(Назад…)

Ось вже на портретиках Франкліна режисер розумiвся як слід! Виваливши вміст валiзки на підлогу, Нескiнченнiсть навмання витягнув з купи вісім пачок, розірвав обгортки, перерахував банкноти, перевірив кожну “на хрускіт”, “на металографію”, “на ворс”, “водянi знаки” і на неспівпадiння номерів. До того ж пару десятків купюр обстежив з особливою ретельністю.

— На жаль, в цій кімнаті немає детектора валют, — сказав пан Зельбелов, який терпляче очiкував завершення експертизи, і одразу ж дипломатично додав: — проте, якщо побажаєте, я тiльки накажу, і його принесуть. Або пiдемо в мій робочий кабінет, там детектор є.

— Що ви, що ви, не треба, — запротестував Нескінченність, який зовсiм не хотiв ворожо налаштувати пана Зельбелова виявом недовіри, — я і без всякого детектора бачу, що купюри справжні, та ще й у відмінному стані. Всі банкноти до останньої новісінькі!

— Інакше не можна, честь мундира не дозволяє, — сказав роботодавець абсолютно серйозно.

— Отже, ви наполягаєте, щоб я взяв ці гроші...

Режисер декілька секунд мовчки ворушив губами, звiвши до перенісся брови і закотивши очі до стелі, нарешті вирішив скаламбурити і весело докінчив:

Так-так, ви висуваєте аргумент, вартий уваги, отже, справа теж варта уваги, і відмовлятися не варто.

Як i в машинi, Нескінченність знов дуже поспішно хихикнув. Ні роботодавець, ані тим паче служник навіть не посміхнулися.

— Ви намагаєтеся дотепно жартувати. Чудово. Прекрасно. Браво, — пан Зельбелов декілька разів абсолютно беззвучно звів-розвів долоні, удаючи бурю аплодисментiв, що переходить в овацiї. — Я задоволений тим, що ви нарешті опам'яталися. Добре, молодець. Справдi, дорогий мій, якби я хотiв заподiяти вам шкоду або просто посміятися з вас, то не став би робити цього настiльки хитромудрим чином. Можете сміливо ковтати цей... кгм-м... цей прилад. Втiм, я хочу продемонструвати вам його повну нешкiдливiсть. Судiть самi.

Пан Зельбелов клацнув пальцями. Безвiкий чоловік негайно витягнув з нагрудної кишеньки піджака друге яйце (точну копію першого), також поклав його на серветку і почав міняти їх місцями, допоки режисер остаточно не заплутався, яке з яєць перше, а яке — друге. І яка мiж ними рiзниця.

— Вибирайте.

Нескінченність трохи повагався, потім блискавичним рухом схопив те яєчко, яке було трохи подалі від нього, отже, трохи ближче до служника.

— Це не має жодного значення, — прокоментував його вибір пан Зельбелов. Тим часом безвiкий чоловік двома пальцями взяв яйце, що залишилося, і не пережовуючи проковтнув.

— Тепер дивiться туди.

Пан Зельбелов покрутив проти годинникової стрілки набалдашник цiпка, і верхня його частина засвітилася райдужними кільцями. Не встиг режисер і рота розкрити від здивування, як пальці Зельбелова пробіглися по кільцях, і зi стелі безшумно спустився на кронштейнах монітор, екран якого одразу ж засвітився. Безвiкий чоловік підніс до обличчя руку — і Нескінченність побачив велике зображення цiєї руки на екрані!!! Безвiкий чоловік поворушив пальцями, повернув долоню, стис кулак — з рукою на екрані сталося те ж саме.

— Це що... японське? — тільки й зміг вичавити конче здивований режисер. Пан Зельбелов поблажливо посміхнувся і підтвердив:

— Японське, японське, дорогий мiй. Чудова техніка.

Нескінченність аніскільки не заспокоївся. Таке поспішне підтвердження першої-лiпшої висловленої вголос думки жодним чином не могло розвіяти його сумнівiв. Проте вже вдруге за сьогоднішній день він отримав нечувану суму у твердій валюті, причому тепер це добре знайомі “сотки”, а не напiвлегендарнi “штуки”. Так що зараз варто наважитися, проковтнути яєчко і нарешті розпочати...

— Ну, то розпочнете ви працювати тепер? — лiниво поцікавився пан Зельбелов. Нескінченність здригнувся і подумав, чи вiн не телепат, або чи немає в нього часом якогось детектора для читання думок. Якщо є, то... то нехай йому, катюзi, гикнеться!!

Пан Зельбелов і не думав гикати. Він як і досi спокійно сидiв у кріслі і незворушно розглядав набалдашник цiпка. Набалдашник був виточений у вигляді невеличкої матової кульки кольору слонової кістки. Відразу під ним тьмяно сяяло мідно-червоне кільце, нижче йшло бордове, ще нижче глиняно-руде... i так далi за веселковим спектром.

— Звiдкiля я знаю, раптом це бомба уповільненої дії, а не капсула з отрутою, — заявив режисер, дивуючись власному нахабству. Миттю чорні окуляри наставилися на нього, і пан Зельбелов з докором мовив:

— Менше фільмів про Джеймса Бонда дивитися треба, дорогий мiй.

— Менше дивитися, менше дивитися, — пробуркотiв Нескінченність вже абсолютно покірно й миролюбно. — Професія моя така: фільми дивитися, щоб потім робити. Нічого не вдiєш. Гаразд, проковтну зараз.

— Ви, здається, хочете, щоб вас умовляли. Ламаєтеся як нецiлована дівчина, чесне слово, — пан Зельбелов роздратовано знизав плечима. — Або оплата все ж замала? Так ви прямо скажіть, чого там.

Режисер мало не сказав, що оплата навпаки занадто щедра, проте наступної ж митi несподівано для себе азартно вигукнув:

От би ще “лимончик” до авансу!

— Тобто, ще два мільйони до загальної суми? Гаразд, — тiльки-но мова зайшла про конкретні суми, голос пана Зельбелова знов став нудно-безбарвним. Нескінченність подумав, що для цієї дивної людини дістати зайвий мільйони “баксiв” все одно, що для іншого витягнути з кишені носовика. На блiдих губах пана Зельбелова промайнув непевний натяк на слабку посмішку. Та цiпок стукнув у стiну, й наступної ж митi третій служник вніс сумку з черговою порцією грошей і завмер поруч з першими двома.

У мене вишколений персонал, — зазначив господар.

Нескінченність перерахував пачки, звалив всі гроші у те з вільних крісел, яке не потрапляло в поле зору пiд час зйомки, потримав трохи на долоні призначене йому “яєчко”, невисоко підкинув, упіймав. Потім одним рiзким рухом вкинув його до рота і відважно ковтнув. Ніяких особливих відчуттів не було: яйце не мало смаку і не було ні холодним, аані гарячим. Так, абсолютно ніяким.

Отак-то краще, — пан Зельбелов крекнув від задоволення. Його пальці знов забігали по кiльчастiй верхiвцi цiпка. Зi стелі спустився другий монітор, і подивившись на його екран, режисер побачив те, що і слiд було чекати: нескінченний ряд телевізорів, вкладених один в одного. Він моргнув. Зображення на екрані блимнуло, зникло і одразу ж відновилося.

— А от від моргання доведеться утриматися. Кожний рух ваших повік — явний брак пiд час зйомки, що потiм ускладнить монтаж. Але за вісім мільйонів, я думаю, можна потерпіти і не клiпати очима. Ви в дитинстві грали в гледiлки?

— Абсолютним чемпіоном школи не був, але задніх теж не пас, — туманно відповів режисер. Чесно кажучи, він не знав напевно, чи зуміє не моргати взагалi або принаймнi дуже часто. Ох, доведеться помучитися ще з цим незвичайним замовленням! Хоча з іншого боку, чом би не помучитись за такі-то гроші...

Ну, то дивiться менi, — сказав пан Зельбелов. Якби не суворий тон і не кляті чорні окуляри, в яких він, здається, навіть спав, повчання можна було б сприйняти за жарт, за каламбур. Однак суворість і суцiльна чорнота справляли належне враження. Пан Зельбелов навiть не думав жартувати. Тому режисеровi залишалося тільки пов'язати навколо голови сріблясту стрічку, люб'язно подану безвiким служником (щоб волосся на очі не спадало), повернутися до ліжка, трохи потерти очі долонями, розiм'яти шкiру обличчя і вiдтак виявити повну готовність до початку зйомок.

— Ти залишся, інші геть, — коротко наказав пан Зельбелов. Нескінченність обернувся, щоб з'ясувати, кому роботодавець звелів залишитися. Виявляється, безвiкому служниковi. Втiм, про це можна було й здогадатися: аякже, друга “жива камера”...

— То я буду знімати не один? — вирішив все ж уточнить режисер.

Одне дiло — бачення світу людиною з фантазією і абсолютно інше — погляд пересiчної особи. В комбінації виглядає непогано, — пояснив пан Зельбелов. — Крім того, ця японська апаратура дозволяє відображати на екрані почуття того, хто знімає фільм. Це не простий механічний запис, це плотська стрічка, приправлена почуттями — розумiєте, про що йдеться? Тому ваш фiльм анітрохи не знеціниться, якщо у його створеннi вiзьме участь зайва пара очей.

Безвiкий чоловік тим часом відійшов до стіни, щоб не заважати Нескінченності, і мовчки вирячився на ліжко.

— Увага обом, — скомандував пан Зельбелов. Режисер також слухняно перевів погляд на ліжко, хоч в душі продовжував дивуватися ефективностi небаченої досi японської “апаратури”.

— Викиньте з голови зайві думки, вони псують картинку на екрані, — суворо наказав роботодавець. Нескінченність спробував не думати про “яєчко” в шлунку,

— Зосередьте увагу на ширмi, — коротко кинув пан Зельбелов, який стежив за напрямком поглядів “живих камер” за допомогою моніторiв.

— На ширму, то на ширму, — тихенько пробурчав Нескінченність.

— Не базікайте, звук також записується, — роздратовано осадив його пан Зельбелов.

Даруйте, не знав, — вибачився режисер, — але хіба не можна озвучити фiльм потім?

— Я визнаю лише натуру, а не сурогати чи сурогатнi вставки. Так що замовкнiть нарешті і стежте за ширмою. Все, поїхали. Зйомка!

Пан Зельбелов стукнув цiпком об підлогу. Хтозна звідки полилася тиха ніжна музика. Кiмната сповнилася помаранчевим ароматом. Нескінченність озирнувся довкола i в глибинi кiмнати побачив невеличку статуетку у формi оголеної жiнки, що тримала над головою кошика. Над кошиком змiївся легенький запашний димок: мабуть, то була ароматична курильниця.

— Я сказав: увага на ширму! — невдоволено проскреготав пан Зельбелов.

