Загiн просувався густим лiсом повiльно й обережно. Похмурi тiнi вiд лiан-тенеток, що низько нависали над зарослою в’юнкими рослинами стежиною, iнодi зовсiм приховували настороженi обличчя новачкiв. Тiльки вчора вони були випускниками прискорених курсiв Школи загонщикiв iменi Червоного Тюльпана. Сьогоднi ж їх кинули на пошуки розсiяних решткiв П’ятої Колони Сьомої Пелюстки Чорного Тюльпана. Суворi були обличчя нечисельних капралiв-ветеранiв. Вони злiсно порушували стройову дисциплiну, постiйно нашiптуючи новачкам:

— Будьте уважнi, йолопи! Чорнi пацюки можуть ховатися де завгодно, навiть за стовбуром о-он того дiодiда чи пiд корiнням он тої старезної пiхтоти. Усiм протерти свої дранi зiнки, якщо не хочете, щоб Чорнi провертiли зайвi дiрки у ваших i без того дiрявих макiтрах!

Командир не припиняв цих неподобств, бо й сам ще був необстрiляною “зеленкою” i не знав iнших способiв покарання, окрiм гауптвахти i нарядiв на очищення ефiру вiд радiопомiх. Можна було вiдправити усiх порушникiв у дозор, та це було б нерозумно: безпосередньо у загонi теж мають лишитися досвiдченi бiйцi!

— Чому вуха не змазуєте, бовдури?! От лишитеся разок без вечерi, отодi триматимете себе у належному станi! Бидлота...

— Пора вже, одначе, приймати доповiдi дозорцiв.

“Ач, доповiдi дозорцiв! Навчили їх в академiях лайнуватих! У дюдюльку цi доповiдi тобi й тобi”, — подумав пузатий Фельдфебель, крокуючи позаду них нестройовим ветеранським перевальцем. I ще вiн подумав, що з жовторотими командирами можна навоювати Чорний Тюльпан зна що, тому що ловитву клятих ворожих вилупкiв вони планують за якимись вiслючими схемами, вигаданими тиловими цапами-генералами у їхнiх баранячих школах.

— Справдi, рапорти запiзнюються вже на вiсiмдесят шiсть секунд, — стурбовано вiдповiв Командир.

“Вiсiмдесят шiсть разiв те по кумполу”, — подумав Фельдфебель. Бiльше нiчого розумного вiн не встиг придумати, бо тої ж митi груди Помiчника простромив патрiотичний чорний тетразуб, кiнкик якого був виконаний к формi тюльпана ненависного кольору. Командир розгублено закляк над Помiчником, що конав у агонiї i, як встиг помiтити Фельдфебель, наклав повнi штанi. Але не такий був хвацький Фельдфебель на прiзвисько Пузатий Тик.

— До бою!!! — ревонув вiн своєю лудженою фельдфебельською горлянкою.

— Розвернутися... — прийшов до тями Командир. Та цiєї ж митi гупнув пострiл з ядромета, що тягнули троє Чорних, якi давно вже без зайвого шуму прилаштувалися у хвостi загону. Ядромет був крупнокалiберний, тому результати пострiлу були вражаючi: заряд вибив з Командира дух разом з усiма тельбухами, i вiн з порядною дiркою у грудях вiдлетiв далеко уперед та й лишився там висiти, зачепившися за низьку лiану-тенетку.

— Гати!!!

Центр загона оповив густий дим. Коли ж дим розвiявся, очам загонщикiв вiдкрилася жахлива картина. З зовсiм незрозумiлої причини усi ядромети вибухнули в руках стрiльцiв. Вiд залпа загинула велика кiлькiсть загонщикiв, ще бiльше було поранено. Уламками ядрометiв вбило також двох смертникiв. Третiй же затискав долонею лiве око i очманiло клiпав двома iншими, немов питаючи: “Чом це я досi живий?!”

