Чорнiша за чорнила нiч огортає все довкола, пронизливий вiтер рве з тонких ламких кiсток висохлу шкiру, безжальний дощ змиває останню надiю на смерть. Чому ж його нiяк не вб'ють?!

— Гансе! Гансе! Ну, чого ти там либешся, сучий сину?! Чого либешся, ге?! Ну, вбий мене, вбий, сволота!!! Щоб ти не дiждав, падлюча душа!!

Вiн намагається пiдвестися на ноги, та лише знесилено борсається у крижанiй багнюцi. А звiдусiль лунає регiт i ненависна нiмецька мова. З пiтьми вимальовуються безкiнечнi ряди шибениць, на них пiд поривами вiтру гойдаються i крутяться сiрi тiла. I ще — пасма смердючого чорного диму, який буває вiд горiлого м'яса.

Так, тут вбивають! О, яке то блаженство — вмерти! Вмерти, будь-що вмерти! Припинити iснування у будь-який спосiб, аби тiльки заспокоїтися! Чорне провалля забуття у небуттi — що може бути кращим для вкрай виснаженого тiла i затьмареного болем розуму?!

Вiн i сам пробував пiти з життя, та йому не дали. Адже за ним пильно наглядають…

— Вбий мене, Гансику! Вбий, Фрицику, Адольфику затрьоханий, драний, — вiд безсилля вiн навiть починає благати, та не втримавшися, волає: — Ну ж бо, вбий, стер-рво-о-о!!! Навiщо мене так мучити?!

Вiтер завиває, мов зграя голодних вовкiв, що переслiдує жертву. Регiт i ненависна нiмецька нарештi вщухають. З чорноти ночi випливає жахливе обличчя, чорнiше за пiтьму, i страшний шепiт незвично тихо шелестить у вухах:

— Гаразд, мiй любчику, згода. Зараз скiнчаться твої муки. Але ж у тебе є син. Либонь, стане видатним вченим…

— Навiщо ти згадав про сина? Що тобi до нього за дiло?

— Хочу, щоб вiн теж належав менi.

— Навiщо?

— Яке тобi дiло? Просто я так хочу: ти — мiй, i вiн — теж мiй…

— Ну, гаразд!

— Тож пам'ятай: ти — мiй, i вiн — теж мiй… ти — мiй, i вiн — теж мiй… ти — мiй, i вiн — теж мiй…

Самовдоволений смiх чорного нiмця знаменує перемогу ворога у цьому далеко нерiвному двобої.

— Добре, добре — твiй… вiн твiй… назавжди твiй!.. Обiцяю!

Його пошерхлi вiд спраги губи теж слухняно розтягуються у вимушену посмiшку, вiн перевертається горiлиць i намагається упiймати хоч трохи дощових краплин… якби вдалося — став би найщасливiшою людиною у свiтi! Ще б пак: зараз скiнчиться багатодобове наджорстоке катування, i вiн загине… Нарештi!

Та не зважаючи на суцiльну зливу, жодна крапелька не потрапляє на змарнiле обличчя. Громоподiбний смiх роздирає навколишню пiтьму, здається навiть, що трупи на шибеницях теж регочуть та ще й весело пiдтанцьовують тропака. А голос найвiдомiшого на весь концтабiр ката стає могутнiм до нестерпностi:

— Нi, нi, i ще раз — нi! Вiн — мiй, та ти теж — мiй! Вiдтепер ти нiколи не спробуєш води, бо в пеклi її немає! А зараз — остання репетицiя, що повiльно переходить у вiчнiсть! Хочеш дiзнатися, яка пiч крематорiя iзсередини?

I лунає зовсiм театральний вигук:

— Завiса!..

Вiн намагається перевернутися долiлиць, аби на прощання, пiд завiсу життя принаймнi занурити лице у холодну багнюку i бодай востаннє напитися (бодай з калюжi!) — та замiсть крижаної кашi його губи торкаються розпеченого жару. Чорна нiч з мiрним колиханням далеких сiрих удавленикiв раптово щезає, i звiдусiль лунають зойки, крики, стогiн, волання про допомогу. Звiдусiль вже б'ють язики полум'я. В них i помiж них карлючаться душi людей, спалених ранiше. Вони давно вже стали полум'ям i тепер накинулися на свого погубителя, викажчика, нiмецького пiдлабузника, щоб помститися йому, душогубовi.

I сам вiн — це вже теж суцiльний жмуток живого полум'я, що роздiлив долю загублених ним людей!

А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

— Па-а-ад-йо-о-о-ом!!! — лунає пiд низьким склепiнням камери. Петро боязко здригнувся, перебуваючи чи то пiд впливом жахливого сну, чи то очiкуючи якогось пiдлотного “сюрпризу” вiд спiвкамерникiв. Але добре вiдпрацьований iнстинкт сильнiший за будь-який переляк, отже, ноги-руки, працюючи автоматично, без найменшої участi розуму, взули й одягнули змарнiле тiло. Вiн має встигнути, обов'язково має встигнути, бо iнакше його битимуть!

Вiд самого лише голосу Пикатого Петро незграбно кинувся убiк i одразу налетiвши на парашу, впав на пiдлогу.

— Нiчо, Пєтушок, можеш не сiпаться: сьоднi в те' вихiдний. Мiжнародний жiночий день — це ж твiй законний празнiк! Радiй, падла.

Зачувши iдiотичний жартик, всi в'язнi як один зареготали. Хтозна, чи справдi їм сподобалися слова Пикатого, проте смiялися всi, щоб не наражатися на небезпеку з боку Мотнi або Бика i не мати зайвого клопоту на свою поголену зекiвську голову.

Петро сумно зiтхнув. Дехто має клопiт лише тiльки на голову, i це велике щастя. А от вiн має клопiт на iнше мiсце. Одразу вiдчутно заболiв зад. Ч-чорт!.. Петро вiдчув, що червонiє.

— Слухай, Пєтушок, ти шось дуже розшарiсвя, мов целка у постiлi. А мо', тебе перейменувать у Червоную Шапочку, ге?

Зеки знов зареготали. Проте в розмову втрутився Мотня:

— Ладна, Пикатий, облиш: у Пєтушка ж усамдєлє сьоднi празнiк. Не чiпай його, ну йо' на хрiн!

— На чий хрiн? На мiй чи на чийсь iнший? — з безневинним виглядом спитав Пикатий. Спiвкамерники мало не попадали вiд реготу, Петро здригнувся. Але Пикатий вже слухняно вiдбiг убiк, тож Петро пiдвiвся з пiдлоги та одягнувся. Потiм всi шикувалися, потiм була перевiрка, снiданок. Далi мала бути прогулянка. До останньої митi Петро хвилювався, чи то справдi його не займатимуть хоча б сьогоднi. Адже окрiм багатостраждального заду, пiсля снiданку в нього не на жарт розболiвся пеньок, що лишився вiд одного з корiнних зубiв i ранiше тiльки час вiд часу потроху скнiв. Тому Петро не знав, як перенесе чергову порцiю “розваг”, оскiльки не мiг обслуговувати спiвкамерникiв нi iззаду, анi зверху. А вiдмов вони не люблять. Ну просто не розумiють вони вiдмов! Їх не хвилює, хворий “пiвник” чи здоровий. В Мотнi вирок лаконiчний: скидай штанi та лягай долiлиць або ставай на колiна — i вперед! Працюй, хлопчику, вдовольняй хiть “старшого”, якому закортiло!

Та мабуть сьогоднi пахан i його гiсть справдi вирiшили влаштувати Петровi святковий вiдпочинок. Ото добре! От спасибi їм за це!

Петро здригнувся, заялозив плечима, скривився. Подумати тiльки! Щоб найталановитiший з усього їхнього випуску молодий спецiалiст, колись найперспективнiший фахiвець iз контактного зварювання дякував якимсь жалюгiдним злочинцям за те, що вони змилостивилися i принаймнi у Мiжнародний жiночий день вирiшили не гвалтувати нещасного хворого “пiвника”, в котрого все болить! Який сором! Який жах…

Величезнi чорнi окуляри товариша Зебеля як завжди непроникнi для погляду, тому здається, що Валентин Едуардович посмiхається самими лише блiдими бескровними губами, а в душi цiєї незбагнено-загадкової людини — така сама чорнота, як i в його окулярах.

А може, ця чорнота виїла, проковтнула його очi, i товариш Зебель просто слiпий?! Певна рiч, так! Оскiльки саме душевний слiпець може бути таким короткозорим. Казати те, що цей добродiй казав Петровi — це ж яке жалюгiдне блюзнiрство! Мовляв, не хвилюйтеся, вас використовуватимуть за призначенням. Ти диви! Перспективного талановитого спецiалiста кидають до в'язницi на поталу справжнiсiньким збоченцям, якi тiльки й вмiють, що безжально вiдбивати нутрощi або настромляти його на свої прутнi. I що то за чеснота така — бути зекiвською пiдстилкою, безсилою, безправною ганчiркою, об яку усi лише витирають ноги?!

Отакої! Та це не краще, нiж забивати будильником цвяхи або мити шибки кiшкою!

А все через цього ненависного Аркашу, хай йому грець!!!

Не в змозi стримати злiсть, Петро схопив себе за комiр сорочки, стиснув його у кулацi, рвонув i вiдчайдушно крикнув. I одразу почув презирливо-насмiшкувате запитання Пикатого:

— Шо, Пєтушок, в те' ще не вщухли “жiночi дiла”? То марш на парашу i продуйся!

— А мо', йому трохи помогти? — спитав Кривуля, iнший пiдручний Мотнi. Спiвкамерники вбивчо реготали хвилини зо двi, згадуючи, як позавчора Петро мучився жорстоким проносом. I це саме в той лиховiсний день, коли до їхньої камери пiдсадили Бика, старого Мотнiного друзяку! Ясна рiч, злодюгам було начхати на iснування у карному кодексi статтi за мужолозтво, i пахан одразу пообiцяв друговi непогану розвагу з “пiвником”. Бик полюбляв такi забави. Точнiше, певний їх рiзновид. Якби йому подобався мiнет, Петро б iще мiг сяк-так викрутитися. Проте Бик мав неабиякi види на його сiдницю. Та як пахановому тваришевi вдовольнити цю примху, коли “пiвник” от-от дрисне?!

