(Назад…)

Лот 4

Великий естет

Бiле жiноче тiло в’юнилося в центрi екрану у такт з виснажливо-млосною музикою, iнодi з-пiд нього виринала м’язиста чоловiча рука, пальцi пробiгали по пружистiй макiвцi лiвої грудки, або на мить його нога оповивала її гомiлку. Та це були лише дрiбнi рисочки загальної картини, незначнi деталi, що хоча б деякою мiрою прив’язували до земного буття двох молодят, якi нарештi залишилися самi у спальнi i вiддалися шаленiй пристрастi. Подеколи у кадр потрапляло i тiло чоловiка, проте глядацька увага перш за все концентрувалася на дiвчинi. Зiм’ята постiль, пристрасний юнак, стiни примiщення — все це лишалося на другому планi. В центрi уваги — вона, що несмiливо вiддалася коханому, уся слiпучо-бiла, як мереживна панчоха на лiвiй нозi, що тiльки пiдкреслювала бiлизну тiла, i пофарбованi бiлим перламутровим лаком довгi нiгтi. Блiдо-рожевими були лише сосцi i незвичайної овальної форми ареоли на невеличких грудях.

Нарешті ось вона, блаженна мить довгоочiкуваної розрядки! Тіло дiвчини вигинається дугою, вона протяжно стогне, різко випрямляється, обличчя частково потрапляє в смугу світла. Камера наближається впритул до обличчя — і пішли заключні кадри. Широким планом — яскраво-червоні губи, злегка прочинені, за ними виблискують рівні дрібні зубки, з губ зриваються сповненi любовної жаги стогони і зітхання. І одразу перебивкою — краплі змішаної з молоком води, що летять одна за одною, вони потрапляють то в щілину між ледь прочиненими губами, то на висушену немовби спекою пристрасті землю, колись родючу, а тепер безплiдну. Та вода з молоком бризкає на грунт тонкою цiвкою, земля одразу відроджується до життя, стрiляє веселими паростками, бруньки на коричневих гілках вибухають пишними крохмально-мереживними квiтами. Нова перебивка — i в перламутрі лака на нігтях спалахують зелені полиски, жадібно та широко розчиняються губи, ловлячи вже не окремі водянисті краплі, а рівний струмінь збираного молока — і зображення зникає. Екран вiдеодвiйки вкривається мерехтливою сiрою сiткою.

Так, це саме той фільм. І думку мою ви чули: блискуче! Те, що ви створили, просто бли-ску-че, от що я маю сказати. Мої вам вiтання!

— Ну що ви, отак вже й блискуче, — Нескінченність удав, що дуже збентежений, нахилив голову так, що довге волосся впало на обличчя і зовсiм приховало його, пройшовся туди-сюди кімнатою, зупинився біля стіни під величезною чорно-білою фотографією застиглої в позі Венери Мілосської дівчини-“ню”, гарнесеньке черевце якої було спотворене виведеним криво-косо написом: “В СРСР сексу немає!

Проте, якщо говорити відверто, Нескінченність і справдi прибiднявся, тiльки удаючи збентеженiсть. Він прекрасно знав, що того разу створив далеко не банальну “порнуху”, а сповнену витонченої символіки еротичну видеомiнiатюру високого класу, що безперечно мала неабияку естетичну цінність i забезпечувала йому гiдне мiсце на Олiмпi мистецтва поряд з такими кiномайстрами, як, скажiмо, Спiлберг, Фелiнi i Тарантiно. Взяти хоча б фінал фільму: рівний білий струмінь молока, що потрапляє в яскраво-червоні жіночі губи... бiлий життєдайний струмiнь, котрий приймає в себе, вбирає жінка — немов цілюща волога для випаленої сліпучим сонцем стражденної пустелі. Яка чудова аналогiя з чоловічим сім'ям, яке теж зрошує жінку! Яка тонка алегорія!.. Таким чином, його режисерська знахідка без сумніву геніальна. Це — справжня мова символів і образів. Живi картини Сальвадора Далi i Рене Маргiта на екранi.

Хоч правда також полягає в тому, що створити настiльки досконалий шедевр вдалося один-єдиний раз. Це була перша “заказна” робота режисера-новачка, якого тодi нiхто не знав пiд гучним мистецьким псевдонiмом “Нескінченність”. Тоді вiн звавася просто Борею i не вiдав ще, що до чого і головне — що за яку цiну продається у світі підпільного кiно, в який він тодi тiльки-но боязко вступав. Тодi, в перший і останній раз Боря напрочуд щедро розплатився з акторами, яких до того ж сам прискiпливо пiдiбрав. Бiльш того: зробив усе на вимогу замовника, аж до діставання прямо з молокозаводу цілого бідону збираного молока, який був повністю вилитий пiд час зйомок фіналу. Навiть зважаючи на “вбиту” технiку, напiвпрофесiйний монтаж та напiвлюбительську гру найнятих акторiв, видовище при такому підході вийшло неабияке.

Однак і прибуток від фільму був не настiльки високий, як розраховував Боря. А скiльки нервiв вiн витратив! Особливо пiд час зйомок постiльної сцени. Мавши необережнiсть переспати з тiєю дурепою Лєрою, що так чудово виглядала тепер на екранi, дiстав собi завеликого клопоту. Коли виконавець ролi нареченого Витько вiдмовився грати у постiльнiй сценi, Боря вигнав його.

Але навiщо було дiлити решту Витькового гонорару мiж його помiчником Коляном, який, власне, врятував фiльм, продублювавши нездару Витька, i Лєрою, що настiльки невчасно засоромилася?! Навiщо було платити Лєрi додатковi двадцять карбованцiв? За те, що ця початкiвиця не зумiла зiграти наречену в шлюбну нiч i пересилюючи себе, просто вiддалася Коляну перед камерою? Та це ж не акторська гра! За такi прорахунки не платити треба, а гнати невдаху з картини слiдом за Витьком! Не берися за складну роботу, якщо виховання не дозволяє!

Згадка про тодiшнє марнотратство й досi подеколи гризла режисерову душу, як от зараз. Час вiд часу вiн розмiрковував над давнiми подiями, чесно намагався розiбратися з усiм, що трапилося i врештi-решт дiйшов єдиного розумного висновку. Якщо Лєра до початку зйомок зляглася з ним, то потiм, на “майданчику” вона скорiш за все тiльки удавала, що соромиться. Насправдi ж їй просто захотiлося обдурити Борю або навмисно подратувати, привселюдно пiдставившися iншому. А кому саме? Все єдино: Витьковi — то Витьковi, Коляновi — то Коляновi. Справдi, якби ця шльондра була по-справжньому закохана в режисера, то нiзащо не зробила б того, що зробила! Зрозумiвши це, Боря спочатку осатанiв, але досить швидко заспокоївся. I наступного ж тижня пiсля остаточних розрахункiв обiрвав усi зв'язки з Лєрою. Пiсля того вiн не бачив дiвчину i навiть не знав, що з нею сталося. Коротше, роботка була ще та.

Нескiнченнiсть позирнув на гостя, але той, мабуть, вирiшив не заважати господаревi i зробити якiсь нотатки у невеличкому записнику з рипучою шкiряною палiтуркою. Тому режисер перевiв погляд на плакат “В СРСР сексу немає!” Якщо по секрету, то це була своєрiдна помста минулому. Так, за часiв Союзу в нас дiйсно нiчого не було. Нескiнченнiсть став, можливо, першим режисером, який в умовах андеграунду намагався осексуалити нудотно-сiру буденщину пiзньорадянського життя. I нехай сумлiння пiдказує будь-що, нехай як незатишно почували себе Лєра i компанiя, незаперечним лишається твердження: Нескiнченнiсть безперечно став першопроходцем, творцем нових стандартiв мистецтва, пiонером нової ери. А це велика честь, нi з чим незрiвнянне щастя! Тут є чим пишатися.

Отже, загалом першi андеграунднi зйомки виявили неабияку поблажливiсть з Бориного боку до спiвробiтникiв. Надалі вiн навчився заощаджувати як на матеріалах, так і на оплаті акторів. А також досягати мети “малою кров'ю” i оберiгати нерви.

Але, на жаль, в цiєї медалi теж був свiй зворотнiй бiк. Нескiнченнiсть будь-що намагався не вкладати в наступнi фiльми “нерви”, i можливо, тому жодна подальша робота навіть віддалено не дотягувала до першої стрічки. Та нiчого страшного в тому не було: чимало митцiв увiчнили себе в iсторiї мистецтва одним-єдиним шедевром, тож Нескiнченнiсть не дуже-то сумував з цього приводу.

До того ж фільм за участю Лєри в певному розумінні продовжував приносити Нескінченності дивіденди: адже половина клієнтури, що приходила до режисера, розшукувала його саме з-за “Шлюбної ночi”, як вiн умовно назвав перший i останнiй свiй генiальний витвiр. Рятувала та проста обставина, що в новоспечених вітчизняних нуворишів був відсутній жоден смак і вiдчуття естетики. Їм просто хотілося з шиком витратити гроші, будь-яким способом вирізнитися з-помiж iнших, от вони і замовляли індивідуальні порнозйомки, щоб похизуватися потім перед друзями, такими самими тупими нуворiшами, як i вони.

У пiдпiльному кiнематографi тепер стало працювати значно легше: i з темою пiдлiткового сексу Нескiнченнiсть остаточно визначився, i певнi шаблони накатав, i попит був, i пропозицiю можна забезпечити. Чим далi, тим розкутiшими ставали звичаї у молодiжному середовищi — це вам не удавано знервована Лєра i не розгублений дурень Витько! Нескінченність навчився без особливих зусиль знаходити шморкачiв i шморкачок, які, обкурившися “косячком”, вiдверто i безсоромно трахалися у всі дірки перед камерою. В молодого поколiння все було просто, без сопливих примх, зате чесно. Залишалося платити їм якнайменше, а із замовників лупити якнайбільше, мотивуючи подiбну цiнову полiтику тим, що, мовляв, неповнолiтнi в порнокартинi знімалися, а це ризиковано, підсудна справа, але він старався, всiляко догоджав замовниковi, щоб матеріал знайти якнайсвiжиший... Щастило йому, загалом.

