Галина з мавп’ячою спритнiстю видерлася голою стiною вгору та виламала зi стелi величезний сучкуватий дрюк.

— Люба, благаю, подумай востаннє! Не гарячкуй, аби пiсля не шкодувати, — Олексiй зробив вiдчайдушну спробу востаннє домовитися з дружиною. Галина стрибнула вниз, з ненавистю позирнула у його бiк, всмiхнулася. Провалля на мiсцi вибитих зубiв зараз чорнiли особливо моторошно.

— Я вас хочу туди... — Галина махнула рукою униз i здiйняла дрючок над головою. Навiть сукня на могла приховати потворних борцiвських м’язiв, що надулися на її кремезних руках. — Туди. Обох. Там спекотно, спекотнiше, нiж тут. Там смола, сiрка i вогонь.

Страшенний удар здибив з пiдлоги цiлий фонтан трiсочок. Задоволена Галина заходилася копати пухку землю своїм дрюком.

— Не розумiю, як така тендiтна красива жiнка може таким чином набиратися злiстю, — знеохочено кинула Алiса, облизуючи порепанi вiд спраги губи. Галина на мить кинула копати i послала дiвчинi поцiлунок рукою разом з чарiвливою бiлозубою посмiшкою.

— Це просто, мов яблуко, маленька, — в очах Галини сяйнуло лукавство. — Одинокiй сумно. Будемо лежати у могилi втрьох. Ми й Олеся подiлимо, еге ж. Кiнець кiнцем вiн пiддурив i тебе, i мене. Тобi вiн не сказав про вбивство, а менi брехав усi цi роки. Тож який сенс сидiти у “кам’яному мiшку”? Пiшли у могилу.

Галина вибралася на пiдлогу, сперлася дрюком у протилежний край ями та натиснула. У пiдлозi розверзлося величезне чорне провалля.

— Галино, благаю!.. — Олексiй впав на колiна i поповз до дружини.

— Помри, як лiчить чоловiковi, — порадила Галина. Вона кинула дрюк у провалля, вiдступила назад, хазяйновито озирнула своє творiння та задоволено мугикнула. — Вiдмiнно. Тепер я трохи перепочину.

— Злюка крива, — безнадiйно кинув Олексiй. Галина презирливо зиркнула на чоловiка вцiлiлим оком.

— Чекайте на мене. Чекай, Олесю. Чекай, маленька. Ми порозумiємося, — у її очах знов сяйнула лукава iскорка. Алiса уважно стежила, як тендiтна Галина звивається у тугий джгут i зникає у горщику бiля основи стеблини паслiна.

— Порожнеча притягує мене магнiтом, — зiзналася дiвчина, боязко позираючи на провалля. — Менi здається, що якби я могла змити з себе її кров, такого б не було. Олексiю, невже в нас зовсiм не лишилося води?

— Клята негiдниця ще вчора позамуровувала усi виходи з цiєї кiмнати, сама знаєш. В iншому разi я пiшов би на кухню, щоб зварити каву. Провалля мене поки що не притягає, я спробував би перескочити на iнший бiк, та яка з цього користь?

— Але треба ж щось робити! Олексiю, будь ласка, прокуси менi палець. Раптом вдасться змити її кров моєю?

Вiн наблизився до дiвчини, поцiлував її вказiвний палець i що є сили вкусив. Алiса зойкнула i швидко заговорила:

— Так. А що з того?

— Тодi усе зрозумiло, — Алiса божевiльними очима дивилася на Олексiя. — Ти говорив, що це улюблена Галинина квiтка?

Олексiй закляк з роззявленим ротом. Вiн почав розумiти, на що натякає Алiса. А дiвчина вела далi:

— От вона i ховається в ньому, вiдпочиває, а потiм виповзає звiдти i мучить нас! Треба зламати паслiн, знищити її притулок. Тодi в Галини не стане, де ховатися, i вона не мучитиме нас бiльше.

— Алiсо, ти маєш рацiю! Тисячу разiв так! I як це ми досi не здогадалися?

— Простi очевиднi речi нiколи не помiчають. А я ще пожалiла цю кляту рослину, ходила коло неї, доки вода була...

Вони обережно наблизилися до паслiна i заходилися уважно роздивлятися на серцевиднi листочки та грона соковитих червоних ягiд. Алiса обережно торкнулася стеблини. У навколишньому повiтрi сам собою виник тихий знесилений шепiт:

— Тiльки насмiльтеся...