Петровi мiж тим було зовсiм не до iдiотичних жартикiв. Нi тодi, коли вiн пручався у марних спробах вiдбитися вiд пiдручних пахана, нi коли йому чистили клiзмою кишки, анi потiм, коли огрядний могутнiй Бик навалився на нього i мало не розчавив, та ще й порвав йому зад. Тим паче не до веселощiв було Петровi наступного дня, коли iз нього лилася кров, як iз зарiзаного поросяти, але Бик знов зажадав розваг. Петро благав, щоб хтось iз “шiсток” принаймнi дiстав у їдальнi масла — тодi вiн зможе намаститися. Але у вiдповiдь зеки тiльки смiялися, i Бик знов безжально пiдiм'яв страдника та насадив на свого чималенького “дрючка”. Добре, хоч сьогоднi йому дали спокiй. Можна перепочити…

— То помагать чи шо?

Вiд могутнього штурхана вiн полетiв на пiдлогу i вдарився тiм'ям об нiжку нар. Вiд болю голова мало не луснула, проте, як не дивно, зламаний зуб скнiти перестав.

— Дякую…

I знов регiт, ненависний регiт бидлоподiбних iстот, що були колись людьми.

Перевiряючи стан зубiв, Петро потер неголене пiдборiддя, що поросло рiденькою м'якою щетиною. Дивна рiч: в усiх зекiв бороди росли як бороди, зате в нього — так, пару дюжин свiтлих волосинок. Мотня з цiєї прикрої обставини дуже втiшався, казав, що в “пiвника” так i має бути, бо вiн не є повноцiнним мужчиною, а швидше жiнкою без “жiночої дiрки”. З iншого ж боку навпаки добре, що щетина така м'яка та рiдка, оскiльки однiєю з улюблених зекiвських розваг було вискубування “пiвникової” бороди. Волосинка за волосинкою…

I хоч iз зубами тепер все стало гаразд, Петро зiщулився, тихенько застогнав. Кляте життя! Навiщо воно йому таке? Чом вiн досi не помер?! Як пiсля такого взагалi можна жити?! I цей сон…

Так, сон саме про це! То його вiщий сон, Петро знав це напевне, оскiльки видiння повторюється не одну нiч поспiль. I найцiкавiше полягає в тому, що сьогоднi вiн, здається, роздивився, хто ж командував всiма увi снi. У тому числi й ним. Тобто, героєм сну.

Нi, все ж ним…

Тим, хто був увi снi…

Ким вiн був увi снi…

Але краще най буде безкiнечний жахливий сон, вiчний кошмар, нiж отаке життя! I все з-за чого? З-за кого?! З-за нашого Аркашi! З-за цього паскудника!!! Кляте стерво той Аркаша! I Фiра треклята разом з ним!!!

Єдине, чим вiн зрiдка тiшив себе, була картина подвiйного згвалтування ненависних змовникiв, якi його згубили. Адже тепер Петро напевне знав, що саме зеки роблять з отакими iнтелiгентами, якi потрапляють до в'язницi. I розбурхуючи хворобливу фантазiю, немов застарiлу вавку, Петро уявляв приємну картину: звiрюги-в'язнi роздiлилися навпiл; одна половина зекiв скрутила i гвалтує ненависного Аркашу, iнша — не менш ненависну Фiру; а цi двоє плачуть — i водночас жалiють одне одного, цiлуються…

Плачуть — i цiлуються…

Плачуть — i цiлуються…

“Егей, друже мiй! А чи знаєте, що ви — справжнiсiнький збоченець? Не робити з вами того, чого ви настiльки палко бажаєте iншим — просто непростимий грiх”.

Товариш Зебель знов стоїть перед ним i нагло всмiхається одними губами. А очi, чорнi очi, невiддiлимi вiд окулярiв, так i жеруть Петра, жеруть хижо, жують живцем i смачно ковтають.

“Ви були збоченцем, дорогий мiй, збоченцем i лишилися. Згадати хоча б вашi туалетнi вправи й фантазiї, картинки, якi ви бачили в отворi унiтазу — i все стає зрозумiлим. Клiнiка, мiй любий, це справжнiсiнька клiнiка. Отже, годi й дивуватися, що з вами сталося те, що сталося”.

Вiдiйди, згинь, дух нечистий…

Який ще дух?! Вiн же атеїст, вiн не вiрить у рiзнi там потойбiчнi нiсенiтницi, у цi попiвськi витребеньки й старечi забобони…

“Овва! Не вiрите? А в те, що зграя напiвзвiрiв використовуватиме вас замiсть жiнки без вашої згоди — у це ви здатнi були повiрити якихось дев'ять рокiв тому?”

Дев'ять рокiв! Подумати тiльки! Невже вiн просидiв стiльки у пересильнiй в'язницi?! I скiльки ще триватиме це неподобство…

“Скiльки менi заманеться, дорогий мiй Петре Пилиповичу, скiльки менi заманеться”.

А точнiше?

“Тут я запитую, не забувайтеся!”

Ну, будт ласка!..

Як-то?! Та хiба стражданнями можна милуватися?!

“Хiба ж нi? Овва! А чи не милувалися ви власними негiдними фантазiями стосовно Аркадiя Венiамiновича, колишнього вашого товариша, та Есфiрi Якiвни, його законної дружини i колишної вашої пасiї? Хiба ж не було цього? Ну ж бо, вiдповiдайте!”

А-а-а… М-м-м… Е-е-е…

“От бачите, педерастику мiй миленький — милувалися! Вам навiть вiдповiсти менi нема чого. От i домилувалися, що аж збожеволiли”.

Хiба ж вiн збожеволiв?! Хiба ж…

“Безумовно! Ясна рiч! Авжеж! Чи ви ще не зрозумiли цього?”

I знов — нищiвна посмiшка тонких губ Зебеля.

Але ж це неможливо!

“Ну, чом одразу неможливо… Навпаки — цiлком природно. Тим паче, збожеволiли ви значно ранiше, нiж тут, у цiй тюрмi. Пригадайте, це сталося ще тодi, у судi”.

I як вам, товаришу Зебель, весело вiд цього?

“Безперечно, весело”.

Вас це тiшить? Ви вдоволенi тим, що зробили зi мною?

“Ще б пак, мiй любасику, ще б пак!”

А якщо ви помиляєтеся? Якщо я не збожеволiв?

“Виключено”.

Хiба?

“Це, Петре Пилиповичу, рiшуче виключається”.

I чому ж, цiкаво знати?

“Все дуже просто. Вашi фантазiї не мають жодного пiдгрунтя, отже, є породженням хворобливої уяви”.

Чому? Адже тепер я точно знаю, що саме роблять злочинцi iз видатними вченими i доброчинними гормадянами й громадянками, якi потрапляють їм до рук…

“Невже! Оце так новина”.

Достеменно!

“Цiкаво! А що ж з вами робили у камерi попереднього ув'язнення? Теж гвалтували?”

Так! Так!! Та-а-ак!!!

“Ось перша ознака вашого божевiлля, шановний мiй Петре Пилиповичу — причому, врахуйте, тiльки перша. Нiхто вас тодi ще не займав…”

Брехня, паскудна брехня!!!

“Не бешкетуйте, мiй миленький педерастику…”

— Брехня-а-а-а!!! — мов навiжений, заволав Петро вже вголос.

“Вгамуйтеся! Вам же краще буде. Хiба не пам'ятаєте, як Мотнiни пiдручнi вгамовують вашi безглуздi бунти?”

Та могутнiй кулак вже влучив у щелепу. Мов пiдхоплена буревiєм комашка, Петро пролетiв крiзь усю камеру i гепнувся об стiну.

— Шо, Пєтушок, у дупi засвербiло? “Дрючком” тобi там почесать, чи шо? — спитав Кривуля пiд загальний регiт та на додачу ще й непристойний жест зробив.

Вiд удару Петро ледь оговтався, жалiбно застогнав. Мов зацькований, спiдлоба оглянув камеру i всiх її ненависних до нестями мешканцiв. Але згадавши про власну немiч i безсилля, вкотре вiдчувши у тiлi бiль, а в душi — нестерпно пекучий сором, бiльше вже не насмiлився виявляти будь-якi почуття.

А було б непогано розкричатися, затупотiти ногами, почати битися головою об стiну, порозкидати речi, вщент розтрощити тут усе… Та цього йому не дозволять — смiшно сказати! — нинiшнi хазяї його злиденного буття. Таке могли дозволити собi лише пахан або його друзяка, але нiяк не жалюгiдний “пiвник”. Нема в нього права на це. Взагалi жодних прав тут вiн не має.

А так добре все починалося! Цей клятий, пiдступний товариш Зебель змусив його написати доноси на нiкчему Аркашу, не вартого найменшої уваги, i на зрадницю Фiру, яка залюбки скакнула до Аркашi у постiль, пiддуривши найперспективнiшого молодого спецiалiста… себто його, Петра. Обидва великi достойники, що Аркаша, що Фiра. Обоє рябоє.

Вiн усе пам'ятав, нiчого не забув, анiчогiсiнько!!! Вiн нi в чому невинен, це все клятий товариш Зебель! А вiн — тiльки жертва. Отже, не дивно, що нещасний, якому ламали кiстки i пiдсмажували боки, не встояв i “настукав” на цю парочку мерзотникiв. А пiзнiше виявилося — зробив зле собi…

Ба нi, спочатку все йшло добре. Спочатку Петро став справжнiм героєм. За його подвiйним доносом Аркашу заарештували, Фiру теж. Ясна рiч, Аркашину доповiдь зняли з порядку денного конференцiї. Коли ж завлаб вiдмовився натомiсть висувати доповiдь Петра, варто було лише натякнути Валентину Едуардовичу…

Овва! На таку милiсть долi Петро навiть не сподiвався! Але ж було!..

Так, було. Хоча Яшка Чмiльов перестав вiтатися з ним, хоча всi iншi спiвробiтники дивилися якось пiдозрiло-недовiрливо, почувався Петро добре. I через те довелося ще раз поступитися тортурам катiв з таємничого iнститутського пiдвалу i замарати руки також об Яшку. От вже пiсля четвертого арешту всi нарештi вгамувалися. Тепер нiхто вже не насмiлювався косо дивитися на Петра. Тiльки — прямо у вiчi! I тiльки лагiдно, довiрливо або iз захопленням.

Отак!