Нескiнченнiсть знов крадькома позирнув на замовника, непроникно-чорнi окуляри якого все ще були прикутi до записника з бордовою палiтуркою, на якiй виблискували золотавi латинськi лiтери. Мабуть, сьогоднiшнiй гiсть на вiдмiну вiд багатьох iнших був неординарною особистiстю, режисер чомусь був у цьому конче впевнений. Зовсiм , лише подеколи в пастку першого фільму потрапляли справжнi багатiї, якi хотiли вдовольнити дійсно нетривіальні вiдеопримхи. Тут вже доводилося Нескiнченностi йти на рiзнi хитрощi, бо такі клієнти в основному були недовiрливими, мали згубну звичку контролювати весь хід зйомок і нерiдко навіть безпосередньо втручалися в процес створення фільму. І хоч платили вони набагато більше, причому принципово не торгувалися, Нескінченність не любив таких прилипав. Схоже, суб'єкт, що вiдрекомендувався паном Зельбеловим i сидiв зараз у гостьовому стоматологічному кріслі, був саме з їхнього числа. Принаймні в голосі замовника пробивалася певна особлива інтонація, коли Зельбелов називав Нескінченність “дорогий мій”. Відчувалося, що ця людина просто розпухла вiд грошей, любить їх, але знати їм ціну не хоче. Або ж Зельбелов чудовий актор і чудово розігрує режисера, вдаючи сучасного мултiбагатiя — подiбний варіант теж не можна повністю виключати.

“Нiчого, нiчого, я тебе розколю”, — гордовито думав Незкiнченнiсть. Поки що здавалося, що рахунок у їхнiй грi був на користь режисера. Незкiнченнiсть недбало натякав, що перша його робота “ще так собі”, що в нього були стрiчки набагато кращi вiд “Шлюбної ночi”. Він завжди поводився таким чином, щоб “тримати марку”. Не мало значення, що після всіх красивих розмов справа дуже швидко зводилась до звичайнiсiнької потворної порнострiчки. Важливо було красиво вiдрекомендуватися, піднести клiєнтовi себе і свою студію “на золотавому блюдечку”. А там вже можна було погодитися, так би мовити, на більш прості і суворі вимоги замовника. Тобто, зляпати порнуху з неповнолiтнiми шморкачами. Брехня, пропонована клiєнтам протягом багатьох рокiв, зробилася настiльки звичною, завченою, що Нескінченність і сам давно вже повірив в неї.

Тому ввiчливо кахикнувши, щоб пан Зельбелов вiдiрвався нарештi вiд нотаток i сховав рипучу книжечку, режисер зацвiрiнькав соловейком. Нескiнченнiсть вдався до перевіреної тактики, змішуючи удавану скромність з туманними натяками, демонструючи, що не зважаючи на показову скромнiсть, підсвідомо він більш ніж упевнений у власній геніальності і не забуваючи захоплюватися тим фактом, що не перевелися ще заможні люди, здатні по достоїнству оцінити талановиту творчу особистiсть, що животіє в андеграундi. І якщо тепер все піде як слiд...

— Добре, добре, мiй дорогий, не намагайтеся мене обдурити, не вийде, — гiсть не дуже гречно перервав слововиливи режисера, i той одразу наструнчився, — тим паче, що ціну собі ви чудово знаєте. А також врахуйте: я відвідав вас не заради пустопорожньої балаканини, а з цілком конкретною метою. Так от, я хочу замовити вам фільм, як зробив наш спiльний знайомий, що вiдрекомендував вас як справжнього професiонала. Причому моє замовлення не тільки дозволить вам удосконалитися духовно. Воно важливе для вас і в плані фінансовому. I ви це також чудово розумієте, мiй любий, так що годi базiкати, давайте ближче до дiла.

Ось!! Ось вона, пропозиція!!!

Нескінченність помітно повеселішав, мотнувши головою, відкинув назад пасмо волосся і життєрадісно вигукнув:

— Що ж, я готовий вислухати вас! І не просто готовий — маю велику приємнiсть вислухати. Люблю тонких цінувальників моєї творчості, полюбляю отримувати від них не тільки похвалу, але й замовлення, — в цьому місці кучерявої промови режисер витримав ефектну паузу і абсолютно змінивши тон, докінчив: — Але про всяк випадок змушений попередити вас, дорогоцінний мій пане Зельбелов: я не згоден знімати “круте порно”. Передусім мене цікавлять естетичний і... м-м-м... психологічний аспекти буття.

Все це було справжньою дурницею, зухвалою брехнею і вiдвертим позуванням. За відповідну винагороду Незкiнченнiсть готовий був знiмати не тільки “круте порно”, але й дещо гіршi сцени. Він і підкреслив це приховане бажання “йти назустріч замовниковi” не дуже доречним звертаннямдорогоцінний мій”. Проте режисер, схоже, дещо перестарався, “вішаючи лапшу” на відповідні паростки голови гостя. Або гість не зрозумів режисера. Принаймні пан Зельбелов виставив перед собою широкi пухкi долонi, немов відмежовуючись від несправедливого звинувачення, і поспішив завірити Нескінченність:

— Що ви, що ви, мiй дорогий! Невже-то я схожий на того, хто готовий за допомогою певних заходiв примусити... ну, скажiмо, якогось Рубенса або, примiром, Пікасо малювати комікси для журналів?

Мила бесіда двох інтелігентних людей про мистецтво розвивалася не в дуже приємному напрямку. Адже непристойно так одразу зводити все до грошей! І режисер спробував виправити становище, загладити заподiяну гостем незручність, ошляхетнити фiгуру продажного художника, поспішно заперечивши:

— Помиляєтеся, пане Зельбелов. Рубенс або Пікасо, так само як Тіциан, Ель Греко, Леонардо і багато хто інші, як, до речi, абсолютно всі професіональнi митцi, жили вiд замовлення. Вони впоралися б з коміксами про Мікi Мауса, Королеву Джунглів або Людину-Скорпіона анітрохи не гірше вiд Уолта Діснея. Якщо не краще. І хіба розписати фресками собор святого Петра або принаймнi зробити декорації до театрального спектакля — це не те ж саме? Абсолютно! Тi самi комікси, але більш масштабні. Так що хай живе Його Величність Замовлення!

Спершися об підлокітник крісла, гiсть витягнув губи трубочкою, поцмокав трохи, немов смакуючи підкинуту iдейку, а потім раптом до непристойності голосно розреготався. Так смiються солідні дядьки, коли зібравшись суто чоловічою компанією, спорожнять пляшку-другу коштовного коньяку, їх трохи розвезе від цього, ну зовсім трiшечки... I тодi пригадають вони юність свою вбогу, босяцьку, а душа зажадає горiлочки з пивком в необмеженій кількості, до того ж без закуски. І коли продере нутрощi цим жорстоким “йоржикомта злізе з єства останній фальшивий наліт цивiлiзованостi, коли починаються п'яні неподобства, розв'язуються скуті культурою і світською умовністю язикиотоді підуть по колу вульгарні “бородатi” анекдоти та сальні приказки. Тоді і гелгочуть до знесилення, до розiрваних шлейок і вiдiрваних “з м'ясом” гудзиків, до хрипiння і свинського рохкання ті дядьки, що тiльки-но поводилися так солідно...

Саме так реготав пан Зельбелов. Проте його відчайдушна веселість чомусь торкнулася лише нижньої частини обличчя. І якщо козлина борідка гостя тряслася так, що навiть трохи розпатлалася від абсолютно непристойного сміху, то непроникно-чорні окуляри на м'ясистому переніссі взагалі не ворухнулися. Вони сиділи, немов приклеєні. Дивно було бачити, як гість веселиться тiльки ротом. Вiд цього видовища в режисера з'явилося вiдчуття незручностi i навіть якогось побоювання. Нескінченність терпляче чекав, доки пан Зельбелов припинить сміятися, одночасно намагаючись зрозумiти, що це за суб'єкт такий загадковий. Як-не-як, а пiсля грошовитої пропозицiї пан Зельбелов перейшов з розряду просто приємних iнтелiгентних співрозмовників в категорiю замовників, що платять. Їм треба терміново порозумiтися...

Пробачте, але ви, мiй дорогий, висловили дещо незвичайну точку зору на мистецтво. Хоча мушу визнати — ваша думка напрочуд слушна. Фрески в соборі — все одно що комікси, тiльки на камені? Гм-м-м, почув би вас будь-який священик... — пан Зельбелов перестав нарешті веселитися, пропустив крiзь кулак борідку і наставив на режисера непроникно-чорні окуляри.

— А скільки коштує зараз на аукціоні задрипаний олівцевий ескiз на серветці з дешевого ресторанчика, якщо олівцем водила рука Модільяні, — зітхнув Нескінченність, сідаючи на улюблений стілець на коліщатках, який свого часу був здобутий в інтернаті для недоумкуватих дітей. (Між іншим, під овальним отвором стільця була підв'язана фарбована теракотою німецька каска часів Великої Вітчизняної з лимонно-жовтим написом: “Вмістовище найсвіжiших ідей”.) — Тож не говорiть презирливо про комікси, дорогоцiнний. Я зовсім не те мав на увазі. Комікс можна намалювати геніально, тоді він перетвориться на шедевр, що підкорив свiт. Так само можна геніально зняти порнографічний фільм, тільки додати до демонстрації чисто зовнішніх деталей переживання, почуття, думку — і перед нами вже не пересiчний тваринний акт, скоєний безвлосими, безхвостими мавпами перед об'єктивом камери, а витончена еротика. Високе мистецтво, дорогоцінний мій пане! Так от, я не згоден залишатися на найнижчiй сходинці подiуму, де є місце тiльки пересiчнiй голотi. Я працюю для того, аби триматися на найвищому рівні! Власне, виключно це я і мав на увазі. І це моя єдина умова — не робити нiчого пересiчного, а тiльки — мистецький твiр високохудожньої вартостi.

Закінчивши пишну промову, Нескiнченнiсть замовк, скромно похнюпившись. Здається, пан Зельбелов i справді був солідним замовником з товстим гаманцем, а не вводив режисера в оману. Такому не завадило зробити зайву “ін'єкцію словесної шляхетностi”. Принаймнi, коли справа неодмiнно зведеться до вбогої порнухи, можна буде смiливо завищити пропоновану цiну — своєрiдна компенсацiя за нехтування високими принципами.