І ледве переляканий режисер встиг перевести туди погляд... як з-за ширми випливла тридцатип'ятирiчна пані в розкішному рожевому пеньюарі і попрямувала до трельяжу! Йшла вона дуже повільно і плавно, ступала абсолютно безшумно, гордовито піднявши голову і з суто королівською величчю несучи пишну високу зачіску, що вінчала її на зразок корони. Проходячи повз ліжко, пані на декілька секунд затрималася, нахилилася і загадково посміхнувшись, любовно приголубила атласне простирадло.

Заклякши на місці, режисер так i вирячився на пані. Адже це була нi хто iнша, як… Лєра!!! Він абсолютно не розумів, звідки вона взялася. Тобто, звичайно ж, вийшла з-за ширми, нема про що казати... Тільки от чому пан Зельбелов обрав для зйомок фiльму саме Лєру?! Звiдки вiн її витягнув, як розшукав?! Хiба немає в свiтi iнших акторок?!

До речi, виходить, Лєра таки стала акторкою, закiнчивши естрадно-циркове училище. А Нескiнченнiсть i не знав! Адже пiсля пiдпiльних зйомок першого свого еротичного фiльму, коли дiвчина на його очах, в його присутностi нагло пiдставилася Коляну, перед тим розiгравши згвалтовану незайманку, режисер почав вiдверто гребувати нею i швиденько обiрвав усi зв'язки. Ще б пак!

Теперiшня поява Лєри, та ще й настiльки вродливої, прекрасної, сповненої непiдробної жiночостi… Та що там казати — це була справжня привабливо-спокуслива Єлена, заради самого лише погляду якої можна розпочати нову Троянську вiйну! Та ще й сталося це з подачi загадкового пана Зельбелова… Коротше, несподiвана зустрiч подiяла на Незкiнченнiсть, немов удар кийком по головi.

До речi, також залишалося незрозумiлим, як Лєра потрапила за ширму. Нескінченність переодягався там і щось не помітив найменших ознак дверей. Ймовірно, там знаходився добре прихований люк. Оце вже точно справжнi цирковi фокуси, заподiянi циркачкою Лєрою! Одне зрозумiло: якщо замовник і надалі постачатиме подібнi сюрпризи, за результат гри в гледiлки можна не боятися. Тут і схочеш моргнути, а не вийде, бо від здивування очі самі на лоб вилізуть.

Гей, ви там! Чом ви стали, як той бовдур?! Ведіть актрису, поглядом ведіть, вiслюче клятий!” — несподiвано для себе Нескінченність вiдчув голос пана Зельбелова, що йшов просто з хребта в мозок. Тільки він хотів обернутися і перевірити, де ж знаходиться замовник, як відчув нову думку:

“Я сказав, не стiйте на місці, а ведiть!.. Так, це телепатичний зв'язок. Так, вiн здiйснюється за допомогою того ж таки яйця. Ну і що?! Знімайте ж нарешті фiльм, ледар нещасний! За красиві очі я вам вiсiм мільйонiв доларів плачу, чи що?! Де супровід?! Де милування грою нiжного свiтла на ще нiжнiшiй шкiрi героїнi?! Де захоплення лініями лебединої шиї моделі, її профілем?! Та загляньте ж їй в очі, колода!!”

Тiльки-но Нескiнченнiсть зiбрався сказати, що не може спокiйно дивитися на акторку, як вiдчув нову думку:

“Не словами, вiслюче, не словами!!! Ви менi весь фiльм зiпсуєте! Думки вже достатньо!.. Ну, чому це ви не можете дивитися на неї? Що за дурницi?! Вона що — кусючий Сiрий Вовк, а ви — Червона Шапочка?”

Та це ж Лєра…

“Яка ще Лєра?!”

Валерiя, першокурсниця естрадно-циркового училища, котра…

“Що-о-о?! Яка може бути першокурсниця у тридцять п'яти рокiв?! Що ви ото верзете, дорогоцiнний мiй?!”

Ну-у-у… Ой! Тобто, все вiрно, вона була колись першокурсницею…

“Ну i що з того?!”

Та це ж вона знiмалася у тiй картинi, що ми з ранку переглядали у студiї…

“Ну i що з того?!””

Як-то що?!

“Що з того менi?! Звiдки менi знати, дорогоцiнний мiй, кого i коли ви знiмали у своїх пiдпiльних картинах! I загалом, яке менi до цього дiло?! Пояснiть, будь ласка!”

А й справдi — яке?! Адже Лєра — акторка, вiн — оператор…

“Так, так, так!!! Ви обидва зараз працюєте на мене — ви i вона, ота ваша Лєра! Второпайте ж нарештi: ваші емоції відбиваються на екрані всi до єдиної, а робити повторнi дублі я не буду. Не визнаю цього! Так що працюйте!!! Не стiйте пам'ятником! Працюйте i не псуйте картину!!! Запевняю вас, дорогоцiнний мiй: наприкiнцi ви будете просто в захватi i вiд цього шедевра, i вiд отриманих коштiв!”

Пан Зельбелов посилав досить багато складних думок, Нескінченність вiдповiдав боязко i нерiшуче. Проте думки та вiдчуття дивним чином накладалися одне на одне, i режисер сприйняв весь цей конгломерат одразу, неначе єдиний коротенький вигук. І цьому згорненому сприйняттю він здивувався вже меншою мірою, ніж Лєринiй появі з-за ширми. Чи Нескiнченнiсть поступово звикав дивуватися всьому в цій незвичайній студії, перейшовши певну межу здивованостi, чи сама телепатія як явище незнайоме неодмінно мала стати для нього дивною, і він наситився й переситився незвичайним. А може нагадування про оплату заторкнуло прагматичну струну його душі. Принаймні Нескiнченнiсть облишив зображувати соляний стовп, немов отримавши команду “Вiдiмри!” пiд час гри у “Море хвилюється”.

Отже намагаючись рухатися плавно, режисер наблизився до Лєри, яка опустилася на пуфик і зайнялася туалетом. Вибравши найбільш вдалий ракурс, окинув її поглядом уважним... не без легкої домішки захоплення, треба визнати. (З огляду на колишню вiдразу, це було трохи дивно; правду кажучи, Нескiнченнiсть не очiкував такого вiд себе.) Лєра дійсно перетворилася на розкішну жiнку. В її тiлi i рухах не залишилося й сліду колишньої юної дiвоцької легкості та безпосередності. Перед режисером була справжня зріла соковита ягiдка без найменших ознак зiв'яння у вигляді зрадницької сiточки зморшок біля кутків очей чи на лебединій шиї (має рацiю пан Зельбелов, цього в неї не відняти!), або легких жовтувато-блакитних тонів шкіри. Свіжа неморожена продукція, як сказав би товариш Нескінченності, художник-п'яничка, котрий розмалював його двері варенням. І якби не королевська постава і не великосвітські манери, та якби Лєра була б років на десять молодшою, з нею можна було б, мабуть...

Нескiнченнiсть аж сiпнувся. Як?! Пiсля всього того, що клята хвойда вчинила тодi, пiд час зйомок першого пiдпiльного фiльму — i уявляти собi таке!.. Та як вiн тiльки може?!

“Гай-гай, дорогоцiнний мiй, ви знов за своє?!” — вколола режисера сувора думка пана Зельбелова.

Але як же не братися за своє, коли…

“Так. Я вже починаю шкодувати, що запросив вас бути оператором. Ви абсолютно не вмiєте тримати себе в руках”.

Але ж…

“Берiть приклад хоча б iз цiєї своєї Лєри! Вона хоч якимось чином натякнула власною поведiнкою на те, що знає вас? Нiзащо й нiколи вона не зробить цього! Оце i є справжня майстернiсть. Тож затямте собi, дорогоцiнний мiй: я цiную людей саме такого штибу. I якщо не приборкаєте власну натуру, я вас…”

Нескiнченнiсть вiдчув новий удар по психiцi, цього разу порiвняно легкий. Проте думка пана Зельбелова лишалася дуже суворою i безжальною:

“Я тiльки вкотре можу порадити: не дратуйте мене, бо пошкодуєте. Дуже пошкодуєте, дорогоцiнний мiй! На вiдмiну вiд вашої Лєри”.

Режисера болiсно зачепило останнє дорiкання роботодавця. Справдi, якщо ця шльондра — справжня актриса з точки зору пана Зельбелова, тодi виходить, що вiн поганий режисер, який не вмiє вiдрiзнити талановиту особистiсть вiд пересiчної?! Нi, вiн обов'язково переконає господаря, що той помиляється! Мусить переконати! А для цього потрiбно єдине — працювати, працювати і тільки працювати! Благодiйник-роботодавець уважно спостерiгає за всім.

Врештi-решт режисер відверто замилувався Лєрою, котра прекрасно увійшла в роль поважної пані і трималася дуже природньо, невимушено. До того ж Нескінченність вiдстежив ряд красивих кадрів, якими був вельми задоволений: струмені дезодоранта і туманні хмари пудри, що поступово розсіюються в повітрі; гра світлових полисків і відображень в стулках трельяжу; сліпучий блиск діамантових сережок на ніжно-рожевих мочках її крихітних вушок; тонкі довгасті пальці з блідо-бузковими лакованими нігтями, що поринають в пiнно-легкий блискучий крем; паличка криваво-червоної помади, що дуже еротично торкається губ, за якими біліють дві трохи розімкнені лінії ідеально білих дрібних зубів; чарівне мереживо, яким закінчується рукав пеньюара, підкреслює ніжність матової шкіри руки... І багато чого іншого.

Поступово режисер “розiгрiвся”. Йому вже подобалося вiдстежувати кадри набагато більше, ніж знімати за допомогою порівняно громіздкої i незручної відеокамери. Він навіть пристосувався клiпати очима в той момент, коли різко переводив погляд з однієї деталі на іншу. Тоді кадр все одно розмивався, і можна було дати хоч би секундний відпочинок очам...

Невловимо-легкими рухами Лєра витягнула із зачіски декілька шпильок, і блискучий каскад шовковистого червоно-коричневого волосся впав на її плечі і спину. В музиці, що продовжувала тихо награвати, намітився невловима злам. Помаранчевий аромат змiнився трояндовим, i настiльки густим, що його, здавалося, можна було рiзати ножем. Лєра непокiрно мотнула головою, пiдвелася... Дивна рiч, Нескінченність побачив перед собою абсолютно іншу жінку! Ні, постава її як і раніше залишалася гордою, однак зруйнувавши монументальну зачіску, Лєра втратила королівську велич, рухи її сталі більш розкутими. Пані немов опустилася на один-два щабля таких собi статусних сходів і перетворилася на прекрасну, привабливу, але водночас… не таку вже недоступну жінку. І режисер з острахом відчув, як його захоплення поступово стає... не просто захопленням, а чимось бiльшим — непiдробною пристрастю!