Проте тривала вся ця ейфорiя не бiльше десяти днiв. На початку березня сталося те, в що важко було повiрити: несподiвано помер товариш Йосип Вiсарионович Сталiн. Ця подiя переполовинила Петрове життя, закреслила геть усе, що було до того й лишила тiльки те, що сталося пiсля. Вiн сподiвався, що тепер, по смертi обожнюваного Вождя його недруги будуть знищенi з великою швидкiстю i нечуваною досi жорстокiстю. Можливо, вважав Петро, буде влаштовано показовий судовий процес — адже цiлком ймовiрно, що товариша Сталiна отруїли iншi члени таємної органiзацiї лiкарiв-вбивць.

Проте подiї розгорталися зовсiм не так, як розраховував молодий кандидат на посаду завлаба. Не встигли вiдзвучати траурнi марши, не вгамувалося ще всенародне горе, як Петра… заарештували! Вдерлися уночi до гуртожитку, до його вбогої кiмнатки i пов'язали, як снiп.

Впродовж тривалого часу Петро взагалi нiчого не мiг збагнути. Як?! Як це сталося, тим паче — iз ним?! Як взагалi могло статися — адже, вiн такий вiрний, вiдданий справi та науцi?! I взагалi, в нього ж є такий впливовий покровитель! Що ж тодi iз товаришем Зебелем? Куди подiвся сам Валентин Едуардович, врештi решт?! Петро навiть не уявляв, за яких обставин доведеться побачитися з ним.

А поки, перебуваючи у камерi попереднього ув'язнення, сподiвався, що невдовзi все минеться, все вирiшиться на його користь. I не дуже-то засмучувався з приводу сусiдства всяких покидькiв i злодюг. Втiм, були там i полiтичнi, яким “свiтила” п'ятдесят восьма стаття. Кримiнальнi злодiї анiскiльки їх не поважали, а тому не тiльки ставилися з презирством i огидою, але й нерiдко били. А тепер Петровi здавалося, що й гвалтували теж. Всiх по черзi, за жеребом. Згiдно з розкладом. Безперечно, так! Але Петра чомусь — найчастiше. Вiн так настраждався…

Полiтичнi не чинили опору, а просто пiдкорялися. Всi без винятку. Така їхня доля. Тiльки Петро один виявляв справжню мужнiсть, тому його ще й лупцювали. По печiнках-нирках. Били чимало, з хеканням… добре били… вони на тому розумiються… специ…

“О-о-о, та ви справжнiй мазохiст, голубе мiй Петре Пилиповичу. I переносите своє ставлення до подiй на iнших. А це є другим незаперечним свiдченням на користь мого припущення. Отже, ви — божевiльний. Чи ж i тепер заперечуватимете?.. Та невже!”

Петро рiшуче вiдмахнувся вiд настирливого товариша Зебеля, та Валентин Едуардович наполягав на своєму:

“Ну хiба всi цi злодiї такi вже дурнi? Хiба в карному кодексi не iснує статтi за гомосексуалiзм? Либонь їм кортить отримати додатковий термiн ув'язнення з-за такого покидька, як оце ви, мiй любасику?”

А-а-а, щоб ти не дiждав! Вiдчепися, реп'ях!

“Ви смакуєте власне страждання, культивуєте його — i се менi в вас до вподоби. Який ви, Петре Пилиповичу!..”

А ви який, Валентине Едуардовичу?!

“А я — справжнiй!”

Лайно ти справжнє — от в чiм рiч! От в чому рацiя!

“Нi, мiй миленький голубочку. Я не лайно. Я — особистiсть у собi. Поважна особа. Либонь, пам'ятаєте ще фiлософiю? Що в вас за оцiнка була з фiлософiї? Четвiрка? Ну, от!..”

Так, фiлософiя. Хто може вiдрiзнити моголя вiд гоголя, Гоголя — вiд Гегеля, Гегеля — вiд Бебеля, Бебеля — вiд Бабеля, Бабаля — вiд кабеля, кабеля — вiд кобеля, кобеля — од суки, той i є справжнiм фiлософом.

“Жартики, все жартики! Пустун ви одначе, Петре Пилиповичу! А як щодо ваших нинiшнiх товаришiв?..”

Петро аж скривився. Оцi вже точно не в змозi вiдрiзнити кобеля вiд суки, оскiльки прирiвняли його до жiнки i мають за жiнку…

Лайно!!!

“Так, лайно, любчику мiй дорогий. Лайно, зеками ображене i зневажене. I лайно се — ви. А я лише бавлюся з вас, як i вони. Особливо там, в судi… Пам'ятаєте?”

Петро застогнав, заскреготав зубами. За що знов-таки по зубах отримав, цього разу — вiд Сiрого. Та це не знищило згадки про суд. Такої болючої, просто пекельно-болючої згадки…

Адже найдивовижнiше i водночас — найжахливiше полягало в тому, що суддею на його процесi… був сам товариш Зебель!

Тобто, iм'я в суддi було якесь чудернацьке, що й не вимовити не тiльки з першого, але й з другого разу. Пафнутiй Порфирович — не Пафнутiй Порфирович… Аполiнарiй Методiйович — не Аполiнарiй Методiйович… Теофiль Гевтихiйович — не Теофiль Гевтихiйович… Кирило Теопемптович — не Кирило Теопемптович… Досi не пригадати! А от прiзвище Петро запам'ятав добре. Подвiйне єврейсько-росiйське прiзвище: Везель-Бiлов. Довiку не забути ту сволоту, яка нiзащо засудила його на п'ять рокiв i засадила до в'язницi.

“Овва, мiй любчику! Хiба так вже й нiзащо?..”

А за що ж тодi?!

“Самi знаєте, шановний Петре Пилиповичу, самi знаєте: за наклеп на товаришiв по роботi, що мав надтяжкi наслiдки”.

“Фу-у-у, Петре Пилиповичу, зупинiться, годi! Це вже несмiшно. I загалом, як вам не соромно навiть думати про таке?!”

Але що вдiєш — Петро не був у змозi зупинити потiк брудно-гарячкуватої фантазiї. Перед його очима стояла приємна змученому серцю картина: двi групи зекiв, а Аркаша i Фiра — у їхнiй найповнiшiй, неподiльнiй владi; пiд час знущань цi двоє як завжди плачуть i цiлуються, плачуть i цiлуються, плачуть i цiлуються…

“Петре Пилиповичу, схаменiться нарештi! Хiба незрозумiло, що для цього жiнку мають ув'язнити у чоловiчiй камерi?! Згоден, у вашiй в'язницi панує найповнiший розгардiяш. Але такого немає навiть тут. Ну, от, знов почалося! От божевiльний…”

Петро бiльше не звертав уваги на образ настирливого Зебеля, який мiцно засiв в його хворiй головi, оскiльки нарештi зрозумiв причину смертi Фiри. Так, вона просто… захлинулася! Не змогла проковтнути цю кляту рiдину — i нiкчемне життя зрадницi Батькiвщини обiрвалося в жахливих муках ядухи! А нiкчема Аркаша ридма ридав, стискав в обiймах тiло, що поступово холонуло, цiлував миле обличчя трупа…

А їх обох у сей час продовжують гвалтувати. Гвалтувати, гвалтувати, гвалтувати!!! I його, i Фiрин труп. Там, у тiй камерi обов'язково були некромани, от i скористалися нагодою.

“О-о-о, мiй любий збоченцю, мушу визнати: я явно недооцiнив вас! Що ж, сподiваюся, у вашого нащадка фантазiя буде ще розвиненiша. Ото я з ним пограюся, ото звеселюся… До речi, треба буде пiдказати йому вигаданий вами сюжет: вони тримаються за руки i дивляться одне одному у вiчi. Здається, тут є щось таке… знаєте…”

Стоп-стоп!!! У нащадка?! Як це — у нащадка?! В якого ще нащадка…

“Спокiйно, Петре Пилиповичу, спокiйно”.

Але ж у мене немає дiтей! Колись давно, у тому ще життi… себто, у його закресленiй частинi я дiйсно спав з декiлькома дiвчатами. Та жодна з них нiколи менi не казала, що завагiтнiла. Тодi якi ж дiти?!

“Не дiти, милий мiй педерастику, а дитина. Точнiше — син. Ваш син, на iснування якого ви навiть не сподiваєтеся”.

Так що, вiн вже є?

“Тобто як це — вже є? У якому розумiннi?”

Вiн є? Народився? В кого? Коли? Як його звуть?

“Ич, скiльки запитань одразу!”

Чи побачу я його колись…

“Стривайте, мiй любчику, стривайте. Спокiйнiше. Я ж не вiдповiв iще на ваше перше запитання”.

То як?..

Тобто?!

“Вiн є поки що в моїй уявi. Це — мiй проект, над яким я зараз активно i наполегливо працюю”.

Проект?! Що ви таке кажете, Валентине Едуардовичу?! Як це — планувати чужу дитину?

“Все можливе, мiй маленький блазнику, все можливе! Хiба ви ще не зрозумiли, що для мене не iснує неможливих речей?”

Так, товаришу Зебель, ви маєте рацiю: ви можете вчиняти найкарколомнiшi речi. Навiть iснувати водночас у двох особистостях.

“Та що там у двох! Дурницi це, Петре Пилиповичу, дитячi забави. Бути трьома, десятьма, сотнею осiб водночас — це теж дитячi забави. От примiром, бути галактикою, галактиками, свiтами — оце вже вправа, виконати яку в змозi справжня особистiсть! Але вiдпочивати треба навiть менi. I я теж можу стомлюватися”.

I?..

“Що — "i"?”

I що?

“Ну, от я й вiдпочиваю. Бавлюся. Зараз — з вами, а надалi бавитимуся з вашим хлопцем”.

Не розумiю.

“Це несуттєво. Але ж дуже весело”.

Ще б пак! Звичайно, весело. Варто лише згадати Петрове здивування, розгубленiсть, а по тому — величезну радiсть, коли з'ясувалося, що його справу розглядатиме саме товариш Зебель, який так несподiвано виявився суддею Везелем-Бiловим.

“Так-так, Петре Пилиповичу, я пам'ятаю, як ви зрадiли! Звiсно, пам'ятаю”.

I що ж, Валентине Едуардовичу, ви дуже втiшалися, коли я назвав вас справжнiм iм'ям, по батьковi та прiзвищем?

“Звiсно, я дуже тiшився, голубе мiй. А ви?”

