— Дрофкочка! Дрофкочка!

Гусятяс Дрiмлюгайн влетiв до кiмнати, сповнений окриляючим захватом.

— Радiй, Дрофкочко! Я усе провiз.

Дрофка Дрiмлюгайна незграбно пурхнула з м’якенького сiдальця й радiсно заквохтала:

— Ах, моє курчаточко! Ах, мiй пiвничок! Ах, невже це правда? Провiз, провiз! Ах, яке щастя, яке щастя!

— Дрофкочка, дрофкочка, буде тобi кофточка!

Гусятяс пiдхопив дружину пiд крильця i начебто пушинку завертiв по кiмнатi. Роки, роки! Як давно не пиходило у цей дiм настiльки повне щастя...

— Ти що, Гуся?! Яка кофточка?! — ображена Дрофка спробувала звiльнитися з обiйм чоловiка. Нiжнi пiр’їнки на її тiменi, укладенi за останньою модою, настовбурчилися вiд обурення. Пан Дрiмлюгайн вiд душi розсмiявся i почав пiддражнювати її:

— А й справдi забула, — збентежилася панi Дрiмлюгайна, припавши до грудей чоловiка. — Здається, ти склав цього вiршика, коли подарував менi ту кофточку, рябеньку...

— На першу стипендiю придбав, — пiдтвердив Гусятяс.

— А де ж контрабанда? — тихо проквохтала Дрофка.

— Звiсно, на складi, моє пташеня, — нiжно вiдповiв Гусятяс i несподiвано запропонував: — Летiмо дивитися зараз же, негайно!

Дрофка з новою силою вiдчула крилату радiсть чоловiка у повiтрi. По волi Гусятяса їхня непоказна тримiсна пурхавка виписувала такi складнi пiруети, начебто спортивна машина найвищого класу, а не скромний сiмейний екiпаж пiдприємця дуже середненького достатку. Дрофка лише припадала до плеча Гусятяса, коли вiн виконував чергову “дiжку” чи “пiсочний годинник” i пищала:

— Гуся, Гуся! Припини! Облиш! Ну що ти робиш?! Ай!

Лише пiсля того, як вони ледь не врiзалися у землю, виконуючи потрiйну “мертву петлю”, пан Козодойн втихомирився. I всеж час вiд часу вiн бавився однiєю-двома “гiрками” або “iмельманом”, доки попереду не забовванiли довгi складськi будiвлi. Вибираючися з пурхавки, Гусятяс недбало кинув на сидiння плащ i пухнасте кашне. Дрофка, яка продовжувала вичитувати йому за божевiльну поведiнку у повiтрi, завмерла з розкритим дзьобиком.

— Гуся, як ти поводишся з речами?!

— Дурницi, — зневажливо кинув Гусятяс. Тут серце панi Дрiмлюгайни уперше стрiпонулося: якою солiдною має бути контрабанда, якщо її ощадливий чоловiк не боїться сплатити зайву копiйчину за додаткове прасування речей! Дрофка припурхнула слiдом за Гусятясом, щасливо лепечучи щось незрозумiле, а вiн переможно крокував до найближчого склада. З дверiв невеличкої конторки назустрiч йому пурхнув секретар, перелякано квохкаючи:

— Ось, пане Дрiмлюгайне, погляньте. Штраф з полiцiї за порушення режимiв польота над мiстом.

Гусятяс набундючився. Гусятяс спогорда поглянув на нього. Секретар явно не знав, як повестися. Пан Дрiмлюгайн зазвичай вiв себе тихше вiд вечiрнього бриза, тому штрафна квiтанцiя в очах секретаря скидалася на шалений порив мусона з тропiчною зливою.

— Може, хабаря пiд крильце? — невпевнено запропонував вiн нарештi. — Удвiчi дешевше...

Гусятяс зробив крок до секретаря. Гусядяс гидливо узяв квiтанцiю, як великосвiтська курочка бере брудну ганчiрку. Гусятяс розiрвав квiтанцiю навпiл i ще раз навпiл, i ще раз... Секретар, в очах якого застиг переляк, сiв на пiдлогу. Навколо його голови бiлявими метеликами кружляли шматочки квiтанцiї.

— Майте на увазi, моє пташа, я не звик розмiнюватися на дрiбнички. Найкраще, що ви можете зараз зробити — це зателефонувати до полiцiї i передати тамтешнiм бовдурам, щоб зачекали з квiтанцiями та надсилали штрафи за усi порушення гуртом. А порушення ще будуть! — крила Гусятяса урочисто здiйнялися угору. Вiн змiряв бiдолашного секретаря поглядом, яким новоспеченi мультiмiлiардери дивляться на оточуючий свiт у першi днi свого мультiмiлiардерства, i повчально зауважив: — I не чiпляйтеся бiльше до мене задля подiбних дрiбниць, пане Вальдшнепсусе, бо полетiте вiд мене i пiр’їнок не зберете!

— Гуся!.. — прошепотiла Дрофка.

— Ко-о-о-о-о... — застогнав секретар.

Гусятяс рушив далi у надра склада. Дрофка на самiсiньких кiнчиках крильцiв припурхувала за ним.

Величезнi стелажi, що впиралися у стелю i губилися у пiтьмi примiщення, були щiльно заставленi машинами незнайомої конструкцiї. Неподалiк того мiсця, де стояв Гусятяс, дах склада був роздвинутий, i крiзь отвiр вантажнi пурхавки опускали на стелажi усе новi машини. Робiтники на даху почали роздвигати наступну секцiю.

— Що це? — розчаровано спитала дрофка. — Я вважала, ти провiз рiдку органiку. Навiщо тобi трофейний металобрухт?

Намагаючися удати дiлову курочку, яка дає чоловiковi цiннi поради, Дрофка старанно наморщила пiр’ячка на лобi, так що їхнi рiвненькi чорно-бiлi смужки вигнулися хвилями, i проголосила:

— Наскiльки менi вiдомо, курс на органiку складає близько семи до одного вже пiвроку, у той час як сталь ледь утримується на межi пiвтора до одного, а ти...

Її слововиливи зупинив суворий погляд чоловiка.