I тут мовби розбудженi гуркотом зловiсного залпа, з чагарникiв їжовника почали вистрибувати, гучно леметуючи, солдати розгромленої П’ятої Колони Сьомої Пелюстки Чорного Тюльпана. Вони мало скидалися на солдатiв: замурзанi, у подраних ущент мундирах, з блиском триденного голоду в очах. Пружибоїв в них не нараховувалося й десяти, а ядромет, з якого смертники стрiляли у Командира загонщикiв, взагалi був єдиним. Тому Чорнi солдати в основному стискали в руках патрiотичнi тетразуби i дiяли ними, мов короткими пiками.

— Ах ви смердюки недобитi! — заволав Пузатий Тик. — Ви ще рипаєтеся?! А ну вогонь по мерзотникам! Вогонь, скотськi свинi!!!

Фельдфебель щедро роздавав стусани i штурхани на усi боки (це виходило в нього майстерно, недарма ж бо вiн одержав прiзвисько Тика!). Пiд його ударами загонщики валилися на землю i нестройно стрiляли у ворога. У деяких ядрометах стався перекiс набоя, в iнших зламалися замки, проте бiльшiсть знов-таки вибухнула.

— Слава Чорному Тюльпану!!! — загорлали пiдбадьоренi таким несподiваним успiхом нападники й накинулися на заслiплених, оглушених загонщикiв. Панiка охопила молодикiв. Вони у вiдчаї кидали на землю ядромети й затикали вуха, аби не чути зойкiв гинучих товарищiв. I у свою чергу ставали здобиччю Чорних.

— У р-р-рукопашну!!! — ревiв Фельдфебель. Проте прийоми рукопашного бою на прискорених курсах викладалися вкрай поверхово. До того ж тут велике значення має практика. Для рукопашної годилися хiба що нечисельнi капрали-ветерани. Та саме вони першими стрiляли з ядрометiв, першими ж i загинули.

— Не здаватися!.. До останнього!.. — ревiв Пузатий Тик, все ще намагаючися битися з полудюжиною супротивникiв, коли iнших загонщикiв вже розвiшували на уривках лiан. Якийсь худий незграбний солдат з Чорних кинувся йому пiд ноги. Бравий Фельдфебель спотикнувся i повалився на землю. Тут вже нападники нарештi скрутили його. Несподiвано виниклу проблему страти (Пузатого Тика не витримала б жодна лiана) вирiшили просто. Оточивши його кiльцем, вистрiлили упритул з усiх наявних пружибоїв. Втиканий чотними тетразубами Фельдфебель простогнав:

— О Всемогутнiй Червоний Тюльпане, чом я здох так безславно... — i сконав. Ледве покiнчили з Пузатим Тиком, смертник з вибитим оком гукнув:

— А ну всiм шикуватися!

Чорнi солдати, мовчки i безперечно визнавши командирськi права найхоробрiшого серед них вояка, вишикувалися у довгу шеренгу. Командир неспiшно пройшовся перед строєм. Тут стояли хвацькi хлопцi, шибайголови, битi жаки й стрiлянi горобцi, котрi зумiли не потрапити до полону, витримати багатоденнi злиднi i при цьому зберегти вiрнiсть справедливiй Чорнiй справi. Ясна рiч, нi поставою, анi зовнiшнiм виглядом вони не могли б похвалитися, зате вмiння їм не позичати...

— Командир Двоокий Вепс, — кинув хтось за спиною Командира i хихотнув. Декiлька солдатiв реготнуло у вiдповiдь.

— Це в якої холери там недержання язика? — з цiкавiстю спитав Вепс. З шеренги вийшов худий незграбний солдат, який збив з нiг Фельдфебеля. Командир наблизився до нього, спокiйно вiдiрвав рукав мундира i акуратно перев’язав вибите око. Потiм довго i дбайливо розглядав худого i зрештою сказав:

— Iдiотськi в тебе жартики. I б’єшся по-дурному. Отже, бути тобi Обозним Дурником.

Усi дружно зареготали. Хтось не забарився навiсити новопризначеному стусана, на що той весело i бадьоро (як i належить пристойному Дурню) ревонув:

— Овва!..