А я вiрив!!! Уявiть собi — вiрив, що мене врятують! Що врятуєте — ви…

“То я дiйсно врятував вас”.

Цiкаво, яким чином?

“Овва! Хiба не здогадалися?”

Нi!

“Анiтрохи?”

Анiтрiшечки.

“Але ж прокурор вимагав найвищої мiри покарання! Хiба розстрiл i смерть кращi за життя?”

За таке життя… Мабуть, кращi.

“Не верзiть дурниць, мiй любий. Життя завжди краще од смертi, оскiльки це завжди — щось! Смерть — то є небуття. Нiщо. Анiгiляцiя спочатку — душi, згодом — тiла. Холодне порожнє тiло лежить у землi, i його гризуть гробаки…”

Так, гробаки. Повiльно жеруть, перетравлюють… знищують…

“…доки вiд холодної спорожнiлої оболоник не лишиться нiчого, що нагадувало би колишню людину…”

Вгвинчуються у протухле м'ясо, що вiдiйшло вже вiд кiсток… перетравлюють…

“Е-е-е… Ей! Ви знов за своє? Ну, Петре Пилиповичу, годi вже на сьогоднi. Спокiйно, спокiйно! Пригадайте: що занадто, те не здраво. Зважте: моє терпiння не безмежне”.

А я терплю, терплю, терплю…

“Знаеш, любий мiй педерастику, менi набридло твоє безсиле кувiкання”.

Тодi, як помру, вони встромлятимуться в мене, як от тепер…

Могутнiй гупанець привiв Петра до тями. Своєю скалiченою постiйним приниженням свiдомiстю вiн навiть вловив рештку фрази Мотнi:

— Сьоднi в нас буде краща розвага, чим настромлять тебе. Застiбни штанi, сука, доки хуч одна пугвиця є!

О, це ненависне гигикання! Коли вже скiнчаться зекiвськi тортури?

“Щось не так, мiй любчику? Вам же подобається терпiти знущання! Спiвкамерники розважаються, бавляться з вами, як кiт з напiвудавленою мишкою. я бавлюся, спостерiгаючи за цим. Отже, всiм весело: вам, зекам i особливо — менi!”

Петро розмазав по щоцi юшку, що витiкала з розбитого носа, i, нiяковiючи, поглянув на розстiбнутi штанi. Коли це вiн встиг їх зняти? Мабуть, як уявив гробакiв, що вгризаються, вгвинчуються в тiло.

— Нiчо, обiцяю: завтра я таки зрiжу в тебе отую пугвицю, шоб не мiшала. Не валнуйсь, Пєтушок, твою хорошеньку дупку нi з чим нєльзя зрiвнять. Воня не стоїть нi одної пуцьки. Та даже трьох, я серйозно! Ото розвеселiмося! — Сiрий мугикнув, iншi дружно заiржали. А Пикатий ще загугнявив глузливо:

— А я з столовки ма-а-аслиця принесу, нашему Пєтєнькє дупцю густенько намазюкаю. А шоб вона не заросла, прийдеться морквочки дiстати i нашому Пєтюнчику туди вставити.

Зеки мало не луснули вiд реготу.

— То шо, як ти нащот походить до завтра з морквою, га?

Бик згрiб Петра за комiр, пiдтягнув поближче до себе i спльовуючи у величезнi вiд переляку очi, просичав:

— А то диви, заросте целка — знов нада її рвать. А мiй “дрючок” дуже товстий, ба нi?

Петро слухняно кивнув.

— То походиш до завтра iз морквочкою?

Всi так i завмерли, очiкуючи вiдповiдi Петра. Вiн боязко озирався на всi боки, немовби шукав якоїсь, бодай найменшої пiдтримки. Коли ж зрозумiв, що марно сподiвається на це, спробував заспокоїтися i помiркувати тверезо. Справдi, якщо вiн вiдмовиться, Бик може розлютитися не на жарт. З iншого боку, вони вже поснiдали. Оскiльки ж поцупити моркву можна лише у їдальнi, зробити це негайно просто неможливо. А потiм Бик може просто забути про свою примху.

Отже, скорiш за все, це просто чергова “пiддьовка”, iдiотичний, але ж цiлком безпечний жартик.

Зваживши на це, Петро догодливо кивнув.

— Нi, ви тiко погляньте: вiн згоден на морквочку!

Бик пiдняв його у повiтря. Петро безсило сiпнувся, тканина комiра затрiщала, а Бик ревонув якнайпотужнiше i якнайбезжальнiше:

Сталевий кулак вибухнув розкритою п’ятернею, Петро лантухом впав в обiйми Сiрого i Кривулi, якi одразу ж приспустили його штанi, розвернули задом до Пикатого i зiгнули. Пикатий мiж тим видобув з-за пазухи товсту нечищену, але вимиту моркву. I де це вiн дiстав її?! Либонь, роздобув заздалегiдь! О-о-о-о, ч-чорт забирай!..

Петро iз запiзненням почав пручатися, проте вiд могутнього удару важким чоботом пiд дих ледь не знепритомнiв.

— Ти шо, Пєтушок, хiба вже не хоч морквочки? Е-е-е-е?..

Петро задихався, беззвучно вiдкриваючи рота.

— Ото дива! А шо ж такеє твоя згода? Ну?!

Удари ставали дедалi сильнiшими й вiдчутнiшими.

— Я згоден… Згоден, — нарештi прошепотiв Петро, ледве переборовши нестачу повiтря в легенях.

— А як згоден, то чо рипаєсся?

— Це шоб не вискочила, — пояснив Пикатий. Закiнчивши, бриденько посмiхнувся i мовив:

— Ну, Пєтя-Пєтушок, роздвигай задок, до те’ у гостi папочка прийшла i тебе одразу зає…ла!

Петро майже не чув радiсного ревiння спiвкамерникiв, тому що скерована безжальною рукою морква нагло увiпхнулася у тiло, i все його єство затопив шалений роздираючий бiль, що оглушив свiдомiсть.

— Жери, свиня, — Пикатий кинув на пiдлогу морковне лушпиння. Петро впав рачки i слухняно злизав його.

— Молодець, — похвалив Бик. — Як проходиш до завтра з морквочкою i не втєряєш її, те’ не будуть бити… хоча б завтра. А як нi, то диви, — i вiн показав, що їхнi “шiстки” зроблять в цьому разi з “пiвником”.

— А як йому на парашу схочеться? — подав голос котрийсь з пересiчних “мужикiв”.

— То його проблема, — холодно зауважив Бик i знов ревонув на Петра: — Тобi ясно, я кого питаю? Ясно, падла?!

Вiн гнiвно дивився на Петра. Поруч стояв Мотня i криво всмiхався.

— Ясно, — слухняно вiдповiв Петро.

— Ну, то молодець, пiонєр. А тепер надягай штанi. Зараз пiдемо прогуляймося.

— Повеселитися тре', — пiдхопив Мотня. Всi розiйшлися по мiсцях.

Петро повiльно пiдвiвся. Не те що розiгнутися — навiть поворухнутися i те було важко. Пiд куприк немов би розпечену головешку забили, а не сиру моркву. Краще би вже просто згвалтували, без оцих садистських витребеньок. Але ж чомусь не хочуть…

От чорт! З цiєю штукою ще до завтра ходити! А як вилiзе, ще гiрше стане, бо тодi Мотнiни пiдлабузники його битимуть до запаморочення. А далi пикою в парашу, кухоль води на потилицю, щоб прийшов до тями — i знов “мiситимуть тiсто”. Бiдолашний вiн, бiдолашний!

Втримавши жалiбний стогiн, Петро застiбнув штанi на єдиний гудзик, та раптом вiдчув, що в нього… стоїть! Саме цього ще не вистачало: коли зеки помiтять в “пiвника” ознаку “мужньостi”, точно iще щось вигадають. Тому Петро зiщулився, затуливши живiт руками, ледь-ледь доплентався до лiжка i намагаючись не сiсти на моркву, обережно завалився на бiк.

I тiльки уявити, що вся ця мука чрез примху товариша Зебеля…

“Через яку ще примху?! Ви, шановний Петре Пилиповичу, дивiться менi, не забувайтеся. Бо стане ще гiрше, значно гiрше, попереджаю. Тодi з радiстю згадаєте нинiшнi тортури як нiжнiсть коханої”.

Яку таку нiжнiсть коханої? Коханi нiжними не бувають, коханi — то кати у спiдницях.

“Дурницi, мiй любчику, дурницi. Ви самi — кат”.

Я?!

“Ви”.

Чому?

“Хiба не пам'ятаєте суд?”

Петро замружився i спробував пригадати судовий процес. Усi поводилися по-рiзному. Товариш Зебель, котрий найзагадковiшим чином перетворився на Везель-Бiлова, був чемним i розважливим. Найбiльше леметував i намагався образити пiдсудного Яшка Чмiльов. Знесилений, зовсiм посивiлий завлаб час вiд часу тихесенько плакав. А от Аркаша навiть не плакав, хоча страждав, напевно, не менше вiд iнших. Аркаша дивився просто перед собою спорожнiлими, застиглими очима. Коли ж їхнi погляди випадково схрещувалися, Петровi ставало моторошно. Бо був це холодний погляд бездушного манекена. Немов разом зi смертю Фiри згорiла, перетворившися на сивий попiл, Аркадiєва душа.

Так, Аркаша став бездушним, отже — безжальним! Саме вiн бiльше вiд iнших мрiяв про те, щоб Петро потрапив за грати. Саме вiн i винен в усьому, що сталося!

“Нi, Петре Пилиповичу, я перепрошую, але цього разу — категоричне нi!”

Чому?..

“Оскiльки не Аркадiй Венiамiнович винний у смертi Есфiрi Якiвни, своєї власної дружини, а саме ви. Тож посудiть, Петре Пилиповичу, хiба можна було не покарати вас? Це — розплата за неповоротно загублене життя, от i все”.

Але ж…

“За все у цьому недосконалому свiтi треба платити. Чи ви не погоджуєтеся, шановний?”

Петро розгублено мовчав. Так? Нi?

Так… Нi…

Аркаша ж дивився на нього у судi так… так!..

Невже вiн заслуговує на таку лиху долю?!

Не може бути! Це несправедливо! Покарання несправедливе! За що його засуджувати — за смерть Фiри?! Та хай їй грець, цiй Фiрi! Теж менi — цаца!

