— Олексiю, нам треба серйозно поговорити.

Вiн здригнувся. Це була перша згадка про те саме з момента тої самої розмови. Спочатку Олексiй докоряв собi за надмiрну балакучiсть, завдяки якiй було вiдкрито таку надважливу таємницю. Добре, що вони оформили все як слiд, уклали шлюбний контракт, що менше нiж десять рокiв тому багатьом оточуючим здавалося справжнiсiньким дикунством. Тепер Галина навряд чи наважиться подати на розлучення та розпочати розподiл майна, бо шлюбний контракт у цьому разi спрацює не на її користь. Адже окрiм слiв Олексiя, необережно кинутих пiд час сварки, жодних аргументiв у неї не було. I хтозна, чи казав вiн правду, а не дратував ненависну дружину зайвий раз!

Отже, для суду цього замало. Для суду портiбнi справжнi докази.

Проте Олексiц все ж побоювався, що дружина влаштує сцену, розридається або переб’є геть увесь посуд у квартирi. На щастя невдовзi з’ясувалося, що вiн переоцiнив потенцiйнi здiбностi Галини. Вона нi словом, ба навiть жодним пiвнятяком не виявила, що подружня зрада схвилювала її. Олексiй вже майже заспокоївся i подумки навiть почав потроху кепкувати над власним боягузством. Кiнець кiнцем вiн вирiшив, що Галина просто не звернула уваги на його слова. Як раптом сьогоднi...

— Нам треба серйозно поговорити.

Олексiй витягнувся у крiслi, поклав ногу на ногу i зпiдлоб’я позирнув на дружину. Вона стояла спиною до вiдчиненого вiкна, стискаючи у руцi вологу ганчiрку.

— Люба, давай-но перенесемо це на вечiр, — повiв Олексiй лiниво. — Ти прибираєш квартиру, от i прибирай. Я ще не...

— Нi, зараз, — вона неуважно погладила стебло паслiна, проте тої ж митi схаменулась i заходилася ретельно терти пальцi ганчiркою, як перед цим пiдвiконня. — Зараз, негайно.

Галина щосили трусонула головою, аж кiстки в шиї хряснули. Тонке пасмо волосся випало з недбало зробленої зачiски, перетнуло око i перекреслило щоку. Олексiй побачив, як пiд глянсовою шкiрою у цьому мiсцi затрiпотiв крихiтний м’яз.

— Ти тiльки не хвилюйся, Галино, — попрохав вiн.

— Я i так цiлком спокiйна, — збрехала дружина. При цьому тiпання щоки зробилося помiтнiшим. — Скажи, Олексiю, ти давно з нею... зустрiчаєшся?

— Два мiсяцi, — десь на самому днi души вiн вiдчув невиразне занепокоєння. Дiйсно, навiщо повторювати помилку i давати дружинi зайвi козирi? Проте принижуватися та критися було так неприємно... Нi, краще вже бути вiдвертим!

— Два мiсяцi, — немов луна повторила Галина, пiдвiвши очi до стелi. — Слухай-но, Олексiю, чи не хотiв би ти зi мною розлучитися?

Вiн моментально розпрямився i пильно придивився до дружини, немов зустрiвшися з нею уперше.

— Галино!.. — подальшi слова здивування не йшли з горла. Отже, все ж наважилася?!

— Авжеж, любий, — вела далi дружина тим самим тоном, так i не дочекавшися вiд Олексiя бiльш зрозумiлої вiдповiдi, — розлучитися — i край. I крапка. Дати волю одне одному. Ми ж протягом усiх цих рокiв... Ба нi. Спочатку все було добре, колись давно, в iншому життi, як ми були ще молодi. Ти кохав мене, Олесю, кохав до нестями! Щоправда, весь час дражнився, наспiвував:

Пам'ятаєш, Олесю?

Галина якось жалiбно посмiхнулася. Нiчого не сказавши, Олексiй тiльки головою кивнув.