Командир пiдчепив носком облiзлого чобота i кинув пiд ноги Обозного Дурника потрощений ядромет Червоних (бо хто ж дасть дурню годящу зброю?!). Коли той нахилився, аби пiдняти ядромет, то лед втримався на ногах вiд добрячого штурхана. Солдати знов зареготали.

— Пiш-шов на мiсце! — гримнув Двоокий Вепс. Обозний Дурник вiдповiв як заведено невлад: “Дайош!” — i затрусив убiк обозу. Вдовольнившися такою помстою за образливе прiзвисько, Командир проголосив утворення Летучого загону iменi Чорного Тюльпана з Винищення Усiх До Єдиного Червоних смердюкiв, призначив двох Помiчникiв i наказав пiдрахувати втрати i трофеї.

— Втрати двоє загиблих, — доповiв Перший Помiчник i подавився черствою скоринкою, котру намагався потайки жувати. Командир знав Голодного Хука вже два роки. Знав, що в нього недарма перебитий нiс i не вистачає половини вуха. Заради старої дружби Двоокий Вепс не наказав негайно повiсити мерзотника, а лише вибив йому пару жувальних пластинок, сказавши повчально:

— Ти, собака голозадий! Не смiти менi жерти, доки я не накажу.

— Двоє вбитих, що разом з вами вколошкали Командира Червоних, — повторив Перший Помiчник, вiдчайдушним зусиллям проковтнувши нерозжовану скоринку та жорстоко обiдравши при цьому горлянку. — Є кiлька поранених. Ядромети нi в бiса негоднi. Крiм тих, що поперекосило набої, ясно. Iншi порозривало. Кишенькових пружибоїв повно, та нашi тетразуби у них не лiзуть.

— Це ти в мене на неприємнiсть лiзеш, мавпа бараняча, — одказав Вепс, вагаючися, врiзати цiй бидлотi по печiнцi чи нi.

— Ну, тетразуби не того калiбру, — виправив сам себе Голодний Хук i шморгонув перебитим носом. — Зате у обозi повно новеньких ядрометiв i до них по вiсiмсят боєкомплектiв. I жрачки теж повно, — додав вiн, блаженно всмiхаючися розбитими губами.

Бiйцi Летучого загону схвально загули. Командир наказав усiм озброїтися, вiдпочити, поїсти i за годину вирушати на пошуки Червоних. Битi жаки i стрiлянi горобцi розбрелися вздовж лiсової дороги. Вони лiниво гризли трофейнi галети, розважалися тим, що змагалися мiж собою, хто доплюне до нiг найближчого повiшеного, мародерствували або просто дрiмали у тiнi їжовника. Двоокий Вепс неквапливо обходив своє вiйсько, супроводжуваний молодецькими вигуками:

— Здорово ми їх вiддубастили!

— Вправно ви їхнього Командира прибрали!

— А дозорцi нi пари з вуст не встигли!

— I сигнальницi в усiх вiдмовили.

— I ядромети порозривало...

— Слава Чорному Тюльпану! Слава!

— Що ж це ти, йолопе, набої псуєш?!

Обозний Дурник весело вiдповiв: “Слухаюсь!” — i вказав на землю. Там начинкою вiд набоїв було виведено кiлька нерiвних рядкiв:

— Так ти ще й розважаєшся, бидло паскудне! — розсердився Двоокий Вепс. Обозний Дурник швиденько тицьнув йому у руку розкритий набой. Зi словами: “Я тобi зараз дам”, — Командир замахнувся на веселуна. При цьому начинка набоя розсипалася i широкою дугою лягла на землю. Командир кинув побiжний погляд собi пiд ноги... та й остовпiв з пiднятою рукою. Дещо збоку вiд витiвок Обозного Дурника вигинався новий рядок:

— Вiдставити, — сказав Обозний Дурник. Командир розгублено моргав i не рухався. Нарештi вiн спитав:

— Що це означає?

— Вiдставити, — повторив Обозний Дурник.

— Говори по-людськи! — гримнув Двоокий Вепс. Замiсть вiдповiдi Обозний Дурник простягнув йому свiй ядромет. На рукоятцi бiля самого початку розiрваного вибухом ствола красувалося зображення Червоного Тюльпана i стояло тавро:

— Ну то й що? — не зрозумiв Командир.

