Вночi почалися заморозки. До ранку Професор зовсiм закляк. Йому навiть здалося, що дихання осiдає морозним налiтом на вiях. Насправдi ж в нього просто злiпалися очi (особливо середнє). Доводилося весь час протирати їх. Та навiть крiзь бiлувату завiсу Професору кожного разу ввижалися палаючi лiтери: як?

Як сталося, що загадкова цивiлiзацiя стерглiв, що мешкала у сусiднiй галактицi, настiльки стрiмко деградувала?

Професор глибоко симпатизував стерглам. Вони теж вели внутрiшньопланетну вiйну... хоча заради дрiбниць, ясна рiч, а не за високi iдеали Тюльпанiв. Та не зважаючи на подiбну “дрiб’язковiсть” Професор дуже добре розумiв їх. Вiн навiть iнодi вiдчував себе бiльш досвiдченим просвiтленим вищим знанням старшим братом, який поблажливо заплющує очi на пустощi нерозумного пiдлiтка.

Отже, вiн неодмiнно повинен розiбратися, чому гинули цiлi загони стерглiв, озброєнi мечами з високолегiрованої сталi, загартованої за всiма правилами металургiї. Чом голодомор спустошував величезнi областi, що потопали у буйних садах i тучних нивах. На жаль, Червонi майже не лишили Професору часу на пошуки вiдповiдi. Облога мiста наближалася до нищiвного фiналу. Фронт вiдсунувся далеко, розраховувати на допомогу не доводилося. Професор просиджував днi та ночi в унiверситетському кабiнетi не змикаючи очей. Зараз вiн вiдчував: зiгрiтися вкрай необхiдно, в iншому разi вiн помре не вiд рук Червоних, а вiд холоду, так i не розгадавши причини загибелi стерглiв. До речi, багаття вони теж чомусь не могли розвести...

— Дайсi! Дайсi! — про всяк випадок покликав Професор. Лаборант не вiдгукнувся. Тодi вiн поставив посеред кiмнати старенький стiлець, мiцно стиснув обома руками меч стерглiв, як слiд замахнувся i що є сили вдарив по дерев’яному бильцю. Лезо меча розлетiлося на кiлька частин, немов зроблене з крихкого скла. Уламки посипалися на пiдлору. Стiлець стояв цiлий-цiленький, лише в одному мiсцi лишилося кiлька неглибоких подряпин.

Не повiривши власним очам, Професор пiдiбрав уламки i уважно придивився до них. Так само ретельно вiн обстежив вцiлiлу половину меча, навiть перевiрив її пiд мiкроскопом. На блискучих уламках не було жодних натякiв на трiщини або навiть їхнi зародки. Тим не менш Професор зрозумiв, що тримає в руках розгадку таємницi загибелi стерглiв. Нарештi! Вiн повернувся до стiльця i намагаючися не пропустити жодної подробицi знов вдарив уламком меча по бильцю. Старе дерево триснуло, в повiтря здiйнялася невеличка хмарка пилу. Половина бильця впала до нiг вченого. На лезi меча, певна рiч, не лишилося жодної щербинки. Професор знов замахнувся уламком клинка, i пiд жалобний стогiн пружин стiлець розвалився навпiл. Вiн рубив ще i ще, захоплено бив по уламкам стiльця, по пiдлозi i по стiнах, бажаючи лише зламати кляту половинку меча та приблизно визначити мiсця i причини руйнувань. Дарма! Старання вченого виявилися марними.

Зрештою Професор знесилився. Але разом з тим вiн вiдчув, що зiгрiвся. Тiльки тепер вчений згадав, навiшо, власне, почав рубати меблi. Вiн побачив також, що хоча стiлець буквально перетворився на купу уламкiв, зроблено це досить безладно. Рипнувши вiд прикростi вухами, Професор вибрав з купи деревини половинку нiжки, поставив її вертикально i спробував вiдколоти декiлька скалочок для розпалення. Варто було йому лише трошечки натиснути на дерево, як вiд зламаного клинка знов вiдскочив шматочок. Половинка нiжки лишилася неушкодженою. “Невже менi так i не вдастся розвести вогнище?” — засмутився Професор. Вiн стояв i розлючено тiпав пещену борiдку. Що ж це дiється, кiнець кiнцем?! Чому сталь то ламається практично без найменших зусиль, то начебто схаменувшися раптом знов стає нормальною сталлю? Кров шалено приливала до голови, з гуркотом пульсувала у вухах, вiд чого тi починали противно порипувати. Щоб охолодити розпашiлий лоб, Професор притиснув до нього зламане лезо меча.

