...Потiм вона мiцно притулилася до нього й старанно пiдтикнула ковдру пiд спину, немов маленькому хлопчиковi. Тепер усе. Яка ж вона гарна, яка добра дiвчина...

Олексiй здригнувся i мугикнув: пухнасте волосся лоскотало нiс. Вiн вiдсунувся вiд Алiси та сiв на лiжку.

— Що трапилося, Олексiю? Щось не так? — мляво пробурмотiла вона.

Загалом, Галина спитала би те саме, та її запитання мало бути приправлене чимось iще: або глумливим викликом, або ж нудотною жалобою. Якраз настiльки, щоб розпочати сварку. Тон Алiси був природнiшим вiд роси на стеблинi, i Олексiй вiдповiв вiдверто, хоча, можливо, дещо грубо:

— Лежи й вiдпочивай. Твоє чудове волосся дуже лоскочеться, маленька.

Нi, Галинi вiн би скорiш за все нiчого взагалi не вiдповiв. З дружиною вiн би промовчав або просто зiтхнув. Втiм, це всього лише свiдчить про те, що вiн з нею не розмовляє навiть у найiнтимнiшi моменти, тiльки використовує для втамування власної хiтi, мов якусь гумову ляльку, отже, ставиться з презирством, тобто, бiльше не любить... Замкнене коло якесь!

А от з Алiсою усе просто, з нею можна розмовляти щиро й вiдверто. I вiдповiдає дiвчина так само щиро, не зважаючи на його тон:

— Вибач, Олесю, я не хотiла. Я ненавмисно. Зараз пiдв’яжу волосся стрiчкою.

Олексiй всмiхнувся у темрявi. Треба попестити її за все це, за чутливiсть, за душевну чистоту... За те, що вона така, як є! Яка файна дiвчина...

Вiн нахилився до Алiсиного обличчя i почав цiлувати її заплющенi вiд блаженства очi, шепочучи:

— Що ти, що ти, маленька! Не треба.

Олексiй пiрнув у шовковистий водоспад її волосся. Вiд дивовижного нiжного аромату паморочилося в головi. Несподiвано вiн вiдчув новий наплив сил. Закортiло по-котячому поретрися боком та спиною об це прекрасне тiло. Олексiй зiрвав з Алiс ненависну ковдру, мiцно обiйняв її, пiдняв з лiжка, понiс на стiл.

— В тебе таке волосся... Ти уся така... чарiвна... Моя красунечка...

Потiм вiн вiдчинив вiкно i пiдставив стомлене виснажене тiло прохолодному нiчному вiтерцю, що заплутався у важких портьєрах. Цього разу Алiса не стала кутатися, а розстелила ковдру просто на столi, звiдки коханець тiльки-но злiз. Олексiй замрiяно оглянув ладне дiвоче тiло, що мовби випромiнювало легеньке сяйво, i знов згадав свою Галину. “Зачини вiкно, вiдiйди звiдти! Ти ж застудишся, почнеться нежить, а згодом — може й плеврит. Чи ти розраховуєш на те, що я — колишня медсестра? Ач який розумний! Дивна рiч, наскiльки легковажним може бути така вiдповiдальна людина, як ти”. А що вiн за людина? Варто придивитися пильнiше... Олексiй наблизився до трюмо й увiмкнув свiтло. Блаженно-iдiотична фiзiономiя пiд трохи полисiлим чолом. Не варто й сподiватися на щось iнше...

— Божевiльний! Вимкни свiтло, очi рiже!.. — переполохана Алiса спробувала заритися у стiл, немов на ньому крiм ковдри була купа подушок. Олексiй клацнув вимикачем i розлiгся на столi поруч з дiвчиною.

— Вибач, маленька. Просто я не здiйснював такого подвигу, як оце сьогоднi з тобою, вже десь рокiв сiм. Ти мене розпалила майже до спопелiння, я немов зкинув усi цi роки невдач! От i закортiло подивитися на себе, чи дiйсно я змiнився, чи то якась маячня... А ти часто лежиш на непiдходящих предметах?

— На столi?

— Примiром. Як ласе блюдо для мене, пристаркуватого гурмана...

Олексiй нахилився i поцiлував вкриту рясним потом улоговинку мiж дiвочих грудей. Алiса посмiхнулася й занурила тоненькi пальчики у його волосся.

— I зовсiм ти не пристаркуватий...

— То як: часто чи нi?

— Часто. Полюбляю робити усе, що заманеться i усе, чого не роблять iншi.

— Ти навiжена, мов дика кiшка.