Краще б рослина не казала цього! Дiвчина рiшуче стиснула стеблину. Зверху її тендiтного кулачка лягла долоня Олексiя. За секунду видраний iз коренем паслiн безсило скорчився на пiдлозi посеред дрiбних черепкiв i землi.

— I все, — рiшучо сказала Алiса.

— Нi, маленька, не все, — Олексiй про щось напружено мiркував, — квiтка не здохне так швидко. Її треба роздерти, пошматувати, знищити. Галина могла сховатися у будь-якiй його частинi, навiть у найменшiй ягiдцi... Так, у ягiдцi! Усе iнше занадто тонке, — Олексiй знов ненадовго замислився. — Слухай-но, маленька, я знаю, що робити. Якби вiн цвiв... Розумiєш, колись давно, десь пiсля весiлля я всiював постiль Галини пелюстками троянди. Це було б саме те, що треба... Втiм, ягоди теж непагано виглядають. Червонi ягоди на бiлому простирадлi, а?

— З тобою, iз вбивцею?! Не можу. Нiколи! Нiзащо! — дiвчина вiдстрибнула вiд Олексiя, як сарна.

— Алiсо! Я каюся, — простогнав вiн. — Я весь час шкодував про свiй мерзенний вчинок. Ти не знаєш, що я пережив. Хiба цього замало? Тепер Галина ледь не вбила нас, чи не так? Тож заради нас! Заради того, що було мiж нами! Алiсочко, ну, хоча б заради себе!.. Нi, все ж заради нас. Ми ж досi кохаємо одне одного. Вiдкинь усi сумнiви, маленька. Усе буде як ранiше. Благаю. Ти ж не винна, я один...

— На меня кров Галини, — сумно мовила Алiс.

— Де? Я не бачу.

— Ось, на руцi, — дiвчина пiднесла до очей Олексiя правицю. — Усе геть у кровi.

Вiн вiдскубнув одну ягiдку, розчавив її мiж пальцями i заходився вiдчайдушно терти шкiру дiвчини. Лице Алiси так i засяяло.

— Олексiй, кров зникає! Отут ще, бачиш? Чиста дорiжка. Ой, яка ж я щаслива!

Вiн не бачив жодних змiн на чистiй, бiлiй як снiг шкiрi дiвчини, взагалi не бачив нiякої кровi, проте енергiйно закивав, мовби погоджуючися. А ж Алiса мiж тим щебетала:

— Олесю, коханий, ти повернув мене до життя! Так, коханий! Я кохаю тебе, як i ранiше. Що менi Галина? Ти маєш рацiю. Тож очисти мене вiд кровi, вiзьми мене на ложi з ягiд улюбленицi твоєї дружини. Я допоможу тобi.

Алiса зiрвала найрозкiшнiше гроно та встромила його собi у волосся. Вони засмiялися чистим щирим смiхом безмежно закоханих людей i заходилися удвох обскубувати ягоди. Потiм весело, з незвичайною легкiстю на душi топтали вирвану рослину. Пiдiйшовши до постiлi, поправили пожмакане простирадло i всiяли його червоними ягодами. Олексiй обiйняв Алiсу за плечi.

— Немов краплини кровi, — дiвчина боязко зiщулилася.

— Нiчого, миленька, — заспокоїв її Олексiй. — Кров i життя, кров i кохання подеколи супроводжують одне одного. Так i зараз. Нiчого, мi їй покажемо! Дивися, Галино. Дивися та лусни вiд заздрощiв.

I вже лагiдно до Алiси:

— Хочу тебе, маленька...

Вiн штовхнув дiвчину на вкриту криваво-червоними ягодами постiль i впав поруч.

Квiтка не розрахувала сил, взявшися до справи занадто круто. Усе важче було володiти думками цiєї пари, усе довше потрiбно було вiдпочивати. Завоювавши довiру цiєї парочки, Квiтка сподiвалася лишитися непомiченою — адже вбивцю нiколи не помiчають! Проте прорахунок в чомусь все ж таки був.

I ось вони скористалися її знесиленням. Скорчившися на пiдлозi, ледь стримуючи нестерпний бiль у покалiченому корiннi, Квiтка ясно зрозумiла: це кiнець. Тепер вони знов у згодi, обидва ненавидять i її, i Хазяйку. Гiрко стало Квiтцi: не побачить вона, як Хазяїн вб’є Молоду. Бiль i жалоба миттєво прокатилися гарячою хвилею зламаною стеблиною i почали накопичуватися у листi та ягодах.