Негайно з цiєї дивної зброї у голову вповзла думка (принаймнi, так здалося Професоровi): “Сталь просто не хоче пiдкорятися чужiй волi. Коли ти намагаєшся зламати меч, сталь твердiшає. Коли прагнеш розрубати дерево, вона ламається”.

Нарештi Професор наважився на невеличкий експеримент. У нижнiй шухлядi стола зберегався подарунок його колишнього товариша по навчанню, а нинi дуже вiдомого рудознавця (вiдомого нинi, якщо його ще не повiсили Червонi негiдники). Коли Професор витягнув подарунок, рiзноманiтнi залiзнi дрiбнички з рипiнням i стукотiнням завовтузилася в усiх iнших шухлядах, мов жива. Вчений поклав стерглiвський меч на уламок магнiтного мiнералу i прикрив зверху бiлим папером. Пiсля цього витяг з радiоприймача малесенький скляний балончик, розбив його i висипав невагомий чорний порошок. Мiкроскопiчнi порошинки розсипалися, вкривши папiр ровним шаром, проте у деяких мiсцях його прокреслили ледь помiтнi мережi бiлих зигзагiв.

Усе життя Професор вивчав переважно iсторiю. Вiн майже не розумiвся на фiзицi i навряд чи мiг би самостiйно дослiдити клинок бiльш ретельно. Тим бiльш зараз, коли перед лицем противника, що наступав на мiсто, усi унiверситетськi мужi, усi молодшi працiвники запанiкували та розбiглися, мов мишенята. Лишився лише Професор з Дайсi: перший — тому що зневажав Червоних мерзотникiв i їхнього так званого могутнього вождя, другий — з-за хворої матерi... До речi, де ж вiн?

— Дайсi! Дайсi... — покликав Професор наполегливо, але не без нотки протегування у голосi. Зачекавши трохи, повторив майже безнадiйно:

— Дайсi.

Лаборант несподiвано виник у дверях.

— Вона померла, — повiдомив юнак сповненим слiз голосом i ледь чутно прошепотiв: — Мамуня...

Професор вiдверто засмутився. Лаборант нестримно ридав, великi сльози котилися по обличчю з усiх трьох очей, а Професор згадав манiрну сухеньку лiтню жiнку, яка стояла поруч iз сином i сором’язливо бубонiла: “Як ви вважаєте, пане мiй, чи стане Дайсi великим вченим? Вiн такий скромний... А мiй покiйний чоловiк тiльки про це й мрiяв”.

— Мати померла, — повторив Дайсi крiзь схлипування.

— Це вельми сумно, мiй любий, — сказав Професор. На околицi мiста ритмiчно загупали важкi станковi ядромети. Крiзь вiкно було видно, як у небо здiйнялися велетенськi язики полум’я.

Лаборант слiпо пiдкорився. Професор уважно спостерiгав, як той нетвердими кроками наблизився до купи уламкiв, узяв перший-лiпший... i ледь Дайсi махнув мечем, як клинок стерглiв розколовся.

— Ой, професоре, вибачте. Я сьогоднi такий незграбний... Мамуня, мамунечка...

Лаборант заходився вiд плачу. Вiн явно не вiдчув нiчого недоладного у тому, що сталося.

— Дрiбницi, мiй любий, дрiбницi. Можливо, ви значно сильнiшi, нiж здається.

Професор вийняв з пальцiв байдужого до всього Дайсi рештки стерглiвського меча i пiднiс їх до магнiтного малюнка. Розломи досить точно збiгалися з бiлими лiнiями.

— От що, Дайсi, вiдшукайте десь лещата i терпуг та зберiть з поверхнi розлому порошок для аналiза.

Канонада за вiкном посилилася. Професор подумав трохи i з наполегливою ласкавiстю додав: — Та хутчiш, мiй любий.

Проте Дайсi не був в змозi вiдшукати майстерню без сторонньої допомоги. Професоровi довелося вiдвести його на перший поверх. Поки лаборант працював, вчений повернувся до кабiнету, сiв за свiй улюблений стiл, нiжно провiв долонею по його блискучiй полiрованiй поверхнi i присунувши поближче портрет Великого Чорного Тюльпана деякий час благоговiйно споглядав на священне зображення. Охайно пригладив свою борiдку лопаточкою (точна копiя його борiдки), зачiску (майже точна копiя його зачiски, наскiльки дозволяла лисина). Видобув з шухляди план мiста i розклав на столi.