— Чи дiйсно ця умова єдина? — над непроникно-чорними окулярами питально здійнялися густi кошлатi брови, і разом з ними відстовбурчився вгору вказівний палець гостя. Нескінченність подумав трохи, від'їхав на стільці до стіни, картинним жестом запустив розчепірену п'ятерню в довге волосся і розважливо мовив:

— Чи бачите, пане Зельбелов... Це не умова, а швидше побажання, навіть прохання. Зрозумійте мене вiрно, але... Загалом, щоб краще зрозуміти вас... щоб вгадати, чого вам насправдi хочеться... а це неодмінно відіб'ється на якості фільму, зрозумійте!.. Загалом... — режисер запнувся, злякавшися думки, яка несподiвано виринула бозна звiдки. I головне — як гiсть про це здогадався?! Та зібравшися з духом, він рішуче закінчив:

Та що це я плутаюся, як паршивий двiйочник бiля дошки?! Ви самi по собi надцiкава особа, пане Зельбелов, і робити для вас фільм — цікаво удвiчi. Але дещо в вас для мене, м'яко кажучи, лищається незрозумілим. Загадковим, якщо відверто. І щоб читати ваші побажання у ваших очах, я попрошу вас для початку прибрати до дiдька ваші кляті окуляри! Чесне слово, вони збивають мене з пантелику! Не можу працювати, не побачивши очей клієнта.

Знов гість розсміявся однією нижньою частиною обличчя, але цього разу не так голосно і досить поблажливо, погрозив режисеру пальцем і дуже ввічливо зазначив:

— Перепрошую, але ж я не вимагаю, щоб ви, скажiмо, відмовлялися від свого псевдоніма. Адже наскільки я розумію, “Нескінченність” — то не прізвище, не ім'я і не по батькові. А тим часом мене, можливо, також дратує, коли співрозмовника доводиться iменувати безглуздим прізвиськом.

— “Нескінченність” зовсім не безглузде прізвисько, це є стан духа, — парирував режисер, але злякавшись, що тон його заперечення може здатися гостеві занадто зухвалим, одразу ж миролюбно додав: — І крім того, прошу зрозуміти мене вiрно. В нашому недолугому карному кодексі досі існує стаття за виробництво і поширення порнографії. Ясна рiч, до того, що ви бачили, пристосувати це принизливе слово не можна, просто язик не ворухнеться... У нас з вами не ворухнеться, я маю на увазi. Що ж до всіляких заздрiсникiв, конкурентів... і як сумний підсумок — що ж до міліції...

Режисер скроїв поважну і водночас дещо сумну фiзiономiю, багатозначно розвів руками і додав:

От і доводиться перестраховуватися, маскуватися. До речі, існує додатковий запобіжний засіб: я виготовляю лише дві копії, одну для себе, другу для вас, при спробі перезапису...

— Так-так, знаю. Наш спiльний знайомий мене попередив, — підхопив пан Зельбелов. — Але ж, дорогий мій, до запобіжних заходів різного роду доводиться вдаватися не тільки пiдпiльним режисерам. Тому вже якось доведеться вам звикати до моїх окулярiв. Се ля вi, як кажуть французи, нічого не вдiєш! — губи пана Зельбелова зігнулися в усмішці. — Єдине, що можу для вас зробити — це збільшити розмір гонорару. Накинути на незручності, так би мовити.

— Для кращого взаєморозуміння! — весело вигукнув Нескінченність, не дуже-то соромлячись свого захоплення.

— Взаєморозуміння в нас буде досхочу, це я вам твердо обіцяю. Взаєморозуміння до нескінченності, — пожартував гість, зберігаючи на обличчі вираз найповнішої байдужості. Режисер вимушено посміхнувся. — Тим паче, що досягнути цього стану нам буде легко. Тут вже я переходжу до моїх умов.

Почувши цi слова, Нескiнченнiсть чомусь здригнувся. Якщо чесно, режисер трохи побоювався сьогоднiшнього вiдвiдувача. Щось колись йому ввижалося чи, може, просто наснилося якесь страхiття про “велику чорну людину”… Але в кого не буває подiбних марень?! Тим паче — в кiномитцiв та iнших творчих людей!

— Що з вами, дорогоцiнний мiй? — спитав Зельбелов, втупивши в Нескiнченнiсть непроникно-чорнi окуляри. — Будь ласка, не вiдволiкайтеся, слухайте уважно. Я кажу занадто важливi речi.

— Я слухаю, слухаю, — завiрив його режисер i спробував сконцентруватися.

Гість кивнув та витягнувся на “клiєнтському” стоматологічному кріслі, що було гордістю Нескінченності і водночас — “найприкинутiшими” меблями в його студії. Витягнувся так, що між штанинами чорних брюк і чорними гостроносими черевиками відкрилися бездоганно білi шкарпетки. І знов стало дуже помітно, яким високим зростом природа-матінка обдарувала сьогоднішнього відвідувача.

Нескiнченностi чомусь знов стало зле. Але пан Зельбелов крекнув, закликаючи до уваги, закинув ногу на ногу і заходився дуже серйозно перелічувати, загинаючи пальцi правої руки:

— По-перше, я не просто замовляю тему фільму, не просто визначаю загальну сюжетну лінію. Я сам розробляю весь сценарій, від початку до кінця.

По-друге, я відкриваю перед вами сценарій поступово, поетапно в процесі зйомок, а не знайомлю з усім задумом відразу.

По-третє, я керую зйомкою, вказую, що і як знімати, а ви повністю підкоряєтеся мені.

По-четверте, всіх акторів підбираю я.

По-п'яте, фільм робимемо в мене вдома і на моїй апаратурі.

Зiбравши всi пальцi в кулак, пан Зельбелов пiдняв його повище й докiнчив:

— І нарешті по-шосте: буде виготувано не дві, а всього одна копія. Для мене, ясна рiч. Отакі мої умови.

Оце Нескінченність і називав зухвалим втручанням примхливих клiєнтiв в процес створення фільму, ось за це й не любив подібних замовників. Ач, по руках і ногах зв'язати його хоче! Розігнався, стерво... Тож режисер почухав потилицю і сумовито спитав:

— Ну, i яка ж моя скромна роль у ваших наполеонівських планах, дозвольте поцікавитися?

— Скромна, — чи то відповів, чи то підтвердив гість, — але попри все досить вагома. І врахуйте: високооплачувана.

Нескінченність роздратовано поморщився. Занадто рано продемонструвавши зайву стурбованiсть матеріальною стороною справи, він виказав себе. I тепер пан Зельбелов анітрохи не соромлячись купує його. Купує абсолютно нахабно, відкрито. Нескінченність був надто обурений таким ставленням, проте поки що вирiшив не виявляти ніяких ознак роздратованостi. І причина була та ж сама: гроші. З-за грошей він обурювався, з-за грошей він мовчав.

Режисер не любив працювати з заможниками не тільки тому, що вони постійно втручалися в процес створення фільму, заважаючи таким чином вільній творчості — а сьогоднішній відвідувач зі своїми шістьма вимогами тiльки являв наочне підтвердження цьому. Заможники охоче розщедрювалися i витягали з кишень гаманцi. Однак в той же час прискiпливо стежили, щоб їхнi грошенята йшли лише на намiченi цілі, а не осiдали в кишені спритного режисера.

Наприклад, один багатiй замовив Нескінченність видеоклiп “Бризки шампанського”. Так він особисто простежив, щоб невеличкий мармуровий басейн, в якому купалися оголені акторки-“німфи”, був наповнений виключно шампанським, щоб обливали вони одна одну тільки шампанським і щоб пили також шампанське. І примусив знімати процес відкорковування пляшок, а також їхнi етикетки широким планом. Попри всi намагання режисера, йому не вдалося замінити жодну краплю ігристого вина дешевою шипучкою. З піною на вустах доводив він заможному клієнтовi, що шипучка і піниться краще, й іскриться красивіше — нічого не допомогло. А розплачувався ж за все не замовник, а сам режисер! Воiстину, кожна передана в чужi руки купюра краяла йому серце …

Також можна було пригадати неприємні моменти, пов'язанi з порнофiльмом жахiв “Замогильнi сексомани” про зомбі, який не шматував запізнілих мандрівників, а гвалтував їх iз застосуванням витончених садистських витребеньок. І от замість того, щоб “забутафорити” пiд зйомки перший-лiпший пустир, клієнт примусив режисера давати “на лапу” адміністрації міського цвинтаря і робити фільм саме там. І знов-таки — намагатися, щоб в кадр потрапили написи з справжніх надгробків!

А для зйомок “Морських дияволів” довелося продиратися на рибний склад...

I хоча гроші для оплати всіх пов'язаних з фiльмом витрат видiляли щедрi клієнти, але всі суми так чи інакше проходили через руки Нескінченності. Для нього ж отримати від замовника пачку “зелененьких” і пiд суворим наглядом розподiлити її мiж iншими було найгіршою в свiтi тортурою. Така вже жадiбна вдача була в режисера. Краще б не знати про супутні витрати, краще не бачити кляті “бакси”, що протікають між пальцями, мов вода! Але як тоді знімати фільми для заможникiв?..

Теперiшня пропозиція в корені відрізнялася від інших. Судячи з усього, пан Зельбелов бажав взяти абсолютно всі турботи і абсолютно всі розрахунки на себе. В такому разi ніякі гроші крім гонорару, призначеного особисто йому, в руки Нескінченності не потрапляли. Чесно кажучи, він занадто втомлювався від організаційної колотнечi — адже він передусім людина мистецтва, а не адміністратор! Отож не гріх і відпочити вiд марноти марнот. З іншого боку, гостеві був потрібен не стільки режисер, скільки тямущий оператор, а Нескінченності хотілося грати першу скрипку, а не танцювати під чужу дудку.

Хоча навряд чи пан Зельбелов зможе повністю відокремити його від режисури... Ну, і про третiй бiк забувати не слід. Режисер все ще не переставав тішити себе надією, що коли вдасться пiднакопичити грошенят, тодi закине вiн до дiдька лисого всю навколокiношну комерцію та й відкриє собi добротну приватну студію. Отоді й стане знімати для душi, на власний розсуд не першу-лiпшу нісенітницю, а щось серйозне, сучасного “Гамлета”, скажiмо, або “Короля Ліра” — цікаво було б перенести шекспірівських персонажів в кінець ХХ столiття! Або зробити суперкласну постановку “Майстра і Маргаріти” з відповідними трюками і спецефектами... На все це потрібні знову ж таки гроші, так чому б не злупити з пана Зельбелова необхiдну кiлькiсть папірців в особливо великих розмiрах?.. Загалом над пропозицією треба дуже порозмислити.

І Нескінченність думав, мiркував цілих півгодини, роз'їжджаючи на колiсному стільці по кімнаті туди-сюди. Гість не наполягав на якнайшвидшiй вiдповiдi. Він лише видобув з-за пазухи вишитий кисет та старомодну чорну люльку з бурштиновим мундштуком, набив її запашним тютюном, мовчки закурив. Потiм знов зайнявся нотатками.