— Дрофкочка, сонечко моє, твої вiдомостi застарiлi. Курс органiки впав до чотирьох до одного. Недарма нашi викачали досуха усi запаси у цих одвiчних воякiв. Та все ж органiка знов почала потроху пiдростати, приблизно на два пункта за тиждень. А от курс на метал неухильно падає. Його ввезення заборонили. Проте я встиг оформити документи i розпочати транспортування до введення ембарго, отже, тепер подав судовий позов щодо несправедливого застосування санкцiй i отримав компенсацiю, бо виграв процес.

— Ага, так справа у компенсацiї, — трохи вимушено посмiхнулася Дрофка. — Це треба подякувати пану Гороб’їньшу. Чи багато вiн узяв?

— Половину, — не моргнувши оком, вiдрiзав Гусятяс.

Дрофка роззявила клювик.

I оце так радiти, так божеволiти? Вiддати суддi половину зиску i пiсля усього вести себе, мов мiлiардер? Але ж цей сталевий брухт нiкому не потрiбен! Що це за контрабанда, яку не можна вигiдно продати?..

Нарештi пан Дрiмлюгайн удосталь натiшився збентеженiстю дружини. Вiн з юнацькою легкiстю пурхнув до найближчої машини, театральним жестом вiдкрив люк у її верхнiй частинi i спробувавши надати голосу iнтригуючу таємничiсть, сказав:

— А це що таке?

Рiзко запахло бензином. Голосно квохчучи, Дрофка кинулася чоловiковi на шию.

— Уся ця купа трофейного брухту навiть не обкладалася митом. Бiльш того, я спромiгся отримати за неї компенсацiю, зiгравши на рiшеннi уряду про заборону iмпорту, — повчально, але вже значно м’якше пояснив Гусятяс. — Але я провiз усю знайдену органiку до останньої краплинки, моя пташка! Уявляєш, нашi б’ються мiж собою за право експлуатацiї дiлянок, та ще й пiд постiйною загрозою нападу воякiв-тюльпанцiв, а вздовж усiх дорiг стоять покинутi бензовози, щiльно наповненi цистерни, i нiхто не звертає на них найменшої уваги!

— Ти мiй розумненький, найрозумнiший у свiтi! — квохтала Дрофка, ледь не падаючи непритомною вiд щастя.

— Довелося термiново прибрати багатство собi, доки нiхно не додумався наблизитися до нього, — невинно зазначив Гусятяс. — Найдивнiше те, що аборигени не користувалися бензином, який самi ж робили. Автомобiлi, тягачi чи як вони там звуться, кинутi, а цi бовдури вручну тягають деталi гармат. Та й зiбрати нiчого до пуття не можуть, оскiльки гармати одразу — уяви собi! —вибухають. Одне слово, чого ще чекати вiд забитої провiнцiї. Дикуни, та й годi.

— Стривай, стривай, — завагалася Дрофка. — То як це вони не могли їздити? А раптом...

— Люба, з бензином усе гаразд, — запевнив її пан Дрiмлюгайн. — Я одразу ж випробував його, заливши повний бак власної пурхавки пальним з покинутої штабної машини. В них, сонечко моє, це зветься бензином вищого гатунку, хоча в нас вiн вважався би поганеньким. Випробування завершилося успiшно. Та ти сама розумiєш, що я розбився би на тiй Тюльпанiї, якби пальне пiдвело. Нi, безумовно, то справжня органiка, ще й перероблена, i уся вона опинилася в мене! — i Гусятяс широким жестом крила махнув убiк гiгантських пiдземних резервуарiв, куди комiрники зливали контрабандне пальне.

Радiсть подружжя Дрiмлюгайнiв тривала рiвно тиждень. Вона навiт пiдростала пропорцiйно зростанню бiржевого курсу рiдкої органiки у зв’язку iз завершенням вiйськових дiй на Тюльпанiї. Дрофка просто купалася у рiзноманiтних утiхах i благах. Вона змiнювала пурхавки як сукнi, а сукнi як зачiски, а зачiски як... I таке iнше. Гусятяс прихильно дивився на цi милi примхи, i серцю його було тепло, а у головi повзли соннi думки про те, як добре, якщо усе життя вiдмовляти собi у всiляких радощах, берегти кожну копiйчину, вкладати заощаджену готiвку у дiло, а коли ти ще не старий тiлом i молодий душею, улучити момент, мiцно схопити свою синю пташку щастя за хвiст i на один шанс з тисячi отримати усе сповна за минуле, теперiшнє i майбутнє одразу, за допомогою витонченої афери з контрабандою забезпечивши себе i дружину до глибокої старостi... На п’ятий день витання серед пухнастих ейфорiчних хмарин, коли курс рiдкої органiки на сировиннiй бiржi сягнув нарештi шести до одного, вiн кинув секретаревi скупе:

— Продавати.

Пан Вальдшнепсус, який на радощах вiд несподiваного збагачення шефа завiв собi три костюма, барвисту краватку у стилi “гребiнець пiвня” й дiвашку-курчаточку, почав продавати. Ах, краще б вiн не виконав цiєї вказiвки! Але слово, як вiдомо, не горобець, а вже справа — тим паче.

Внаслiдок цього вранцi восьмого дня пiсля пам’ятної демонстрацiї панi Дрiмлюгайнi контрабанди до однiєї з аеростанцiй, що заправляють машини клiєнтiв “лише найкращим у свiтi бензином “Гусьгусь”, прозорим мов сльоза”, аварiйний транспорт пiдтягнув вишукану швидкiсну пурхавку. Її володар по-орлиному клекотiв, лаявся i час вiд часу кидав собi пiд ноги вишневого кольору кашкетик спортивного стилю. Сенс його нарiкань був у тому, що “найкращий у свiтi бензин” придатний хiба що для швидкiсного гасiння пожеж, оскiльки ця рiдина не горить, а двигун пурхавки безнадiйно заглух. Ввiчливi механiки злили весь бензин i заповнили бак новим. Двигун перевiрили, вiн чудово завiвся. Клiєнт мовби заспокоївся. Вiн обтрусив кашкетик, войовничо насадив його на тiм’я, пурхнув на сидiння... I двигун замовк, ледве клiєнт зiбрався летiти.