Жінка наблизилася до ліжка. Халатик пеньюара зісковзнув з плечей і впав на підлогу. Ще декілька легких рухів — і слiдом впала мереживна сорочка. Стрункі довгі ноги переступили через неї. Мелодія захлинулася, розбилася кришталевим передзвоном ксилофона, нова мелодiя зазвучала з новою силою. Тепер в ній не лишилося й сліду ніжності, спальню заливала пристрасть. Торяндовий аромат душив. Лєра озирнулася, подивилася просто режисеровi в обличчя довгим кличним поглядом. Одразу ж Незкiнченностi здалося, що вiн завжди пам'ятав цi палкi сiро-зеленi зiрочки, їхнє чисте сяяння, весь час тужив за ними. В Лєриних очах читалася туга за ніжнiстю і ласкою, в них було і бажання, і зазделегідь обіцяна взаємність, і всепрощення...

Нескінченність зробив крок назустрiч акторцi. Відсутність відеокамери, занадто незвична натуральнiсть вiдстежування кадрів зіграли з ним злий жарт. Режисер вже майже забув про фiльм і про роботодавця, що розташувався у цій же кімнаті. Він жадiбно розглядав ідеальні пропорції Лєриного тіла, уявляв, як зараз обiйме її, як зiллється з нею, порине в блаженство... Будь-якi стримуючi обмеження, мораль і правила поведiнки, розумiння стосункiв найманця з роботодавцем, обов'язки та iнша бутафорiя в його душі були остаточно зруйнованi, на Лєру вже готовий був обрушитися водоспад бурхливої фантазії і неприборканих інстинктів. Здавалося, його ніщо не утримає...

Як раптом в цю саму мить режисера немов батогом по спині уперіщили, і він вiдчув обурену думку пана Зельбелова: “Стоп-стоп, не дуже-то захоплюйтеся, мiй дорогоцiнний! Все йде добре, проте не час ще включатися у спектакль. Тримайте широкий план”. Нескінченність не вловив повністю прихованого змiсту зауваження господаря, не спробував уточнити, що це за новина така про включення у спектакль оператора, який на зйомках завжди залишається за кадром. Він не міг думати ні про що iнше, окрім цієї жінки. Його вже охопила i повнiстю поглинула пристрасть. Він же художник, чорт забирай!! Вiн вiльний майстер вiльного мистецтва!!! Хіба заборонено режисеровi кохатися з акторкою? Та з чого б це?! Якби ж то вона дала йому відкоша, тодi iнша рiч. Але ж тодi, пiсля першого фiльму Нескiнченнiсть кинув Лєру, а не навпаки. А тепер був її пристрастний закличний погляд!.. Чи все це також гра, запланована iдiотичним сценарієм пана Зельбелова? Може й так... а може й нi! Якщо це дійсно гра, то гра геніальна! Його Лєра справдi геніальна актриса свiтового рiвня! Так розпалити Нескiнченнiсть за задумом пана Зельбелова…

Дурницi, до чого тут він?! Був замовлений фiльм, судячи з усього, еротичний? Будь ласка, буде вам еротика, мiй дорогий пане Зельбелов. Та ще й яка! Тільки вже не за вашим сценарiєм. До бiса сценарій!!! Очі в очі вiдстежить Нескінченність все, що відіб'ється в Лєринiй душі під час акту кохання. Хоче вона того чи нi — зрештою, яка різниця? Якщо хоче, то будуть позитивні емоції задоволеної жінки, до якої пiсля довгих поневiрянь повернувся зрадливий коханець. Якщо ж нi — нехай будуть негативні емоції згвалтованої незайманки. Адже колись вона чудово розiграла згвалтовану… В будь-якому разi це унікальні кадри! Чому ж не дозволити режисеровi віддатися миттєвому пориву? Раптом пристрасть через секунду вщухне... i які кадри будуть тодi втрачені назавжди, які кадри!..

Стій де стоїш, стерво. Ти мені весь задум псуєш, паскуда! Не забувай: сценарій мій i тiльки мiй, я плачу тобi грошi! I нiякої непокори я не терпiтиму”.

Думка пана Зельбелова їдкою отрутою влилася в жили Нескінченності, і клянучи себе за найповнішу нездатнiсть хоча б щось змінити, стиснувши кулаки, скрегочучи зубами і трохи погойдуючись в такт пульсуючому ритму музики, режисер залишився на місці.

Жінка все стояла біля ліжка. Близько хвилини постоявши, немов роздумуючи, опускатися їй на ложе чи ні, потім все ж немовби неохоче сiла, повільно прилягла, ще повільніше підняла на ліжко ноги, дуже еротично витягнулася на повен зріст, вигнулася, немов тугий лук в руках дужого стрільця і голосно покликала:

— Євгене, милий мiй хлопчику, кохання моє! Де ж ти, серденько?..

Грюкнули двері. З-за спини Нескінченності вибіг абсолютно голий юнак, майже хлопець, проте відмінної статури. Він стрімко ринувся до ложа, але несподівано завмер за два кроки від бажаної мети, немов наткнувся на невидиму скляну стіну. Клята хвойда перекотилася по блакитному шовку простирадла-чохла, сексуально випинаючи сiдницi, пiдповзла ближче до юнака, набула дуже відвертої пози, демонструючи всю свої чарiвнi принади, як експонати вернісажу, проворкотiла:

— Ну, що ж ти стоїш, юний мiй Тристане? Чоловік поїхав на цілий день. Не бійся, любий, сміливіше.

І підліток ринувся вперед і накинувся на її ласу гарячу плоть, немов спраглий, зголоднілий мандрівник, який натрапив посеред випаленої нещадним сонцем пустелі на заставлену стравами скатертину-самобранку!

А Нескінченність стояв і дивився на любовну битву, що розгорталася на його очах... і нічого не міг вдiяти! Як не прагнув опинитися зараз на місці цього молокососа — але ж він зобов'язаний всього лише вiдстежувати, як молодик намагається наповнити насолодою жінку, що вимагала все нових пестощiв і несамовитих любощiв. Здавалося, її апетит набагато перевищує можливості хлопчиська. От... от він вже знемiг, відвалився від неї вдоволений, як клоп, котрий виссав забагато крові... Але нi! Десяток поцілунків, декілька витончених вмілих рухів, нова поза — і зовсім згасле багаття хiтi розгоряється з новою силою, пурпурові відсвіти несамовитої любовної лютi миготять в зіницях юнака, пекуче полум'я виривається з роздутих ніздрiв, з роззявленого рота, він весь вже охоплений пристрастю, що безжально пече плоть, вiн звивається, корчиться і щосили штовхає, штовхає, штовхає... А музика шаленіє, спальня наповнюється гупанням турецького барабана, диким дзвоном литавр, цiлим букетом пахощiв, в котрому змiшалися жасмiн, пачулi, iланг-iланг, сандал i ще якiсь незнайомi схiднi аромати...

Серце режисера билося об грудну клітину неначе спійманий і посаджений в банку метелик, що рветься назад до квiтiв, до духмяних лукiв, до вільного повітря і сонячного світла. З кожним відкатом юнака назад серце здiймалося на небачену висоту, з кожним ривком уперед падало в бездонне провалля, ризикуючи розбитися вщент. Нi на мить не припиняючись стежити за коханцями, Нескінченність рухався по хитромудрій траєкторії, описуючи кола, петлі та зигзаги, то наближаючись до лiжка, то віддаляючись від нього. Режисер погано розумiв, що вiдбувається. Навiть бiльше — вiн повнiстю втратив вiдчуття часу, простору i свого власного ego, яким надзвичайно дорожив. Вiн не знав, чи став вже досвiдченим пiдпiльним майстром на прiзвисько Нескiнченнiсть, чи вiдстежує незвичайне видовище для багатого замовника пана Зельбелова — чи все ще лишився нiкому невдомим початкiвцем Борею, який нiяк не закiнчить першу свою еротичну картину в “андеграундi”. Він то зазирав в очі жінці, бажаючи дізнатися, чи немає там бодай найменшого протесту проти того, що робить з нею хлопчисько, то дивився в обличчя юнака, спотворене гримасою судомного щастя. Незкiнченнiсть не мiг навiть второпати, хто це парується з його Лєрою: чи то розбещений юнак, чи телепень Витько, чи завжди готовий пiдстрахувати його Колян, чи сам вiн.

Хто ж це? Хто?..

Так це ж!.. Це!..

В головi запаморочилося, коли Нескiнченнiсть нарештi упiзнав знайомi риси. Двi родимки: перша — над правою лопаткою, друга — в дуже iнтимному мiсцi, мiж кругленькими сiдничками, бiля самого початку хребта; а також очi — двi яснi сiро-зеленi зiрочки… зовсiм як в його матерi! Цi милi серцю очi нiколи не забути, не витравити з пам'ятi. А от колiр волосся, тонкий нiс, примхливi губи, i особлива прикмета — середнi пальцi на ногах довшi вiд сусiднiх… Так, цi риси хлопець успадкував вiд свого батька.

Вiд талановитого пiдпiльного кiнорежисера Бориса на прiзвисько Нескiнченнiсть.

Себто, вiд нього.

Точно, цей юний розбещений покидьок — син його i Лєри!

I зараз синуля на очах власного батька кохається з власною матiр'ю!

Та що ж це таке?! Рятуйте, люди, гвалт!!!

“Ну от, нарештi ви все зрозумiли, дорогоцiнний мiй”.

Але Незкiнченнiсть не звернув увагу на трохи насмiшкувату думку пана Зельбелова. Свiдомiстю заволодiв лише вiдчайдушний переляк: люди! людоньки! Що ж це коїться на бiлому свiтi?..

“Стривайте, мiй дорогоцiнний! Знов ви пiрнаєте у власнi емоцiї замiсть того, щоб займатися своєю справою?”

Та що ви там торочите про якiсь справи?! Це ж Лєра — i мiй син!..

“Ну, то вважайте це вашою особистою жертвою…”

Що-о-о?! Жертвою?!

“Звiсно, так. Це є жертва заради мистецтва, необхiдна i достатня. Наскiльки менi вiдомо, у своїй творчостi ви завжди особливо наполягали саме на необхiдностi жертви! Можете вважати, що це ваш внесок на вiвтар Мельпомени… Адже в нас тут розгортається трагедiя, я не помилився?”

Яка ще Мельпомена?! Яка до бiса жертва?! Це ж огидне нагле кровозмiшення!