“Так, Петре Пилиповичу, так!”

Що “так”?

“Ви повний досконалий егоiст, от що! Тому у будь-якiй ситуацiї дбатимете тiльки про себе, про власну вигоду. I не скарати вас за це — теж непростимий грiх”.

То ви що, все ж таки суддя?

“А ви не знали?”

Ну, дiйсно так, суддя. Спокусник товариш Зебель — i водночас безжальний суддя Везель-Бiлов. Тьху!!!

“I ще багато, багато, багато хто, повiрте менi, товаришу Мазюро!”

Вiрю, немов самому собi.

“Слушна думка! I вiрний вибiр”.

Ви вважаєте мiй вибiр вiрним?

“Авжеж, мiй любий педерастику, авжеж”.

I навiть тут, у тюрмi?..

Бо в цiй пересильнiй тюрмi, ще не в далекому i недосяжному тепер таборi, а тут, у тюрмi сталася пересiчна i надприродна водночас, зовсiм вже незбагненна подiя:

Здавалося, цей добродiй в непроникно-чорних окулярах просто всюдисущий. I скрiзь вiн був великим пурицом, розмовляв тихим голосом, вiд звуку якого оточуючi чомусь тремтiли, скрiзь вiддавав розпорядження, наказував, вирiшував… Скрiзь Петро натикався на Зебеля — i незмiнно страждав вiд їхнiх зiткнень.

— Ви лояльний до влади громадянин, чи не так? Ну, зрозумiло, Петре Пилиповичу, зрозумiло! Якби ви не були лояльним, то не намагалися б виявити свою лояльнiсть у такий дивний спосiб, як написання доносiв на колишнього товариша i колишню кохану дiвчину. Тому я пропоную вам продовжувати самовдосконалення на обранiй царинi…

Коротше, поправляючи незмiннi чорнi окуляри на перенiссi, “кум” Бельзе запропонував Петровi “стучати” на спiвкамерникiв. Iнакше кажучи, негайно доповiдати про всiлякi негаразди iз зекiвського життя: хто, кому, що й коли саме зробив. Хто був ватажком i хто допомагав ватажковi. Хто й що замислив. Таким от чином.

Петро погодився. Тим паче, за дружню спiвпрацю “кум” Бельзе пообiцяв деякi послаблення та полегшення. Також вiн натякнув, що може передати “по власних каналах” iнформацiю про Петра начальству того виправно-трудового табора, куди мав потрапити засуджений. Якщо ж Петро продовжуватиме спiвпрацю з лагерним начальством, йому забезпечений перегляд судової справи iз значним скороченням (аж до повного скасування) вироку. Отже, не погодитися було просто грiх!

Але далi сталася просто жахлива рiч, у якiй, до того ж, Петро був частково винен сам. Не повнiстю, а так, вiдсоткiв на п'ятдесят. Дiйсно, хiба ж вiн винен, що iншi зеки дуже швидко розсекретили його?! Так, в цьому вiн абсолютно невинен! Це просто невезiння, звичайнiсiньке i досить традицiйне його невезiння. Таким вже невезучим Петро народився, що вдiєш!..

Ну, а зеки пiсля викриття дуже розлютилися на “стукача”, зробили йому особливе “суче” татуювання на пицi i, вочевидь, замишляли вбивство. Як на грiх, “латиський стрiлець” Бельзе поїхав кудись у вiдрядження — особисто вибрати “зону” для Петра, як вiн сказав на прощання ошалiлому вiд переляку “стукачевi”.

— Нiчого, нiчого, мiй любий Петре Пилиповичу, я ненадовго, тiльки на тиждень — i назад. Потерпiть, будь ласка, все буде гаразд.

Сказавши так, на прощання мiцно потиснув руку, сяйнув круглими скельцями окулярiв — i все! Поїхав. А коли ж “все буде гаразд”? Коли рак на горi свисне чи коли розлюченi зеки вб'ють Петра?! Не сказав про те “кум”, випустив з уваги. А шкода, справдi, шкода, бо бiда так i ширяла у повiтрi над бiдолашною головою “стукача”.

Врятував його тюремний лiкар. Сказати правду, вiн кинув оком на несправедливо засудженого правдолюбця одразу ж по тому, як Петро потрапив до цiєї пересильної тюрмi. Оглядаючи нових прибульцiв у день приїзду, лiкар придiлив Петровi особливу увагу. Крутив i вертiв у лазаретi i так, i сяк, придивлявся, немов прискiпливий колекцiонер до цiкавої древньої статуетки. Особливо ж уважно вивчав щось у задньому проходi, надягнувши гумовi рукавички i примусивши Петра нахилитися, довго длубався там двома пальцями. Потiм замислено цокотiв язиком, казав, що пiдозрює хворобу на грибок чи щось таке. Але все минулося, аналiзи довели, що Петро цiлком здоровий.

Так от, пiсля того, як над головою “стукача” почали густiшати грозовi хмари, лiкар несподiвано викликав Петра до тюремної медчастини, щоб оглянути побої, завданi зеками. Синцi i подряпини вiн намастив чимось пахучим, вправив звихнену руку, сказав, що зламаних кiсток немає, а все iнше швидко загоїться. I несподiвано запропонував “палке i нiжне кохання” — лiкар так i висловився, достеменно. Молодик перелякався, знiяковiв. I весь тремтiв, коли пiдступний лiкар притис його до стiни, обiйняв, мiцно вхопив обома руками за сiдницi та почав нашiптувати:

— Ну, чого ти злякався, голубе мiй? Чого, я питаю? Що в цьому такого жахливого або неможливого? Навпаки, все можливе! Ти тiльки зваж: тi, на кого ти “настукав”, вб'ють тебе. Сьогоднi або завтра, або ж на етапi — яка рiзния! А я захищу тебе. Обiцяю, що захищу твою голову в обмiн на твiй м'який привабливий задочок. Покладу тебе в окрему палату. Чисте лiжко, харчi, абсолютний спокiй — що тобi iще треба, голубе мiй сизий?! Тiльки роздiли шпитальне лiжко зi мною! Тiльки не бiйся! Покохай мене, хлопчику мiй маленький, целочка моя… ти ж iще незаймана дiвчинка, чи не так? Тебе нiколи ще у дупцю не “дрючили”? Ну, бачиш!

А коли Петро почав несмiло пручатися, палко притиснувся щокою до його щоки i нiжно зашепотiв у самiсiньке вухо:

— Згадай, мiй маленький, що кажуть твої сусiди по камерi: один раз — не педераст. Чи не так?..

Що було робити Петровi?

А що вiн мiг зробити, до речi!!! Чи був у нього насправдi вибiр? Жодного. Там, зовсiм поруч притаїлися осатанiлi зеки, готовi розшматувати його i притрусивши сiллю i перцем, з'їсти шматки з кiстками, шкiрою та волоссям. Там не було “латиського стрiльця” товариша Бельзе, який пiд час вiдрядження не мiг захистити свого пiдопiчного. Натомiсть тут… Так, доведеться пожертвувати власним задом для задовiльнення протиприродної примхи лiкаря. Та пропонованi натомiсть речi: свiжа постiль, їжа, спокiй i захист вiд смертельної небезпеки — повною мiрою перекриють гiрку прикрiсть жертви.

Дiйсно, один раз — ще не педераст. I хто засудить Петра, якщо пiд тиском нездоланих обставин вiн здасться на милiсть сильнiшому?..

Вирiшивши отак, Петро боязко, невмiло чмокнув лiкаря у гладко поголену щоку, вiдсторонився, червонiючи, розстiбнув гудзики штанiв (тодi ще їх було декiлька), скинув їх i вiдводячи погляд кудись убiк, лiг долiлиць на холодну клейончату кушетку, мiцно замружив очi i почав чекати, що ж буде далi. Та все пройшло значно краще, нiж можна було очiкувати. Трохи посмiявшися з його сповненого нерiшучостi етузiазму, лiкар повiвся з юнаком дуже обережно й лагiдно: густо намастив iззаду слизьким вазелiном, проникав зовсiм повiльно, не дуже глибоко, голубив, пестив. Коли ж закiнчив, то вiдверто зрадiв. Аби належним чином вiдсвяткувати втрачену хлопцем незайманiсть, налив Петровi невеличку скляночку медичного спирту, дав закусити скибою справжнього бiлого хлiба з тушкованою яловичиною, вiдвiв у палату, поклав у чисте лiжко, на прощання поцiлував у губи. I бiльше того дня не турбував.

Якщо казати чесно, Петровi це навiть сподобалося. Так, вiн розумiв, що подiбнi стосунки мiж двома чоловiками — рiч дуже бридка i протиприродна. Вiд огиди й ненавистi до себе в юнака паморочилося в головi. До того ж потривожений зад трохи болiв. З iншого ж боку вiн принаймнi на мить вiдчув щось таке… таке приємне лоскотання… i так млосно було пiсля того…

Отже, “iнтим” тривав i надалi. Петро досить швидко пристосувався, почав всiляко догоджати лiкаревi. I вже майже не соромився, коли цiлувався з чоловiком в губи. Бiльш того — вiн почав робити це з власної iнiцiативи i дуже навiть палко.

Бельзе пильно подивився на нього, здвинувши брови над непроникно-чорними скельцями окулярiв, невиразно пробуркотiв:

— Ну, побачимо, побачимо ще… — i вийшов геть.

Але Петро не надто сумував з цього приводу. Справдi, “кум” поставився до своїх обов'язкiв стосовно пiдшефного “стукача” дуже таки безвiдповiдально. Навiщо вiн кидав його напризволяще, навiщо залишив один на один iз розлюченими зеками?!

“А навiщо ви, любий мiй Петре Пилиповичу, повелися настiльки необережно, що одразу ж дозволили викрити себе? То є ваша провина, а не моя. Отже, за все вiдповiдаєте ви, i нiхто iнший!”

Чом це я мушу вiдповiдати за все?! Це несправедливо!

“А чи свiт взагалi справедливий?”

Нi!

“То якi до мене претензiї?”

Але ж мусить хоча би хтось…

“Я нiчого нiкому не мушу робити. Тим паче — заради якихось зрадникiв”.

Заради зрадникiв?! Це я — зрадник?!

“Саме так, Петре Пилиповичу, саме так”.

Але чому?!

“А хто примушував вас скакати у лiжко до цього бридкого типа, недостойного представника породи ескулапiв?”