— Мов кiшка, — погодилася Алiса. — До речi, полюбляю лазити по дахах. Як колись у дитинствi. От зараз би пiти на дах, та й просто пiд мiсяцем...

— На даху? Простонеба? Чудова iдея, — Олексiю сподобалася ця фантазiя. Та вiн з удаваною зтурбованiстю запитав: — А ти не боїшся, що у будинку навприти такий собi астроном-любитель збере бiля свого телескопа натовп бажаючих помилуватися пiкантною сценою наших любощiв?

Алiса вперто мотнула головою:

— Астроном дивиться у небо. Там вiн шукає свою зорю. Навiщо йому усi нашi вбогi домiвки, коли iснує принадлива сила космосу? I що йому до мене? До нас?

— А обивателi? Доброчеснi громадяни нашого доброчинного мiста? Тi, якi вдень поважно тримаються на вулицях, а вночi млiють вiд хiтi над якимось “Плейбоєм”?

— Доброчеснi громадяни давно вже сплять. А божевiльнi нечестивцi, як-от ми з тобою, занадто зайнятi одне одним, аби звертати увагу на щось iще. Вночi мiста нема, вночi воно вмирає.

Спробував би вiн поговорити про таке з Галиною! “Олексiю, це ж непристойно!” I чому вiн не зустрiв Алiсу рокiв п’ятнадцять тому? Як хороше було б їм удвох! Олесь i Алiса, Алiса i Олесь — справжнiсiнька тобi гармонiя!

Втiм, рокiв п’ятнадцять тому вона була ще жвавим рухливим дiвчам з тоненькою косицею та збитими колiнками. Як прикро...

— Алiсо, а я ж iще не розлучився з Галиною. I не розлучуся. Хiба ти не боїшся, що я тебе зненацька покину? Просто так, з якоїсь примхи.

Вона притулилася до нього ще мiцнiше й вiдповiла:

Отакої! Мiцний горiшок. Цiкаво, що б вiдповiла Галина? Певна рiч, влаштувала б грандiозну iстерику.

— Маленька, а тебе не принижує стан коханки?

Алiса пирснула i замахала руками:

— Ну i запитання! Що з тобою, любий? Чи ти увiйшов до лав Армiї Спасiння, яка почала розгортати в нас свою благодiйну мережу?

— Не знаю... — Олексiй чомусь засмутився.

— Але якщо серйозно, то нiхто не в змозi принизити тебе так, як ти сама. Отже, якщо я не вiдчуваю себе приниженою, то про що мова!..

— Ти серйозно, маленька? — здивувався Олексiй. — Звiдкiля ти знаєш, як принижують! У твої роки ти розмiрковуєш, немов стара.

— Кiт у сервантi з посудом, — знов посмiхнулася Алiса. — Ба нi, ведмедь. Стара? Дякую за гречний комплiмент. Олесю, любчику, ти зовсiм не вмiєш пiдлещуватися до жiнок. Подякуй, що твоя коханка така терпляча. Але бiдолашна дружина! Її варто пожалiти, хоча ми навiть не знайомi.

— Вона не варта такого ставлення з твого боку, — запевнив Олексiй. — Галина...

Вiн невиразно мугикнув, повертiв пальцями у повiтрi i зненацька зрозумiв дуже дiвну рiч:

Поруч нетерпляче вовтузилася Алiса.

— Вона... той... — безпорадно повторював Олексiй.

— Вона холодна жiнка? Або занадто палка? — намагалася допомогти йому Алiса.

— Нi, маленька.

— Вона зраджує тебе?

— Галина?! Та ти що! — здивувався Олексiй. — Звiдки ти таке взiла?

— Ну-у-у... так... Чом би й нi? Ми з тобою, вона — з кимсь...

— Дурницi! — самовпевнено заявив Олексiй. — Я з тобою — так, а от Галина на зраду нездатна.

— Рiч у тiм, що ви, чоловiки, намагаєтеся пильнувати усе своє, — хитро вела Алiса. — Мiй старший брат у дитинствi збирав колекцiю метеликiв. Овва, спробував би будь-хто, хай навiть батьки, торкнутися принаймнi до однiєї... Стоп! А може твоя благовiрна з ранку до вечора вештається мiстом? Магазини, перукарнi, салони, курси якiсь, подружки...

— Навпаки, Галина весь час сидить бiля вiкна.

— То вона погана господиня? Вдома не хазяйнує?

— Та нi, в нас усе чисто.

— Витрачає купу грошей?

— Аж нiяк, маленька!