Гнiв його скидався на торнадо. Механiки швиденько злили клятий “Гусьгусь” i спiшно сховалися у найближчу канаву, оскiльки клiєнт почав заради розваги розбивати усi шипки, що бачили очi. Вiн не схотiв утретє заправлятися на цiй станцiї i подався на аеростанцiю конкуруючої фiрми, гордовито всiвшися на пасажирському сiдальцi аварiйного транспорта i волаючи щосили:

— Крила мого тут бiльш не буде!!!

Аякже, “не буде”... Клiєнт звалився з неба на станцiї рiвно за годину, гнiвно сповiщаючи, що двигун його пурхавки завiвся лише пiсля повної розборки та промивання усiх його частин вiд найменших слiдiв “Гусьгуся”, внаслiдок чого потерпiлий вимагав компенсацiї за ремонт. Втiм, його вже нiхто не слухав. Слухати просто не було кому. На станцiї вже бешкетувала цiла дюжина обурених клiєнтiв i клiєнток, а механiки вiдсиджувалися у канавi.

За день становище перетворилося на погрозливе. До сховищ пана Дрiмлюгайна повернувся увесь проданий бензин. Сума штрафiв i компенсацiй удвiчi перевищила прибуток вiд продажу, який i без того сплив назад до клiєнтiв. I нарештi найжахливiше: акцiї “Дрiмлюгайн-компанiї” почали повiльно, але невблаганно падати.

Бiдолашний Гусятяс Дрiмлюгайн, вiдiмкнувши геть усi факси, телефони, монiтори, радiо i телетайп, лежав у м’якенькому гнiздечку, котре дбайлива Дрофкочка спорудила просто у його кабiнетi. Дружина (єдина особа, котру вiн допускав до себе) час вiд часу змiнювала примочки з охолоджуючою есенцiєю на лобi любого Гусятяса, дбайливо вкривала його ковдрою i шепотiла:

— Ну-ну, заспокойся, любий. Не вперше таке трампяється. В тебе i ранiше бували зриви, але ти завжди знаходив сили усе виправити... Свiтло лампи не рiже тобi очi? Може, вимкнути її?

— Весь мiй бензин зiпсовано! — волав безталанний пiдприємець. — Вiдколи я пiдмiшав оту тюльпанську гидоту до своїх запасiв...

— Попереджувала я тебе, що недарма цi вояки не змогли використати власний бензин, — м’яко квохтала Дрофка.

— Так, сонечко моє, ти мала рацiю, — стогнав бiдолаха, поволi заспокоюючися пiд дотиками нiжних крильцiв дружини.

— Добре, Гуся, заспокойся. Зараз тобi полегшає.

— Дрофка зняла ковпачок з флакона i почала обережно втирати крем-бальзам у скронi чоловiка. Несподiвано у посклянiлих очах пана Дрiмлюгайна блимнула якась думка.

— Стiй... що це... таке? — проквохтав вiн затинаючися.

— Бальзам, — вiдповiла Дрофка, — в мене ще лишилося трохи.

— Нi, крем-бальзам... Крем! Крем!!! — заклекотiв пан Дрiмлюган. Тої ж митi вiн пурхнув з гнiздечка i полетiв коридорами, несамовито горлаючи, розкидаючи на всi боки примочки, розмахуючи мокрим рушником i зриваючи з вiкон ретельно запнутi штори. Дрофка ледь встигала за ним i перелякано пищала:

— Гуся, Гуся, що сталося? Заспокойся!

Пан Дрiмлюган пронiсся домом мов смерч, розполохав притихлу з вчорашнього дня челядь i завершив вояж у кабiнетi. Вiн порозкривав усi вiкна, внустивши у кiмнату шквал ароматизованого повiтря. Вражаюча купа квiтанцiй звилася i закружляла кiмнатою. Вдовольнившись заподiяним безладом, Гусятяс переможно всiвся на командне сiдальце. Коли панi Дрiмлюгайна впурхнула до кабiнету, телетайп, факс та iншi засоби зв’язку знов ожили. Гусятяс з головою занурився у роботу. Прилаштувавшися на краєчку спорожнiлого стигнучого гнiздечка, Дрофка стомлено попрохала:

— Що сталося? Поясни, будь ласка.

— Збитки? Дурницi це, а не збитки, — бубонiв пiдприємець, почiсуючи дзьоб. — Це навiть добре, що я прогорiв на бензинi.

— Добре?! Гуся, ти про що? Ти що? Як ти можеш!

— Так, люба, добре. Iнакше мене б не вiдвiдала деяка щаслива iдея... От ти кажеш, що бальзаму в тебе замало. Так, останнiм часом з-за дефiциту рiдкої органiки виробництво парфюмерiї скоротилося на користь пластикiв для промисловостi. От я i хочу тепер попiклуватися про таких самих нещасних курочок, як ти. Хочу, аби ви одержали нарештi достатню кiлькiсть косметики. Кiнець кiнцем i бензин, i основа кремiв органiчнi. Бензину забагато, кремiв замало.

Десь хвилину Дрофка мовчала, намагаючися осягнути змiст слiв чоловiка, а потiм раптом з радiсним пищанням пiдлетiла до нього.

— Фотографе!

Дрофка здивовано обернулася до вхiдних дверей, та у кiмнату вже встиг влетiти молоденький пiвник у клiтчастому костюмчику i клацнути апаратом.

— Блискуче, блискуче, — квохтав пан Дрiмлюгайн. — Вiдмiнна реклама...

Унiверсальнi комп’ютернi юристи ще не встигли уточнити i узгодити спiрнi пункти багатотомного контракта з урядом, а столичнi вулицi вже переповнилися рекламними щитами, на яких зi стереографiй дивилася найщасливiша Дрофка Дрiмлюгайна (пухнаста голiвка напiвобернута до перехожих, сяючий погляд трохи убiк, iдеальна зачiска свiтської курочки з трьома пiр’їнками, що мило вибилися убiк — справжнiй шедевр стереомистецтва i ретушi). Повiтря i уяву слабкої статi струшували галасливi автопровiсники:

— Курочки! Цiпу-цiпочки! Вгамуйте своє пурхання i огляньтеся довкола. Чи бачите ви квочок-домосiдочок, краса яких змарнiла i передчасно зiв’яла?