— А пам’ятаєш, як ми мрiяли про майбутнє? Яхта... Я хотiла назвати її “Актинiєю”, а ти дражнився, стверджуючи, що оскiльки актинiї живуть на днi, то й яхта пiде на дно. I смiявся. Господи, Олексiю, як ти смiявся...

— У нас чудовий “Вольво” останньої марки, — протягнув Олексiй, який несподiвано для себе теж занурився у спогади.

— Автомобiль — це не те. Це iнше. На ньому не попливеш по океанськiй передзахiднiй дорiжцi, аби наздогнати “зелений промiнь”. Та й навiщо менi машина, якщо я майже не виходжу з дому? Ми прямуємо у протилежнi боки, у рiзнi кiнцi шляху. Тож давай розiрвемо останню ниточку, що з’єднує нас! Не варто бiльше тягнути. Тодi в тебе буде свiй шлях, у мене — свiй.

Олексiй дуже зрадiв. Дуже! Вiн кинувся до дружини, аби пiд впливом вдячностi розцiлувати її. Проте раптово вилив на Галину справжнiй потiк розради:

— Ну що ти таке кажеш, люба! Як я можу покинути тебе? Дурницi! Ми прожили стiльки часу разом. Щасливих рокiв було значно бiльше, нiж тобi здається, запевняю тебе!..

“Iдiот, що за нiсенiтницi ти верзеш?!” — на днi свiдомостi бився розчавлений голос, та слово було вимовлене. Усе, пiзно.

— Галю, пробач менi. Чуєш? Пробач! Я розiрву стосунки з нею...

(“Ти розiрвеш стосунки з Алiсою?! Кретин!”)

— Вiзьми свої слова назад, прошу. Ну, будь ласка!..

З грудей Галини вирвався подих полегшення. Вона мiцно поцiлувала чоловiка й бадьоро заговорила:

— Олесю мiй, дякую, дякую тобi! Я й помислити не насмiлювалася про таке щастя. Е-ет, яка ж я дурна! Виявляється, ти залишився таким же люблячим та шляхетним, як колись. I я насмiлилася сумнiватися у тобi?! Це я прошу вибачення у тебе, мiй любий! Отже, пробач. Щиро прошу.

А вiн вже впав у крiсло i до болi стиснувши долонями скронi, мовби розглядав себе збоку. Ось сидить чоловiк, у якого мiзкiв не бiльше, нiж у задрипаного страуса, яких ховає голову у пiсок i вважає, що таким чином уникає небезпеки. Тiльки-но цьому чоловiковi... ба нi, цьому телепню у штанях дружина запропонувала розлучення (а це не на користь їй, бiдоласi!) — i тiльки-но вiн сам (сам!) вiдмовився вiд цього. Надчудово! Самому вiдмовитися вiд власного щастя, власноруч вирвати з серця потяг до маленької Алiси з країни мрiй... I як тiльки таке вирвалося з вуст?!

Олексiй скригонув зубами вiд лютi. Немов пiдтримуючи його, зарипiли пружини крiсла. Галина продовжувала захоплено белькотiти нiкому непотрiбнi подяки. Розкуйовджена квочка-домосiдка не першої молодостi, колишня красуня у халатику, капцях i з ганчiркою в руцi, брудною, як вона сама.

Олексiй остаточно розлютився й заволав:

— Та припини нарештi трiщати, ти, канарка пом’ята! Нудно слухати твої дурнi слововиливи! Шляхетний? Знайшла шляхетного, годi й казати! Сиджу усе життя у цiй смердючiй дiрi разом iз тобою, всi прибутки обертаю на долари i складаю їх на якусь твою iдiотську яхту, що при першому-лiпшому штормi потоне, хай їй грець! Машину купив — то вiд тебе тiльки й чути, що суцiльнi докори! Коли яхта твоя мрiя — ти й накопичуй, так ти ж у нас працювати не можеш, бо це, бачте, шкiдливо! Ач, яка панi!.. Навiть власного будиночка у передмiстi не зумiв придбати з-за твоїх примх. Яка ще тут шляхетнiсть, коли ти стирчиш тут усе життя поруч i примушуєш мене зiзнаватися у коханнi, що давно вже вмерло?! Пожалiв я тебе, i годi! А ти вже й зрадiла.