— З ранку до вечора теревенить по телефону?

Зненацька Олексiй вiдчув, що мерзне. Вiн злiз зi столу, натягнув мохнатий купальний халат i закурив.

— Це все не те, маленька.

Алiса вiдчувала його внутрiшнє напруження, тому терпляче мовчала.

— Дуже важко пояснити, розумiєш? Вона якась безбарвна, звичайна... навiть звична. Коли живеш з людиною пiвтора десятки рокiв, мимоволi пiзнаєш її до найменших дрiбниць. Це все’дно, що порожня чашка для кави, дно якої ти бачиш двiчi на день. Та це ще не все. Хай би ця знайома до дна рiч бовванiла весь день бiля вiкна, уп’явшися поглядом у вулицю, я не заперечую. Власне, впродовж останнiх рокiв, як вона лишила роботу, так i було. Проте коли у знайомого до дна предмета з’являються якiсь дивацтва — це ж нестерпно!

— Що таке? — здивувалася Алiса. — Але ж у такому разi саме менi треба стрiмголов бiгти вiд тебе! Хiба ж ти сам не пiдмiтив у мене величезну кiлькiсть дивацтв? Менi байдуже, що я коханка, а не законна дружина, я полюбляю робити те i так, як не робить нiхто iнший, менi...

Олексiй сумно зiтхнув.

— Це пересичення, маленька. Ми з Галею забагато з’їли одне одного, якщо ти розумiєш, про яку їжу йдеться.

Алiса ствердно кивнула.

— А пiсля переїдання з’являється бажання блювати, чорт забирай! Я її, мабуть, ще кохаю, та у той же час ненавиджу це сполучення безбарвностi та фантазiї, мовчазностi та сварливостi, мрiй про далекi подорожi та квiтки у горщиках бiля вiкна...

Цигарка давно вже згасла. Алiса чекала на продовження, мовчазно вдивляючись у стелю. Нарештi розважливо мовила:

— Звiдси виходить, що я тобi теж колись обридну. Бiдолашний Олесю, який же ти нестерпний, який жахливий тип!

Вiн прокинувся вiд замисленостi, опустився навколiшки бiля столу та заходився шепотiти, ледь торкаючись волосся дiвчини:

— Олексiю!

— Так-так, маленька, старий баболюб. А ти — моя Алiса з країни чудес. Iз Задзеркалля. Ба нi — з країни мрiй! I я маю дякувати долi, що нарештi пiзнав справжнє кохання. Кохання такої славної дiвчини, що майже удвiчi молодша вiд мене. Що ти, маленька!..

Снiг кружляє у божевiльному вальсi пiд цiлий оркестр флейт, гобоїв та валторн, яким диригує в’юга. Iнодi пориви вiтру здiймають снiжне повiтря до самiсiньких хмар. Тодi на вулицях можна побачити похмурих бородатих чоловiкiв, котрi повiльно плетуться просто по кучугурах. Взутi вони неодмiнно у дивовижне росiйське взуття, що зветься “постоли”. Чоловiки раз-у-раз кахикають, скидають просто у снiг величезнi пластиковi лантухи, вiдпочивають деякий час i продовжують свiй нелегкий шлях. I час вiд часу мiж кучугурами промайне кошлата шуба бурого ведмедя.

I все ж величезнi бороди цих суворих чолов’яг подеколи розколюються посмiшками. Дiйсно, як це красиво, коли навколо багато, ба навiть забагато снiгу! Недарма росiяни фанатично люблять свою землю, недарма готовi жити та померти за неї!

Куди ж вони йдуть? Вони проходять через центр заснiженого мiста, де височить величезна вежа з палаючою червоною зорею i де стоїть вартовий, який фанатично стискає зброю. Один за одним входять бороданi до огороженого високим тином двоповерхового будинку з мiцних товщелезних колод, котрi розмiром не меншi вiд футу у поперечнику. Цi колоди колись були запашними смолистими кедрами, справжнiми дiтьми Сибiру. Тепер вiковi дерева зрубали, обтесали i зробили з них будинок у самому центрi Москви.