Вiн мене примусив! Вiн мене повiльно розбещував — i таки розбестив!

“Овва! То ви й цього разу стали жертвою прикрих обставин?”

Саме так!

“Та хоч перед собою не брешiть, Петре Пилиповичу! Нiхто вас не розбещував — це такi вашi природнi здiбностi”.

Та як ви смiєте!..

“Смiю. Бо iз самого початку сказав: вас завжди використовуватимуть за призначенням”.

То моє призначення…

“Так”.

Що-о-о-о?! Я не зекiвська ганчiрка, я талановитий вчений, перспективний молодий працiвник!

“Якби так, ви б чинили опiр. А ви не спротивлялися, ви iз задоволенням пiшли назустрiч обставинам, мiй бiдолашний мазохiст”.

Так… але не зовсiм. Я не мав жодного задоволення.

“Хiба ж?! Мали, Петре Пилиповичу, ще й неабияке. Ви ж так полюбляєте страждати вiд болю! Тим паче, насправдi нiхто вас не примушував злягатися з лiкарем”.

Брехня! А обставини?

“Не буває таких обставин, якими можна виправдати недостойнi вчинки”.

Мене би вбили у камерi. Закатували. Жорстоко i безжально.

“То померли б з рештками честi, якi ще лишалися в вас. Саме так лiчить помирати чоловiковi. А тепер помиратимете збезчещеним. Вiдчуваєте рiзницю, любий мiй педерастику?..”

Та я!..

Але Петро не збунтувався проти нав'язливих думок, лише непомiтно помацав моркву — чи часом не вислизнула? Бо тодi його битимуть! Можливо, зовсiм заб'ють.

“А ви все ще хочете жити? Навiть таким нiкчемним життям?”

Хочу! Це ж бо — життя!

Або не хочу — воно справдi нiкчемне…

Коротше, не знаю.

“Ну от, навiть стосовно такої елементарщини ви не в змозi визначитися”.

Нiчого не знаю!

Петро вiдчув, що не може бiльш терпiти товстелезного стороннього предмета iззаду. Хай би краще Бик просто вкотре згвалтував його, тiльки б без цих iдiотичних мордувань.

Або не краще… Все-таки до моркви можна якось пристосуватися, звикнути…

“От бачите, ви завше i до всього пристососовуєтеся. У вас i справдi гумова совiсть. Совiсть-презерватив, що роздувається i вмiщує будь-яку бридоту”.

Совiсть, замовкни.

“Нi. Нiколи. До того ж, нi лiкар тодi, анi зеки тепер не користувалися презервативами, чи не так? Отже, саме ваше тiло вмiщує всю бридоту, яку вони крапля по краплi впирскували в вас”.

Замовкни! Я не можу бiльше терпiти!

“Щодня. По кiлька разiв на день”.

“Бiдолашний мiй педерастик! Вам подобається потерпати вiд рiзних прикрих обставин, якi ви самотужки створюєте для себе, от i все! Ну, зiзнайтеся в цьому, мiй хороший, зiзнайтеся! Вiдшукайте в душi принаймнi крапельку мужностi… або де ця ваша мужнiсть подiлася, там i шукайте. У п'ятах може або… кгм-м-м… в iншому мiсцi. Що, хiба й там нема?”

Мимоволi Петро схопився за голову, збавив ходу…

— А ну, вперед, стерво! Шо ти там повзеш, як воша по мокрому?

Вiд конвоїрового штурхана Петро полетiв шкереберть. Зеки засмiялися.

— Ну шо, Пєтушок, морквочку не втєряв? — пролунало насмiшкувате запитання Сiрого.

Петро нiчого не вiдповiв (не мав права рота розтуляти), пiдвiвся, обтрусив колiнки, перевiрив моркву — чи справдi на мiсцi? Мовчки зайняв своє мiсце поряд з iншими.

Вони йшли на прогулянку. I на горе Петровi, проходили саме повз медчастину, де все нагадувало недовгий промiжок спокiйного, безтурботного i вiдносно щасливого iснування. Там промайнули п'ятнадцять мiсяцiв, що назавжди скiнчилися i не повернуться вже нiколи…

Все скiнчилося одного похмурого зимового дня, коли лiкар увiйшов до палати i сказав, дивлячися просто Петровi в очi:

— Так, роздовбанцю, виметайся звiдси.

Петро нiчого не зрозумiв. I страшенно злякався: як це “виметайся”?! Там же вороги, на яких вiн “настукав” товаришу Бельзе, вони ж його живцем зжеруть i не похлинуться!

— Та в чiм рiч, кiнець кiнцем?! — заволав вiдчайдушно, коли лiкар схопив його за комiр i потягнув до дверей.

— Мене переводять на iншу посаду. До iншої в'язницi, — доволi сухо i стримано вiдповiв лiкар.

— А я?! А як же бути менi?!

— А ти вертайся до iнших i крути своїм роздовбаним задом перед ними.

— А хто мене спаскудив?!

— С-с-сволота! — вперше за цей час лiкар вдарив Петра по-справжньому жорстоко — пикою об стiнку. — Хiба ж я не вiдплатив тобi за твої зас…нi послуги, нiкчемо?! Хто годував тебе i утримував у чистотi-спокої, га?!

Вiд удару з носа потекла юшка, перед очима попливли хвилi червоного туману. Та не зважаючи на це, Петро вiдчайдушно пручався, опирався i благав:

— Не кидайте мене! Вiзьмiть iз собою! Я все зроблю, все що завгодно — тiльки не кидайте! Не хочу! А-а-а-а-а!!!

— Та хто тебе питатиме, роздовбанцю?! — лiкар нарештi викрутив Петровi руку i повiв довгим коридором. Потiм здав конвоїрам, якi вiдвели Петра назад, до камери. Так вони й розлучилися. Назавжди.

— Та то ж дохторова пiдстилка! — отут i розпочалося справжнiсiньке пекло. Петровi одразу надали чин “пiвника”, на додачу до старого зробили нове татуювання, вночi побили, потiм навалилися на нього всiєю камерою, потiм знов побили.

— Тiко спробуй бовкнуть хоч би слово “кумовi” — тобi не жити! — пообiцяли наостаннє.

Та наражаючись на небезпеку, Петро все одно прорвався до “латиського стрiльця” i про все йому розповiв. Про все, що сталося з часу вiдрядження товариша Бельзе. А заодно поцiкавився, чому його досi утримують у пересильнiй тюрмi, а не вiдправили на зону.

— I тепер… — Петро вкрився рясним холодним потом.

— I тепер, громадянине Мазюро, ви довiку перебуватимете тут, у цiй пересильнiй в'язницi. Подобається вам це чи нi.

“Латиський стрiлець” криво всмiхнувся, i бiдолашний Петро згадав фразу, неквапом кинуту колись давно: “Ну, побачимо, побачимо ще…” Так от що мав тодi на увазi товариш Бельзе!

— Як це довiку? Стривайте! — заметушився Петро.

— А отак, — “кум” розвiв руками. — Як немає справи, нiхто не знає нi призначеного вам термiну покарання, анi куди вас мали вiдправити.

— А якщо спробувати вiдшукати мою справу…

— Повiрте, громадянине Мазюро, лiкар спрацював на совiсть.

— Але якщо особисто ви…

— Це було зроблено за моєї вiдсутностi. Що ж я можу вдiяти тепер, через п'ятнадцять мiсяцiв?

— Ви все можете!

— З чого це ви вирiшили? — “латиський стрiлець” презирливо скривив нижню губу, тонку й блiду, немов солiтер.

— Тому що можете! Я знаю, насправдi ви зовсiм не товариш Бельзе…

— Дiйсно, для вас товариш — тамбовський сiроманець. А я для вас громадянин Бельзе, — поправив Петра “кум”.

— Насправдi ви — Валентин Едуардович Зебель i суддя Везель-Бiлов, от ви хто!

— Та як ви смiєте?! — обурився “латиський стрiлець”. Губи його одразу стягнулися у пряму сизу лiнiю.

— Та нi, нi, я переплутав, даруйте, — Петро одразу знiяковiв, весь зiщулився.

— Отож, — Бельзе суворо кивнув. — Тодi чом ви натякаєте на мою всесильнiсть? На якiй пiдставi?

— Та я так… чи не можна спробувати?

— Нi.

— А-а-а… а чи не можна мене в такому разi просто вiдпустити? — несподiвано пожвавiшав Петро.

— Теж нi.

— Але чому?! Ви ж самi сказали: немає особової справи…

— Але ви є тут, у в'язницi, без документiв, — суворо i недвозначно нагадав “кум”, — на якiй же пiдставi вiдпускати вас?

— На пiдставi вiдсутностi справи i повної невизначеностi…

— На пiдставi невизначеностi вас якраз i триматимуть у пересильнiй в'язницi вiчно. Досхочу.

— А нашi стосунки? Наша спiвпраця! — спробував нагадати Петро.

— Ви самi перервали плiдне спiвробiтництво, самi стали коханцем лiкаря. Я вас до нього у лiжко не клав, свiчку вам не тримав. Менi непотрiбнi рiзнi там розбещенi покидьки, якi не вмiють маскуватися i робити доручену справу з максимальною виваженiстю й обережнiстю.

I побачивши, що Петро збирається щось заперечити, “латиський стрiлець” махнув рукою, немов прогнав осоружну муху, i наказав:

— Ну, все, все, йдiть i не заважайте працювати.

I Петро повернувся до камери нi з чим. Зеки таки довiдалися про його вiзит до “кума”. Але оскiльки таємниця розкрилася лише через день, а за цей час нiкого нi за що не покарали, вони не вбили Петра, як погрожували, а просто вiддубастили до непритомностi. I продовжували щоночi гвалтувати. Себто, “використовували за призначенням”, як висловлювався “кум” Бельзе.

Минали днi. Спливали мiсяцi. Проповзали роки. Як i було обiцяно, Петро продовжував сидiти у тiй самiй камерi пересильної тюрми, що й на початку свого перебування тут. Мешканцi камери постiйно змiнювалися, затримуючись на певний час i вирушаючи далi на пiвнiч i на схiд, в рiзнi зони. Незмiнним лишалося одне: вiдверта ненависть до “пiвника”, тортури вдень i вночi. I чомусь завжди тут опинялися збоченцi, якi полюбляли гвалтувати чоловiкiв. Чи то “кум” Бельзе так витончено мстився колишньому “стукачевi”, навмисно пiдбираючи вiдповiдний контингент? Тьху!