Зрештою Нескінченність вирішив принаймнi вдати, що готовий погодитися на запропоновані умови, остаточне ж рішення прийняти лише після узгодження розміру оплати. Невідомо ще, що за цяцька цей пан Зельбелов — останнi його дiї знов змусили режисера засумнiватися у його платоспроможностi. Так-так, розлiгся тут, бачте, в почесно-гостьовому кріслі, костюмчик модерний, черевиками та скельцями окулярiв виблискує, руки виплекані, пика сита, борідка цапина... Нотатник з бордової шкiри… У-у-у, цап недорізаний, буржуй новоявлений, немає на тебе революції, Леніна, Сталіна і Залізного Фелікса! Ну, нічого, Нескінченність і не таких типчикiв бачив. Бува, бундючиться фраєр, пил в очі пускає, а дійде до справи, до розмови про гонорар — миттю відкриється всередині цукерково-барвистої упаковки найостаннiший жлоб, який трясеться над кожною копiйчиною (себто, над кожним центом) мов Плюшкiн над останньою ниткою. Ой як не любив Нескінченність подібних скнар! Можливо, не усвідомлюючи того, не любив так само, як ненавидить свій задзеркальний образ iз скляно-плаского, але лякливо-об'ємного світу самець-бабуїн?..

Проте, режисер намагався не замислюватися над неприємними порівняннями, якi були не на його користь, а делікатно спроваджувати незручних неплатоспроможних візитерів. Хоча бували й інші, абсолютно навіть протилежнi варіанти...

Так що хто його знає, того пана Зельбелова! Побачимо, пане Зельбелов, що ви за птах. Поживемо — побачимо. Принаймні якщо вам потрібен тямущий оператор, який естетично знімить фільм виключно на ваш розсуд — що ж, буде вам оператор. Чом би нi? Заплатіть тільки. Та бажано ще авансик повагоміше. Для змiцнення відданості господаревi. Ви самі заговорили про високу оплату — отже, не ображайтеся! Якщо ж не в змозi заплатити — геть звiдси.

А для початку потрібно добряче обуритися з приводу отриманої пропозиції. Що Нескінченність і поспішив зробити.

От дивлюся я на вас, дорогоцінний мій пане Зельбелов, і просто дивуюся, — розпочав Нескінченність украдливо, але негайно змінив тон і набравши картинну позу, заговорив обурено: — Та за кого ви мене маєте?! Невже ви серйозно вважаєте, що я продамся, немов останя хвойда?!

— Ну, чом одразу як хвойда, — гість здивовано знизав плечима, знов ховаючи нотатник, — від вас мені потрібна послуга абсолютно іншого штибу. Якби я був стурбований сексуально, тоді б дiйсно торгувався з повією, маєте рацiю. Або з вами, якби я сполум'янiв несподіваною пристрастю до вас, дорогий мій, а так... Ні, як об'єкт сексуальних домагань ви мене не надихаєте. Мені хочеться, щоб ви зняли задуманий мною фільм — от і знімайте, будь ласка.

Пан Зельбелов виклав свої міркування абсолютно серйозним тоном, жодного разу не посміхнувшися і навіть не зморщивши чола. Він був таким же безпристрасно-непроникним, як скельця його чорних окулярiв. І Нескінченність раптом з огидою усвідомив, що гість не тільки не жартує, а, можливо навіть, просто не вміє жартувати. Стискаючи в правиці згасаючу люльку, перед ним сидів чоловік, який точно знав, чого йому хочеться. Він не теоретизував абстрактно, він впевнено крокував немовби вздовж струни саме до наміченої ним конкретної мети, йшов з прямотою, впевненістю і непереможністю криголама. І якщо йому заманеться отримати жінку, отримати на мить, на годину, на день, на місяць або на рік — він її отримає, причому саме на визначений ним термін. А захочеться бачити у власнiй постілi такого собi талановитого підпільного кiнорежисера — будьте певнi, він і його там побачить.

Нескінченність здригнувся, усвідомивши невідворотнiсть такого стану речей. Чомусь знов з'явилося вiдчуття, що це з ним колись вже вiдбувалося. Вiн — i велика чорна людина, жахлива та бридка, небезпечна й всемогутня. Протистояти такiй iстотi — все одно що йти на танк з голими руками. Нескiнченностi дуже захотілося в туалет “по-великому”, а відповідне місце його тіла — незручно говорити, але що зробиш! — напружилося й заніміло. Але нема чого боятися, брате, в даний момент тебе купують всього лише як оператора.

На твоє щастя...

Останнє міркування викликало в режисера якусь знервовану веселiсть. Вiдтак він одразу ж вирішив остаточно і безповоротно відкинути пропозицію гостя. Будь-що не погодитися працювати на цю дивну людину! Понад усе Нескінченність цінував приховану гармонію і естетику людської душі, але яка ж естетика може народитися від спілкування з криголамом, з отакою бездушною машиною?! Естетика від внутрішнього холоду застиглих форм iз скла, бетону і стали? Ні, даруйте! Такою на сто вiдсоткiв передбачуваною евклiдовою геометрією міг захоплюватися в минулому віці революцiонер Чернишевський. Він міг навіть оспівувати її в єдиному своєму жалюгідному романі (який там це сон Віри Павлівни? перший? третій?). А естет-киношник родом iз сьогодення, з презент контiнiус, як висловилися б друзі-американці, по макiвку ситий залiзобетонними чудасiями. Так пiшов вiн, цей сучий син Зельбелов! Нехай летить звідсiля легеньким вiтерцем та сiється дрiбним дощиком, а то розвиває тут iдiотичнi прожекти, бачте...

— Я не можу, — суворо й коротко сказав Нескінченність, мов вiдрубав.

— Не можете чи не хочете? — негайно поспішив уточнити гість, просто на підлогу витрушуючи попіл з люльки і ховаючи її у внутрiшню кишеню.

— Яка різниця, — режисер намагався бути таким же непроникним, як відвідувач.

— Ваша рацiя: яка? — нижня частина обличчя гостя знов ожила, губи склалися бантиком. — Різниці, як ви вельми влучно помітили, і справді немає. Звідси я роблю висновок, що ви не бажаєте знiмати для мене фільм. Чудово! Однак я більш ніж упевнений, сам не знаю чому, але впевнений на всi сто вiдсоткiв — все впирається в оплату. А це навіть не добре, а просто надчудово. Отже, мiй дорогоцiнний, скільки ви хочете? Конкретно. Без вагань.

Криголам залишився криголамом. Так, криголам — він і в Африці криголам...

Нескінченність всміхнувся. Криголам в Африці — що за iдiотичний жартик! Кому і навiщо там потрібно ламати григу?! Хіба що впевнено борознити сніги на вершині Кiліманджаро. Каламбурчик в гірших традиціях анекдотичного поручика Ржевського... А довiв його до такого стану вогетривкий невтопимий “танкер “Дербент”, щоб йому!!!

Але можна лаяти пана Зельбелова досхочу, а відповісти на його питання все одно доведеться. Це ж клієнт, нехай до вiдрази прямолінійний та наполегливий, але клієнт. Клієнт запитав, отже, необхідно відповісти. Та хутчiш, бо гість ще дійсно вирiшить, нiбито режисер розмiрковує над його пропозицією, не вартою найменшої уваги!

І Нескінченність зважився на відчайдушний крок: побити противника на його власній території. А що? Це ж найефектнiший рiзновид перемоги! Бажаєте знати ціну, пане Зельбелов? Гаразд, буде вам зараз ціна. Тільки от за підлокітники крісла якомога міцніше візьміться, щоб не впасти... А для початку не завадить удати, що ми, тут добряче подумали, порахували все до копiйки, порадилися з народом і от вирішили...

— Сімдесят дві тисячі доларів, — різко сказав режисер і мотнув головою, щосили намагаючись зобразити носову гармату крейсера “Аврора”, залп з якої приголомшив свiт. Проте, за хитромудрим задумом Нескінченності, це ще не був власне постріл, а так, брязкотiння затвора пiд час перезарядження. Якщо дорогоцiнний пан Зельбелов є нікчемною “обсмоктанкою”, він і від цього лиховісного звуку накладе повні штани, а якщо навпаки…

— За суто операторську роботу за моїм сценарієм, на матеріалах, обладнанні і з акторами, пiдiбраними знов-таки мною? — гість поки що лишався абсолютно незворушним.

Угу, — Нескінченність кивнув, не зводячи уважних очей iз співрозмовника.

— Тiльки й того?! — пан Зельбелов зобразив кошлатими бровами над і відстовбурченою нижньою губою під непроникними чорними окулярами найповніше презирство, подив і спiвчутливий жаль водночас. Ось тут режисер і гепнув крупнокаліберним фугасом, внісши невелике, до смішного невинне уточнення:

— Я, дорогоцінний мій пане Зельбелов, називаю ціну за хвилину екранного часу, а не за весь фiльм. Чи відома вам така пікантна подробиця?

Насправді подробиця ця була щойно вигадана для того, аби пан Зельбелов негайно відмовився від співпраці. Справдi, не стане ж він викладати за вшивотну короткометражку мільйон “зелененьких”! Але відмовитися від послуг Нескінченності, коли їх спiльний знайомий домiгся свого — ой-йо-йой, яка ганьба! Як соромно буде пану Зельбелову зустрiтися з цiєю людиною! Адже на вiдмiну вiд нього, вiн не змiг…

Та всупереч очікуванням режисера гість не те щоб не зніяковів, а навпаки повеселішав. І бадьоро так мовив:

Ось це вже справдi схоже на нормальну пропозицiю. Хоча я чекав, що ви вимагатимете принаймні тисяч сто п'ятдесят, як не двісті за хвилину. Що ж, не хочете — ваша ласка. Однак я за вдачею альтруїст, не звик розмiнюватися на копiйки, тому пропоную принаймні округлити сімдесят дві тисячі до ста. І рахувати буде легше. Як ви поставитесь до ста тисяч за хвилину екранного часу? Чи не утискаєте ви себе в чомусь? Чи може це все ж таки замало? Помiркуйте гарненько, дорогий мій.

— Сто тисяч? І все мені? — пробелькотав бідний режисер.

— Вам, вам одному. Судячи з баченого мною матеріалу, ви вартi таких грошей. Чи ні? Чи так? Або як? Що каже з цього приводу ваша самокритична совість художника?..