“Ну, дорогоцiнний мiй, знаєте що!.. Мельпомена — то є муза-покровителька трагедiї. Також мушу нагадати, що багато хто з великих свiту сього проходив через подiбне випробування i не вмирав, а навпаки — жив, та ще й як жив! Згадайте хоча б царя Давида i його синочка Авесалома. Вважаєте, легко довелося батечку, коли вiн дiзнався, що синуля оддовбав його наложниць на очах у всiх iзраiльтян?! Отож бо…”

Хто такий Давид?! Який ще Авесалом?! Про що йдеться?! Навiщо це все?! Лю-ди-и-и!..

“Ну, знаєте!.. Iсторiю потрiбно вчити, йолопе! Вчiть iсторiю. А зараз просто заспокойтеся”.

Але Нескiнченнiсть бiльше не слухав роботодавця. Вiн все кружляв i кружляв довкола лiжка, пару разів хотів силою скинути невгамовного загарбника і знехтувавши всіма перешкодами, договірними зобов'язаннями і, цілком ймовірно, накликавши на себе гнiв могутнього заможника, звернути хлопцевi в'язи i одразу ж зайняти його місце на ложі втіхи... Але обидва рази режисера зупиняв невловимий, проте дужий вплив пана Зельбелова, який надiйно зупиняв Нескінченнiсть, немов вхопивши за комiр, а потім відганяв геть від коханцiв.

Режисер невиразимо мучився, далi почав дратуватися, i чим далi, тим дужче. Зрештою він шалено розлютився і на клятого замовника, і на безсоромних коханців. Та оскільки пан Зельбелов платив гроші, отже, замовляв музику, усю свою жовчну лють Нескінченність приготувався вилити на парочку коханцiв. Дійсно, чом ця підла повія, яка колись вправно прикидалася згвалтованою незайманкою, а тепер — королевою, вибрала собі коханцем власного синулю?! I як це щеня смiє торкатися власної матерi?! Чому Лєра досі нехтує великим естетом?! Чом взагалi не помічає режисера? Хіба ж не бачить його страждань? Або все це — гра, страхiтлива гра?! Нехай же Лєра подасть Нескінченностi бодай якийсь обнадiйливий знак, що скоро вже кiнець його мукам, що потім, після вона кинеться йому в обiйми, вибачиться, нiжними словами розвiє смуток...

Але нi, нi! Немає ніякого знаку!! Була Лєра хвойдою, хвойдою залишилася. Вона все чудово бачить і не бажає поступитися вимушено німим домаганням режисера! У-ух i шльондра!!! Все це робиться навмисно, все це не гра, а життя! А малолітній байструк, який на любовному фронтi святкує перемогу за перемогою, тiльки сміється... ні, просто знущається над ним! Над власним батьком!!!

Що-о-о?!

То покарайте їх”.

Виходить, у найкритичнiший момент пан Зельбелов все ж вирішив прийти йому на допомогу. Але про яке покарання йдеться?..

“Дуже просто. Звелiть покарати коханцiв своїм вiрним служникам”.

Не розумiю…

“Гаразд, мiй дорогоцiнний, годi вам мучитися. Дозволяю робити з цими двома, що вам заманеться”.

Серце радісно затрепетало, та все ж Нескінченність вважав за потрiбне не діяти зопалу, а почути останнє підтвердження. А раптом він помилився? Раптом він вже марить наяву і сприйняв бажане за дійснiсть? Він все ще не вірив. Боявся вірити.

Та нi, дорогий мій, ви не марите! І я ніколи не помиляюся. Гукнiть зараз же якнайголосніше, покличте служникiв. Це ж стандартний, тривіальний, досить заяложений поворот сюжету: несподіване повернення чоловіка додому саме в той час, коли дружина старанно наставляє йому розлогі роги. Чи то мені вчити вас, професiонала, людину мистецтва, правилам інтриги в “любовному трикутнику”? Посоромилися б, мiй дорогоцiнний!”

Нескінченність нерішуче наблизився до ліжка і несмiливо мовив:

Ей...

Музика, що звучала в спальні, обірвалася абсолютно неймовірним пасажем, пронизливим виском скрипкових струн, що лопнули і передсмертним завиванням труб. Сповнену пахощiв застiйну атмосферу кiмнати сколихнули холоднi струменi повiтря, якi почали поступово витiсняти важкi, нестерпно-задушливi аромати. Не розмикаючи обіймiв, коханці завмерли і мовчки дивилися на режисера. На їхнiх обличчях читався непідробний жах.

Так кричіть же, чорт забирай!!!” — обурився пан Зельбелов. — “Задовольнiть нарешті свою ненависть та жагу помсти, чи може я маю заплатити вам ще і за це?! Мені здавалося, ви вже дозріли для того, щоб помститися їм...”

Платити додатково не було потреби. Нескінченність дійсно бажав “випустити пару”, в iншому разi йому загрожував негайний інфаркт, інсульт або суцiльне божевілля. І вiдкинувши геть всi побоювання, не думаючи про можливі наслідки, він залементував:

Ей, де ви там?! Позасинали, чи що?! Всi сюди!!!

З коридора долинув тупіт безлічі ніг, що поступово посилювався. Юнак і жінка зiстрибнули з ліжка, забилися в куточок між стінкою і ширмою і, немов то був найнадійнiший в світі спосiб захисту, завмерли обiйнявшись. Поглядаючи в цю хвилину на коханців, Нескінченність трохи занепокоївся. Чомусь пригадалися слова пана Зельбелова про те, що він не визнає ніяких сурогатів, лише саму тiльки натуральну натуру. Якщо так, то що ж відбувається зараз тут, в цій ось студії, дуже натурально обладнаній під спальню?

Стривай, стривай, а чи студія це?! Можливо, це справжня спальня? І чи актори ці двоє? Ну, Лєра, припустимо, справжня циркачка, так. А хлопчина?! Чи справдi вдався його син у батька з матiр'ю, чи успадкував їхнiй артистичний талант, хист до акторської гри...

А якщо це не гра?! Раптом це життя, найсправжнiсiнька реальність?! Раптом ця парочка дійсно насмерть перелякана...

До того ж, це не просто коханцi. Це — Лєра, його колишня подружка, i їхнiй син.

Син…

Нескiнченнiсть почувався вкрай розгубленим. Виявляється, усвiдомлення того, що ти став батьком — рiч настiльки незвичайна…

“Дорогоцiний мій, будь ласка, приборкайте вашу палку художню уяву”, — і Нескінченність відчув, як разом з цією думкою роботодавця його оповиває хмара непереборного заспокоєння. — “За ширмою є прихований люк, самі знаєте. Якби те, що відбувається тут, було реальністю, хіба не спробували б вони втекти? Хіба вони настільки сліпі, що iз самого початку не бачили вас і мене? І хіба дозволили б стороннім спостерігати за своїм любощами, якби це не були заздалегiдь спланованi зйомки? Годi, дорогий мій! Просто вам час активно включатися у фільм не тільки на правах оператора, але й актора. Чи не бажаєте?”

Тим часом кімната наповнилася служниками. Всі вони завмерли перед Нескінченністю в шанобливих позах, очiкуючи наказів.

“Але це начебто не передбачено контрактом”, — спробував заперечити режисер, на що пан Зельбелов коротко відповів:

“П'ятнадцять мільйонів в яких вам завгодно купюрах. Негайно по завершенні зйомок”.

“Але...

“Якщо є бодай найменше “але”, тоді двадцять. Тільки звелiть покарати їх”.

Пан Зельбелов діяв до огиди щиросердо. І пропозиція була до огиди прекрасною і переконливою! Однак Нескінченність несподівано вперся. Ні, він не думав насправдi про те, щоб відмовитися від нечуваної за розмiром платнi. Просто режисера охопили ті ж настрої, що володiли ним ще в його студії. I щоб приховати суть справи інжирним листочком найменшої чутливості, Нескінченність додав:

“Двадцять мільйонів плюс побачення тет-а-тет з цієї акторкою. Коротше, по завершеннi зйомок я забираю Лєру собi. Себто, з собою. Тільки щоб без жодних спостережень та інших ваших фокусів!”

Він не бачив обличчя пана Зельбелова, оскільки мав спостерігати весь час за героями фільму. Однак майже фізично відчув, що роботодавець уважно дивиться просто на ширинку його штанів. І ще відчув, як там одразу ж усе набухло...

“Зрозуміло, мій дорогоцiнний, зрозумiло. Хліба і видовищ, як казали давнi римляни? Грошей і жінок. Що ж, цi пожирателi винограду розумiлися на принадах земного життя. Ви отримаєте цю вашу… як там її звати? Валерiя, чи що?”

“Так”.

“Ну от, цю вашу Валерiю ви отримаєте слідом за доларами в подарунок. У повну й неподiльну власність! Будете робити з нею, що... душi заманеться”, — Нескінченність уловив якусь ненормальну веселість пана Зельбелова. — “А зараз пiдтвердiть мої сподiвання. Карайте й милуте на власний розсуд. Я нiчого не пiдказуватиму”.

Нова угода була укладена. Роботодавець зазделегідь вирішив примусити режисера зіграти у фільмі роль чоловіка-рогоносця. (Навіть костюм для нього приготував і про другу живу камеру не забув — оце молодець, оце психолог!) Вирiшив — і за допомогою вагомих аргументів таки домiгся свого. Досхочу намилувавшись таким вмінням переконувати, Нескінченність розпрямився, обвів приголомшених служникiв суворим поглядом, зневажливо кивнув у бік коханців, що мiцно обiйнялися:

Взяти їх і покарати. Нехай не думають, що можуть принижувати мене в моєму власному будинку без жодних наслідків, — і завмер у величній позі, продовжуючи вiдстежувати поведiнку закляклої парочки.

“Браво, дорогий мій! Нiякий володар “Оскара” не зіграв би краще”, — подумки похвалив його пан Зельбелов.

“Дякую. Я точно дотримуюся ролi?”

“Так-так. Все розвивається за моїм задумом, все вірно”.

Якщо пана Зельбелова все влаштовувало, то і Нескінченність остаточно заспокоївся. Однак довго перебувати у відноснiй безтурботностi не довелося. У студії зазвучала неголосна ніжно-сумна мелодія (особливо вирiзнялися скрипки). Отримавши наказ “господаря”, служники кинулися ревно виконувати його. Шестеро навалилися на “прелюбодiїв”, витягли їх з кутка і утримуючи за руки і за ноги, розтягнули на широкому ліжку, причому юнака перекинули долiлиць, жінку поклали на спину. Коханцi тягнулися одне до одного, хоча кожного з них утримували троє дужих чоловiкiв, шепотіли щось ніжне, але слiв не було чути з-за музики і тупотiння служникiв...

Інші вибігли з кімнати і повернулися досить швидко. Цього разу їхнi кроки були важкими і неквапливими. Стежачи за коханцями, режисер не міг обернутися, щоб подивитися на служникiв, що увійшли. А ті зупинилися, немовби готуючись, потім знов рушили, поступово прискорюючи кроки. Коли служники потрапили в поле зору Нескінченності, той побачив, що вони несуть два не надто довгих і товстих, але судячи з усього надзвичайно важких шкворня з блискучого жовтого металу, увінчаних гострими наконечниками з великих сяючих прозорих каменів. “Золото і діаманти”, — встиг визначити режисер. Однак навіщо знадобилося це знаряддя?..

