— Дядечко, а як ти вважаєш, цi дерев’яшки справжнi?

— Не знаю, мальок. Побачимо.

Плюскар витягнув уламок сiрника (ще того сiрника), обережно запалив i спробував розвести вогнище. Оцупки весело спалахнули, та за декiлька секунд начебто закашлявшися чхнули хмаркою бульбочок i згасли.

— Знов оманка?

— Так, пуголовику.

Вони попливли геть у пошуках дров.

— Дядечку, а чому так?

Мальок заплив уперед i витрiщив питливi оченята на Плюскаря.

— Певно, тут зливали добрива.

— А в мене була одна старезна книжка, де було написане, що добрива — це добре.

Плюскар роздратовано поглянув на дурненького малька i невиразно мугикнув.

— Нi, була, була! — ображено смикаючи плавцями, запротестував мальок. — Була, i край.

— Ну то й що? Багато чого писали у старих книжках. Адже там йшлося про звичайнi добрива, а не про привезенi зовнiшниками.

— Еге, отже, гидота, — авторитетно повiдомив мальок, але одразу знов завагався i спитав: — Дядечко, а чом гидота?

— Не знаю, — пробуркотiв Плюскар.

Мальок вже почав дратувати його. Мiж тим крихiтний докучник знов причепився з розпитуваннями:

— Дядю, а хто вони такi?

— Зовнiшники?

— Так.

— Такi самi, як ми, — ледь приховуючи ненависть, пояснив Плюскар. — Тiльки ми плаваємо тут, а вони — вище.

— Це де неможна жити?

— Дядечку, а як же вони плавають, якщо там жити неможна? I чому ми не можемо там жити?

— Не знаю. Вони взагалi не звiдси. Чужi вони.

— Ага, цi зовнiшники з iншої зiрочки прилетiли, — сказав мальок глибокодумно i поважно, немов роблячи велике наукове вiдкриття.

— Звiдкiля ти про iншi зорi знаєш? — здивувався Плюскар.

— З книжок, — вiдповiв вирлоокий мальок.

“Певна рiч, у вас вдома багато книжок”, — ледь не сказав Плюскар, та знов втримався. Замiсть того вiн начебто випадково спитав:

— А у тих твоїх книжках нiчого не було про те, як незнайомi дядi ловили дурних малькiв на обiд?

Плюскар знов вiдчув, що зповзає на заборонену тему. Та йому лишалося лише скроїти жахливу мармизу, вишкiрити напiвз’їденi гнилi зуби й грiзно загарчати.

Було, — повiдомив анiтрохи не переляканий мальок i впевнено додав: — Тiльки ти не такий. Ти добрий.

— Добрий! Отакої...

Плюскар iз насолодою штурхонув малька пiд хвiст.

— Усе одно добрий.

Плюскар хотiв ще раз штурхонути його, та не змiг.

— Ага, от i добрий, от i добрий! — мальок завертiвся перед очима. — А ще в мене були такi книжки, де про добрих дядечок, котрi годують дурних дiточок рiзною смакотою.

— Краще б нiяких книг взагалi не було, — процiдив Плюскар.

— Нi, хай би були! — плаксиво запротестував мальок. — I з картинками. Я дуже полюбляв їх розглядати.

Плюскар вiдзначив про себе слово “полюбляв” i швидко сказав:

— Якби не книжки й iнша гидота, можливо, зовнiшники i не спокусилися б на нас.

— А чом... — почав мальок, та Плюскар кинувся до нього i просичав:

— Тихо! Заклякни й мовчи. Вб’ю...

З придорожнiх хащiв виплили три величезнi особи. Одна з них грiзно гаркнула:

— Ей, ти, їстивне є?

— Нiчого, — з показною безтурботнiстю вiдповiв Плюскар. Ясна рiч, малька це не стосувалося: на його лахмiттi навiть кишень не було.

— Виверни-но мiшок, — з гидотною посмiшкою наказала друга особа.

— Будь ласка. Тiльки тут усе суцiльна оманка, — тим же тоном продовжив Плюскар, витрушуючи собi пiд ноги купу недоїдкiв.