Залп з носової гармати “Аврори” насправдi був холостим. Таким самим виявився залп, зроблений Нескінченністю в бiк гостя. Криголам залишився на плаву і з повсякчасною лискучою самовпевненістю продовжував крушити засніжені тороси найвищої точки Африканського континенту.

На режисера просто неможливо було дивитися без спiвчуття. Блідий, спiтнiлий, він весь сiпався, немов уражений раптовим нападом танцю святого Віта. І навіщо він тільки надумав битися на території відвідувача?!

— Так ви згодні?

— А яка тривалість фільму? Передбачувана. Попередня.

— Хвилин тридцять... мінімум. Можливо, буде й бiльше, але поки що розраховуватимемо на цей термiн.

Тридцять хвилин! Не десять, не п'ятнадцять і не двадцять. А рівно тридцять. Або більше!!! Тридцять помножити на сто тисяч. Три мільйони “баксiв”. Мінімум. Таку суму в Голівудi залюбки могли б заплатити оператору якоїсь там затрьохканої “Клеопатри”. Це тобі не “відстiбнути” нашому майстровi-золотi руки за підпільну зйомку. Одне з двох: або пан Зельбелов завершений i досконалий ідіот, або він розігрує режисера.

А якщо не розігрує? Раптом це правда?! Ну як тоді не погодитися, адже всі “зелененькі” — йому, йому одному і нікому іншому! Добре, що ділитися ні з ким не треба. А вже на ці гроші... та що там — на ці грошища він вже розгорнеться! Розмахнеться з шиком, чорт забирай!! Він такого на них назнiмає, та-акого... Всi “Оскари” загребе!!!

Та пан Зельбелов поки що лише провів невеличкий струс повітря, вимовивши декілька фраз (не беручи до уваги шоку, який його слова справили на довірливого телепня-режисера). Тому Нескінченність ледве перевів подих і мужньо попросив про аванс. Гість посміхнувся.

— Зрозуміло, зрозуміло. Ваша вимога цiлком законна. Я вважаю, половина гонорару вас влаштує?

— Половина — це традиційно, — погодився режисер, який ще не зовсім оговтався від потрясіння. З несподіваною легкiстю гість зіскочив зі стоматологічного крісла, обсмикнув піджак, поправив краватку-“метелика”, наблизився до дверей в коридор, які один з приятелiв Нескінченності, спитий художник-авангардист розмалював губною помадою п'яти тонів, зеленкою і ожиновим варенням (завдяки чому розпис привертав увагу не тільки відвідувачів з числа людей, але також тарганів, ос і мух), покликав свого охоронця і коротко наказав:

— П'ятнадцять пачок.

Охоронець зник і майже одразу повернувся з невеличким чемоданчиком. Передаючи чемоданчик Нескінченності, гість недбало кинув:

— Як ви вже, очевидно, підрахували, половина платнi складе рівно півтора мільйона доларів. Для зручності попередніх розрахунків я прихопив великі купюри. Тут п'ятнадцять пачок, в кожній сто банкнот номiналом у тисячу американських доларів. Перевірте, будь ласка.

Нескінченність розкрив чемоданчик. У нижній його частині дійсно були акуратно складені стотисячнi пачки “зелененьких”, обандероленi згiдно з усіма правилами. Режисер не тiльки гроші в пачках не став перераховувати, але навiть до самих пачок не доторкнувся. Лише відзначив про себе, що в чемоданчику може вміститися набагато більше таких от бандерольок.

— Платня могла бути ще вищою, — немов відповідаючи на його думки, мовив пан Зельбелов, знов розташувавшися в гостьовому кріслі, — але все залежить від вас, як і досi. Побачимо ще, що ви заспіваєте на зйомках. Можливо, первинна ціна вас і не влаштує.

Нескінченність насторожився. Як це “ще побачимо”?! Що за зйомки такі? Невже-то гість зазделегідь розраховує, що найманий оператор не вдовольниться обіцяною сумою...

— До речі, дорогоцiнний мій, чом би вам не пересвідчитися в автентичності цих папiрцiв? Звiдкiля ви знаєте, раптом я підсунув вам фальшивку. Тому не соромтеся, зі мною не варто церемонитися.

— Ніколи не тримав в руках жодної “штуки”, — пробелькотав Нескінченність.

— Так ви не знаєте навіть, як виглядає тисячна купюра і який президент на ній зображений? Бідолашний, — гість iз розумiнням кивнув. — Співчуваю вам. В цих краях подiбна купюра — рідкість, згоден. Існує навіть клуб власникiв тисячедоларових банкнотiв.

— А ви, мабуть, його президент, — спробував пожартувати режисер, — а тепер я стану вашим заступником.

Негайно над лівим скельцем чорних окулярiв вигнулася брова, і пан Зельбелов вiдкарбував повільно і надзвичайно виразно:

— Попрошу запам'ятати на майбутнє: я нiколи не об'єднувався з кимось i не маю таких намiрiв. Я завжди сам по собі. Якнайкраще завчiть це просте правило. І в жоднi клуби або iншi об'єднання я не входив, не входжу і входити не буду. Перевiрте нарештi грошi — і до справи. Годi базікати. А як не тримали ще в руках тисячедоларовi банкноти, то я вам трошки розповiм про них. Слухайте i запам'ятовуйте…

Пан Зельбелов був до непристойності правий: Нескінченність тримав на колінах принаймні половину майбутніх “Майстрів і Маргарит”, “Гамлетiв” та “Звіроферм”, і до цієї половини потрібно було ставитися з належною повагою. Як би там не було, а зеленуваті папірці уособлювали майбутні шедеври. Тимчасово заміняли їх, так би мовити. І перед обличчям цієї правди всілякі “викрутаси” і “витребеньки”, задовге волосся, стілець на коліщатках з нiмецькою каскою під сидінням, гостьове стоматологічне крісло та розписані неймовірними вiзерунками двері раптом здалися режисеру нестерпно недоречними й навiть вульгарними. Йому стало дуже соромно перед відвідувачем. Соромно було приймати настiльки поважного клієнта подібним чином і в подібній обстановці. Але що зробиш! Нескінченність не мiг відмотати назад плівку часу і хоч якось ошляхетнити власну студію.

Замість цього режисер тупо слухав поради пана Зельбелова і водночас покірно розривав стрічки, якими були обгорнені пачки, роздивлявся банкноти на світло, обмацував купюри, хрустів ними, водив но паперу кiнчиком вказівного пальця. Хоча в той же час чудово усвідомлював, що його поведінка просто дурна: дійсно, як можна пересвідчитися в автентичності того, чого раніше і в очі не бачив і що невідомо як перевіряти?! Папір, припустимо, може бути справжнiм, а от красива картинка на ньому — фальшивою. Хiба нi?..

Лише в одному Нескiнченнiсть зміг пересвідчитися достеменно: в чемоданчику дійсно лежить півтори тисячі банкнот з новою президентською пикою, і на всіх цих папірцях були різні номери, так що їх принаймні підробляли грунтовно... якщо підробляли взагалi. А думка про підробку виникала. Папірці ж бо всі до єдиного новісінькі, жодного разу не перегнені, без жодної зморшки або iншої вади...

Зрештою Нескінченність був змушений припинити явно безплідні спроби розпізнати, “липу” вiн тримає чи ні, і капітулювати в досить ганебній формі.

— Знаєте, пане Зельбелов, я дiйсно у вiчi не бачив тисячу “баксiводним папірцем, я вам казав. Чого ж тут перевіряти? — вбитим голосом повідомив режисер. І куди тільки зник з його лексикону епітет “дорогоцінний мій”, яким він нагородив нинiшнього гостя! Навіть сам псевдонім “Нескінченність”, взятий ще на початку режисерскої кар'єри, був, здавалося, занадто бундючним. А сидіння стільця на коліщатках майже відчутно палило стегна, немов в каску хтось всипав жменю розжарених головешок! Огидно, все настiльки мерзенне!..

Відвідувач чудово зрозумів душевний стан режисера і поспішив скористатися з його паніки, прикинувшися для початку таким собi люблячим дбайливим татусем.

— Ну-ну, не хвилюйтеся, не хвилюйтеся, — ласкаво заговорив він. — Я ціную відвертість і ні в якому разі не збираюся обманювати ваші очікування. Купюри справжні, всі до останньої. Більш справжніх просто не буває. Як хочете, по дорозі можемо заїхати в перший-лiпший супермаркет, де є обмiнний пункт. Або в банк зазирнемо. Головне, не соромтеся, дорогий мій.

Вилита на Нескінченність дiжка меду містила невелику, і, мабуть, традиційну в подібних випадках ложку дьогтю. Правда, “пацієнт” з превеликим задоволенням з'їв величезну порцію підступної отрути і навіть не поморщився. Отже, не зрозумів...

— А можете весь аванс залишити в такому вигляді. Великі купюри особливо підходящi для зберігання. А решту я велю видати більш дрібними, більш звичними “сотками” або “пiвтинками”, якщо забажаєте. Хоч це вже навряд чи влізе до чемоданчики... Гаразд, щось таки вигадаємо. А поки що поїхали працювати. Годi штани просиджувати, мiй дорогий.

Ось і відкрився під прегарною приманкою тривіальний гачок. І Нескінченність знов нашорошився, напружився.

Це як? Це ми негайно розпочнемо працювати, чи що? — спитав він недовірливо. Дуже вже підозрілою здалася подібна квапливість.

— А навiщо тягнути, — бадьоро мовив гість. — Хіба ж задурно я плачу вам три мільйони у твердій валюті? Погодьтеся, це хороші гроші. Тим паче — для вас одного. Ні з ким ділити не треба. Так що поїхали до мене, там і вiзьмемося до справи. І без зайвих балачок! Все.

Аргумент про єдиноосiбнiсть одержувача подіяв бездоганно. Погодився дорого продатися — отож, будь ласка, виконуй всі примхи того, хто платить і відповідно “замовляє музику”. І якщо плата справдi щедра, танцюй лезгiнку або тарантелу, коли наказують якнайшвидше. Велять на руках — танцюй на руках, накажуть на вухах — отож, валяй на вухах. Allegro, хлопчику!

Вирішивши негайно продемонструвати зразково-піонерську готовність до виконання будь-якого завдання, Нескінченність навіть не став акуратно пакувати таку суму грошей, залишивши купюри в чемоданчику упереміш з обривками розiрваних смуг паперу. Він просто відніс чемоданчик в задню кiмнатку (колишню щитовую), замкнув у сейф, що знаходився всередині колишньої силової шафи, вздовж і впоперек розцяткованого написами на кшталт “Не вилазь, уб'є!” та “Стій! Небезпечно для життя”, повернувся до гостя і в унісон йому бадьодренько вигукнув:

— Що ж, їхати, то їхати!