Галина нарештi замовкла. Очi її розкривалися усе ширше i зрештою вирячилися, мов у жаби. Олексiй несподiванно вiдчув непереборну вiдразу до дружини. Здавалося, вона накопичувалася роками i зараз зненацька вилилася назовнi, немов гнiй з чиряка, що прорвав.

— Бозна, навiщо я одружився з тобою, Галино. Грошей в тебе не було, зв’язкiв теж. Хiба що пика така собi, вродливенька. Либонь, просто пожалiв. А ти мене не жалiла. Усе життя зiпсувала, паскудна ти тварюка! Якби не ти, я б зараз мiг очолювати вiддiл… або пiдроздiл... нi, всю нашу фiлiю! Директор фiлiї, уявляєш?! Це ти зв’язувала мене, не давала робити кар’єру. У мене нiколи не вистачало сил сказати тобi правду i таки розлучитися з тобою. Ах, що скажуть товарищi по службi, ах, що скаже начальник! А друзi?! А як же почуватиметься моя бiдна дружина?! Тебе жалiв, ясно? Тебе!!!

— Ти менi непотрiбна. Я кину тебе. У тiєї дiвчини буде дитина. Моя дитина, Галю!..

Вiн брехав люто, несамовито. Вiн домагався тiльки одного: якомога болючiше зачiпити Галину, щоб вона перекинулася через пiдвiконня на вулицю. Йому здавалося навiть, що повiтря, котре з силою виривається з його легелiв з кожним словом, зараз же повалить дружину, пiдхопить, мов вiтер пушинку.

Справдi, почувши звiстку про дитину, Галина почала повiльно осiдати, закативши очi. Тiльки падала вона не назад, а осiдала вниз i трохи уперед. Олексiю здалося навiть, що з тiла дружини несподiвано зник кiстяк, настiльки повiльно i плавно вiдбувалося падiння.

Якимось незрозумiлим iнстинктом вiн зрозумiв, що одяг Галини не повинен торкатися брудної пiдлоги, i схопив її пiд пахви. Важке тiло лантухом привалилося до плеча Олексiя, зведенi судомою пальцi стискали ганчiрку. Мимоволi пригадалися палкi обiйми Алiси.

— Не туди, люба, — з докором мовив Олексiй, не вiдпускаючи Галину i щось гарячково обмiрковуючи. Потiм озирнувся, розпрямив тiло непритомної дружини. Розвернувши Галину обличчям до вiкна, трохи вiдштовхнув вiд себе i з ледь помiтним докором прошепотiв:

— Прощавай, люба.

Над пiдвiконням промайнули її капцi. Олексiй закляк, несподiвано згадав, що у якiйсь країнi, чи то в Iталiї, чи в Сiцилiї, чи у Iспанiї, заведено у рiздвяну нiч викидати з домiвок на вулицю старi меблi i всiлякий мотлох. Галина колись дуже потiшалася з цього екзотичного звичаю. До Рiздва ще далеченько, проте починати нiколи не пiзно. Меблi, старi меблi...

Олексiй рвонувся до вiкна настiльки шалено, що ледь не вилетiв сам. Тiло дружини лежало далеко унизу. Звiдусiль збiгалися люди. Порив свiжого вiтру немилосердно вколотив у його голову усвiдомлення того, що саме вiн вдiяв.

— Га-а-али-и-и-и-но-о-о-о-о!!! — дико заволав Олексiй, учiпившися у пiдвiконня до побiлiння пальцiв. Натовп бiля тiла дружини розростався. Натикаючися на меблi, як слiпий, вiн кинувся до телефона i заходився набирати номер “швидкої ”. Але руки тряслися, i вiн нiяк не мiг зробити таку просту рiч.