Тiльки вiд нашого крему вашi пiр’ячка набудуть надзвичайної еластичностi i пухнастостi! Тiльки якщо ви станете користуватися кремом “Дрофкочка”, вони не випадуть нiколи! Пам’ятайте про це, курочки, цiпу-цiпочки! Пам’ятайте i поспiшайте у магазини парфумiв, де ви зможете придбати наш диво-крем!..

I таке iнше.

На презентацiї новинки панi Дрiмлюгайна хизувалася усiма дорогоцiнностями, якi подарував їй чоловiк пiд час тижневої ейфорiї. Недарма, бачте, подарував, бо очi усiх без винятку курочок так i стежили за блищанням коштовних цяцьок, поки Дрофка м’якими рухами втирала крем у пiр’ячка, а її жести вправно повторювали найкращi манекенницi столицi. Потiм курочки почали купувати. Не дуже жваво почали, оскiльки всi ще потайки поговорювали про бензинову аферу пана Дрiмлюгайна. Можливо, без такої пишної презентацiї взагалi б не купували, хоча з кремами у парфумних магазинах було не густо.

Втiм, справа пiшла. Спочатку просто пiшла, потiм добре пiшла. А згодом ще й як пiшла!

Це важко пояснити... Нi, не те щоб неможливо. Важко в iншому значеннi. Авжеж, дуже приємно, коли пiр’ячка твоєї дружини стають такими прекрасними, блискучими та пухнастими, м’якими на дотик, якi бувають лише у крихiтки, що тiльки-но вилупилася з яйця. Приємно голубити такi пiр’ячка, ну й...

Нi, не так. Зовсiм незрозумiло, що коїлося з курочками. Так, якщо твоя зачiска стає... Та хiба у зачiсцi справа? Хоча i у нiй теж... Втiм, швидше особлива жiночiсть...

Не те!!! Риса характеру, яка суцiльно змiнювалася в курочок, настiльки тонка та iнтимна... Настiльки важко висловити...

Нi, краще сказати iнакше.

Якщо на сонячнiй галявинi парку зустрiчаються двi-три цiпушки. Якщо вони бачать неподалiк солiдну стару квочку, котра знай собi пурхає i пустує у слiпучих промiнях, мов юначка. Тодi у їхню розмову неодмiнно впливає божествений аромат “Дрофкочки” i починають точитися довгi легенди про...

Ба нi, це таємниця! Таємниця сердець, яка вища над будь-якi нашiптанi плiтки, зiбранi з цiлої планети. Зiтхання, блищання очей. Та iнше.

Iнше. Що за грубе куцехвосте слово! Але ж розповiдати про це непристойно. Це таємниця двох сердець, його i її... Ах, що за розкiшна таємниця, коли цiпушка дбайливо доглядає за пiр’ячкам за допомогою чудодiйного крему! Жоден чоловiк не пошкодує жодних грошей на таке диво, жоден... Тим паче, вiддамо належне пану Дрiмлюгайну — грошi вiдносно невеликi.

До речi, про нього. Нi, власне, про них.

Одного спекотного вечора, коли пiвникiв i курочок так i тягнуло понестися свiт за очi на крилах кохання, що виблискують усiма кольорами веселки, коли божеволiють вiд пристрастi навiть найстриманiшi, коли просто неможливо не... Так от, у ту саму нiч Дрофка легко впурхнула у робочий кабiнет Гусятяса й нiжно проспiвала:

— Гуся, ти ще довго займатимешся справами? Я давно вже вiдiслала челядь. Ми тут самi, зовсiм самi.

Пан Дрiмлюгайн не пiдняв голови. Вiн просто боявся зустрiтися поглядом iз дружиною. Вiн знав, що Дрофка чарiвна, нi — чарiвлива. Що вiн ще не старий тiлом i молодий душею. Що дружина одягла сьогоднi спецiально для нього не якийсь дорогий новий халат, а саме той, старенький, улюблений, з глибоким викотом... Гусятяс знав усе це i боявся саме цього. Зараз, саме заразмаоа нарештi з’явитися iдея, вiн це вiдчував. Як не зараз, то коли ж?

— Знаєш, Дрофкочко, я невдовзi завершу свої справи i неодмiнно припурхну до тебе.

Вона млосно сперлася на його сiдальце i протяжно покликала:

Аромат крема “Дрофкочка” i сама Дрофка ледь не зводили бiдолашного пiдприємця з глузду. Гусятяс на мить замружився, та з непохитною твердiстю, яку вiн старанно приховував за м’яким ласкавим голосом, проквохтав:

— Я припурхну, неодмiнно припурхну до тебе, моя пташечко. Тiльки дай вирiшити, що менi робити з усiма тими цистернами та iншим брухтом, у якому я протягнув контрабанду.

— Гуся! Хiба недостатньо тобi самого бензину? — невпевнено i нерiшуче заперечила Дрофка. — Iншим разом придумаєш.

Панi Дрiмлюгайна розчаровано позiхнула. Здається, вiд чоловiка зараз не дочекатися любощiв.

— Я чекаю на тебе, Гуся. Чекаю у нашому гнiздечку, — протуркотiла вона голосом пораненої пташки i спiшно випурхнула з кабiнету. Пан Козодойн примусив себе не обертатися.

Дрофка вмiло й любовно убирала спальню, пiдготувала кiлька милих сюрпризiв, надягнула найрозкiшнiший мереживний пеньюар, комфортно влаштувалася у гнiздечку i почала чекати. Невдовзi вона задрiмала.

У той же час Гусятяс дрiмав на своєму робочому сiдальцi, опустивши стомлену голову на складенi крила. Перевтома останньої доби, внутрiшня боротьба з бажанням кинути усе i кинутися пiд крильце до дружини нарештi далися визнаки.