Але заподiянi Квiтцi муки здалися парочцi катiв недостатнiми. Обскубавши усi ягоди до єдиної, Хазяїн i Молода по-звiрячому розтоптали, роздушили її. Гроно, встромлене у волосся Молодої, лишилося останньою вцiлiлою часточкою Квiтки. Воно не могло вiдчувати так же тонко, як уся Квiтка. Гроно вiдчувало лише ненависть, що йшла вiд ягiд, що їх чавили своїми гарячими ненаситними тiлами Хазяїн та Молода. То була найсильнiша i найсуворiша передсмертна ненависть. Її туман поволi огортав коханцiв.

— Стривай, Олесю.

У мить найвищої нiжностi Алiса раптом вiдсторонилася вiд нього.

— Що сталося, маленька?

— Я подумала... Галина замурувала нас у цiй кiмнатi. Вона розкопала пiдлогу та вiдкрила провалля. Але ж пiд пiдлогою мають бути квартири iнших людей. А там чомусь земля. Тут щось не те.

— Молодець, маленька! — Олексiй звеселився. — Давай подивимося униз. Справдi, там мають бути люди. Ми їх покличемо. Вони нас врятують.

Удвох вони пiдiбралися до прiрви, але зазирнути униз не встигли. Звiдти вдарив отруйний стовп сiрної пари й дикого реготу.

— Давайте-но униз, — позвала зелена рука, що виринула з непроглядного мороку ущелини. Пальцi, мiсцями об’їденi до кiсток, потяглися до Алiси. Вона ухопилася за плече Олексiя й заволала:

— Допоможи, врятуй! Нi, нi, не хочу!!!

— А Галина хiба хотiла?! — долинуло з прiрви.

Коханцi кинулися до лiжка, немов воно могло захистити i врятувати.

— Нiчого, ми вас все одно впiймаємо. — рикнув зловiсний гном, що з’явився з ущелини. — Ей, ви, ледащi, а ну давайте сюди снасть.

В’юнкi криваво-червонi ящiрки почали витягувати на пiдлогу дрiбновiчкову сiтку, примовляючи:

— Сюди, рибки, сюди...

— Галина чекає на вас, — запевнив гном, — як не бажаєте самi — то допоможемо.

— Олексiю, придумай щось, — благально простогнала Алiса.

— Не знаю, що можна вдiяти, маленька. Менi чомусь здається, що вони не насмiляться пiдступити до лiжка.

— Це їм не потрiбно, — заперечила дiвчина. — Вони накриють нас тенетами i стягнуть униз.

— Так, ти маєш рацiю.

Вони обiйнялися i перелякано дивилися на сiтку. Навiть прогнавши Галину, не змогли позбутися її посланцiв. Кiнець...

— А вiкно?! — раптом скрикнула Алiса. Олексiй стрепенувся. Справдi, як вони забули? Либонь, клята Галина заморочила.

— I що б я без тебе робив, маленька! — Олексiй боязко озирнувся i переконався, що на мiсцi подвiйних штор не з’явилася камiнна кладка. Щоправда, за ними...

Проте ящiрки захвилювалися, гном занервував. Схоже, вiкно дiйсно не замуроване, бо чого ж тодi їм непокоїтися?

Схопивши дiвчину на руки, Олексiй кинувся до вiкна. Дорогу перегородила стiна зелених змiй, якi на очах повиростали з розтоптаних останкiв паслiну.

— А ну розступiться!!! — гримнув Олексiй i ногами розкидав змiїнi тiла. Мiцнiше обiйнявши Алiсу правою рукою, лiвою шарпонув штори.

Потiк яскравого свiтла залив кiмнату. Вiкно продовжувало iснувати. Вiд нього розлого спускався униз барвистий килим квiтiв. Кiнець килима пестили блакитно-зеленi морськi хвилi. Бiля самого небокраю майорiв кораловий атол.

— Так, коханий, — кивнула Алiса й нiжно поцiлувала Олексiя. Позаду повзли ящiрки, розгортаючи сiтку, свистiла сiрчаниста пара. Баритися безглуздо.

На тротуарi холонули два тiла. Мiлiцiонери, санiтари та пересiчнi роззяви, якi оточили їх щiльним кiльцем, не могли бачити пiд бiлими простирадлами вираз нiжностi й любовi, що навiки застиг на обличчi Олексiя. Не бачили вони також щасливого блиску, який ще не встиг остаточно потьмянiти у глибинi очей Алiси.

I нiхто не бачив згасання останнього Грона червоних ягiд. Воно вмирало тихо i спокiйно, бо все ж таки вiдчуло загибель цих двох. За її обожнювану Хазяйку було вiдплачено.