Пан Зельбелов пригладив борідку, кивнув... На мить непроникно-чорнi скельця його окулярiв відбили світло люстри, і режисеру здалося, що це виблискували самі очі гостя. Негарно якось виблискували, хижо, кровожерливо. Цей спалах був помітний навіть крізь непроникнi скельця. Але зрештою, то все гра полисків, а ще більше — уяви й нервів, розпатланих фантазією і несподіваним, незвичайним, неправдоподібним у всіх відношеннях замовленням. Ну, кивнула тобі людина, ну i що тут такого? Ти теж кивни у вiдповiдь.

Нескінченність нахилив голову і трiшки зігнувся, немов займаючи позицію для стрибка. Гість підняв підлокітник стоматологічного крісла, пiдвiвся і коротко кинувши через плече: “Ходiмо”, — попрямував до розмальованих дверей. Режисер слухняно почимчикував слідом. У передпокої один навпроти одного сиділи два охоронці. Дві вірні собаки, так би мовити. Охоронець гостя пiдстрибнув на жорсткому стiльцi мов чортик на пружинцi, тiльки-но побачив пана Зельбелова, миттю прилаштувався позаду господаря та режисера. Своєму ж охоронцевi Нескінченність сказав, що терміново виїжджає працювати “на замовлення” і повернеться швидше за все тiльки завтра.

— Ми взагалі-то і за сьогодні впораємося, — сказав режисеру пан Зельбелов, коли вони вийшли на вулицю, — але вам, зрозуміло, захочеться відпочити після важкої роботи. Так що ви маєте рацiю — завтра.

“Невже вiн уявляє, що хороший фільм можна зняти за якихось пiвдоби?! Ну і йолоп!” — подумав Нескінченність, замружившися від яскравого сонячного світла, потрапивши з темного підворіття на тиху вуличку. Однак згадка про щедрість пана Зельбелова примусила його тримати за зубами — язика, а в найпотаємнiших глибинах душі — зневажливе роздратування, що з'являється в душі істинного професіонала, який випадково став свiдком невмілих і необгрунтованих дій дилетанта-аматора. Зрештою, якщо тобі платять шаленi грошища, дійсно можна промовчати, зняти за пару годин таку нісенітницю, що потiм огидно буде дивитися, і пiти собi... Ну, та це вже нехай пан Зельбелов пiклується про те, як найкраще витратити свої грошi.

Величезний чорний лімузин гостя був припаркований на бульварі за рогом. Шофер ввічливо вклонився і запрошувально прочинив задні дверцята автомобіля. Пан Зельбелов легенько підштовхнув режисера до машини, і коли Нескінченність пiрнув у просторий салон, сів сам.

Дзеркальні iззовні шибки машини зсередини виявилися такими ж непроникно-чорними, як окуляри пана Зельбелова, а тому режисер не утримався i запитав, навiщо це потрiбно.

— Все ті ж запобіжні заходи, — безбарвно-рівним голосом пояснив пан Зельбелов. — Зрозумійте нарешті, я ні в якому разі не можу допустити, щоб мої гостi бачили, куди ми прямуємо. Мій будинок... м-м-м, як би точнiше висловитися, тек-тек-текс-с... — він трохи помовчав, скуйовдив кінчик борідки і знайшовши нарешті потрібне визначення, пояснив: — Так от, я мешкаю, так би мовити, в будинку закритого типу, туди потрапити не дуже-то просто. А хто захоче сунутися до мене без попереднього узгодження...

— Той залишиться без носа, — вирішив пожартувати Нескінченність, пригадавши дитячу приказку. Він навіть поспiшно розреготався. Даремно, до речі, розвеселився, тому що абсолютно не зважаючи на його жартик співрозмовник зберіг крижану байдужість, навіть бровою не повів, тож поведiнка режисера здалася абсолютно недоречною.

— Хто захоче сунутися до мене без попереднього узгодження, той вважатиме за щастя залишитися всього лише без носа. Насправді ж він просто не повернеться назад, — докінчив свою думку пан Зельбелов, терпляче дочекавшися, коли ж Нескінченність видавить з себе останнє натужне “хи-хи”. Режисер поспішив відвести очі, оскільки зрозумів: його спiврозмовник дійсно не жартує. Пан Зельбелов тим часом тихо віддав шоферу розпорядження: “Їдьмо”, — покрутивши блискучу нікельовану рукоятку, відгородився від водія знов-таки непроникним для світла чорним склом і прокоментував свої дії таким чином:

— Ну, тепер ви нічого не побачите, а водій і охоронець не побачать вас. Але не хвилюйтеся, то все для вашої ж безпеки.

— Бачу, вам подобаються чорний колiр, вiдокремленiсть вiд свiту, нiч, самотнiсть, тиша i все таке iнше, — несмiло зауважив режисер, який все ще не отямився.

— Подобаються.

— А чому?..

— Бо нервова система не напружується i вiдпочиває.

Зрозумiло, це був недвозначний натяк на те, щоб Нескінченність трохи помовчав. Отже, мовчазний режисер виявився закупореним в салоні лімузина разом iз паном Зельбеловим, немов сардина, що потрапила разом iз товаришками в консервну бляшанку. Хоча, треба визнати, тут було набагато зручнiше, ніж в бляшанці: все довкола м'яке, звуковбирне, приємних оку сiрих або темно-сiрих тонів. Шуми міських вулиць: гудiння й ревiння двигунiв, сигнали зустрічних машин, рипiння гальм, свистки постових регулювальникiв, крики й інші звуки майже не проникали сюди. Автомобіль їхав, повертав, набирав і зменшував швидкість надзвичайно плавно, майже невідчутно. Пан Зельбелов таємничо мовчав. У такій обстановці Нескінченність дуже скоро втратив будь-яке відчуття не тільки простору, але й часу... хоча як скоро? За чверть години? За годину? За хвилину? Режисер крадькома поглянув на свiй наручний годинник, однак з розчаруванням пересвідчився, що його циферблат “засліп”. Ото ще прикрiсть! І збирався ж поміняти батарейки ще минулого тижня, та все чекав, тягнув, щоб старі до кінця виробили ресурс. От і дочекався. Ідіот.

— Ви не скажете, котра зараз година? — обережно звернувся він до пана Зельбелова, який мовчки розвалився поруч на сидінні.

— I вас ще цікавлять отакі дрібнички, — чи то констатував, чи запитав у відповідь пан Зельбелов. З незрозумілої причини режисер зніяковів, немовби настiльки безневинний вияв цікавості насправдi був діянням надто непристойним. Ця розгубленiсть вельми красномовно свідчила, наскiльки Нескінченність вибитий з колії останніми подіями. А потрiбно зауважити, що довести звиклого до всього естета-кiношника до такого стану було дуже нелегко. Вiн почувався так, немов стояв геть роздягнений на центральній міській площі в годину-пік. Або немов його публiчно страчували, посадивши на кол.

“Що ви ото верзете, мiй дорогоцiнний? Теж менi спецiалiст по стратах! Чи знаєте ви, наскiльки страшна ця повiльна смерть? Чи знаєте, який то непереносимий, жахливий бiль, нестерпна мука?!”

Режисер здригнувся i поглянув на спiвбесiдника. Але як не дивно, виразно чутний голос, очевидно, не належав пану Зельбелову, оскiльки вiн сидiв абсолютно незворушно, дихав рiвно i, здавалося навiть, задрiмав. Проте внутрiшнiй голос зазвучав знов:

“Цивiлiзована людина не в змозi насолоджуватися такою жорстокою стратою: нерви вже не тi, припустимий рiвень жорстокостi значно поменшав. Ви ж сучасний європеєць, хоч i схiдний, а не варвар якийсь, не давнiй перс, не середньовiчний турок чи татарин. Втiм, якщо побажаєте, буде вам це видовище…”

Теж менi вчитель моралi знайшовся! — зухвало вигукнув ображений режисер. — А ви самi за національністю хто? Татарин чи може болгарин?

Пан Зельбелов мовчки наставив на режисера непроникні окуляри. Тільки тут бiдолаха второпав, що пiд впливом несподiваних думок втратив найменший контроль над собою i вiдповiв цим думкам уголос. Та коли безвинне запитання про час здалося пану Зельбелову вкрай непристойним, то спроба з'ясувати його національність є найогиднішою i найбрутальнiшою нетактовністю. I справдi дикунською безсоромністю.

Нескінченність миттю спiтнiв від макiвки до п'ят, тужливо пробелькотав:

Та нi, що ви, що ви... Тiльки не подумайте чого, це я так, дурницi всiлякi в голову лiзуть... так вийшло, я ненавмисно. Прізвище у вас на “ов”, але неросійське якесь, от я і подумав, може, воно болгарське? Цікаво ж. От і все. А так я нічого, — і вичікувально застиг iз роззявленим ротом, не знаючи, як викрутитися.

Але попри всi побоювання, пан Зельбелов поставився до нової режисерової витівки набагато поблажливiше, ніж до запитання про час. Блiдi тонкi губи під чорними окулярами розкрилися в поблажливiй усмішці, виплекана рука лягла на плече Нескінченності, ласкаво поторсала його... і пан Зельбелов ніжно промуркотiв:

— Болгарин я, болгарин. Абсолютно вірно. В нас там ціле болгарське поселення.

Неадекватна реакцiя i несподiвана поведiнка пана Зельбелова остаточно доконали режисера. Він навіть не спробував з'ясувати, що це за дивна адреса в болгарського поселення: “там в нас”. Режисер просто про всяк випадок відсунувся подалі від співрозмовника і надалi мовчав, тiльки б часом ще якусь дурницю не бовкнути. Ні, справдi, ну це ж треба: національність пішов з'ясовувати! І головне, в кого?! В грошоплатника!!! Так хто ти такий є? Контррозвiдник? Сексот? Ку-клукс-клановець? Неандерталець ти немитий, недорізаний, недострелений з рогатки в сімнадцятому році пiд час взяття Рейхстагу Наполеоном на полi Ватерлоо, байструк, народжений Штирлицем від Мюлера в таємних казематах Третьої республіки, засранець і селюк нечесаний. Одне слово, козел безрогий.

Перебування у конче мінорному настрої сприяло швидкому виснаженню душевних сил режисера. Нескiнченнiсть просто не уявляв, як зніматиме фільм у такому станi. Він взагалі не міг повноцінно працювати після того, що трапилося! Найкраще було просто зараз взяти i відмовитися від пропозиції.