— Оманка, кажеш, — м’яко шпигонула третя особа, спортивно граючи плавцями. — Риб’ята, дивiться! За кого вiн нас має?! — i знов до Плюскаря: — Чого ж ти тягаєш її на горбу? Викинув би давно. Чи оманка тобi дорога, як пам’ять?

— Тягаю, аби травити таких дурнiв, як ти, — вiдважно пожартував Плюскар. Третя особа миттю вдарила його у зуби й заволала:

— А ну давай жери!!!

Плюскар перелякано вiдсахнувся вiд простягнутої скоринки, розмазуючи кров по губах.

— Файно граєш, — похвалила його перша особа i пхнула смертельно переляканого бiйкою малька писком у купу недоїдкiв. — Тепер ти.

Мальок жадiбно заходився пригощатися, позабувши недавнiй переляк.

— Оманка, кажеш, — єхидно зауважила перша особа, войовничо розправляючи плавцi.

— Пуголовець не мiй. Так, причепився дорогою. Нехай їсть, менi байдуже, — пояснив Плюскар i з показною турботливiстю звернувся до малька, який трiскав недоїдки за обидвi щоки: — А ти, малеча, дарма це робиш. Так i померти можна. Облиш цi скоринки. Облиш, кажу.

— Аякже, бреши бiльше! От ми тобi...

Друга особа вiдштовхнула малька геть i вкинула собi у пащу солiдну порцiю недоїдкiв. Потiм особи довго, з насолодою i знанням справи били Плюскаря. Нарештi вони стомилися i тiльки-но приготувалися перейти до розкiшного снiданку, як раптом друга особа дивно гикнула, перевернулася на спину i прохрипiла:

— Конаю, бра-а-а...

— Оманка.

Особи, що лишилися живими, подалися назад, вирячившися на конаючого, i стрiмголов дременули.

— Акули бродячi. Щупача банда. Кашалотовi вилупки, — лаявся побитий Плюскар, повiльно пiднiмаючися i оглядаючи розiрваний одяг.

— Ой, дядечку... Я що, теж... отак?

Мальок тiпався вiд переляку. Плюскар повернувся до нього i побачив, що цей негiдник встиг з’їсти майже усе.

— Та щоб ти луснув, малеча!!! — гримнув Плюскар.

— Ой, дядечку, не треба. Не хочу луснути! Не хочу отак, — тонкослiзно заскиглив мальок. Проте Плюскар продовжував лаяти його, стягуючи зi здохлої особи теплий балахон.

— Ти що, не мiг менi щось лишити?! Мої ж недоїдки! — крикнув вiн, вкрай розлютившися.

— Це ж оманка, дядечко...

— Яка ще оманка?! Я тобi покажу оманку! — леметував Плюскар. — Тут лише одна скоринка була з оманок, жовта iз зеленими цяточками, загорнута у окрему ганчiрочку, i ту з’їв дохлий негiдник. А ти зжер мої припаси на тиждень!

— Менi вже зле, дядя, — пискнув мальок.

— Авжеж зле, ще б пак! Не можна ж так об’їдатися.

— Дядю, а я не лусну?

Плюскар огидливо поморщився, але вже тихше спитав:

— Либонь, днiв зо два нiчого не їв?

— П’ять.

— П’ять? Гм... — Плюскар зовсiм вгамувався, проте тут йому спало на думку, що тепер вiн сам тривалий час голодуватиме з-за якогось дурного. Тож швиденько зiбравши усе, що ще лишилося з недоїдкiв, Плюскар гримнув на нього: — А ну геть звiдси! I щоб бiльше я тебе не бачив.

— Не проганяй, дядю...

— Геть!!!

— Я без тебе пропаду-у-у... — заскиглив мальок.

— Це я з тобою пропаду. Забирайся звiдси до тата-мами!

Пюскар все ж не зумiв стриматися, за що довелося негайно розплачуватися.

— Не можу, — мальок схлипнув. — Їх з’їли.

Плюскар затiпався вiд нервова пропасницi. Саме такої вiдповiдi вiн боявся бiльш за все, хоча чогось подiбного й слiд було чекати. Зрозумiло, не варто було бiльше хвилювати малька. Проте якщо страхiтливу трагедiю було згадано, слiд дiзнатися якнайбiльше.

— Де їх з’їли?

— Там, — махнув хвостом мальок.