Далі сталося щось непередавано жахливе. Причому вiдбулося все настільки швидко, що режисер і рота не встиг розкрити.

Раз!.. Служники, що тримали бранців, поширше розсунули жертвам ноги, а ті, хто нiс золоті шкворнi, з розгону настромили на них засуджених.

Два!.. Тіла бранцiв конвульсивно сіпнулися, музика ревонула так, що заглушила зойки болю.

Три!.. Служники налягли на золоті шкворнi, привели їх у вертикальне положення та укріпили на спеціальній широкiй підставці, принесеній слідом.

Чотири!.. На довершення на ноги юнаку і жінці начепили кайдани із золотими гирями, залишивши вільними руки.

Вiд побаченого Нескінченність просто сторопів. Він очiкував чого завгодно, окрiм настiльки стрімкого повернення до варварського звірства середньовіччя, та ще й готично-витонченого! Гирi на ногах додали приреченим ваги, і їхнє сповзання вниз по гладким золотим кiлкам було вiд цього досить помітним. Вони намагалися загальмуватися, оповивши шкворнi ногами, але заважали кайдани і слизька кров, що стiкала по золоту. Тоді коханці спробували зупинити один одного, тим паче що знаходилися поруч. Юнак схопив Лєру за талію і спробував підтягнути вгору, але в результаті ще глибше насадився на свiй кілок, закинувши голову вереснув і розціпив руки. Слідом Лєра схопила юнака за лікті, щоб затримати його просування вниз, але також дiстала протилежного результату для себе...

Скрипки змовкли. Віолончелі ридали. Нестямно вив саксофон. У кiмнатi запахло ладаном, немов на жалобнiй церемонiї у церквi. Коханці мучилися страшенно, голосно стогнали, кричали, моталися на кiлках немов дощові черв'яки, настромленi на риболовецькі гачки... і невідворотно сповзали все нижче й нижче назустріч смерті. На золоту підставку натекло вже доволi крові. Спочатку то були дві криваві калюжі, тепер вони злилися в єдину. Юнак і жінка тепер немовби з'єдналися не тільки руками, але також зловісними яскраво-червоними шлейфами ниток, що були просмикненi у вушка клятих голок з клятого металу, а вiльними кiнцями сплуталися в єдиний клубок...

Режисеру стало зовсiм зле. Пересилюючи нудоту, він одвернувся від страчуваних, тупо вирячився на роботодавця і хитаючись, пішов на нього. Негайно пан Зельбелов плеснув у долоні. Музика змовкла, і не заглушенi тепер нічим стогони лунали дуже голосно та виразно. Два дужих молодика професійно заламали Нескінченностi руки і потягнули його на місце. Режисер чинив слабкий опір, намагався відвернутися вiд страшної картини, щоб не бачити колишню коханку i власного сина насадженими на золотi шкворнi. Та його як слід струсили, схопили за волосся й розвернули обличчям до страчуваних. Нескінченність встиг помітити, що тiла юнака і Лєри також підтримують служники, тимчасово відтягуаючи їхню смерть. Тоді він мiцно примружився. І одразу ж почув невдоволену думку пана Зельбелова:

“У чiм рiч, дорогоцiнний мій? Вас знов щось не влаштовує?”

— Це ж не комбіновані зйомки, це справжнє вбивство!!! — залементував режисер що було сили.

“Не кричіть, ви на знiмальному майданчику. Здається, такий серйозний добродiй, так добре розпочали працювати, а тепер так бездарно псуєте кадри...”

— А мені плювати!!! Менi байдуже!!! — гаркнув Нескінченність.

“Не зважаючи на всю мою симпатію до вас, я просто змушений буду вас оштрафувати...

Плю-ва-ати-и-и-и!!! — і намагаючись ні в якому разі не розплющувати очi, режисер бунтiвничо мотнув головою, хоч його продовжували тримати за волосся, і біль від пориву був жахливий. — Я протестую! Ми так не домовлялися!

— Гаразд, чорт забирай, давайте з'ясуємо ситуацiю, — пан Зельбелов також заговорив вголос. — Будь ласка, викладiть свої претензії, мені просто кортить почути, про що саме ми не домовлялися.

— Вiдпустіть мене, — похмуро пробуркотiв Нескінченність.

— Відпустити, — м'яко наказав пан Зельбелов, і руки, що тримали режисера, раптом зникли, немов дужі молодики розчинилися в повітрі. Нескінченність обережно розплющив очі, озирнувся. У безпосередній близькості від нього ніяких служникiв не було.

— Я чекаю на вашi претензії, — нетерпляче нагадав роботодавець.

— Ми не домовлялися, що я маю бути присутнім при вiдвертому вбивстві, — сказав режисер.

— Ви погодилися знімати те, що я накажу, не знайомлячись зазделегідь із сценарієм — отака наша точна умова. Я запланував за сюжетом страту — от і знімайте страту, будь ласка. Тим паче, таку екзотичну нинi. Адже ви взялися за це.

— Але ж це не комбіновані зйомки, це непiдробна натура! —протестував далi Нескінченність.

— Гола правда життя і голий реалізм завжди кращi вiд будь-яких вивертiв і прикрас. Скажіть як художник художниковi, що може бути кращим за натуру? До речi, колись кiно якраз i починалося з натуральних зйомок. Тому в моєму фільмі не буде i не може бути ніяких комбінованих зйомок, отак! Саджати на кілок, то вже саджати, — холодно зробив пiдсумок пан Зельбелов, нiбито мова йшла не про смерть двох людей, а про купiвлю модних рукавичок.

— Але ж це не першi-лiпшi незнайомцi! Це — дорогi менi люди, мой близькi!! — скрикнув нещасний режисер.

— Як?! — пан Зельбелов був украй здивований. — Як ви сказали?!

— То — мої рiднi! Моя плоть i кров!!

— Якась студенточка, покинута напризволяще багато рокiв тому? Синочок, про iснування котрого ви навiть не здогадувалися? Це ви їх називаєте рiдними, я не помилився?

— Так… — Нескiнченнiсть трохи розгубився.

— Колишня коханка, яка наставляє вам роги з ненависним байструком — це близькi вам люди?! — ще бiльше здивувався господар. — Ну, знаєте, дорогоцiнний мiй! Як не помиляюся, вам тiльки-но хотiлося жорстоко скарати їх. I що ж? Куди подiлася ваша рiшучiсть?

— Здається, ви пiдслухали мої думки ще там, в машинi, коли ми їхали сюди, — прохрипiв Нескiнченнiсть. — Я на єдину мить подумав про таку страту…

— Що-що? — пан Зельбелов був вкрай здивований. — В чому ви мене звинувачуєте?

— У пiдслуховуваннi думок, — режисер трохи посмiливiшав.

— Дорогоцiнний мiй, я нiколи не займався подiбними дурничками! — всмiхнувся пан Зельбелов. — Либонь, ви забули про те, що можливiсть телепатичного зв'язку забузпечує японська технiка, яку ви нещодавно проковтнули. Тому читати вашi думки в машинi я не мав найменшої змоги.

Нескiнченнiсть прикусив язика, бо зрозумiв, що прохопився i бовкнув зайве.

— Якщо ж вам хотiлося подивитись, як саджають на кiл — будь ласка, дивiться! Якi претензiї?

— Як би там не було, та я тепер став свідком вбивства, що вже почало здiйснюватися, — похмуро констатував режисер, остаточно розчавлений останнiми аргументами пана Зельбелова. — Ви розумiєте? Тепер я — свідок!..

— Овва! Так ви боїтеся такої дрiбницi, як відповідальність перед законом? — замовник презирливо пхекнув. — Але дорогоцiнний мій, хто ж iз присутніх зацікавлений в розголошенні нашої маленької таємниці? Ви? Я? Ці ось виконавці? — пан Зельбелов кивнув на служникiв, що й досi підтримували приречених.

— Ну... припустимо, — обережно погодився режисер. — Однак iснує ж не тільки колективна відповідальність і кругова порука. Є міркування і відповідальність іншого роду...

— Еге, погляньте лише, він про совість пригадав! — пан Зельбелов саркастично гмикнув. — Ач який моралiст знайшовся. Так я ж за вашу затрьохану совiсть якраз вам і заплатив! Купив я вас, дорогий ви мій, купив разом iз сумлiнням!! Купив гуртом i в роздрiб! Брудна випала робота, не заперечую. Зате і оплата відповідна. Або ви так не вважаєте? Добавки захотілося?

Та не потрібні мені ваші долари!.. — остаточно розлютився режисер.

— А я їх і не пропоную, — пан Зельбелов скроїв зневажливу гримасу. — Оскiльки ви люб'язно погодилися... е-е-е... трошки підiгравати по ходу дiйства, я згоден... е-е-е... трошки збільшили ваш гонорар. Цю надбавку та ще й понад надбавкою ви зараз і отримайте. А щодо штрафу... Вважайте, що я невдало пожартував. Ось.

Роботодавець постукав цiпком. Двері спальні розчинилися, в кiмнату увійшли новi служники пана Зельбелова, вишикувалися ланцюжком, заходилися передавати з рук в руки невеликі золоті зливки, акуратні мішечки, в яких щось перекочувалося і постукувало, та складати скарби до ніг режисера.

— Що таке ваші горезвісні “бакси”? Так, папірці, — пан Зельбелов зробив презирливий жест, немов струсив з брюк попіл коштовної сигари. — Ось це — цінності дiйсно нетлінні. Щоправда, алмази за деяких умов горять, все ж це тiльки вуглець. Зате золото в мене особливе. Воно чистiше вiд банкiвського, без жодної домiшки! Воно i у вогні не горить... хоча так, згоден, у воді тоне. Що ж, дорогоцiнний мiй, немає в цьому світі досконалості.

Роботодавець невиразно мугикнув, що мало означати веселий сміх. Нескінченність знов заплющив очі, проковтнув слину i прохрипiв:

— Ну і куди я все... всю... все це... коштовнiсть оцю подіну?

— Можете закопати у вишневому садочку, як Буратiно. А можете покласти в швейцарський банк і стригти купони, мов справжнiй рантьє, це вже як заманеться, — пан Зельбелов був серйозний, немов прокурор пiд час судового засідання.

— А як переправити все це до вашої хваленої Швейцарії? — цілком резонно спитав режисер.

— Я допоможу iз цим. Причому без жодних комісійних, — просто сказав пан Зельбелов.

— І ви гадаєте, я вам повірю? — насмiшкувато спитав режисер.