До кабiнету увiйшов Дайсi з приготованим порошком у паперовiй серветцi. Професор негайно вихопив з пальцiв лаборанта, що дрiбно тiпалися, дорогоцiнний порошок. Насипавши його тонким шаром на предметне скельце, прикрив другим скельцем i поклав пiд мiкроскоп. Втiм, усi способи дослiджень, якi в змозi був вигадати Професор, нiчого особливого виявити не дозволили. Даремно вчений змiнював збiльшення, кут огляду, освiтлював зразок рентгенiвськими, ультрафiолетовими та iнфрачервоними променями, пiдносив шматок магнiтного мiнералу. Глумливо висунувши язика i порипiвши на прощання вухами, Її Величнiсть Таємниця найнепристойнiшим чином вислизнула з рук Професора.

Нарештi вiн вимкнув розшарiлий мiкроскоп i повернувся до столу. Лаборант спав поруч на стiльцi бiля стiни. Увi снi вiн щохвилини охкав i схлипував. Аби дати можливiсть пiдсвiдомостi спокiйно попрацювати, Професор вирiшив зайнятися поки планом мiста.

— Дайсi, любий, пропоную вам прогулятися вулицями i розпитати, де конкретно точаться бої. Слово честi, я втрачаю голову вiд невизначеностi нашого становища. А ви заразом, так би мовити, розвiєтеся.

Дайсi вийшов з кiмнати похитуючися. Пiсля виходу лаборанта Професор уважно вивчив небокрай з рiзних вiкон, потiм вiдмiтив на планi мiсця пожеж i окреслив приблизну дислокацiю обложникiв. Що ж, можна сподiватися, в запасi вiн мав у крайньому разi добу. Вчений з крекотiнням пiдiйшов до мiкроскопа, аби продовжити двобiй з упертим порошком стерглiвської сталi. Для початку вiн вирiшив обробити його легкою кислотою та повторно оглянути в ультрафiолетовому промiннi. Усе життя до найостаннiших часiв Професор мав справу в основному з полив’яним та дерев’яним посудом. Був би вiн металознавцем, а не iсториком, вiн би безсумнiвно вигадав кращий спосiб аналiзу. Втiм, уся ця метушня, що скорiше нагадувала гру у науку, нiж справжнє дослiдження, не мала сенсу. З iншого боку, чом би й не погратися у науку наостаннє, якщо завтра тебе, швидше за усе, вб’ють...

Тут скло бутафорського монокля почало мутнiти. Професор швидко витягнув його з ока i не встиг ще подумати: “Що це ще за фотохiмiя?!” — як скельце стало цiлковито матовим. Її Величнiсть Таємниця на секунду висунулася зi скельця, пустотливо позирнула на вченого i iнтригуюче прошепотiла:

— Агов, пане iсторику, а чи не порошок стерглiвської сталi зклеїв скельця? Чи не перетворився вiн сам на шар скла?

Професор не пам’ятав, як дiстався до кабiнета. Коли вiн отямився вiд сомнамбулiчної закляклостi, то уторопав, що стискає у руках старовинну бронзову ступку. Цiкаво, що це за бiлий порошок у нiй? Вчений напружив пам’ять. У мозоку з’являлися i зникали уривки невиразних вiдчуттiв. У горлянцi немилосердно драло. Невже вiн спустився до унiверситетського музею, зняв з вiтрини лю старовинну ступку i змолов у нiй предметне скельце?.. Здається, так. Ось номерок на днi ступки. Колись у такий спосiб готували лiки. А тепер? Що вiн хоче зробити зараз?