Спочатку Петро зненавидив життя, навiть декiлька разiв хотiв вдатися до самогубства, та кожного разу чомусь зупинявся. А потiм просто збайдужiв до всього, отупiв i огруб. Тепер його нiщо не хвилювало. Якщо ж вiн i оживав, принаймнi жвавiшав на певний час пiд впливом внутрiшнiх голосiв, то дуже швидко вгамовувався, мирився з постiйним приниженням. I продовжував слухняно терпiти будь-що.

Коротше, зеки його остаточно зламали.

Але чом його не займали сьогоднi? Що там ще вигадали Мотня напару з Биком? Що їм таке Мiжнародний жiночий день? Чому нiхто до них не звертав уваги на це радянське свято? Забили “пiвниковi” зад кляпом, немов середньовiчний лицар, що замикав дружину у “пояс вiрностi”, вирушаючи у похiд — i чогось чекають.

А от чого саме, цiкаво б знати?..

Оглянувши зiгрiте весняним сонечком подвiр'я тюрми, в кутку якого весело цвiрiнькав одинокий горобчик, Петро здивувався. Рiч у тiм, що у цiй пересильнiй тюрмi було загалом-то два величезних вiддiлення: чоловiче i жiноче. Ретельно розгороджений навпiл колючим дротом, що постiйно перебував пiд високою напругою, майданчик для прогулянок тим не менш мав єдину лазiвку, через яку можна було потрапити з однiєї частини в iншу. Це була невеличка хвiртка в самiсiнькому куточку двору, щоправда, теж з колючого дроту, та ще й на додачу огороджена iззовнi з'ємними щитами. Проте сьогоднi щити були прибранi, хоча хвiртка залишалася зачиненою. Зараз тут щось таки вiдбуватиметься, оскiльки з обох бокiв майданчика: i з чоловiчого, i з жiночого, з'юрмилися в'язнi, якi немов чекали на якусь справдi святкову подiю. Чоловiки i жiнки. Чи так подiяло на них ласкаве тепло весняного сонечка, вiд якого навiть почорнiлий вiд пилюки снiг трохи пiдтанув? Або саме лише усвiдомлення, що сьогоднi свято? Ну що б, здавалося…

I тут Петро нарештi все зрозумiв! Завдяки прибраним щитам до обтягнутої колючим дротом хвiртки можна наблизитися упритул. Як з одного боку, так i з iншого.

Ого-о-о… Жiнкам це пiде на користь: якщо вдасться завагiтнiти, вони отримають певнi попуски, пом’якшання режиму. Якщо ж злочин не дуже серйозний — можливо, їх вiдпустять на волю достроково. Чоловiкам теж добре: можна непогано розважитися з жiнками, не те що з остогидлим “пiвником”. От чому його сьогоднi не займають! Зрозумiло, тепер усе зрозумiло.

Цiкаво тiльки, яким чином зеки задобрили тюремне начальство, що воно дозволило принаймнi сьогоднi зiйтися їм? Оглянувши високi вежi, Петро побачив, що вартовi iз зацiкавленiстю, проте без найменшої стурбованостi состерiгають за обома групами людей, за чоловiками i жiнками. Чекають на видовище. Так i має бути: охорона про все знає, проте нiкого не розганяє. Ну, так що, починається?..

Немов би пiдкоряючися Петровiй думцi, вiд жiночої юрби вiддiлилася довготелеса чорнява дiвчина, пiдiйшла упритул до хвiртки, розвернулася спиною до колючого дроту, широко роздвинула ноги, задерла спiдницю i впершися руками в колiна, завмерла. Пiд спiдницею в неї нiчого не було, i Петро добре бачив, як колючки врiзаються у шкiру її сiдниць та стегон. Отже, електрику точно вимкнули.

Тут вiд чоловiчого натовпу вiддiлився кремезний зек, на ходу розстiбуючи штанi, повiльно наблизився до хвiртки. Просунувши руки крiзь дрiт, схопив чорнявку за стегна i!..

I пiшло-поїхало: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… Дiвчина раз-по-раз скрикувала — мабуть, колючки дроту впивалися у тiло. Зек гарчав як злий собака, його м’язистi ноги i сiдницi то напружувалися, то м’якшали. Iншi зашумiли, загомонiли. Пролунали бадьорi вигуки, маснi поради: мовляв, вставляй глибше, давай-давай, не жалiй курву… Нарештi зек зробив декiлька особливо потужнiх ривкiв, дiвчина вереснула особливо голосно i радiсно — i вiдскочила. Поки вона розправляла спiдницю, Петро встиг побачити подряпини на її ногах, з яких точилася крiв. Точно, подерлася об колючки.

А по рiзнi боки хвiртки вже сходилася нова парочка: огрядна руда дiвиця i широкоплечiй чоловiк iз фiзiономiєю справжнього бандюги.

Захопившись побаченим, Петро примружив очi i спробував уявити на мiсцi цiєї випадкової парочки ненависних йому людей — Аркашу i Фiру. Либонь, їх так само ставили до колючого дроту. Тiльки Фiру — з чоловiчого боку, а Аркашу — з жiночого. Певна рiч, ставили!

“Ну от що, мiй любий: це вже зовсiм нецiкаво. Якщо навiть врахувати, що чоловiки могли при цьому гвалтувати вашу колишню пасiю, скажiть вiдверто — що такого могли зробити з Аркадiєм Венiамiновичем жiнки?..”

Петро стояв як бовдур i тiльки потилицю чухав.

Кiнчати! Якби ж…

Петро сумно зiтхнув i тут почув:

— Диви, бля, диви! А в нашого Пєтушка стоїть! Ого-го! Га-га-га!

Петро здригнувся, опустив погляд i побачив, що в цьому таки є рацiя: його штанi спереду нагло настовбурчилися, демонструючи всiм в’язням його душевне напруження. Звiдусiль посипалися запитання:

— Шо, Пєтушок, хорошо на те’ морквочка дєйствує?

— Засвербiло, кажецца?

— Баби захотiлося?

— Закортiло?

Зеки весело загомонiли, обговорюючи цiкаву пропозицiю. Мiж тим парочки бiля хвiртки сходилися i розбiгалися. Петро з якимось хворобливим напруженням спостерiгав за ними, бо вiдчував: зараз станеться щось. Щось незвичайне. Має статися.

“Овва! Здається, я таки недооцiнив вас, шановний Петре Пилиповичу. Ви ще не втратили чутливостi… Так, станеться! Неодмiнно станеться. Ось зараз. Дивiться уважно…”

Саме цiєї митi розбiглася п’ята чи шоста випадкова парочка, i до дроту побрiв Бик, на якого по той бiк хвiртки вже з нетерпiнням чекала худорлява бiлявка. Проте не зважаючи на худорлявiсть, сiдницi в неї були чималенькi. Отже чи то зваблений розмiрами пухнастих форм, чи то вирiшивши побешкетувати, Бик не повiвся належним чином, а спрямувавши “дрючка” трохи вище, зробив з бiлявкою те, що вчора ще робив з Петром.

Бiдолашна жiнка закричала щодуху i почала вiдбиватися вiд наглого гвалтiвника, щосили пручатися. Проте колючий дрiт заважав їй, тож Бик закiнчив свою чорну справу i цiлком задоволений, попростував назад. Бiлявка ж заголосила, розкорячившися, пiдтюпцем вiдбiгла до подруг i мало не впала їм на руки.

В грудях у Петра все захолонуло: вiн бо достеменно знав, чого вартi витiвочки Бика! I вiдверто пожалiв жiнку, яку цей покидьок так несподiвано скалiчив. Б-бидло!

Вiдчутно i виразно заболiв зад, хоча Петро завно вже не вiдчував моркви, навiть встиг забути про неї.

А може, це вже онiмiння? Якби тiльки вiд встромленого овочу в нього почалося зараження кровi — ото було б добре! Вiн би помер за кiлька днiв. Тюремне iснування таки непереносиме, дiйсно непереносиме…

“Не бiйтеся, дорогий мiй Петре Пилиповичу, не бiйтеся i не хвилюйтеся: ви помрете неодмiнно. Але тiльки тодi, як я цього зажадаю, не ранiше”.

А чи скоро це станеться?

“Так, незабаром. Я вже пiдготував свiй план, i вiн почав дiяти. Дивiться лишень”.

По той бiк колючого дроту жiночий натовп вирував, як розбурхане штормовим вiтром море. Ще б пак! Бик не тiльки нагло роздер бiлявцi зад, та ще й позбавив її надiї на вагiтнiсть. Отже, не залишив жодної перспективи на пом’якшання режиму або дострокове звiльнення. I це отаке поздоровлення на свято, на Мiжнародний жiночий день?!

Жiнки розсердилися не на жарт.

— Покидьки! Вилупки! Паскуди! Педерасти смердючi! Мерзотнi бахури! — це були найбiльш лагiднi епiтети, якими розлюченi фурiї нагороджували чоловiкiв.

— Шо такоє?! Бабин бунт?! А ну ставайте в позу, ви, шалави! — гукали зеки.

Та замiсть того, щоб пiдходити до хвiртки, жiнки задирали спiдницi якнайдалi вiд огорожi i плескали себе по звабливих, але недоступних сiдницях. Дарма черговий зек чекав бiля колючого дроту — зважаючи на вчинок Бика, нiхто з жiнок не наважувався наблизитися до нього.

Нарештi зек, що так i не отримав задоволення, розвернувся i пiшов до винуватця жiночої вiдмови, стиснувши кулаки. Мотня з пiдручними з’юрмилися за спиною Бика. Назрiвала бiйка. Вартовi на вежах напружилися, приготувавши зброю.

“А тепер дивись он туди…”

Петро вiдвiв погляд вiд готових зчiпитися зекiв — i остовпiв, приголомшений побаченим. До хвiртки шкандибала… нi, не жiнка i не дiвчина — якась потвора жiночої статi й невизначеного вiку. Худа мов кiстяк, якась зкривлена, кульгава, сiре обличчя зрите вiспою, лiве око жовтаве, праве — каре, рот кривий, брудне розпатлане волосся швидше нагадує клоччя. Одне слово, вiдьма, потвора якась, а не жiнка.