— Я гадаю, у вас немає іншого виходу, — відверто констатував роботодавець.

“Справжнiсiнький маразм”, — необережно подумав Нескінченність, абсолютно забувши про телепатичний зв'язок. І тут же отримав у відповідь:

— Не маразм, мiй дорогоцiнний, а найреальнiша реальність. Я поки що не настiльки постарішав і анiтрохи не збожеволів, щоб стати маразматиком.

Бiля ніг режисера постукували-подзенькували нагромаджуванi скарби. Тихенько стогнала Лєра. Закинувши назад голову, глибоко і переривчасто дихав юнак. Нескiнченнiсть зацьковано поглянув на жiнку. Вона теж дивилася на нього, але в той же час — немов крiзь нього. Немов i не бачила йолопа, з котрим колись недовго кохалася i вiд якого народила теперiшнього свого бахура. А може, Лєра вже збожеволiла вiд болю й страждань i тепер просто не помiчає Бориса?

Так, нічого ще не скінчилося, але доки алмазні наконечники не рвали їхнi нутрощi, страчуванi відчували тимчасове полегшення...

Абсолютно вірно, мій дорогоцiнний, їм поки що легше. Однак всупереч власному бажанню ви свавiльно подовжуєте їхню муку. Не даєте їм нарештi померти. Погоджуйтеся, і все дуже швидко скінчиться.

Режисер закусив губу так, що вiдчув солонкуватий присмак кровi на язику, втупився просто в ненависні чорні окуляри і зухвало заявив:

— Помиляєтеся. Не візьму я у вас нічого. Ви... ви мерзотник, пане Зельбелов. На ваших грошах, на вашому найчистiшому в свiтi золоті і на ваших камiнцях насправдi — людська кров. Пiшли б ви...

— Візьмете, вiзьмете, куди ви подінетеся, — з непохитною самовпевненістю заявив пан Зельбелов.

— Помиляєтеся, не візьму.

— Ні, візьмете все. Долари — на дрібні витрати, інше — для швейцарського банку. А ці двоє помруть, і ви вiдстежите їхню смерть похвилинно, посекундно. Так буде.

Роботодавець говорив настiльки впевнено, що режисер на одну-єдину мить, на мацiпусеньку миттєвiсть завагався... i одразу ж розгубив свою твердiсть хтозна як. Велика китайська стіна, нашвидкоруч зведена в його серці проти переконливих аргументiв роботодавця, обтяжених коштовностями, завалилася немов картковий будиночок. І сам режисер полетiв з вершини саморобної стіни в безодню, а схопитися ж не було за що... Як і цим двом страчуваним на кiлках, його колишнiй коханцi i його ненависному сину...

Режисер подивився на них спідлоба. Як і досi, обох підтримували служники, і Лєра, і юнак завмерли в напружених позах, намагаючись ні в якому разі не ворухнутися. Бідолаги...

А по золоту досi тече кров. Їхня кров. Його рiдна кров, що збирається внизу калюжею i невдовзi доповзе до його сірувато-кавових парусинових черевикiв

— То дасте ви їм померти чи нi? спитав пан Зельбелов, позіхаючи від удаваної нудьги. Нескінченність перевів погляд на величезну купу скарбів і подумав, що все це жахливе неподобство нагадує казку про скупого імператора, який або мав перетворювати на золото все, до чого доторкався, включаючи хліб і воду, або крикнути: “Годi!” — і дивитися, як придбане багатство обернеться черепками.

— Взагалі-то цікава думка, — похвалив пан Зельбелов. — Ви маєте рацiю, це схоже на ту саму казку. Проте воля ваша: погодьтеся на продовження страти, зупиніть потік коштовностей і... пересвідчіться, що станеться, чи перетворяться скарби на черепки.

Нескінченність цвiкнув крізь зуби, прохрипiв:

— Гаразд, ви перемогли, — перелiзши через купу коштовностей, повернувся на своє місце, поправив волосся і пов'язку та знов уп'явся поглядом широко розкритих очей у напнених на золотi кiлки. Перестук скарбів вщух, втомлені служники вийшли з кімнати, ступаючи якомога тихіше. Знов заридали віолончелі, завив саксофон, юнака і жінку відпустили, їхнi смертнi муки поновилися і тривали доти, доки два виструнченi тіла остаточно не застигли на кiлках. Пальці ніг мерцiв майже торкалися залитою кров'ю підставки, і режисеру здалося навіть, що насправді ці двоє живі, просто стоять дуже прямо. Варто тільки покликати їх — і стрепенуться, обернуться, рушать з місця... Істиний стан справ видавали хіба що мляво обвислі руки, схилені голови та зведені передсмертною судомою обличчя.

Музика поступово вщухла, в кiмнатi запанувала тиша. Та не бажаючи вiрити у те, що сталося, Нескiнченнiсть все ж тихо покликав:

— Лє-є-єра-а-а…

— Зрозуміло, вони обидва мертві, — голосно заперечив пан Зельбелов, — iнакше в моєму фільмі бути не може.

Нескінченність вiдвернувся вiд страчених, зміряв роботодавця презирливим поглядом, багатозначно гмикнув. Здається, він таки знайшов, у який спосіб насолити йому...

— Ви ідіот, дорогоцiнний мій.

Тьху ти, клята телепатія! Режисер знов забув про неї. Нічого, нехай знає, зараз він Зельбелову все в обличчя висловить!

— Ні-i-i, це ви прорахувалися! — заявив Нескінченність колишнім самовдоволеним тоном, неначе знов опинився на улюбленому стільці з коліщатками у власній студії, а не продовжував перебувати у повній владі пана Зельбелова. — Ви не зможете виконати нашу угоду до кінця. З вами було домовлено, що ця актриса пiсля зйомок належитеме менi...

— Ну, то отримайте її. В чiм проблема?..

Пан Зельбелов плеснув у долоні. Служники, що негайно з'явилися на виклик, зняли кілок з напненою жінкою з підставки, витягнули перемазаний кров'ю і нечистотою золотий шкворiнь з рани, зняли з ніг кайдани. Труп Лєри лежав перед Нескінченністю в калюжi кровi, вся вона теж була в кровi, мiж нiг — зяюча кривава рана.

— Це вже не смішно! — обурився режисер. — Це ж не...

— Це саме те, мiй дорогоцiнний, що ви просили: тіло в чистому вигляді, — велично мовив пан Зельбелов. — Чи ви розраховували також на душу небiжчицi?

Режисер миттєво розгубився. Все вірно. Не була йому потрiбна якась жалюгiдна циркачка, кинута бозна коли. Він жадав зустрiтися з Лєрою один-єдиний раз з цілком певною метою — вiдновити колишнi вiдчуття, якi володiли ним в молодi роки! I все. Не більше того. Це як автомат з газованою водою: набрав скляночку, випив, задовольнив спрагу — та й пiшов собi геть, і не пригадати потім, яка саме склянка стояла в автоматi, гранована або тонка, з щербинкою на ободку або цiла, який у воді був сироп і якого кольору корпус автомата...

Абсолютно вірно, дорогоцiнний мій, абсолютно вiрно. Ви тiльки того й хотiли, що дiстати задоволення, випустити пару. То чом тепер розгубилися?! Давайте, дійте. Ось вона перед вами, ця ваша Валерiя — гола, абсолютно покірна і поки ще тепла. Паруйтеся з нею досхочу.

Нескінченність вирячився на роботодавця абсолютно оскаженiлими очима. Ну і жарти в пана Зельбелова!

Проте, чи жарти це? І взагалі, чи вміє господар жартувати несмертельно...

— А? Що? Як?! — роботодавець посунувся ближче до режисера і приставив до вуха зігнену кiвшиком долоню, немов прислухався до слів, а не до думок. — Незвично? Жахливо? Огидно? Ніколи не займалися некрофiлiєю? Облиште, ще й як займалися! Хіба купити дiвку на годину, “віддерти” її як слід і вигнати — то не є бездушшя? Так ось тобi тіло як таке, будь ласка, дорогоцiнний мiй, повтори те, що робив вже неодноразово! До того ж, мертва жiнка з тебе ніякої платнi не стягне — як економно!.. Або скажеш, що ніколи не “знімав” повій?!

Нескінченність вбито мовчав. Він не помітив навіть, що з шанобливого “ви” пан Зельбелов перейшов на зневажливе “ти”.

— А може, ти чекаєш, щоб тобі заплатили?

Режисер здригнувся. Роботодавець пiдвiвся, обійшовши купу коштовностей, наблизився до нього і завмер, якось недобре всміхаючися. В головi у Нескінченності запаморочилося, коли він уявив, як злягається з небiжчицею. Найстрашнiше в цiй ситуацiї те, що пан Зельбелов мав цілковито реальні шанси для здійснення своєї дикої витівки... Та передчуваючи надзвичайні прикрощі, режисер зібрав рештки душевних сил і пробелькотав:

Так, ви мене купили. Так, мене і зараз можна купити на ці ваші бiсовi мільйони і брудне золото... і за це я зневажаю себе! Але ці двоє — ви що, i їх також купили? Але як? На що вони розраховували? Або вони не знали, що помруть?

Пан Зельбелов багатозначно мугикнув.

— Нарештi ти маєш рацiю, дорогоцiнний мій! Все в цьому недосконалому безладному розбещеному світі має свою цiну, все купується і все продається. Але в даному випадку помилка твоя... малесенька така помилочка, мацiпусенька…пан Зельбелов показав пальцями, наскiльки маленької помилки припустився режисер, — так от, прорахуночок в тiм, що не я платив їм, а вони — мені.

— Вони?! — Нескінченність був вражений. Роботодавець кивнув.

Так, мій дорогоцiнний, ці двоє платили менi цiну смертi. Особливо ж — твiй син, оцей Євген.

— Як це — особливо?

— А так. Вiн подарував менi життя свого сина. Тобто, твого онука.

— Але навiщо?

— Аби я дозволив померти йому i твоїй Валерiї.

— Та чому вони мусили помирати…

Режисер був вiдверто уражений, не знаючи, що й думати про всю цю дивну iсторiю. Як не дивно, не зважаючи на критичність ситуації, він не втратив здатності переживати сильні почуття.

Над чорними окулярами пана Зельбелова обурено здійнялися брови.

— І отакий от бовдур хотів втрутитися в мій сценарій! Та це тебе потрібно було напнути на кілок, а не твого байструка! Невже провiдний дiяч “андеграундного” кiнематографа не в змозi уявити бодай єдину життєву ситуацію, найкращим виходом з якої є смерть? Матiр i син — i раптом коханцi! Уявляєш, що вони вiдчуватимуть, коли про це дiзнаються люди?! Та краще вмерти в моторошних муках, нiж терпiти подiбний сором! От бачиш, насправдi все дуже просто, йолопе мiй безцiнний!