— Його робили нашi, взятi у полон. Можливо, це їхня робота? — єхидно сказав Обозний Дурник людською мовою i про всяк випадок додав iдiотською: — На мiсцi! Кроком — р-руш!

— Бовдур! Вiслюк! Як вони могли зробити таке? Стерво паскудне! — розлютився Двоокий Вепс i заходився щосили лупити жартiвника, та цiєї митi пролунали крики обох Помiчникiв.

— Червонi! Черво-нi-i-i! — горлопанив Другий Помiчник, на бiгу застiбуючи мундир неслухняними товстими пальцями сизих клешнятих ручищ.

— Червонi! — волав Голодний Хук, намагаючися не подавитися величезним шматом трофейної ковбаси. “Знов жере пiд час рапорта”, — обурився Командир i зiгнавши злiсть на Обозному Дурнику, скомандував:

— Загi-i-i-iн, триво-о-о-га-а-а-а!!! До зброї!

— Ей, не раджу стрiляти з ядрометiв. Їх слiд було б спочатку випробувати... — почав Обозний Дурник, та Двоокий Вепс вдарив його наостаннє прикладом по головi i рикнув:

— Поговори менi ще, вилупок! Вб’ю!

Обозний Дурник зрозумiв, що людська розмова закiнчилася, повiсив ядромет за спину (ясна рiч, догори ногами) i побiг пiдтюпцем перед строєм, отримуючи плевки у лице i вiдчутнi стусани iззаду. Чорнi солдати так i кипiли вiд патрiотичного духу священної боротьби, тому били вiд щирого серця. Командир схвально дивився на хвацькi розваги шибайголiв i подумки складав план операцiї. Зважаючи на доповiдi дозорцiв, Червоних було як мiнiмум разiв у п’ять бiльше. Отже, доводилося розраховувати виключно на несподiванiсть атаки. Адже вони тiльки-но вщент розгромили чисельнiшу колону загонщикiв...

— Солдати! Помремо чи зiтремо Червоних свинiв на порох! — проголосив Двоокий Вепс. Рiшення Командира битi жаки, стрiлянi горобцi i шибайголови зустрiли одностайним:

— Слава Чорному Тюльпану!

За декiлька хвилин Летучий загiн залiг по обидва боки сусiдньої дороги. Тiльки-но ворожа колона порiвнялася з мальовничими хащами їжовника, Чорнi скочили i дали одностайний залп. Вони били упритул, напевне. Бiля нiг кожного лежало ще по два ядромета, щоб не гаяти на перезаряджання анi секунди. Втiм, перезаряджати не було кому. Геть усi ядромети повзривалися, смертоноснi уламки зi свистом встромилися у тiла атакуючих, поранивши також декiлькох Червоних. Усе почалося i закiнчилося за декiлька секунд.

Ошелешенi Червонi завмерли, не знаючи, що все це означає. Зрештою вони отямилися, зiбрали вцiлiлих Чорних солдат, стiкаючих кров’ю, оглушених та акуратно розвiсили їх на гiлках вкритих мохом розлогих дiодiдiв. Найбiльше клопоту було з Обозним Дурником. Вiн не стрiляв з ядромета (бо його зброя була негодяща), тому бився з насiдаючими на нього ворогами сам на сам. Бився вельми винахiдливо, iз застосуванням iдiотських прийомiв. Вiн ще встиг крикнути заюшеному кров’ю Двоокому Вепсу, котрого тягнули на iмпровiзовану шибеницю:

— От наробили нашi зброї нам же на нещастя—перш нiж його горло простромив червоний тетразуб. Втiм, Командир не бачив i навряд чи чув Обозного Дурника. Двоокий Вепс втратив внаслiдок вибуху решту очей, а його вуха зрiзали осколки. За декiлька секунд Командир метлявся на лiанi, звиваючися i тiпаючися у судомах.