Отже, подружжя Дрiмлюгайнiв спало у своєму затишному позамiському особнячку. Якби вони i досi жили у столицi або навiть якби Дрофка просто не вiдiслала челядь, спокiйно спати їм би не довелося. Гай-гай, у цю зловiсну нiч, напоєну чудовим ароматом “Дрофкочки” й любовi i у столицi, i в усiх iнших мiстах та селищах, та й просто у кожному затишному гнiздечку, над яким трiпотiли крильця кохання, коїлися дивнi й жахливi речi.

Де-iнде лунало обурене: “Проворонив! Проворонив, недоскубаний! Проворонив, мокра курка!” — i то важкi, гучнi удари, то дзенькiт посуду, що б’ється. Парочки курчат, котрi пурхали у яснозорянiй духмянiй ночi або ховалися у густiй тiнi дерев, час вiд часу спостерiгали, як у якомусь вiкнi з трiскотом репалася рама i звiдти вилiтав шкереберть пiвник, жалiбно квохкаючи:

— Нi-i-i-i, я не винува-а-а-а!..

У вибитому вiкнi з’являлася розкуйовджена мегера. Вона проводжала жалюгiдного пiвника гнiвним поглядом до самої землi, розлючено квохтала:

— Випереджалки свої також забирай — i жбурляла навздогiн йому жменю бордових пiгулок.

Курчонок перелякано дивився на пiвника, котрий безпомiчно корчився на землi (або не корчився, в залежностi вiд поверха, з якого його скинули), нiжно цiлував свою цiпушку у запашний вiд “Дрофкочки” лобик i клятвено запевняв:

— Не бiйсь, я нiколи не провороню. Я-то вмiю стримувати себе.

I цiпушка свято вiрила йому й вiдповiдала також нiжно:

— А я нiколи не викину тебе з вiкна. Нiколи!

Отже, весь цей гармидер анiтрохи не порушував спокою подружжя Дрiмлюгайнiв. Тому коли вранцi Гусятяс прокинувся на своєму робочому сiдальцi, то надзвичайно здивувався з приводу вiдсутностi свiжої кореспонденцiї на столi. Вiн декiлька разiв подзвонив. Секретар не з’явився. Тодi пан Дрiмлюгайн, дратуючися все сильнiше, набрав його хатнiй номер i ледве на iншому кiнцi дроту зняли слухавку, погрозливо спитав:

— Вальдшнепсусе, пташеняточко моє, що ви собi дозволяєте? Чом ви досi не на роботi? Треба ж мати хоч якесь вiдчуття вiдповiдальностi! Як заведете моду спiзнюватися, то швиденько вилетiте вiд мене швидше за...

Гусятяс розгублено замовк. Зi слухавки лунали жалiбнi молитви, стогнання та лемет його секретаря. Проте їх негайно змiнили верескучий до нестерпностi вигук: “Та я твого роззяву!..” У слухавцi гримнуло, вiдчайдушно кукурiкнув Вальдшнепсус, а потiм усе зникло, немовби тедефонний дрiт перерiзали.

Пан Дрiмлюгайн повiльно повiсив слухавку, та раптом аж пiдскочив: Дрофка!!! А що як i на неї напали злодiї?!

Не помiчаючи нiчого довкола Гусятяс кинувся у покої дружини. Та Дрофка вже сама летiла йому назустрiч.

— Гуся, ти уявляєш, iз Синчичею сталося лихо! — одразу заквохтала вона i вже тихше додала: — Пана Гороб’їньша... дуже делiкатно... Отже, з причини його необережностi Синчича знесла уночi вiсiмнадцять яєць. Яке горе! Любий, вона телефонувала i дуже просила прилетiти.

Панi Дрiмлюгайна щулилася i куталася у халат розкiшного пеньюара. Так, Дрофка розумiла: пiклування про дiтей, святий обов’язок материнства та iнше. Розумiла, що вони з чоловiком заналто довго гребують цими речами. Хотiла можливо навiть зараз, навiть минулої ночi... Щоб проклюнулося двоє дiточок: цiпушка i пiвничок...

Але Синчича! Хiба могла собi дозволити iнтелiгентна, емансипована курочка знести два десятки яєць одразу?! Отже, тут щось не так. Тiльки б Гусятяс погодився летiти...

— Пташечка моя, одягайся i лети до пурхавки, — несподiвано швидко погодився чоловiк. — Менi теж треба до мiста. Хтось напал на Вальдшнепсуса.

Дрофка скрикнула. Вона дуже симпатизувала секретаревi Гусятяса. Не те щоб це була якась нечиста, непристойна симпатiя. Просто вiн дуже нагадував їй Гусю, коли той був ще невкритий пiр’ями пташеням.

— Бiдолашний Вальдшнепсус! Летiмо негайно.

Дрофка сидiла, втиснувшися у сидiння. Звiсно, їй було дуже сумно i прикро, що не зважаючи на дану напередоднi обiцянку чоловiк провiв цю нiч наодинцi з власними думками, а не пiд покровом її нiжних крильцев. Та супротив волi знов i знов ставлячи себе на мiсце бiдолашної Синчичi, панi Дрiмлюгайна повторювала: як добре, що вiн вiдсидiвся сьогоднi у кабiнетi! Нехай це станеться iншим разом, нехай — але добре, що не сьогоднi.

— Еге, бач, не один Гороб’їньш сьогоднi завинив, — сказав раптом Гусятяс, перегнувшися через бiк пурхавки. — Дивись, моя пташка, скiльки їх!

— Гуся, швидше поверни до Центрального Iнкубатора, — попрохала Дрофка.

— Сонечко моє, а як же Вальдшнепсус?..

— Прошу тебе, любий!

Гусятяс поступився. Чим ближче до Центрального Iнкубатора, тим бiльше ставало на вулицях курочок. Спочатку вони йшли поодиночцi, потiм шикувалися у ланцюжки, а на пiдходах до Iнкубатора сунули валом.

Швидше до Синчичи! — скомандувала Дрофка. — Швидше, або вона не встигне здати яйця. Ти повезеш її на пурхавцi.

— Сонечко моє, але ж Вальдшнепсус... — почав благально пан Дрiмлюгайн. — До того ж сiдалодром для пурхавок геть забитий, хiба ти не бачиш?

— Нiчого, якось прорвемося. Благаю...