А хто з'явився перед ними в найжахливiшу мить їхнього життя? Я!!! Я дав коханцям можливість красиво, з блиском померти. Та ще й разом, на очах і навіть майже в обіймах одне в одного. І наближаючись до порога смерті, коли алмазні наконечники рвали їхнi нутрощi, вони, можливо, хоч трохи втiшалися думкою, що кров і лайно паскудять найчистiше в свiтi золото. В вiдтак всі у світі коштовності — також лайно! Головне ж — померти разом! І спокутувати стражданнями тяжку моральну провину. Над цим ти не замислювався, ти, естет?!

Нескінченність зіщулився під поглядом, який вибивався з-за чорних окулярiв, тому що вцьому погляді було... пекельне полум'я?!

— Ти ач, він ще кремацію Гоголя зібрався знімати! Нездара!!!

Режисер відчув, що повільно, але впевнено божеволіє.

Так, ти й досі не зрозумів, з ким маєш справу, — пан Зельбелов зробив розчарований жест. — Мені й справдi не потрібне ніяке диво-яєчко, щоб читати чужі думки або демонструвати твою точку зору по телевізору. Ніяка то не японська техніка, це моя техніка... і навіть не техніка зовсім! Просто моя, і край! А головне лайно в цій брудній справі — ти! Ці двоє бодай мені заплатили, грошей в мене не брали. А ти помилився — і взяв. А простим смертним у мене й ламаного шеляга брати не можна. Так що їм хоч невелика, але знижка вийшла...

Пан Зельбелов несподівано сильно штовхнув Нескінченність у груди та проревiв:

— А от ти плати сповна!!! Ти знаєш, чим мені платять! Вони померли по-своєму. Мені кортить побачити, як помреш ти!

Намагаючись утриматися на ногах, режисер вiдступив назад… Але наткнувшися гомілкою на перешкоду, що несподівано опинилася за спиною, втратив рівновагу, змахнув руками, впав і дуже болiсно вдарився головою. Наступної ж митi побачив, що лежить у величезному, але низькому, до блиску надраєному мідному казані — і істерично залементував:

— Нi-i-i-i-i-i!!!

Так, — з абсолютно крижаним спокоєм заявив пан Зельбелов, — i ти гідний такої долі хоча б тому, що наказав вбити двох закоханих. А водночас — колишню коханку i власного сина.

— Але я не знав!.. І мене примусили ви!..

— Тільки не треба казати, що ти абсолютно ні при чому. Адже наказ служникам віддав саме ти. Чи ти забув, мiй дорогоцiнний, що я брехні не терплю? Будь-яка брехня була, є і буде фальшивкою. Навіть так звана “біла” брехня, яка ніби-то йде людинi у благо.

Тут пан Зельбелов нахилився, підняв два золотi зливки і тихо сказавши: “Ось, забирай свою нагороду”, — жбурнув їх до казана. Зливки почали плавитися ще в його руках (принаймні режисер встиг з подивом помітити на золотавiй поверхнi виразні вм'ятини від пальців і долонь роботодавця). Впавши ж до казана, досить швидко розтанули, немов маргарин на розжареній сковороді. Нескінченність хотів підвестися, щоб вибратися з казана, однак туди летіли все нові й нові зливки й боляче ударяли в тіло. Кiмната наповнилася служниками пана Зельбелова, всi вони подавали господареві пачки доларів, розв'язували і насипали йому в жменю нешліфовані алмази з мішечків, кидали самi, і до граду золотих зливків додався важкий сліпучий дощ коштовних каменів і грошовий листопад. Купюри спалахували на льоту, обсипалися в казан вже наполовину згорілими, i з жовтогарячих вогненних віночків, крізь легку завісу кіптяви на бiдолашного режисера дивилися тисячі здивованих очей товстуна Франкліна. Алмази з булькотiнням ляпалися в густу золоту кашу, пробкою вискакували на поверхню і з ледь чутним шипiнням палали майже непомітним синім полум'ям.

Нескінченність борсався в швидко прибуваючому золотому розплавi, як щеня в глибокій калюжі, безуспішно намагаючись бодай підібратися до краю казана. Найдивовижнiше полягало в тому, що він досі залишався живим. Режисер не знав температури плавлення золота, умов горіння алмазів. Не знав, чому разом із золотом не плавиться мідь казана. Одне було зрозумiло: занурена в подібне вариво людина давно мала згоріти! А режисер все ще живий. Так, рідина обпiкає, йому боляче, просто нестерпно боляче — але він живий! Нескінченність підніс до очей руки. Шкіра почервоніла, вкрилася пухирями, тканина сорочки почала чи то плавитися, чи обвуглюватися...

Ні, не може всього цього бути!!! Це не-мож-ли-во!!! І вiдбувається не з ним!!!

— Може, дорогоцiнний мій, і сталося це саме з вами, — байдуже зазначив пан Зельбелов, не припиняючись вкидати до казана коштовності. Раптом режисер з особливою гостротою відчув, що таємниця цієї вкрай дивної особи криється за двома непроникно-чорними скельцями-заслiнками, що прикривають вхiд до ворiт його душі. Ще у себе в студії вiн хотів...

— Окуляри!!! — нестямно крикнув Нескінченність. — Благаю, зніміть їх! Швидше!!!

Пан Зельбелов вкинув у густу рідину останнiй зливок золота, повільно випрямився. Ще повільніше підніс десницю до скроні, взявся за заувшник. Надзвичайно повільно стягнув непроникно-чорнi окуляри.

За ними нічого не було! Ні зіниць, ні райдужних оболонок, анi просто очних яблук, немов усліпих” грецьких статуй. З божевiльним переляком і огидою Нескінченність побачив через порожнi очницi, як всередині черепа пана Зельбелова палахкотить полум'я, по краях повік замість вій трiпочуть тоненькі блакитнi сірчані вогники, потрошку тлiють волосинкi густих смолистих брiв…

І перехопивши незвичайний вогненний погляд, якому не заважала більше жодна перешкода, Нескiнченнiсть вмить відчув, що якимось дивним чином і сам теж спалахнув, і запалав всередині. Шкіра на руках зморщилася, луснула, почорніла, з розривів бризнули іскри, зашипіло м'ясо.

Яка жахлива мука!

— Ну що, здається, тепер ви повною мiрою відчуваєте, наскільки добра була ідея з кремацією Гоголя? — почув режисер знущальне запитання роботодавця.

Останнє, що встиг вiн побачити, перш нiж від жару луснули i повитiкали очi, було потворне безвiке обличчя служника, який схилився над бурлячою в казані золотою рідиною і пильно дивився на людину, що згоряє живцем...

Пан Зельбелов знов надягнув окуляри, виловив з поверхні розплавленого золота невеличке чорне яєчко, що танцювало з-помiж палаючих алмазів, покрутив у пальцях, зважив на долоні, кинув на підлогу і наступив на нього. Яйце луснуло з глухим клацанням. Коли пан Зельбелов прибрав ногу, від яйця не залишилося й сліду.

— А цей дурень вирішив, що йому дали проковтнути японську апаратуру. Нi, це ж треба! Навіть ваятелi мистецтва тепер вірять в чудеса техніки, а не в чудеса без техніки. Що за дивні часи настали?..

Обернувшись до безвiкого служника, спитав:

— Ти все уважно відстежив?

Так, пане, — служник шанобливо вклонився.

— Молодець. Можеш відпочити годинку, потім зроби фільм. Подивлюся на дозвіллі, повеселюся, повтiшаюся ще раз з його дуростi.

— Слухаюся, пане Баал...

— Ну ти!!! — гримнув господар, замахнувшися на служника. — Не смій називати мене справжнім ім'ям!!

— Хіба не всі сторонні мертві? — спробував виправдатися служник.

— Яка різниця, — грізно заперечив пан Зельбелов. — Раптом при живих гостях пробовкнешся — уявляєш, що тодi станеться. Заборонено — i край! А нi — то язика вирву!!! В мене це швидко…

— Слухаюся, пане. Пробачте.

Безвiкий чоловiк ще раз вклонився і відступив. Виблискуючи непроникними скельцями окулярiв, пан Зельбелов повернувся, вийшов iз спальні, на ходу кинувши служникм, що стовбурчили біля дверей:

— Прибрати звідси все сміття, казан надраїти.

У коридорі ж уповільнив ходу, замислившись, зупинився... Ні, навiть на ніготь не шкодував вiн за занапащеним нездарою-режисером або за цими невдахами, коханцями-збоченцями. Просто в наповненій пекельним полум'ям голові зрів задум нового аукцiону душ, від якого пан Зельбелов (вiн же товариш Зебель, вiн же Везель-Бiлов, вiн же Бельзе i багато хто iнший) тільки й отримував істину насолоду.

Аби забезпечити спадкоємнiсть доль учасникiв поставленого ним життєвого спектакля, пан Зельбелов мав зробити плавний перехiд до нового акту. Все ретельно обмiркувавши, вiн плеснув у долоні i коротко наказав безвiкому служниковi, який вмить з'явився мов з-пiд землi:

— Завтра їдемо до міста. За спадкоємцем.

Безвiкий служник шанобливо вклонився.

Лот (не)останнiй

Психо…

…Похитуючись, тротуаром бреде високий, вже немолодий чоловiк, худорлявий, довговолосий, одягнений вельми дивно (як артист цирку, інакше не скажеш). Час від часу він запускає руку в середину великої спортивної сумки, що висить в нього на лівому плечі, дістає звідти жменю попелу і розмахнувшись, кидає його у повітря, голосно вигукуючи при цьому:

Ось! Ось, пане Зельбелов! Ось вам, чорт забирай! I ви забирайте! Подавіться вашими доларами! Не потрiбнi вони мені! І алмазів не треба! І золота! Подавіться!..

Пiсля кожного такого вигуку на щоках чоловiка спалахує гарячковий рум'янець, який негайно зникає, ледве він замовкє. Тоді стає помітним, наскiльки він блідий. Перехожі, що випадково зхрещувалися з ним поглядами, перелякано відсахувалися. Їм здавалося, що в очах чоловiка, в найглибших глибинах його зіниць палахкотить невгасиме всепоглинаюче полум'я.

— Тільки поверни її!!!

Раптом чоловiк гепнувся на коліна, впустивши сумку, ткнувся обличчям в долоні і заплакав, невиразно белькочучи:

— Поверни!.. Її!.. Їх!.. Тiльки не вбивай... Я їй пробачу… Навiть хлопцевi теж… їм обом… Тiльки не вбивай!..

— П'яний, чи що? — тихо звернулася до своєї супутницi жінка, яка проходила поруч. Супутниця гидливо поморщилася і переклавши в іншу руку повну авоську картоплі, прошепотiла:

Та не займай...