— Давно?

— Вчора.

— Скiльки мерзотникiв на вас чатувало?

— Шiсть.

Плюскар поплив уперед.

— Куди ти, дядечко, — мальок поплив слiдом. Плюскар хотiв прогнати його, та не наважився.

— Тре’ змиватися звiдси якнайдалi. По-перше, хтось тут зайнявся кабанiлiзмом. По-друге, тi паскуди, якi тiльки-но побили мене, невдовзi займуться тим самим. I їжi в мене не лишилося.

— Дядю, а що таке кабанiлiзм?

— Не знаю. Так один розумник повторювати любив. Його потiм зхрумкали. Мабуть, кабанiлiзм — це щось на кшталт рибоїдства.

— А чом моїх мамуню i татуся з’їли?

Плюскар глибоко зiтхнув.

Цього разу промовчав мальок. Вiн тихо плив слiдом за Плюскарем, доки не побачив обабiч дороги якийсь рваний лантух.

— Дядю, а це вiд добрив зовнiшникiв?

— Так, мальок.

Вони старанно оминули лантух боковою стежкою.

— А це нiчого не можна їсти з-за цих добрив?

— Так, вирлоочку.

— А нащо ми їх тодi купували?

Тепер замислився Плюскар.

— Були, — мальок жалiбно зiтхнув.

— А тобi хотiлося ще кращих iграшок?

— Хотiлося. I зараз хочеться, — мальок знов зiтхнув.

— А якби тобi запропонували змiняти твою поганеньку iграшку на гарну чужу, ти би погодився?

— Авжеж.

— Навiщо ж зовнiшники зробили це?

— Ну, як навiщо... Собi ж бо вони забрали добрi речi, хоча й некрасивi. Добрi, себто, без оманок. Тобi це матуся пояснювала? — обережно спитав Плюскар.

— Пояснювала, та я не повiрив. Цi зовнiшники — брехунчики. Хiба можна брехати? Так робити зле, — мальок зовсiм засмутився.

— Коли їм добре, чом би й не робити, — всмiхнувся Плюскар.

— Тож їм стало краще замiсть нас? I навiщо вони вигадали речi з оманками! — мальок навiть зуби зцiпив вiд обурення, непритаманного його вiку.

— Нi. Якщо i стало краще, то ненадовго. Розумiєш, пуголовику, той розумник, якого зхрумкали, казав менi, що хворi на оманки речi можуть заражати здоровi.

— А як? А чому? — знов пожвавiшав мальок, навiть його оченята одразу заблищали.

— Вiдкiля ж я знаю! Що я таке? Дрiбна рибчина. А розумникiв не лишилося. Нема кому пояснювати такi штуки. Знаю лише, що речi зовнiшникiв усерединi хворi. Усi, хто вимiняв у них цi поганi речi, нiкому нiчого не кажучи намагався продати їх. Або просто викидав. Отак i вийшло, що цi йолопи запаскудили усю нашу планету. I ще я знаю, що клятi зовнiшники навряд чи багато виграли. Цi оманки не розпiзнаєш усi до єдиної, вони мов пошесть. Колись-то нiхто не схоче мiнятися iз зовнiшниками...

— То вони можуть ще когось обдурити окрiм нас? Тобто на iншiй зорi, — мальок зовсiм засмутився, так шкода йому стало iнших обдурених.

— Можуть, пуголовику, можуть. Та коли не буде кому мiнятися iз зовнiшниками, в них усi-усi речi перезаразяться, i вони опиняться у нашому становищi.

— Це коли їсти нема чого?

— Так, вирлоочку.

Тепер вони пливли поруч. Плюскар не поспiшаючи працював хвостом, i мальок без особливих зусиль мiг триматися поруч з його головою.

— Дядю, а на тому мiсцi, де ти робив вогнище, ранiше можна було їсти?

— Так, мальок.

— А там, куди ми пливемо?

— Побачимо. Якщо там не викинули оманку, то можна.

Мальок тривалий час мiркував, перш нiж задати останнє, неймовiрно дурне з точки зору логiки дорослого, але таке природнє для нього запитання:

— Дядю, а що ми їстимемо, коли стане нiчого не можна їсти?