Вiд прикростi Професор зарипiв вухами. Авжеж, необхiдно провести контрольний експеримент! Протягом наступних пiвтора годин, поки у скляному порошку лежали три цвяшки та клаптик паперу, вчений гарячково спiвставляв факти i перевiряв логiчнiсть висновкiв. Отже, зброя стерглiв ламається вiд найменшого удару. Предметне скельце мутнiшає, якщо через нього дивитися на оточуючий свiт. Порошок сталi зникає, хоч нiхто не виймав зразок з мiкроскопа. Усе це вiдбувається, якщо дiї ненавмиснi. Якщо спробувати навмисно зламати меч або роздивитися шов клея, нiяких аномальнi явища не спостерiгаються. Тiльки у разi, коли дiї стають ненавмисними, основна функцiя предмета моментально порушується: сталь ламається, iдеально прозоре предметне скельце мутнiшає. Робоча гiпотеза така: причина всього криється у атомах, з яких складається метал зброї стерглiв, а тепер i скляний порошок. Звiсно, цi мiркування дуже скидаються на мiстику, проте з iншого боку робоча гiпотеза непогано пояснює усi вiдомi Професоровi факти. А факти — найупертiша у свiтi рiч, фактам вiн звик довiряти. Отже, потрiбно занотувати основнi моменти гiпотези.

Професор пошукав у шухлядi, нiчого не знайшов. Тодi вiн видобув клаптик паперу зi ступки, обтрусив з нього порошок i вивiв крупними лiтерами:

Ледве вчений поставив крапку, як клаптик беззвучно лопнула точнiсiнько по лiнiях лiтер. Ясна рiч, чогось подiбного слiд було чекати, проте вчений вiдсахнувся i часто-часто заморгав усiма трьома очами. Мабуть, тепер не потрiбно прохати Дайсi забивати цвяхи у стiну. Можна вважати, що божевiльно-генiальна iдея стосовно атомiв повнiстю пiдтвердилася.

— Вони зайняли околицi, продираються сюди.

Лаборант мав настiльки жалюгiдний вигляд, що Професор не змiг на нього дивитися i якнайшвидше вiдвернувся. Не хотiлося псувати урочисту хвилину. Його погляд зупинився на портретi невмирущого Чорного Тюльпана, i лише тодi вчений усвiдомив усю велич вiдкриття, подарованого йому долею.

— Чи вiрите ви у перемогу, Дайсi? — прошепотiв вчений, ледь стримуючи почуття, що вирували у грудях, i несамовито скубаючи борiдку.

— Яка там перемога?! Нас вб’ють, можливо, сьогоднi ввечерi... Або завтра. Ми усi помремо як... матуся, — лаборант схлипнув.

— Помиляєтеся, Дайсi, — мовив Професор розтягуючи й мовби смакуючи слова. I вигукнув так, що задеренькотiли шибки: — Ми переможе-м-м-мо-о-о-о!!!

Лаборант позадкував до стiнки. Вiн вирiшив, що бiдолашний лагiдний Професор збожеволiв вiд переляку перед зграями обложникiв. А щасливий вчений тим часом iстово шепотiв слова подяки, звертаючися до портрета безсмертного Чорного Тюльпана. Потiм кинувся до серветки, у якiй лежав приготований лаборантом порошок.

О несподiвана радiсть! Порошка майже не лишилося, зате над ним утворилося декiлька аркушiв такого самого паперу, з якого було вирiзано серветку.

— Зброя! Ось наша зброя, Дайсi! — горлав Професор розмахуючи аркушиками, що лише двi години тому були сталевим порошком. — Ми переможемо, мiй любий Дайсi, неодмiнно переможемо Червоних. Але для цього ви маєте якнайшвидше спуститися до саду i нарiзати оберемок рiзок.

Дайсi тихенико заскиглив i стрiмголов кинувся у двiр. Вiн намагався не озиратися на Професора, котрий збожеволiв так несподiвано. Вчений же учинив у кабiнетi справжнiй розгордiяш, поки шукав мотузку. Було схоже, що тут вже побували Червонi негiдники або служаки з Комiсiї у справах iнакомислення. Зрештою мiхнувши на все рукою, вiн зiрвав шнур, на якому висiли гардини. Професор нiколи не був жадiбним i не забував про ближнього, тому перш за все акуратно розрiзав шнур навпiл, а потiм старанно втер в обидвi половинки рештки стального порошка. Якраз коли вiн закiнчив цю немудрящу операцiю, у дверi обережно увiйшов Дайсi з рiзками. Вiн дивився на Професора з неприхованим жахом, немов той був одним з Червоних загарбникiв.

— А, Дайсi! Дякую, красно дякую. Ось вам мотузка. Нi, що ви, мiй любий! Нi в якому разi не зараз. Збережiть мотузку для Червоних. Нехай вони вiшають вас неодмiнно на нiй.

Почувши цi слова, нещасний юнак дременув геть, жалiбно заверещавши i кинувши рiзки. Хоча мотузку вiн усе ж не кинув.