— П'яний?! Я п'яний?! — заволав чоловiк, миттю звившися на ноги. — Сама ти п'яна! Ти!.. Ти!.. Хто? Де?

Він почав озиратися на всi боки, шукаючи жінку, що образила його, хоча жiнка стояла тут же, просто перед ним, ледь жива вiд переляку.

Сліпий ти, чи що? Придурок, — роздратовано сказав громадянин, на якого вкрай збуджений чоловiк раптом наштовхнувся.

Сліпий? — той завмер, виструнчився і немов прислухаючись до чогось всередині, замислено проговорив:

— Мабуть, так... Нічого не бачу.

— Тож окуляри носити треба, — гидливо вiдсторонившися, кинув громадянин. Жінки перезирнулися та пішли геть, намагаючись крокувати якомога ширше i в той же час чомусь вставши навшпиньки, хоча з картоплею в авоськах це було нелегко. А чоловiк тим часом знов замислено повторив:

Так, окуляри треба носити... треба...

І знов заволав:

— Окуляри!!! Точно, на ньому були окуляри!!! Непроникно-чорнi!! Вірно!

Жінки з авоськами побiгли щодуху, аж картопля на асфальт посипалася (та вони чомусь не звертали на це уваги). Навколо збудженого чоловiка почав збиратися натовп гультяїв і просто допитливих. А він опустився на карачки, повзав по асфальту і ляпаючи долонями, все повторював:

— Сумка! Де моя сумка?! Там гроші, багато грошей. Я розплачуся, я все поверну. Я викуплю Лєру, та й сина теж викуплю. Не треба їх страчувати. Тільки де ж ця клята сумка?! Там же грошi! Де ж мої гроші?! Як я без них врятую Лєру?!

— Оце твоя сумка, чи що? — крізь натовп пропхався старшокласник.

— Мабуть, оця, — прогугнявив чоловiк, слiпо обмацуючи сумку.

— Але там немає грошей. Там самий лише попіл. Твоя?

— Попіл? — здивувався чоловiк, притискаючи сумку до грудей. — Не може бути! Там долари. Багато доларiв. I золото. I алмази. Золото не горить, хоча й тоне. А алмази горять, хоча й твердi. Але то не є важливо.

Чоловiк сiпнувся, запустив руку по лікоть в надра сумки, витягнув чергову жменю попелу і полегшено зітхнувши, блаженно посмiхнувся, розтер попiл по обличчю й мовив: — Ну от, а ти кажеш, що попіл...

— А що ж це? — здивувався старшокласник.

— Iдiот! Ясна рiч, це “бакси”! “Баксюки”. “Баксята”. “Зелень”. “Капуста”. Кожен папірець — по тисячі. З незнайомою президентською пикою, але то не є важливим. В нього... У пана Зельбелова цього, чи хто він там насправді є... Так от, в такого інакше просто бути не може, нiж “штуки” в пачках, а пачок — немiряно.

Чоловiк вкинув рештки попелу назад в сумку і тихо засміявшись, довірливим тоном повідомив:

— Тому що він — чорт! Самий натуральний! Справжній чорт!

Чималий вже натовп загудів, люди закивали, дехто почав крутити пальцем бiля скроні.

— Так-так, чорт, я знаю, — вiв далi чоловiк, — він напнув на палі мою колишню коханку Лєру i мого сина вiд неї. Уявляєте, вони теж стали коханцями, як i ми з Лєрою свого часу! А мене цей чорний дiдько зварив в казані із золотом.

Від натовпу відділилися троє і пiшли шукати телефона, щоб викликати “бригаду” iз психiатричної лiкарнi.

Ну от. Iз цим блазнем тепер все остаточно вирiшено, — вiдкинувшися на м'яке сидiння i закриваючи вiкно лiмузина, задоволено зазначив пан Зельбелов, коли в кiнцi вулицi завила сирена санiтарного автомобiля. — Тепер в цьому спектаклі всі крапки над “i” нарешті розставлені.

— Ти уважно дивився, нiчого не впустив? — спитав вiн безвiкого служника, який розташувався на передньому сидiннi.

Нiчого, пане, авжеж. Як можна інакше?

— Ну, звiдси й справдi все добре видно.

Крiзь невеличку шпаринку вiкна пан Зельбелов продовжував спостерiгати за тим, як санiтари намагаються упiймати збудженого чоловiка, а люди з натовпу тiкають в рiзнi боки. — Хоча як згадати “полювання” зекiв на його батька, на цього нiкчемного тюремного “пiвника”… Все ж у нинiшньої уявної кумедiї з наднатуральним кiно є свої переваги над реалiстичною кумедiєю в'язницi. Як ти вважаєш?

— Так, пане.

— Ще б пак! Дозволив би ти собi не погодитися…

— Нiзащо, пане.

— От i добре.

З вiкна шикарного лiмузина, припаркованого буквально за два кроки від місця, де розгорталося драматичне і водночас неймовірно безглуздее дійство, було видно, як худорлявого довговолосого чоловiка нарештi схопили, скрутили i кинули в санiтарну машину.

— Давай за ними, — кинув господар шоферовi. Лiмузин плавно відкотився від брівки, зайняв другий ряд і стрiлою понiсся між іншими машинами, немов гоночна яхта між крихітними тихохiдними човниками. Дзеркальнi шибки надiйно вiдгороджували людей, якi розташувалися в салонi, вiд вулицi. Тому нiхто не мiг бачити пана Зельбелова, на обличчі котрого вигравала самовдоволена посмішка.

Нарештi дiсталися психiатричної лiкарнi. Лiмузин проскочив слiдом за санiтарним автомобiлем у розчиненi ворота, перш нiж вони зачинилися. Чомусь сонний черговий, що сидiв у будцi при в'їздi, не звернув найменшої уваги на шикарне чорне авто, не запитав у водiя перепустку.

Але на територiї лiкарнi їхнi дороги розiйшлися. Якщо санiтарна машина помчала до приймальної, лiмузин беззвучно поплив до жiночого корпусу i там припаркувався. Пан Зельбелов вийшов один, без “живої кiнокамери” i повiльно попрямував до зеленого лужка, на якому гуляли хворi. Його увагу привернули двi жiнки. Одна з них, вже немолода, iз зморшкуватим, але якимось просвiтленим обличчям, захоплено торохкотiла, вдивляючись у безхмарне блакитне небо:

— А ти повiр у Того, Хто знiмає усi хвороби — i одразу одужаєш! Я ж повiрила — i одужала. Отже, ти теж можеш, як змогла я! Це просто — повiрити, тож повiр!

— Ну, що ти, що ти, — сумно всмiхнувшись, вiдказала друга жiнка, що сидiла просто на землi не зважаючи на чималеньке черевце, яке недвозначно вказувало на вагiтнiсть мiсяцiв семи, — якби ти була здоровою, то не потрапила б сюди.

Жiнка опустила додолу сiро-зеленi, колись схожi на зiрочки, а тепер стомленi заплаканi очi. I вся вона теж здавалася вкрай стомленою. Пан Зельбелов кивнув: так, вона мiцно сидить на гачку! Не зiрветься.

— А я не хвора, анiтрiшечки не хвора! — весело торохкотiла перша жiнка. — Просто всi оточуючi: рiднi, подруги, спiвробiтники, лiкарi, — вважають мене хворою! Вони вiрять в мою хворобу, а я — нi! Але то нiчого, то пусте! Я їм пробачаю. Вони ж бо не читали Святого Письма, а там ясно сказано: ми божевiльнi заради Христа. Тому божевiлля — це нормальний стан душi. Отже, я нормальна, i я їм пробачаю. Вони невиннi, вони просто не розумiють, що накоїли. До того ж, тут я стану в нагодi, проповiдавши тобi Слово Боже…

— Так! Але ж моя хвороба…

— Це не хвороба, це — благословення! — говiрлива трiщуха лагiдно посмiхнулася, глянувши на округлий живiт подруги.

“Вiн — мiй, я купив його!” — подумав пан Зельбелов.

— Це не благословення! — зойкнула вагiтна. — Ця дитина — вiд мого власного сина! Я колись переспала з кiнорежисером-початкiвцем, нагуляла вiд нього немовля. А тепер Женя вирiс i став моїм коханцем — i я завагiтнiла вiд нього теж! Сином — вiд власного сина! Що це за дитина?! Чий вiн син i чий онук?! О Боже, що ж менi робити?!

— Звичайно, це грiх, — сумно сказала перша жiнка, — та не журися: Бог, до якого ти зараз звертаєшся — Вiн всемилостивий, Вiн все пробачить.

“Ти не маєш жодного впливу на мою лялечку. Твої слова мертвi. Нездара ти, а не рибалка!” — пан Зельбелов самовдоволено всмiхнувся.

— Ви помиритеся i ще будете разом… — торохкотiла далi трiщуха.

— Нi, нi, не будемо! — вагiтна затiпалася, заридала. — Я на власнi очi бачила, як мiй колишнiй режисер зустрiвся з сином, як Женя зарубав Бориса величезною сокирою, а далi вдавився! Що в мене пiсля цього лишилося?! Оця дитина, онук Бориса, син мого сина i його ж брат. А тодi пан Забiлецький…

— Ой! Краще не згадуй його! — трiщуха засмутилася. — Казала ж я тобi, що нiякий вiн не Забiлецький. Це вiн так пiддурює, новi iмена вигадує, складаючи їх з лiтер справжнього свого iменi. А вiн — нечистий. Менi пастор колись казав, що був такий прадавнiй азiатський iдол: Баал Зебуб. А ми називаємо його Вельзевулом або просто Ваалом.

“Ти боїшся мене, дурна вiвця. Це добре. I в цьому твоя фатальна помилка”.

Пан Зельбелов цвiкнув крiзь зуби. Пора обiрвати їхнiй контакт. Якби трiщуха впевненiше спиралася на свого Бога, це було б i справдi небезпечно, а так… Ну, годi вже, годi!

— I саме з цих лiтер цей нечистий дух… що з тобою, Лєро?!

Та вагiтна вже не слухала слiв трiщухи. Повалившися на землю, вона почала вити, скреготати зубами, качатися по травi, вириваючи скарлюченими пальцями цiлi пучки. Трiщуха перелякалася, залеметувала, одразу розгубивши всю свою впевненiсть. Вiд жiночого корпусу до лужка вже бiгли дужi санiтарки.

“Нiчого, нiчого, тобi це не допоможе. Через жоднi сльози й iстерики ти не зiрвеш вагiтнiсть. Ти доносиш сина i ще народиш наступного блазня, який розважатиме мене надалi”.

Чорний чоловiк в непроникно-чорних окулярах з лагiдною поблажливою посмiшкою спостерiгав, як санiтари клопотали над вагiтною.

Дiйсно, чого хвилюватися? Все було гаразд:

Аукцiон душ триває!..

Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…