Червонi вже два днi поспiль не отримували боєприпасiв з-за недбалостi бовдурiв-шоферiв, котрi посилалися на неякiсний бензин, а тому дуже зрадiли великiй кiлькостi ядрометiв i набоїв до них, знайдених на мiсцi сутички. Ядромети були помiченi знаком Червоного Тюльпана. Прочiсавши найближчу дiлянку лiсу, вони знайшли мертвих загонщикiв i урочисто поховали їх. Командира, Першого помiчника i Пузатого Тика поклали до окремої могили, прикрасивши її прапором. Мерзотники Чорнi закоптили його у диму багаття у свiй ненавистний колiр, проте тепер прапор випрали i повернули йому початковий колiр, витративши на цю шляхетну справу пiвдобовий запас води. Командир Червоних виголосив двi урочистi промови: над братською могилою юних героїв i над останнiм тримiсним притулком старшин. Одне слово, усе вiдбулося якнайкраще, просто навiть душевно.

А за тиждень сам Великий Чорний Тюльпан у приступi лютi кидав стiльцi у голови своїх генералiв, якi невиразно жебонiли щось стосовно провала фронтової операцiї, масових страт солдатiв Тринадцятої Колони за зраду i контрнаступ Десятої Пелюстки Червоних...

Невiдомо, скiльки б iще переходили клятi боєприпаси з рук у руки, сiючи панiку у серцях i затьмарення у розумах, якби меч-маятник громадянської вiйни не було зупинено найнесподiванiшим чином. Сусiди по Галактицi, якi стояли на значно вищому щаблi розвитку, заявили, що на їхнiй планетi-метрополiї вичерпалися усi родовища рiдких органiчних речовин. Це загрожувало зупинкою спочатку хiмiчної промисловостi, а згодом — усiєї промисловостi взагалi. Обидва Тюльпана, суцiльно зайнятi вiйною, тiльки вiдмахувалися вiд пропонованих контрактiв. Кiнець кiнцем терпець галактичних сусiдiв увiрвався, вони випалили вщент один з континентiв Тюльпанiї i заходилися термiново зводити там видобувнi комплекси.

— Ми обскубаємо цих зухвалих кур! — розгнiвано вигукнув пiд впливом патрiотичних почуттiв Великий Чорний Тюльпан, який оговтався першим i негайно звернувся iз палкою промовою до усього народу. Вiн стояв на даху найвищого урядового будинку, а сотнi, тисячi, ба навiть сотнi тисяч пересувних рупорiв розносили його заклики по всiй Чорнiй Тюльпанiї.

— Так, безсумнiвно перетворимо цих чужакiв на мокрих курок. Не лишиться вiд нiх нi слiду, анi курячого послiду, — не вiдставав вiд Чорного Великий Червоний Тюльпан, налаштований найрiшучiшим чином. А по всiй Червонiй Тюльпанiї вже розклеювалися плакати, на яких Верховний простромляв зграї прибульцiв патрiотичним тетразубом.

Отже, Тюльпани проголосили мир, що готується до вiйни. Усе населення було залучене до надтермiнового збирання металобрухту. На жаль, тюльпанцi ще не вмiли будувати таких же потужних космiчних кораблiв, якi були в незваних гостей. Тому для початку пропонувалося стерти на порох видобувнi комплекси прибульцiв i встановити якнайбiльше зенiтних ядрометiв, аби не допустити нової висадки, а там... А там — “Великi Тюльпани з нами!”

Згодом загарбники чимало дивувалися незвичайному способу самогубства тюльпанцiв, оскiльки надважкi атомнi ядромети Армiї Неподiльного Вiнка найнезбагненiшим чином вибухали один за одним, знищуючи усе довкола. Обидва Тюльпани вкрай осатанiли, влаштовували показовi масовi страти конструкторiв i виробникiв ядрометiв (якi до самого зашморгу запевняли переляканих спостерiгачiв i катiв у вiдданостi загальнiй тюльпанськiй справi) i закiнчили взаємними обвинуваченнями у зрадi.

А прибульцi витiснили корiнних мешканцiв, що лишилися живими, у резервацiї, викачали з надр усi запаси рiдкої органiки i зникли у небi пiд переможне ревiння стартових прискорювачiв.