— Дайсi, Дайсi, чекайте! Я ж не приготував рiзки.

Червоний солдат гнав його без передиху аж до самої площi iменi Чорного Тюльпана. Професор бiг пiдтюпцем. Вiн зовсiм знесилився i анiтрохи не вiдчував нiчної прохолоди. По дорозi до площi вiн тiльки раз прошепотiв:

— Я здаюся. Я зрозумiв власну помилку iбажаю працювати на благо величної Червоної справи.

Конвоїр бебехнув Професора рукояткою ядромета по головi i суворо гримнув:

— Давай-давай, вол вчений! Нема в нас часу на таких паскудних зрадникiв, як ти. I без цього засидiлися бiля вашого задрипаного мiстечка. Мотузка усiх виправить.

“Отже, карають усiх пiдряд. Що i мало бути доведено”, — подумав Професор i заспокоївся: клумачок вiн стискав з усiх сил.

У центрi площi у вiдсвiтi пожеж тьмяно поблискували уламки опаскудженого зображення Великого Чорного Тюльпана. Бiля пiднiжжя старих кремезних дерев, висаджених вздовж периметра площi, як навiженi працювали Червонi солдати. Їхнi запорошенi обличчя були геть покресленi свiтлими дорiжками поту (дарма що усi були здоровезнi хлопи!). Червонi ледь встигали знiмати i вiдтягувати убiк повiшених, щоб звiльнити зашморги для нових полонених. Конвоїр штурхонув Професора у хвiст однiєї з довжелезних черг, де жiнки жалiбни скиглили пiд прицiлом багатозарядних пружибоїв, i ревонув:

— А оцей в унiверситетi сидiв! Ич бовдур!

Червонi зареготали. Їхнiй капрал помiтив у руках вченого клумачок i гаркнув:

— Гей, ти ще мотузку припер, чи що?! Давай сюди, паскуда! Набридла менi уся ця тяганина, а тут хоч один розумник знайшовсь!

— Авжеж, авжеж є мотузка, — Професор намагався говорити якнайлагiднiше i посмiхатися якнайулесливiше, наскiльки йому дозволяла iнстинктивна ненависть до ворога. — Я свято дотримуюся звичаїв священної тюльпанської вiйни.

— Ич, звичаїв вiн дотримується! — презирливо пирскнув Червоний капрал, розв’язуючи клумачок. — Агов, хлопцi, та тут навiть рiзки є! Ти що ж, смердючка стара, обiрватися сподiваєшся? Вважаєш, ми таких паскудникiв вiшати не вмiємо? А от я сам тебе i повiшу зараз! Врахуй, стерво, я на такi штуки майстер. Тодi й подивимося, хто з нас iдiот. А ну виходь з черги!!!

— Усе... Тепер екзекуцiя... — прохрипiв захеканий Професор.

— Що-о?! Вважаєш, один раз обiрвався, то я не можу повiсити тебе як лантух з лайном удруге чи втретє?! — загримiв капрал.

— Але священнi звичаї вiйни... — почав вчений. Точним ударом важкого чобота капрал розбив йому губи i без подальших пояснень почав ретельно зв’язувати розiрвану мотузку. Коли ж Професор знов благополучно впав на землю, вiн склав мотузку навпiл, перекинув через товстелезну гiлку i повиснув на нiй, випробовуючи мiцнiсть. Проте i це не допомогло. Втретє Професор звалився до нiг ката, надсадно кахикаючи, хапаючи роззявленим ротом повiтря, i з нiмим благанням подивився на нього витрiщеними очима.

— Добре, стерво, таке твоє паскудне щастя, — похмуро буркнув капрал, стиснув у дужому кулацi горстку рiзок i загрозливо пробурмотiв: — Але тепер скидай штанi... i тримайся! Заб’ю...

— Давай-давай, — єхидствував клятий Червоний капрал, який помiтив нерiшучiсть Професора i з виглядом непереможної вищостi грався рiзками, звиваючи їх у кiлькя i поплескуючи себе по руцi. — Я тобi зараз врiжу, трахнутий ти шморкач! Усю дупу до кiсток подеру на мочало. Пошкодуєш в мене, що не сконав в удавцi...

