнайкраще, вiдновивши сили. Вона була цiлковито задоволена тим, як Хазяїн поводився з Молодою, як вони гасали по квартирi, очманiлi вiд пахощiв ненавистi, як стояли перед виходом назовнi i не бачили виходу. Квiтка добре попрацювала, навiть притомилася, зате тепер ця парочка повнiстю пiдкорилася їй. Тiльки б ще примусити їх марити синхронно!.. I внутрiшньо напружившись, Квiтка продовжувала виливати свою ненависть.