— Ну, я до Вальдшнепсуса, — кинув пан Дрiмлюгайн i швидко ретирувався. По-перше, вiн почав пiдозрювати, що за гангстери напали на його секретаря. По-друге, занадто вже жалюгiдне видовище являв собою його старий приятель, помiчник в усiх аферах, найкращий юрист столицi, помiркований жартiвник i завзятий гравець Пелiксанс Гороб’їньш. Дрофка перетягнула його, непритомного, одягненого у подряпану кiгтиками Синчичи пiжаму на м’яку канапу.

Втiм, як невдовзi виявилося, секретар перебував у значно плачевнiшому станi. Його цiпушка була сильнiшою вiд розпещеної Синчичи i до того ж молодшою. Тому у голову Вальдшнепсуса були кинутi, не враховуючи всiляких дрiбничок, два сiдальця, телефон, радiоприймач i телевiзор. Пан Дрiмлюгайн, надзвичайно зрадiвши з того, що на його секретаря вчинила напад лише коханка, заходився визволяти постраждалого з-пiд уламкiв. Коли Гусятяс завантажував тiло непритомного Вальдшнепсуса у задню частину пурхавки, його нарештi вiдвiдала та сама думка, яку вiн даремно намагався вхопити вночi. На мить Гусятяс навiть вiдпустив крила секретаря. Той гупнувся пiд сидiння i застогнав. Пан Дрiмлюгайн насилу поклав Вальдшнепсуса на м’якi подушки у атласних чохлах i дав повний газ.

Щоб обмiркувати по дорозi дорогоцiнну iдею, вiн зробив добрячий гак, знизившися над фабрикою випереджалок. Як i слiд було чекати у цьому божевiльному мiстi, натовп найменш постраждалий пiвникiв, що вже опритомнiли пiсля зомлiння, громив фабрику, розносила на трiски усе, що траплялося на шляху. Її власник висiв догори ногами на похилених воротах i жалiбно квохтав. Бiйцiвськi пiвники з перев’язаними пiсля нiчних домашнiх сутичок головами калiчили власника дерев’яними кийками замiсть того, аби сприяти наведенню порядка у мiстi. Один з корпусiв горiв, другий поки лише огортався димом. Добровiльцi тягнули до ворiт ще декiлька самочинно приречених до страти.

“Фабрики громите”, — злорадно подумав Гусятяс. Що ж, нехай громлять, йолопи, садисти.

— Вона... мене... яєць силу знесла...

Це секретар отямився на задньому сидiннi. Пан Дрiмлюгайн привiз його до Гороб’їншiв. Дрофка вже сяк-так перев’язала Пелiксанса, поклала у лiжко i напувала якоюсь гарячою м’ятною лiкарською гидотою.

— А-а-а, друже мiй Гусятясе! Не знаю, як i дякувати вам та вашiй чарiвнiй... — тут найкращий юрист столицi заходився вiд плачу i додав тихше: — Як вона в мене жбурляла... як вчепилася...

— Дурницi, мiй любий, дурницi, — проквохтав Гусятяс, звантажуючи на канапу секретаря, який знов знепритомнiв. — Дрофкочко, сонечко моє, займися-но i з цим пташеням. А я поки що пiду зателефоную. Сподiваюся, хоч ваш телефон не розбито?

Гусятяс розмовляв бiля години. Як вiн i побоювався, птаство спiткала катастрофа жахливих масштабiв: в усiх мiстах повторилося поголовне яйценесiння, сiмейнi сутички, черги до Iнкубаторiв i розгроми фабрик випереджалок.

— Люба, я термiново вiдлiтаю на Тюльпанiю, — ось першi слова Гусятяса, якi вiн вимовив пiсля повернення до кiмнати.

— Ти що, Гуся! — здивована Дрофка завмерла з вологим рушником над Вальдшнепсусом, який прийшов до тями.

— Не кидайте мене самого, — несподiвано зойкнув бiдолашний секретар. — Моя цiпушка вб’є мене, як повернеться. Вночi вона знесла сорок сiм яєць.

Пана Дрiмлюгайна дуже здивувала вiдомiсть про таке численне потомство, проте нiчим не видавши своїх почуттiв, вiн сказав спокiйно:

— А вам, моє пташеня, раджу скорiше почистити пiр’ячко та виконувати тi iнструкцiї, що я вам лишатиму. Либонь автовисиджування — штука дорога, та коли ще яєць пiвсотнi!

— Але що ти затiяв, Гуся? — спитала Дрофка, передчуваючи нову генiальну аферу, аромат якої вже розтiкався у повiтрi.

— Що затiяв? — пан Дрiмлюгайн таємничо пiдморгнув i проквохтав майже шепотом: — Я придумав, куди дiти металобрухт i ще багато чого, привезеного з Тюльпанiї. Тепер я вирiшив експортувати звiдти сировину.

— Гуся, але ж на сировиннiй бiржi курс на метал зовсiм невигiдний... — запротестувала Дрофка, та пан Дрiмлюгайн лише весело кукурiкнув.

— Зараз усе птаство сушить голови над тим, куди подiти яйця та кому б помститися бо’зна за що. Ну i хай собi сатанiють та загоюють рани! Але вони не думають, де житимуть завтра їхнi курчата i що вони клюватимуть на снiданок. Невдовзi, пташка моя, цiна на будматерiали пiдстрибне. Ще б пак! I цiни на їжу, одяг, мiндобрива — на все! Я вважаю, можна пiти на тимчасовi витрати, доки нiхто не згадав про здичавiлу Тюльпанiю.

Пан Гороб’їньш здивовано протягнув: “Ко-о-о-о?!” Дрофка у захватi пискнула. Секретар мовчки роззявив дзьобика.

— Пелiксансе, друже мiй, то надасте ви менi пiдтримку чи нi? — переможно спитав Гусятяс i додав — Ця дурна провiнцiйна планетка вже принеста менi багатство. Сподiваюся, тепер я його подвою.

Пан Дрiмлюгайн помилявся: за рiк перебування на Тюльпанiї його капiтал збiльшився не удвiчi, а у чотири рази.