Кров прилила до голови Професора так, що вуха затвердiли i огидно рипнули. Вiдчуваючi пекучi муки сорому, якi можна порiвняти хiба що зi стражданнями вiд погляду на спаплюженi уламки зображення Чорного Тюльпана, вчений лiг до нiг капрала. Рiзки з диким свистом розсiкли повiтря. Та варто було лозинам торкнутися сiдниць Професора, як вони усi разом зламалися.

Вибух лютi Червоного капрала нагадував залп батареї важких ядрометiв. Вiн що є сили пнув лежачого у вiдповiдне мiсце i обдав потоками вiдбiрної солдатської лайки. Найлагiднiшим словосполученням, якого удостоївся вчений, було “заговорена дупа”. I все ж капрал був неабияким йолопом. Вiн явно не вiрив у переваги могутньої позитивiстської науки, проте тремтiв перед чаклунством i магiєю. У всякому разi вiн якомога мiцнiше скрутив Професоровi руки його ж власним паском i вирячивши очi шепнув солдату-конвоїру:

— Егей, наглядай за цим, аби вiн не шепотiв нiчого, не плював на землю i не махав руками, хоча б i зв’язаними, бо таке буде...

Завдяки “передбачливостi” капрала по дорозi до найближчого табора Професора не били, не лаяли i загалом намагалися не чiпати. До мiсця призначення вчений прибув у веселковому настрої. Ледве вiн пересiк межу силового поля, що оточувало барак i вiдчув, що руки в нього вiльнi, як одразу ж заходився здiйснювати заздалегiдь намiчений план. Винягнувши з кишенi складену декiлька разiв паперову серветку, Професор пiдiйшов до першого-лiпшого в’язня i з найневиннiшим виглядом спитав:

— Перепрошую, шановний, чи не пiдкажете ви, де тут...е-е-е... вiдхоже мiсце?

Полонений на прiзвисько Лисий ¹ 5 втупився у Професора, потiм згрiб його за комiр i почав що є сили трясти. Лисий ¹ 5 брутально пояснив, що терпiти не може “усiляких цивiльних смердюкiв”, котрi зрадили велику Чорну справу i добровiльно вiдправилися до табору, а не потрапили за силове поле непритомнi, контуженi у чеснiй битвi, як от вiн.

— Вiддай папiрець сюди, байструк! Твоя цивiльна с... не достойна бути пiдтертою, в тебе i так висохне! — гримнув наостаннє Лисий ¹ 5, видер серветку з рук вченого i гордовито пiшов геть пiд схвальний регiт усього барака.

Професор намагався будь-що втриматися, проте все ж не мiг не розгладити гордим жестом борiдку лопаткою (котрою як i досi дуже пишався не зважаючи на засохлi у нiй крiв i порох). Лисий ¹ 5 напевне вiдправить папiрець за призначенням. А оскiльки з вмiсту каналiзацiї виробляють найкращi добрива, то безсумнiвно замаскованi у паперi атоми стерглiвської сталi отруять продукти Червоних.

Веселковий настрiй не покидав вченого. Iз насолодою проковтнувши пiвмиски помиїв, вiн до пiзньої ночi возив повнi грабарки руди до вогняних челюстiв плавильної печi з такою легкiстю, начебто раптом помолодшав рокiв на п’ятнадцять. Декiлька разiв його збивав з нiг всюдисущий Лисий ¹ 5. Дико поводячи усiма трьома очима i щосили рипочучи очима, вiн рикав:

— Ти заради чого стараєшся, зрадник падлючий?!

Втiм, Професора це анiтрiшки не хвилювало. З першою ж грабаркою руди до печi вiдправилася ще одна порцiя стерглiвських атомiв пiд виглядом серветки i цвяха, що його лаборант так i не вколотив у стiнку i який машинально був схований до кишенi ще в унiверситетському кабiнетi. Таким чином, сумлiння Професора було чисте: зброя Червоних пiд час бою обов’язково вiдмовить.

Увечерi, коли виснаженi каторжною роботою полоненi спали, затиснутi силовими лiнiями, а охоронець барака Величезний Грюк час вiд часу починав куняти, вчений не спав. У гнитючо задушнiй, смердючiй темрявi йому ввижалися яскравi, барвистi картини всетюльпанської перемоги безсмертної Чорної справи. У цих надзвичайних мареннях сам Найвеличнiший з великих Чорний Тюльпан вiдроджував з прiрви небуття iм’я Професора i власноруч твердо карбував золотими лiтерами це iм’я на скрижалях iсторiї. Тодi сльози екстазу починали душити вченого, вiн гучно кахикав, Величезний Грюк пiдвивався, грiзно водив довкола ручним ядрометом i кучеряво лаявся.