Бороданi входять у будинок, розривають мiцними руками пластиковi мiшки i висипають з них просто на пiдлогу усе, на що багата Олексiсiя: соболинi мiха, золото, росiйську iкру у витончено красивих яскравих слоїках, дерев’янi ляльки, що звуться “матрьошка”. Один кремезний чолов’яга обережно виймає зi свого лантуха блискучий посуд, що зветься “самовар”. Вiдвертає срiблястий краник, i з самовара тече мiцна росiйська горiлка, кришталево чиста, як сльоза. Чоловiки хапають одну з матрьошок, розкривають її, виймають меншу фiгурку, знов розкривають, доки в руках у кожного не лишається по половинцi матрьошки. Тодi вони набирають з самовару крижану горiлку, п’ють i крякають, аж поки самовар не порожнiє. Вони вiдкривають одну за одною слоїки з iкрою i їдять її розписаними ложками, а потiм неодмiнно починають танцювати свої дикунськi танцi.

Раптом з верхнього поверху будинку спускається велетенського зросту чоловiк у вiйськовiй формi i рипучих хромових чоботях. Йому аж нiяк не до вподоби те, що вiдбувається тут, вiн кричить на бороданiв, що одразу збилися докупи. Одразу вiдчиняються дверi. З клубами морозної пари до будинку увалюються косоокi солдати з величезними червоними зiрками на шапках i вiдправляють усiх чоловiкiв на солянi копальнi. Навiть лiсовi гостi, бурi ведмедi пiдходять до заарештованих бороданiв, що засмучено йдуть пiд конвоєм, та тикаються носами у їхнi боки. Бороданi ж покiрнi звичнiй силi, що як завжди зненацька й грубо змiнила їхню долю...

Крiзь спiв завiрюхи з передпокою долинув якийсь стукiт. Галина озирнулася, все ще наполовину перебуваючи у мареннях. Саме так, це Олексiй. Вiн здивовано i в той же час якось злодiйкувато дивиться на неї крiзь напiврозкритi дверi.

— Ти не спиш, Галю? Вже дуже пiзно.

Вона мерзлякувато запнулася у плед i вiдповiла:

— Олексiю, ти знаєш, я тiльки-но була у Москвi. Та Москва якась дивна, смiшна. Не така, як насправдi, а мовби з незграбних американських фiльмiв.

Галина посмiхнулася, згадавши баченi живi яскравi картини.

— То ти, мабуть, надивилася якихось бойовикiв iз Шварцнегером. Оцей, як його… Ну-у-у… — Олексiй заклацав пальцями. — Ну, де вiн грає радянського мiлiцiонера, що потрапив до Америки…

— Та нi, моя подорож немов вiдбувалася насправдi!

— Так, так, еге ж. I ти по самiсiнькi вуха закохалася в цього Арнольда, — Олексiй якось дивно, очiкувально якось позирнув на дружину. Проте Галина нiчого не второпала, оскiльки була цiлковито поглинута iдiотичним видiнням.

— Слово честi! Там було стiльки снiгу, що я навiть змерзла. Ну, чом ти менi не вiриш, Олесю?

Олексiй як завжди недовiрливо поглянув на неї, пiдiйшов до вiкна, вийняв з рота сигарету й вiдповiв:

— Дивуюсь я на тебе, люба. Перед тобою весь час оця вулиця, ланцюжок лiхтарiв унизу, а ти мариш про всяку екзотику. Цi менi американськi актори…

— Так-так, — пiдхопила Галина, пропускаючи повз вуха останнi слова чоловiка i не помiчаючи його бридливої насмiшкуватостi. — Я так люблю мрiяти! От би з’їздити на край свiту. Примiром, до Японiї. У крайньому разi до Нової Зеландiї чи на Амазонку. Уявляєш, побачити на власнi очi живих папуасiв або якихось ескiмосiв! Ну, Олексiю, коли ж ми зможемо вирушити у справжню подорож? Нi-нi, я знаю, що ти хочеш сказати. Коли був Союз, я встигла дещо побачити. Та це геть не те. Я жадаю екзотики! Олексiю, ти ж обiцяв влаштувати менi велику подорож, коли ми ще не одружилися. О-о-о, що ти робиш?! Не смiй, негiднику!!!

Олексiй випустив з рота сизий димок i зморщившися чи то вiд прихованого роздратування, чи то вiд головного болю, роздушив недопалок об землю поруч зi стеблом паслiна. Вiд обурення Галина навiть пiдстрибнула. Плед зiслизнув напiдлогу.

— Не засмучуйся, люба, — з натужною веселiстю повiв звичайну свою пiсеньку чоловiк, — два-три роки, i...

Хвиля вiдчайдушної злостi затопила її свiдомiсть як завжди несподiвано. Все ще стримуючися, Галина сказала надсилу тихо:

— Не муч рослину, їй боляче, — i одразу її голос зiрвався на огидне вищання: — Ти падлюка, Олексiю! Не можеш заробити достатньої кiлькостi грошей, аби вдовольнити малесеньке прохання дружини! Це ж мрiя усього мого життя! I тепер ти катуєш безневинну рослину, щоб помститися менi за власнi невдачi!!!