Коли вона наблизилася упритул до хвiртки, стало очевидним, що ця жалюгiдна iстота аж нiяк не претендувала сьогоднi на короткi стосунки з чоловiчим населенням в'язницi. Перше, що вона зробила — то зняла бруднi трико, а вже потiм притулилася голими сiдницями до колючого дроту. Так, це була чиста iмпровiзацiя. Якби вона на щось розраховувала, то заздалегiдь зняла би спiднє.

Побачивши цю потвору “на вихiдних позицiях”, все жiноцтво зареготало. Звеселилася навiть згвалтована в зад бiлявка.

— Ото-то! Отак вам i тре', сучi дiти! — кричали мстивi жiнки. — Як хочте, можете вдовольняться Кривою Манькою. Вона на все согласная, в усi дiрки лупити себе позволяє! То пользуйтеся нею, паскуди, а нас не займайте. Пхайте їй, кому, скiльки i куди завгодно.

— Та нi, шоб я не дiждав! — вiдповiв нарештi скривджений до глибини душi зек. — Ставте нормальну курву, а не оцюю драную суку.

— Дзуськи! — смiялися жiнки. — Вона теж жде сюрпризу! Сьоднi i її празнiк, так шо давай, кайфуй, падла, з тою, шо дає!

Зрозумiвши, в яку халепу втрапив бiдолаха, чоловiки теж звеселилися. Не зважаючи на те, що перспектива вдовольнити хiть з жiнками, схоже, зiйшла нанiвець. Адже серед них не знайдеться жодного, хто би…

Жодного?! Хiба що…

Петро затремтiв. Як насмiлитися зробити таке?! Адже за всiма тюремними канонами вiн не може вважатися повноцiнним мужчиною. Вiн давно вже не чоловiк i не жiнка — вiн просто нiхто. Одне слово — “пiвник”. Це образа для всiх…

“Нi, зараз можна. Жiнки скривдили чоловiкiв своєю вiдмовою. Чоловiкам треба чимось вiдповiсти. От ви i станете вiдповiддю! Злучка вигнанця i вигнанницi — хiба це не взаємна компенсацiя? Тож не барiться, мiй любий”.

Але ж пiсля цього мене вб'ють!!! Це — розвага для справжнiх мужчин, а я — нiхто. Отже, не маю жодного права…

“Ви добре засвоїли уроки в'язницi, Петре Пилиповичу. Так, вас вб'ють неодмiнно. I не сподiвайтеся на щось iнше”.

Тодi…

“Але ж хiба таке ваше iснування може називатися життям? Петре Пилиповичу, Петре Пилиповичу! Не варто чiплятися за те, що не має цiни. Ловiть свiй шанс на смерть, доки вiн є. Бо потiм будуть безпросвiтнi роки тортур. Зважте на це”.

Петро дихав рвучко i хрипко. Вiн все ще вагався, коли пригадав щось дуже важливе…

То що, саме у такий спосiб вiд нього може з'явитися дитина?! Саме сьогоднi?!

“Так! Так! Сто разiв так! Нарештi ви все зрозумiли, мiй миленький”.

Саме вiд цiєї потвори…

“Так-так!”

I саме в цьому полягає план…

“То скiльки можна вагатися, я не розумiю? Йдiть i робiть свою справу. Мерщiй!”

Навiщо ота дитина?! Не розумiю…

“Не ваше дiло”.

А якщо чесно?

“Ну, розважатися. Я вже казав. Не вiрите?”

Нi.

“Повторюю: то не ваше дiло. Все одно вам не збагнути. Ти — мiй. Вiн — теж мiй. Ти — мiй i вiн — теж мiй. Ти — мiй i вiн — теж мiй”.

Петро зiщулився, бо одразу ж пригадав страшне нiчне видiння. I не тiльки одне це видiння, але й силу-силенну iнших, немов би побачених в iншому життi… Або в iнших життях?! Хтозна!

Тепер у мiзку пташкою билася єдина настирлива думка: “Ти — мiй. Вiн — теж мiй. Ти — мiй i вiн — теж мiй. Ти — мiй i вiн — теж мiй”.

Петро затулив i здавив руками вуха, але внутрiшнiй голос став вiд цього тiльки бiльш виразним:

“Ну от, ти все пам'ятаєш. Це добре, молодець, мiй любий педерастику, молодець, знаєш свого повелителя”.

А якщо…

“Та йди вже, йолопе! Чого стоїш? Я чекаю на цю дитину. Бiгом!!!”

Ошаленiвши вiд того, що внутрiшнiй голос, схожий на голоси товариша Зебеля, на суддю Везеля-Бiлова i на “кума” Бельзе водночас, зробився розгнiваним, Петро зрушив з мiсця i пiшов до хвiртки. Не одразу, але всi замовкли: i чоловiки, й жiнки. Тiльки хтось з “шiсток” вавакнув:

— Диви, диви, та це ж “пiвник”!

— Тю-у-у!.. — вiдгукнувся здивований жiночий голос з другого боку подвiр'я. Але Крива Манька стояла незворушно i спокiйно чекала на кавалера. Вона навiть не поворухнулася, немов мiцно начiпилася на колючки дроту. Схоже, її анiтрохи не засмучувала перспектива зiйтися з “пiвнем”. Аби завагiтнiти, а iнше її обходить.

Побачивши, як старається Петро, iншi зеки навiть почали заохочувати його схвальними вигуками:

— Так їй, так! Давай, Пєтушок, довбай її! Покажи цiй замазурi, як обращаються з курками настоящi пiвники!

— З курками чи з курвками? — пожартував хтось. У вiдповiдь пролунав дружний регiт.

— А диви, моркву вiн не втєряв, так i стирчить iззаду… — почав хтось, та у цей момент над майданчиком пролунав вiдчайдушний зойк:

— Шу-ухє-єр!!!

Стривожено загомонiла чоловiча юрба позаду Петра, по той бiк огорожi захвилювалася жiноча. Але Крива Манька стояла непохитно, мов пам'ятник, i Петро продовжував рвучко соватися туди-сюди, туди-сюди. Тiльки прискорив рухи, напряг сiдницi, мiцнiше притиснув партнерку до хвiртки… нарештi Манька засичала крiзь зчiпленi зуби. Та Петро i на це не звернув уваги, бо морква тепер особливо заважала.

Ч-чорт!!!

— Вшивайсь оттудова, Пєтушок! Вшивайсь! — волали переляканi зеки. Петро i на це не звертав уваги. Здавивши стегна жiнки, вiн вiдкинув назад голову, востаннє напружився… Краєм ока побачив, що вартовi на вишках захвилювалися, отой, що найближче вiд iнших, схопив рушницю i цiлиться просто в нього…

Але в цю мить приємна тепла хвиля охопила усе єство Петра, почала приємно перекочуватися вiд нiг до голови, щось залоскотало всерединi. Потiм в очах потемнiшало, весь свiт поринув у вир небуття, а цей щумний вир почав ритмiчно сiпатися сам собою, спалахуючи чарiвними вогниками. Його бiльше нiчого не цiкавило, крiм двох речей: як не випустити Маньчини стегна, яки сiпалися разом з вируючим свiтом, i щоб ця пульсацiя тривала нескiнченно.

Та щось спалахнуло на краю свiдомостi, потiм Петро вiдчув удар у плече, нестерпно гострий бiль вибухнув бомбою, вмить збив i пошматував всю п'янку приємнiсть останньої хвилини життя. Вiн безжально розiрвав також усi зв'язки душi з тiлом. Неслухнянi ноги пiдкосилися, пальцi випустили стегна партнершi, i Петро впав на зiгрiту першими весняними променями, просякнуту талою водою землю. I перш нiж свiт остаточно згас в його очах, вiн встиг побачити Маньчини трико, що зачiпилися по той бiк огорожi за колючий дрiт пiд час її поспiшної втечi. А з iншого, чоловiчого боку майданчика для прогулянок до нього наближалася величезна чорна постать.

Невже це “латиський стрiлець” Бельзе?

“Так, мiй любий, це я”.

Он як ви стрiляєте…

“Так. Я нiколи не помиляюся. Тiльки точно в цiль!”

Точно в цiль! Але чому…

“Бо ти порушив домовленiсть в'язнiв з начальством. Сьогоднi не день покидькiв. Тебе не було у списку тих, хто заплатив охоронi за сходження з жiнками. Тож я просто мусив вбити тебе, багатостраждальний мiй педерастику”.

Але навiщо…

“Бо Манька вiднинi носитиме дитину. Ти молодець, Петре, виконав усе, як належить. Ти тепер остаточно мiй, та твiй хлопець — теж мiй. Ти — мiй i вiн — мiй. Ти — мiй i вiн — мiй.

Поки що нi… Я вам не дозволяв, точно не дозволяв… i не дозволю…

“Хiба? Ну-ну. Тодi ти, маленький мiй збоченцю, повернешся до попереднього життя. Зараз тебе пiдберуть, вiднесуть до шпиталю…”

I?..

“I полiкують. А потiм — назад до камери. Житимеш там iз ще бридкiшими типами, нiж Мотня i Бик, це я тобi забезпечу”.

Нi! Нi! За що?!

“Нiзащо. Просто тому, що менi цiкаво на це дивитися. Весело”.

Не хочу назад!..

“Тодi давай мiнятися”.

Як?..

“От йолоп! Ти менi — свого сина, я тобi — смерть. Вiн значно перевершить тебе, мiй блазню. Вiн стане, скажiмо, людиною мистецтва. Так, це саме те, що треба!”

Людина мистецтва…

“Фантазiя йому дозволить. Твоя фантазiя. Ото я з ним побавлюся! Ти — мiй, вiн теж — мiй… ти — мiй, вiн теж — мiй…”

Син?.. Нi!..

“А бiль! Рана в тебе болить?”

Ще б пак…

“Знаю, ти любиш страждати, але ж не вiд такого болю! Хочеш, бiль стане удвiчi… втричi… вдесятело сильнiшим?”

Нi! Нi!! Нi-i-i!!! Це нестерпно!!! Припини!!!

“Тодi сподiваюся, твiй маленький хлопчик — тепер мiй?”

Так! Так!! Так!!!

“Тож не забувай про це…”

Так, я пам'ятатиму… пам'ятати-му-у-у…

Це була остання думка Петра. Свiдомiсть востаннє ворухнулася, все в очах остаточно затьмарилося. Вiн перестав вiдчувати будь-що.

Вiдтепер назавжди.