Серед ночi до бараку вкинули новоприбулого в’язня. Щось знайоме було у його незграбних рухах, у всiй охлялiй фiгурi. Коли в’язень повиснув у тенетах силового поля лiворуч вiд Професора, той з неприхованою радiстю упiзнав у новоприбулому Дайсi. Дочекавшися, поки розбурханний охоронець знов задрiмає i насилу долаючи опiр силового поля, Професор пiдтягнувся до лаборанта i торкнувся його плеча. Дайсi знесилено застогнав. Пiдготовлена Професором мотузка дiйсно врятувала його вiд негайної смертi. Та вiн не взяв рiзок, тому дуже постраждав вiд екзекуцiї. У бiдолахи був жар, уся спина та сiдницi розпухли та горiли, одяг присох до кривавих ран. Дайсi раз у раз починав марити i кликати мамуню, яка померла пiд час облоги i яку вiн не встиг навiть поховати по-людськи. Вкотре вже опритомнiвши, лаборант почав молити Професора про допомогу. Вчений вiдвернувся, не будучи в змозi дивитися на страждання Дайсi. Але тут йому дещо спало на думку. Кiнець кiнцем, навiщо надалi затримуватися у таборi... i взагалi у життi? Саме так!

— Гаразд, мiй любий. Я врятував вас вiд зашморгу, полегшу вашу долю i тепер.

Професор видобув з кишенi останню серветку, розiрвав навпiл i простягнув одну половинку лаборантовi.

— З’їжте оце. З’їжте, мiй любий.

— А... допоможе? — спитав Дайсi невпевнено.

— Я ж урятував вас один раз.

Дайсi насилу розжував i проковтнув папiр разом iз Професором.

— Гаразд, мiй хлопчику, — похвалив вчений i якомога гучнiше загорлав: — Ну, що iще тут можна з’їсти?

Величезний Грюк прокинувся i несамовито горлаючи кинувся до них. За декiлька хвилин розбурханi в’язнi вишикувалися перед бараком i заспано моргаючи дивилися на Професора i Дайсi, котрi корячилися бiля їх нiг i жалiбно стогнали. Розлючений охоронець ходив туди-сюди перед шеренгою i повчально рикав:

— Ви, чорнотюльпанськi вилупки! Я вам посховую жрачку по кишенях! Я вам пожеру скоринки, коли усiм належить пiдiбрати соплi i спати! Ей, глитаї! Усiм дивитися на цих свинячих покидькiв! Я вiдправляю їх на бензин! На бензин!!! Негайно! Нехай на них поїздять нашi машини на славу непереможного Червоного Тюльпана i на загибель вам, щуряче стерво! I таке буде з кожним лайном, що не виконає наказ про вiдбiй, або я не Величезний Грюк!

Коли приречений вели до центробiжної фiльєрочавилки для попереднього подрiбнення, лаборант шепнув Професоровi:

— Що ви накоїли! Хiба це полегшення?

— Авжеж, мiй любий, — бадьоро вiдкликнувся вчений. — Я помилився, рятуючи нас вiд повiшення. Вибачте менi за це, адже ви дуже потерпiли вiд екзекуцiї. Я аж нiяк не уявляв, що iснування у таборi таке нестерпне. Тепер ми помремо, хiба ж це не полегшення?

Дайсi схлипнув: вiн страхався фiльєрочавилки.

— Нiчого, мiй любий, пусте. Це вiдбудеться майже миттєво. Кiнець кiнцем, усiх тут вiдправляють на бензин, живих чи мертвих. Так, нашi надра настiльки багатi органiкою, що це здається безглуздим. Високооктановий бензин з полонених — це крапля у морi нафтопродуктiв, та хiба не всеодно? Зате...

Професор вчасно замовк, але подумки все ж продовжив: зате вже бензин ми робимо пречудово, i всi до останньої органiчнi молекули наших бренних тiл пiдуть у дiло. I папiрцi з наших шлункiв теж перетворяться на бензин...

Перш нiж люк фiльєрочавилки опустився над ним, вчений хитро посмiхнувся i востаннє у життi гордо розгладив свою борiдку лопаточкою. Не зважаючи на досить жалюгiдний стан пiсля усiх митарств Професора, вона усе ще трохи скидалася на борiдку самого Чорного Тюльпана.