Очi Олексiя божевiльно спалахнули, i вiн заволав у вiдповiдь:

— Так! Саме так — я невдаха! Нев-да-ха!! Ясно?! Це все ти влаштувала! Усе життя мучила, знищувала, дратувала мене, не давала працювати! Так i стирчи собi пiд вiкном, уп’явшися у найближчий лiхтар, стерво! Якщо тобi так кортить мандрувати, не треба було кидати роботу в полiклiнiцi! Грошей би було бiльше!

— А що я там власне здоров’я втрачала, тебе не хвилює?! I що ти за чоловiк, якщо не в змозi забезпечити дружину?!

Олексiй зблiд вiд гнiву i пiдступив упритул до Галини зi стиснутими кулаками.

— Я чоловiк, — погрозливо-спокiйно сказав вiн i вагомо додав: — Мужчина. Либонь, ти не вiриш, але я не збираюся доводити тобi це. Ти менi байдужа, Галино. Знай, в мене є дiвчина, котра кохає мене. Вона в мене вiрить, не те, що ти. I їй не треба нiчого доводити, вона i без того усе знає. А от чи ти жiнка?!

Олексiй затiпався, скреготнув зубами.

— Ти стара скажена кобра, що переповнилася власною трупною отрутою. Отрута спалила твої нутрощi. Це i справдi так, якщо ти змогла породити тiльки цю кляту квiтку, отруйну, як i ти сама! Ненавиджу, ненавиджу i тебе, i її! Вас обох!

Перед очима промайнув стиснутий кулак. Хряцнули вхiднi дверi. Десь унизу ревонув двигун, завищали шини автомобiля, що з мiсця набирав велику швидкiсть. Галина повiльно опустилася на стiлець бiля вiкна i зненацька змарнiла. З очей повiльно потекли сльози.

Господи, та хiба ж вона винна у власнiй трагедiї? Яке вiн має право дорiкати їй? I за що?! I рослина, бiдолашна рослинка! Чому Олексiй постiйно знущається з неї? Ненавидить рослину разом з її господинею. Якщо вона не може мати дiтей, то чому не може принаймнi завести поруч щось живе, беззахисне i безпорадне, що вимагає постiйного догляду, пiклування?

— Мiй хороший, улюблений... мутантик мiй маленький.

Галина дивилася крiзь завiсу слiз на чудовi фiолетовi зiрочки квiтiв з жовтими у червону цяточку довгими серединками i згадувала, згадувала...

Результати виявилися надчудовими. Опромiнене насiння дало мiцну прорiсть. Вiдiбравши найкраший паросток, Галина пересадила його у великий просторий горщик. Її улюбленець буйно розрiсся, рiк вiд року пишно вкривався прекрасними квiтами, а пiсля лишав розкiшнi грона блискучих червоних мов жар ягiд. Ясна рiч, доводилося бути з ним обережною, все ж отруйна рослина. Олексiй стверджував навiть, що у нього постiйно болить голова саме вiд паслiна. Та Галина знала, що вiн навмисне клевеще на сердегу. Бiля квiтки було так гарно мрiяти!..

Скiльки Квiтка пам’ятала себе, поруч з нею завжди була Хазяйка. Власне, Квiтка не розумiла, що люди подiляються на чоловiкiв i жiнок. У неї не було очей, щоб бачити та порiвнювати. Листочками вона могла не те щоб чути, але сприймати голоси, iнтонацiї, емоцiї. Значно краще Квiтка вiдчувала турботу, увагу, тепло душi, ласку рук Хазяйка, хоча й не знала, що це руки. Загалом, вона була найдорожчою для Хазяйки i платила їй за це такою безмежною вiдданiстю, на яку тiльки була здатна.

Понад усе у життi Хазяйка любила мрiяти. Квiтка знала це. Вона як могла намагалася кожного разу допомогти Хазяйцi фантазувати. Бажання допомогти концентрувало соки у листi та змушувало їх видiляти найсильнiшi алкалоїди. Тодi Хазяйка переживала чарiвнi фантастичнi сцени з життя далеких країн.

От i зараз їй знов зле. Хазяйка геть зомлiла, зав’яла, немов невидимi жучки пiдточили її стеблину. I Квiтка старалася як могла, заливаючи її пахощами жалю i поступово змушуючи усе далi й далi поринати у свiт бликучих марень...