На найнятих Гусятясом пiвникiв нiхто уваги не звертав. Якщо ж їх i помiчали, то могли навiть зустрiти як дорогих гостей, досхочу нагодувати, напувати i знаками пояснити, що ось ми, мовляв, спершу з’ясуємо, який з Тюльпанiв тут в нас головнiшей, а вже потiм ввiб’ємо цю iстину у вашi тухлi макiтри.

Завдяки такому сприятливому збiгу обставин Гусятясу вдалося поставити збирання сировини на широку ногу. Вiн навiть ввiв досить своєрiдну таксу обмiну кухонних ножiв та м’ясорубок, якими птаство було просто завалене, на уламки ядрометiв. Отже:

1 нiж = 3 ручнi ядромети;

1 м’ясорубка = 7 ручних ядрометiв

(можна вiдшкодовувати осколками i уламками за вагою).

Солдати обох Тюльпанiв охоче мiнялися. Здобутi у такий спосiб ножi ставали власнiстю виключно фельдфебелiв i командирiв, а м’ясорубки, прив’язанi до довгих мiцних ломак, моментально перетворювалися на бойовi м’ясорубки. Останнiй рiзновид зброї зробився настiльки популярним, що наприкiнцi року пан Дрiмлюгайн розпорядився мiняти на одну м’ясорубку:

7 (сiм) ядрометiв;

1 (один) лантух добрив;

1 (один) стовбур дерева середньої висоти;

1 (один) мiшок глини;

500 (п’ятсот) цеглин;

1/2 (пiв-) лантуха зерна;

3 (три) мундири з натуральної тканини;

8 (вiсiм) мундирiв з синтетичної тканини

(ясна рiч, приймалися мундири обох Тюльпанiв).

Дрофка закидувала чоловiка то романтичними листами, то палкими призовами на кшталт: “Ну коли, коли ж нарештi ти припурхнеш пiд моє крильце? Ти обiцяв ще тiєї ночi...” — то сповненими прихованого переляку описами подiй, що вiдбувалися вдома.

З усiх яєць, знесених тої зловiсної ночi, вилупилися виключно курочки. Вони росли буквально на очах, так що за рiк вiдсутностi Гусятяса встигли перетворитися на дорослих пташок. Вони були надзвичайно пихатi, злi, брутальнi i не мали, здавалося, iншого клопоту, окрiм яйценесiння. Бiдолашнi батьки намагалися вистежувати непутящих дочок, але тi все одно вiдкладали велетенськi яйця у величезних кiлькостях самi собою. Пiвниками вони вiдверто нехтували i могли не замислюючися заклювати до смертi навiть рiдного батька.

Вiд переляку перед новим поколiнням у птаствi сталося велике схвилювання умiв. Якiсь найрозпачливiшi слиньки видобули з запорошених аналiв суспiльної свiдомостi давно забуту релiгiю. Культи богiв i божкiв зростали i примножувалися iз швидкiстю ланцюгової реакцiї розщеплювання урану. Найбiльш впливовим був якийсь пророк Папугаян. Його туманнi вислови зводилися до одного: цi бiди, що звалилися на птаство так раптово, є Божою карою за розбiй у космосi i безсоромне пограбування слаборозвинених сусiдiв по галактицi; якщо птаство сильнiше за усi iншi цивiлiзацiї, цю силу слiд використовувати для настановлення “братiв по розуму” на шлях iстиний. Оскiльки Папугаян закликав до повного знищення вивезених з iнших планет речей (у тому числi i з Тюльпанiї) та до заборони подальшого експорту, Гусятяс був змушений разом з iншими пiдприємцями придiлити йому особливу увагу. Пiсля декiлькох мiсяцiв бурхливої проповiдницької дiяльностi прикрий випадок змусив Папугаяна замовкнути назавжди, а без харизматичного лiдера вчення почало занепадати i потихеньку згасати.

Пану Дрiмлюгайну усе це дуже не подобалося. Не подобалося i нове поколiння, i всякi рiзнi пророки. Проте вдома на нього чекала люба Дрофкочка, а стрiмке зростання чисельностi населення означало лише вiдповiдне зростання попиту на будматерiали, одяг та їжу. Отже, пан Дрiмлюгайн робив належне: грошi, грошi i знов грошi.

— Пане Дрiмлюгайне, чи проходив крем “Дрофкочка”, що виробляється “Дрiмлюгайн-компанiєю”, якiсь перевiрки перед запуском у продаж?

— Так, усi належнi, — вiдповiв Гусятяс, зморщившися вiд болю у зламаному крилi.

Короткозоро замружившися, пан Гороб’їньш порився у купi документiв, подивився їх на свiтло i навiть чомусь понюхав, а пiсля неохоче пiдвiвся i мляво повiдомив:

— Пане Дрiмлюгайне, ви звинувачуєтеся у злочинi проти птаства. Режим утримання до суду — найсуворiший, — i впав на сiдальце, додавши пошепки: — Вибач, друже Гусятяс...

Вже у в’язницi ошелешений, розгублений i хворий пiдприємець ознайомився з грунтовною i вельми солiдною працею такого собi доктора медицини пана Бексаса Чайкена. Цей кабiнетний працiвник сформулював чотири цiкавi питання i спробував вiдповiсти на них. Питання були такi:

Мабуть, дружина пана Чайкена знесла дуже багато яєць або занадто сильно побила його, якщо кабiнетний чiрвак вперше у життi (за його власними словами) ризикнув висунути дзьоб на вулицю. I от доктор медицини з властивою йому скрупульознiстю i прискiпливiстю встановив, що дуже старi курочки, представницi найбiднiших прошаркiв суспiльства та переконанi сектантки нiякому “ефекту яйценесiння” не пiдвладнi! Потiм шляхом перехресного опитування вiн з’ясував, що цi курочки нiчим суттєво не вiдрiзнялися вiд iнших, опрiч... байдужостi до косметики. У свою чергу “нiч аномального яйценесiння” i поява у магазинах новiтнього крему “Дрофкочка” роздiляло лише пiвтора мiсяцi...

Дочитавши опус до цих слiв, пан Дрiмлюгайн жбурнув важелезний том у стiнку холодної i хвилин десять iстерично квохтав. Проте зрештою все ж змусив себе пiдiбрати працю пана Чайкена i дочитати її до кiнця.