Але ж як бути з авансом?! Півтора мільйона “зелененьких” залишилися в конторі, отже, взяв грошi — то працюй, парубоче...

Нескінченність примружив повiки, втомлено відкинувся на спинку найм'якiшого в свiтi автомобiльного сидіння і спробував налаштуватися на щось приємне. Наприклад, думати про другу половину гонорару, яку він отримає вже не невідомими заморськими “штуками”, а знайомими “стольниками”, на котрих надрукований приборкувач блискавки дiдусь Франклін. Або про “Лоліту”, яку, мабуть, почне знiмати насамперед.

Чудові думки заколисували, тим паче що режисер втомився просто до неможливості. Він не чинив опору дрімоті, що тихо й непомiтно заповнила салон лiмузина. Варто поспати, якщо не можна ні у вікно подивитися, ні зі супутником поговорити про те про се...

Нескінченність прокидався тiльки пару разів. Вперше режисеровi здалося, що автомобіль плавно котиться вниз по похилій площині, тому що він почав потроху сповзати з сидіння уперед, немов корабель зі стапеля, в той час як жодного прискорення розслаблене тіло не відчувало. Але швидше за все то була лише комбінація дрімотної фантазії i якихось примх вестибулярного апарату, тому що наскільки Нескінченність знав навколишню місцевість, рівну як барабан, з'їжджати з гори тут було просто ніде й нікуди.

Вдруге його охопило щось подiбне до нападу клаустрофобiї. Режисеру здалося, що їде він не в лімузині, а в запаянiй цинковiй труні, що пан Зельбелов, котрий мляво завмер поруч, зовсім i не людина, а бездушний восковий манекен на зразок фігур мадам Тюсо. I що їдуть вони не по шосе, а по рейках, якi ведуть просто в піч крематорія. Ще трохи — і розжариться обшивка салону, попливе, розплавиться, немов шматок масла на сковороді, лопнуть шибки, вибухнуть з усіх бокiв язики пекельного полум'я, його загадковий супутник спалахне гігантською чорною свiчкою, запахне паленим волоссям, горілим м'ясом... Яка жахлива задуха!..

Нескінченність учепився пальцями за комір сорочки, рвонув його щосили...

…I прокинувся.

Ось ми й прибули нарештi. Виходите.

Здивовано клiпаючи очима, режисер втупився у свою ліву долоню, що міцно стискала видертого “з м'ясом” перламутрового гудзика. Отакi химери можуть наснитися модерновому представниковi сучасної творчої інтелігенції, який завдав собi великого клопоту, зв'язавшився з “грошовим мішком”! Нічого собі сни, розтуди тобi в орелi, в каруселi і в чайник. З'явилися страхiттячка у дiрявому ситечку...

— Виходьте, виходьте. Прошу.

Наймач-роботодавець Зельбелов (або як там його тепер назвати) вже вилiз iз машини, став поруч з відчиненими дверцятами та запрошувально манив режисера до себе, в той же час не демонструючи найменших ознак нетерпіння або роздратування його неповороткістю. Просто час виходити, кінцева станція, поїзд далі не йде...

Нескінченність трусонув головою, намагаючись остаточно вирватися з полону сновидінь, відкинув назад пасмо волосся, що як завжди недоречно впало на очі, і слухняно підкорився запрошенню господарської руки. Виявилося, що шофер з охоронцем зникли хтозна куди, що автомобіль стоїть в розширеному освітленому кінці довгого темного тунеля, а в двох десятках метрів попереду знаходяться розкриті навстіж двостворчастi різьблені двері, за якими тягнеться залитий рівним рожевим сяйвом коридор. Пан Зельбелов мовчки повернувся на пiдборах і пограваючи на ходу чорним iз срiбною iнкрустацiєю цiпком (в салоні лімузина він його прихопив, чи що?), рушив до гостинно розкритих дверей. Режисер пішов за ним. На порозi він на мить озирнувся та iз здивуванням виявив, що розкішний лімузин найзагадковiшим чином немов крізь землю провалився! Розчинився в повітрі, як до того водій і охоронець...

Нескінченність уповільнив ходу.

— Не зупиняйтеся, дорогий мій, не зупиняйтеся. Мої люди працюють непомітно, але чітко, — одразу ж сказав пан Зельбелов.

Врештi-решт, за три мільйони “баксiв” не гріх і примиритися з деякими дивацтвами клiєнта. Навіть з дуже підозрілими дивацтвами...

I Нескiнченностi вкотре вже пригадалися марення про “величезну чорну людину” та iншi неприємнi речi, пов'язанi з цими спогадами. Певна рiч, краще і спокійніше думати про кіно. Стоп-стоп, а що це йому наснилося в машині? Щось цікаве, про труну в крематорії.

…Яка там “Лолiта”! Навiщо гаяти час i сили, коли твiр Набокова жували-пережовували-перетравлювали iншi?! Варто спробувати насамперед iдею про крематорiй…

Братики мої кролики, тримаєтеся мiцнiше, та це ж просто геніальна знахідка! Дійсно, що за пост-радянсько-соціалістичні стандарти мислення володіють свідомістю такої видатної особистості, як Нескiнченнiсть? Що це за нівелювання мiзкової активностi і розумових здiбностей по праці?! Кому й навiщо потрібна чергова екранізація “Гамлета”?! На фiг вона комусь і за сто років! Мало його експлуатували всiлякі холуї від кінематографа?! Блювати від їхнiх протухлих постановок хочеться! А ставити “Майстра і Маргариту” — то взагалі злочин, за який належить вішати на сталевій струні, та не за шию вішати, як робив зі своїми бунтівними генералами Адольф Гiтлерович, а за чоловіче достоїнство. Щоб болісніше було. Скажiмо, як втiлити на екрані хоч би привабливого котяру Бегемота? Лялькою, як Кiнг-Конга? Мультиком, як Кролика Роджера? Актором? А фінальний політ Воланда з почтом, а бал сатани?.. Ні, тут замало екрана, і нехай буде проклятий навiки аморальний вилупок, що вирішиться вiдтворити це.

Треба знімати не чиєсь чуже, а тільки своє. Отак! Взяти хоч би вогненно-домовинну фантазію. Кого там з великих живцем поховали? Гоголя, чи що? Був десь неветичкий нарис про те, що коли розкрили труну письменника, кiстяк лежав на боку. Ах, Миколо Васильовичу, бiдолашка, сердега летаргетик. “Мертві душі” ще написав...

Мертві?!

Мертва душа! Так-так...

Окрилений новою iдеєю, Нескiнченнiсть обмiрковував її на ходу.

…Отже, пливе це домовинка в пiчку, прогоряє, Микола Васильович, скажiмо, повставає звідти, а довкола у вируючому полум'ї танцюють Діви Вогню. Вихор танцю. Він з ними кружляє, мертвий Гоголь як душа. А тлінне тіло шкварчить на дощечках під його ногами.

А нічого собі iдейка! Гоголя зробити натуральним, одягненим за тодішньою модою, в плащику такому з розлетайкою зверху, в циліндрі і з цiпочком, точнісінько от як у пана Зельбелова...

Ось ми і в студії.

Рожевий коридор закінчився, і вони опинилися в досить просторiй, освітленiй шикарною люстрою кімнаті без вікон, що правила, очевидно, якiйсь пані за спальню. Біля протилежної від входу стіни стояло широке ліжко червоного дерева з різьбленим узголів'ям, на матрац якого було натягнуто блакитне атласне простирадло-чохол. Натягнуто дуже добре, без жодної зморшки. На ліжку і на підлозі довкола були розкидані у живописному безладдi кокетливі подушечки в формі яскраво-червоних сердець. По кутах кімнати стояли глибокі м'які, добротно зробленi крісла, оббиті тканиною кольору морської хвилі, що добре гармоніювала з бірюзові шпалерами, розцяцькованими дрібними біленькими квіточками. Лiворуч бiля узголів'я ліжка була розставлена чотиристулкова ширма, розписана в китайському стилі, праворуч вміщувалися трельяж з овальними дзеркалами в розкішних різьблених рамах і високий пуфик.

— Хіба це студія? Менi здається, це будуар вашої дружини. Якщо ви одруженi, звiсно… Даруйте... — якомога тактовніше зауважив режисер. І одразу ж зрозумів, що знов уклепався.

— Уявіть собі, це все-таки студія. Просто я вирішив приготуватися для зйомок заздалегiдь, не дочiкуючися вашого приїзду. Адже сценарій все одно мій, — спокійно відповів пан Зельбелов.

Отже, це не справжня спальня, а декорація. І посеред декорацій стоїть телепень-режисер. Стоїть і ляпає дурницi, немов і не був ніколи в павільйоні для зйомок. Ні, взагалі-то причина помилки зрозумiла. Він же звик знімати дешевеньку порнуху в кiмнатинцi з голими побіленими стінами і абияк задрапованим стареньким диванчиком. Або з незадрапованим, так що на ньому видно всі до останньої латки, подряпини і цвяхи, що вивалилися. Це цілком в стилі “панк” і по-сучасному круто. Круте порно з обкуреними пiдлiтками в крутій обстановці! А тут — витончено-вишукана розкіш...

Все одно соромно “купуватися на дрiбничках”.

Вже вкотре вирішивши не казати бiльше дурниць і не задавати безглуздих питань, Нескінченність удав самовпевненого маестро, пройшовся по кімнаті, нахилився, діловито помацав одну з подушечок і невимушено поцікавився:

— Гаразд, а де апаратура?

— Для початку переодягніться, — не дуже суворо наказав пан Зельбелов і торкнувшись кінчиком цiпка коміра режисерової сорочки, пояснив: — Одяг ваш у повному безладдi, дорогоцiнний мій.

— Гудзик? Ну, то дрiбниця, — відмахнувся режисер, однак брови пана Зельбелова негайно злетіли над чорними окулярами, і довелося терміново погоджуватися. Очевидно, пан Зельбелов любив у всьому грунтовнiсть. Меблі в павільйоні справжні, не бутафорські і, можливо, навіть антикварнi, подушечки, наволочки — все зроблене як слiд. Чому б у такому випадку і операторовi не нарядитися у спецодяг?