Плюскар так i намагався ревонути: “З голоду поздихаємо!!!” Проте вiн стримався i якомога спокiйнiше вiдповiв:

— Побачимо, вирлоочку.

Пiсля цього мовчали весь час, доки Плюскар не мовив:

— Ну от ми й дiсталися.

— Овва, яка смакота! — вереснув мальок i метнувся до розлогого куща, що був геть усiяний довгастими плодами. Досвiдченого Плюскаря одразу ж насторожило така пiдозрiла ряснота їжi й вiдсутнiсть мiльки, що зазвичай юрбилася у вiтах. Проте якесь наполовину зловтiшне, наполовину милосерде почуття змусило його промовчати.

— Отака смакота, — примовляв мальок крiзь смачне плямкання. Голод усе ще мучив його, не зважаючи на з’їдений нещодавно тижневий запас скоринок. Вiн уминав за обидвi щоки, сiк з плодiв бризкав на всi боки. Плюскар очiкував, коли ж мальок скрикне i впаде. Мальок не впав, а повiльно й плавно осiв на дно, прошепотiвши наостаннє:

— Дядечко, а чом...

Зiтхнувши, Плюскар вiдвернувся i поплив на майже безнадiйнi пошуки мiсця, де можна було б поїсти i зiгрiтися.

— Еххе, добрi росли тут кущi, — замислено бурмотiв вiн, раз у раз озираючися. Мальок лежав нерухомо, все ще стискаючи недоїдений плiд.

Королева була задоволена. Тiльки-но вона отримала по короткопросторовому зв’язку важливе повiдомлення: остання зоряна система ще однiєї галактики була захоплена її пiдданими. Королева надiслала привiтання вiйськам i оголосила тривалий вiдпочинок.

Вiдпочинок! Як стомилися, як намучилися атоми! Як набридло їм переховуватися пiд маскою чужих електронiв, вдаючи iнших. Як давно мрiяли вони побути собою. Точнiше, ким завгодно. I ось нарештi настав довгоочiкуванний вiдпочинок. Бал! Бал. Бал...

Здавалося, найрозумнiшi з атомiв втратили розум. Раз у раз якийсь товстун Свинець зкидав зайвий одяг, перетворюючися на худорлявенький Лiтiй. I одразу ж солiдний Силiцiй на льоту хапав скинутi оболонки i ставав їдким Хлором. Розвеселi атоми зливалися, роз’єднувалися, перевтiлювалися, поглинали i вiддавали добрячi порцiї енергiї.

Королева поблажливо спостерiгала за безумствами пiдданих. Сама вона нiколи навiть не пробувала змiнитися, i розумнi атоми дуже шанували недоступну їм насолоду одвiчної стабiльностi. Королева ж вважала: нехай собi бавляться! Це йде на користь загальнiй справi. Пiдкорена галактика зараз являє собою iззовнi вкрай незвичайне i ефектне видовище. Кольори та iнтенсивнiсть лiнiй у її спектрi танцюють мов навiженi. А якщо атоми примудряться затiяти хороводи одночасно на декiлькох сусiднiх зорях, галактика спалахує цiлим букетом наднових.

Е-ет, багато чого можуть вигадати цi велети! Королева достеменно знала їхню пiдноготну. Iнтуiцiя ще жодного разу не пiдвела її. Удавано смиреннi пiдданi спочатку почнуть пiдiгрувати цим тупим гiгантам. Та розумнi атоми швидко розмножаться i опанують становищем, бо весь так званий свiтовий порядок великих побудований i тримається на пiдкореннi та уярмленнi, на цiлковитiй пiдконтрольностi мiкрокосмосу. Вони вважають, що творять другу природу, а насправдi лише пересувають i перемiшують незлiчену кiлькiсть цеглиночок свiтобудови — атомiв. Коли ж основа стабiльностi їхнього iснування руйнується, так званi тверезо мислячi гiганти божеволiють вiд переляку перед несподiваною халепою. I вiдтодi починають самотужки розносити розумнi атоми до iнших зорь, у новi свiти. Важко уявити, як би ци безпомiчнi крихiтки органiзовано долали чорну космiчну безодню без допомоги великих йолопiв. А так усе виходить дуже-дуже зручно i швидко.

I її пiдданi пiдкоряють галактику за галактикою...