Отже, грунтуючися на результатах вельми дотепних дослiдiв, мудрий доктор незаперечно довiв ось що:

Решту ночi i ще двi доби Гусятяс марно намагався уявити, до якої бузувiрської страти прирече його суд. Чесно кажучи, вiн чекав усього що завгодно, аж до середньовiчного обскубування i варiння живцем у казанi з киплячою на повiльному вогнi олiєю.

На щастя (чи на нещастя?), птаству було не до Гусятяса. Останнiм часом у рiзних мiсцях планети-метрополiї та в колонiях набули загрозливих розмiрiв загадковi випадки саморуйнування будинкiв i iнкубаторiв, усе бiльше траплялося неякiсної їжi, вiд якої можна було вмерти й одягу, який без видимих причин рвався та розповзався по швах. Напередоднi суду над паном Дрiмлюгайном вiдбувалося засiдання уряду. Вирiшувалося єдине питання: як протистояти нещастям, що розповзалися по усiм планетам подiбно до ракової пухлини? Єдина пропозицiя, що поки не викликала нi в кого заперечень, полягало у негайному ухваленнi “Закона про розбивання яєць”, хоч подiбна мiра протирiчила усiм етичним i моральним нормам.

Засiдання тривало вже три години, коли до залу вдерлася юрба курочок з останнього виводку. Дочка пана Стравусса Фламiнгена безцеремонно зiштовхнула батька з мiсця головуючого, поставила просто на парадне сiдальце коробку з яйцями, сама всiлася згори i заволодiвши мiкрофоном ревонула що є сили:

— Сестри!!! Нашi предки протирають в урядi пiр’я на гузках i не можуть допетрати, де що узяти нам подзьобати, увi що нас одягти i у чому жити. Бовдури вони натуральнi, от хто!

Цi слова Пiнгвiни Фламiнгени П’ятнадцятої iншi курочки пiдтримали таким оглушливим лопотiнням крил i квохтанням, що батьки-мiнiстри лише якнайглибше убгалися пiд м’якi крiсла, на яких розташувалися їхнi дочки-акселератки з яйцями у коробках.

— Сестри, якщо нашi батечки не можуть вирiшити усе це, вирiшимо самi! — горлала собi Пiнгвiна, стрясаючися усiм пишним тiлом. — Пропоную от що: цих йолопiв розпотрошити i обскубти...

У цьому мiсцi блискучу промову Фламiнгени П’ятнадцятої перервали хрускiт i трiщання меблiв, що ламалися, й безпомiчне лопотiння крил батькiв, котрi швиденько пурхнули з урядового будинку. Гамiр ущух лише хвилини за двi.

Саме з цiєї зворушливої промови, не надто грамотної i насиченої лайкою на адресу батькiв, почався етап обмiну в iсторiї птаства. Коли пан Дрiмлюгайн вирушав до мiсця довiчного ув’язнення, першi кораблi, завантаженi товарами з прихованими виразками, вiдправилися у рiзнi кiнцi галактики...

Гусятяс вiдсиджував другий тиждень свого довiчного. Вiн розмiрковував, яке це невезiння i до чого це сумна доля — коротати днi у тюрмi, якщо ти ще не старий тiлом i молодий душею, а до того ж — жертва обставин... Та ще й крило не зростається... I як там дружина... Їжi вiн не отримував вже другий день поспiль, тому коли важкi дверi камери тихесенько рипнули, пан Дрiмлюгайн незграбно пурхнув уперед... i просто закляк на мiсцi. Замiсть брутального пiвня-наглядача на порозi похмурої камери виникла його власна дружина, принадлива Дрофка Дрiмлюгайна, його Дрофкочка у тому самому халатику.

— Гуся... — тiльки й змогла простогнати вона, кидаючися чоловiковi в обiйми. — Гуся...

— Дрофко, навiщо ти тут? — квохтав бiдолашний пан Дрiмлюгайн, вмиваючися сльозами. — Менi здається, я потрапив у таке колюче гнiздо, з якого нiзащо не вибратися.

— Так, так, — лепетала панi Дрiмлюгайна. — I щоб тобi не було сумно й самотньо у цiй холоднiй дiрi, я роздiлю її з тобою.

— Дрофка! — кукурiкнув Гусятяс, та вона затулила йому дзьобика крильцем i вела далi:

— Менi другий день не дають їжi, — сказав сумно Гусятяс. — Ти можеш тут загинути.

— Буде в тебе їжа, — запевнила його Дрофка. — Буде, допоки я з тобою. Кажуть, для цього потрiбен лише перший поштовх...

Панi Дрiмлюгайна запнулася й нiжно прошепотiла:

Коли усе скiнчилося, вона тихенько квохчучи розстелила пiд мульким сiдальцем в’язничну ковдру i знесла на нього сiмнадцять величезних рожевих яєць.

— Ось, Гуся, наша їжа на сiмнадцять днiв, — твердо сказала Дрофка. Пан Дрiмлюгайн затремтiв вiд огиди.

— Ти збожеволiла! Це ж аморально! Їсти власних дiтей...

— Там, iззовнi, справи кепськi, — заперечила Дрофка. — Їжi усе менше. Тебе недарма не годують два днi. А я не збираюся плодити безнадiйно хворих виродкiв, як роблять iншi. Тож покуштуємо разом!

— Маячня якась, — пробурмотiв Гусятяс.

— Їж, — м’яко наполягала Дрофка. — Їж. Кажуть, нашi предки не гребували навiть хробаками та личинками.

Яйце виявилося напрочуд смачним, солодким i терпким водночас. Решту яєць Дрофка дбайливо загорнула у ковдру i поклала у найхолоднiший закуток камери, де вiяв пронизливий протяг. Потiм подружжя сидiло обiйнявшися на мулькому сiдальцi. Але це кiнець кiнцем неважливо, якщо ви смертельно стомилися вiд суєти життя. Це навiть дуже приємно. Не зважаючи на те, що мiсце вашого усамiтнення — тюремна камера, а там, iззовнi, птаство котиться у прiрву.