Роботодавець мiж тим розташувався в одному з крісел, закинув ногу на ногу і постукав набалдашником цiпка в стіну. Негайно вхідні двері відчинилися, з них швиденько пурхнула молодесенька дівчина-покоївка в глухiй коричневiй сукнi, замшевих черевичках на низькiй ходi і крохмальному біленькому очiпку з крильцями. Зробивши кнiксен, вона подала Нескінченності акуратно складену свiтло-сіру сорочку, темно-сірі брюки, широкий чорний пояс з сріблястою пряжкою і сірувато-кавові парусинові черевики.

Ось ваш робочий костюм, переодягайтеся, — велів пан Зельбелов.

— А чом ви вирiшили, що він мені в пору? Звідки ви знаєте мої розміри? — недовірливо спитав режисер. Губи пана Зельбелова зігнулися в презирливій усмiшцi. Нескінченність знизав плечима і попрямував за ширму. Коли він вийшов звідти, покоївка, що терпляче чекала, прийняла його старий одяг і винесла геть.

Режисер обійшов ліжко, встав перед трельяжем, прискiпливо вдивився в дзеркала. Тканина сорочки була прошита блискучими нитками, тому Нескінченність сяяв, мов ялинкова іграшка. Та більш за все в цьому вбранні він скидався на артиста цирку. Іскриста сорочка з широким коміром, застiбнута лише до сонячного сплетiння (вище ні гудзикiв, ні навіть петельок для них не було), відкривала його широкі груди. Схожiсть з циркачем довершували трохи розклешенi штани i довге волосся. Ще б хлиста в руки — точнiсiнько приборкувач тигрів вийде.

— Ну, і для чого весь цей маскарад? — незадоволено спитав режисер.

— Вам ніколи не доводилося підiгрувати акторам, яких ви знімали? — запитав у вiдповiдь пан Зельбелов.

— Зазвичай я знімаю інших, а не вони мене. Отже, я ними лише керую. Зрозуміло, можна більш ретельно грати живцем окремі моменти і навіть цілі епізоди для максимальної переконливості...

От саме для максимальної переконливості ви носитимете цей костюм під час зйомок. Чи закортiло посперечатися з тим, хто вам платить? — в голосі роботодавця відчувалася якась лінива нудьга, немовби він вже неодноразово викладав Нескінченності свою думку з даного питання і встиг сильно стомитися. — Ви будете буцiмто актором. Так, по суті ви і є актор, лицедій. Просто ваші підопічні працюють перед камерою, а ви на відміну від них — за камерою. Для вас це створiння техніки все одно що межовий стовп на кордоні двох держав. Можете залишатися на своїй половині, будь ласка. Тільки одягнiться відповідним образом. Так вам легше вловити душевний стан акторів, а вони краще зрозуміють вас. І крім того, я так бажаю.

Режисер лише плечами знизав. Ну, просто конче потрiбно пану Зельбелову, щоб він сьогоднi блазнював! Ну і цур йому пек, заможнику цьому клятому! Мало які дивацтва бувають у багатеньких дядечок. За три зелененьких “лимони” можна потерпіти. Отож, Нескiнченнiсть потерпить... Однак вiн одразу ж поцікавився:

— А тепер я можу нарешті отримати апаратуру і перейти до справи? Ви ж самі наполягали на цьому, мене квапили, самi поспiшали…

Пан Зельбелов знов постукав цiпком у стіну. На цей раз замість покоївки в студію увійшов немолодий лисий чоловік, одягнутий як офіціант ресторану при п'ятизірковому готелі. Щось кричущо дивне було в його зовнішності. Спочатку Нескінченність лише смутно вловив цю незвичайнiсть, вiдчув чи то шостим почуттям, чи може селезінкою. Лише коли офіціант наблизився до режисера впритул, той із завмиранням серця... ні, навіть iз великим переляком побачив, що очi в цього чоловiка не просто витрішкуватi. У нього взагалі не було найменшого сліду повік! Була ця потворність уродженою або тут попрацював скальпель досвідченого хірурга, Нескінченність зрозуміти не встиг. Безвiкий офіціант простягнув до нього праву руку долонею вгору. Ледь змусивши себе відірвати погляд від витріщених жаб'ячих очей і подивитися на простягнуту долоню, режисер побачив, що йому подають невеликий яйцевидний камінчик на крохмальній серветці.

Ось вам апаратура, — прокоментував жест офіціанта пан Зельбелов, — ковтайте, будь ласка.

Нескінченність недовірливо покосився на роботодавця, взяв яйце. Було воно напрочуд легке, розміром з велику квасолину. Абсолютно гладенька поверхня яйця аж лиснілася. Судячи з ваги і з iнших ознак, було воно не кам'яним, а швидше пластмасовим.

— Навiщо ви мене в дурнi шиєте? спитав нарешті режисер.

— А чом ви так вирiшили?

— А як iще це можна назвати!..

Нескiнченнiсть з останнiх сил намагався стримати роздратування, що потихеньку накопичувалося в душі вiд самого початку знайомства з паном Зельбеловим. Безсоромна спроба купити його з усiма тельбухами за нечувану ціну, що поки увінчалася повним успіхом; чемоданчик з валютою або з фальшивими доларами (з'ясувати це достовірно поки що неможливо); поїздка в автомобілі, що мало чим відрiзнялася від конвоювання бранця із зав'язаними очима; якийсь ідіотизм з переодяганням; і нарешті, абсолютно недоречне блюзнiрство з пластмасовим яєчком. Ні, досить! І якогось одногофiнтаз репертуару пана Зельбелова вистачило би для того, щоб вивести з рiвноваги будь-яку нормальну людину. Тепер Нескiнченнiсть остаточно зрозумiв, що не можна було вплутуватися в цю авантюру. Навіть заради авангардного фiльму жахiв про кремацію Гоголя на власній приватній студії, цілком офіційно відкритій на одержанi грошi.

— Я просто відмовляюся розуміти вас, дорогий мій, — спокійно сказав пан Зельбелов. — Я ж недарма попереджав, що в мене власна знiмальна апаратура. Чому ж тепер ви маєте якiсь претензiї?

Отже, цей примхливий багатiй вкрай знахабнів! Він не став удавати ні подиву, ні розчарування, ані жалю. Він надто недипломатично, надпрямолiнiйно відмовився приймати виклик режисера. От сволота! Вважає, якщо сунув простаку чемодан невідомо з яким лайном, то вже може розпоряджатися цим простаком немов власним цiпком?! Захоче — об стінку набалдашником, а захоче — запросто об коліно зламає?! А дзуськи тобі, стерво!! Фігу з маслом!!!

Картинним жестом Нескінченність поклав яєчко назад на серветку, потiм взявся за верхній гудзик сорочки, підкреслено повільно розстібнув його, розстібнув наступний гудзик, далi ще один, перейшов до рукавів і тільки тут процiдив крізь зуби:

— Послухайте, пане Зельбелов або як вас там звати. Я все чудово розумію, до вашого вiдома. Розумію, що вам закортiло поблюзнити. А чом би й нi, справдi? Але ж і моєму терпінню є межа. Ось, забирайте вашу сорочку, штани забирайте — і пішли ви до...

Не встиг режисер зірвати з себе і жбурнути під ноги iскристу сорочку, не встиг назвати точну, хоч і малоприємну для вуха семиповерхову адресу, за якою приготувався послати жартівника-роботодавця, як дiстав такого нищівного удару, що незграбно змахнувши руками, ляпнулся на підлогу і весь скарлючився від болю. Це було щось неймовiрно жахливе! Він фізично відчув удар і міг би заприсягатися, що дiстав його всім тілом, не тільки iззовні, але і зсередини! Боліло все, що тільки могло боліти: очі, ніс, зуби, печінка, нирки, суглоби, м'язи, нігті. Боліло навіть коріння найменшої волосинки на тілі, немов за кожну з них з силою смикнули. Зуділа шкіра, як пiсля сильного хімічного опіку. І найгiрше — режисер не бачив того, хто його вдарив! Витрішкуватий офіціант як і досi незворушно простягав йому чорне яйце на серветці. Пан Зельбелов спокiйно сидів у кріслі. Ні за спиною, ні з бокiв ніхто не з'являвся... Але хтось же вдарив його! Та ще й як уміло вдарив! У якийсь життєво важливий нервовий центр заїхав, не інакше. Або радше це був удар у психіку?! Справжня тобi містика...

— Зi мною краще не сперечатися, мій дорогий, — прозвучав крізь бджолине гудiння у вухах рівний голос пана Зельбелова. Нескінченність ледве підняв налиту свинцем голову. Шия гнулася погано, хребці рипіли, коли терлися один по одному, але не це головне...

Найгiрше те, що пан багатiй дійсно покидьок і сволота, яких мало. Такий і вбити може, якщо потрiбно... Нi, з найменшої примхи, якщо тiльки закортить!

— В iншому разi вам буде дуже зле, — немов відповідаючи на думки режисера, вiв своє роботодавець. — Тому я щиросердо раджу: припиніть чванитися і робіть те, що велять. У вас все одно немає вибору. Ну скажіть, будь ласка, куди ви підете звідси? І яким чином? Ви ж доросла, розумна людина. І я знаю, ви чудово розумієте, що піти звідси просто так я вам, м'яко кажучи, не дозволю. Точніше, мої люди не дозволять, але це, як кажуть, хоч круть, хоч верть. А тому годi удавати скривджену доброчесність, дорогоцiнний мiй…

Нескінченність готовий був вити від досади, настільки роботодавець був правий. Очевидно, відчувши це (а може й не відчувши, а просто передбачаючи подібний перебiг подiй зазделегідь), пан Зельбелов абсолютно несподівано змінив крижаний гнів на гарячу милість і дружнім тоном докінчив:

— ...i прийміть нові умови нашого контракту. З цього моменту оплата подвоюється. З метою компенсації моральних збиткiв, так би мовити. Вiдтак, подвоюється і сума авансу. Отже, з мене належить. В яких купюрах ви бажаєте отримати ці півтора мільйони?

Нескiнченнiсть тупо дивився в непроникно-чорнi окуляри пана Зельбелова. Це що ж виходить? Його побили, відразу ж по тому попестили і тепер додатково кидають смачну кістку. Точно як собаці. Але відмовляти просто нерозумно! I режисер не вагаючись випалив:

— “Сотками”.

Не встиг він зніяковіти, не встиг вирішити, чи все ж не занадто поспішно капітулював, як в студію увійшов другий офіціант (щоправда, в цього очi були абсолютно нормальними), але не з серветкою, а з товстенькою клітчастою валiзкою. Нескінченність прийняв ношу, розстібнув нікельовані замки, підняв кришку — і побачив викладені рівними рядами сто п'ятдесят пачок сотенних банкнотiв.

(Далі…)

Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…