…Всi урочистi промови були вже виголошенi, настав час дiяти. Причому — дiяти якнайшвидше i якнайрiшучiше! Безжально р-р-розчавити, зр-р-руйнувати цей нiкчемний, i без того занепалий бастiон вiковiчної кровожерливої пiтьми, опиряче гнiздо, джерело шкiдливого опiю…

Владним поглядом обвiвши сумирний бидлоподiбний натовп, вiн зробив декiлька крокiв до сапера, який зосереджено перевiряв, чи все гаразд з його “пекельною машинкою”, та тiльки-но розкрив рота, як iззаду пролунав потужний i несподiвано грiзний вигук:

— Стiйте!!! Люди добрiї, стiйте! Облиште!..

Натовп одразу сколихнувся, хтось зойкнув. Всi погляди, досi спрямованi на нього, нацiлилися на щось, що тiльки-но з’явилося бiля ненависної будiвлi. Вiн гнiвно обернувся — i що ж побачив там?!

Бiля розсохлих дубових дверей старенької церкви впав навколiшки простоволосий i сивоголовий, старий-престарий дiдуган у латанiй-перелатанiй одежi, сухий i скарлючений, мов верба понад рiкою. Дiдуган простягає до нього, але водночас i до всього натовпу довгi руки з вузлуватими пальцями, чорними вiд довгої роботи на землi, i благає:

— Люди! Людоньки добрiї, схаменiться!.. Це ж — святе! Це — храм Божий!.. Хiба так можна?! Що ж ви робите, людоньки?!

А з блiдо-блакитних очей виповзають каламутнi сльози i котяться зморшками, якими невблаганне життя перепахало обличчя старого.

Та даремно дiдуганчик почав благати, ой, дарма! Бо коли просто скрикнув, то дiйсно змiг зупинити подiї, що розгорталися на майданi перед церквою. Тепер же дехто з присутнiх встиг оговтатися вiд несподiваної перешкоди. Хтось огрядний та великий… так, просто величезний начальник — до того ж i зросту велетенського, — грiзно поглядає з-пiд здвинутих брiв i шепоче:

— Давай, дiй… не вагайся… Хто перед тобою? Жалюгiдне старчисько, хай йому грець! Або ти — або вiн…

Що за навiженi марення?!

Та ще й iдiот-сапер розгублено белькоче:

— Що робити, товаришу начальник?..

А натовп мовчить завмерши i чекає, чим скiнчиться протистояння. Бидло, справжнiсiнька собi бидлота! В усi часи так було, є i буде. Ото було заради кого i чого боротися, робити революцiю i проливати кров — заради них i щастя їхнiх вилупкiв…

Та нi! Є тут рiшучi борцi! Все залежить вiд нього, вiд його волi. Малесеньке колiщатко мiсцевої iсторiї застрягло на мiсцi i не йде в жоден бiк. Тiльки трiшечки його пiдштовхнути… I це цiлком у його владi!

Тому стрибнувши впритул до розгубленого сапера, рубанувши рукою повiтря, вiн реве в саму пику, блiдо-зелену вiд переляку:

— Да-ва-а-а-а-ай! — i для певностi додає брудну брутальну лайку.

Тепер не буде жодного слiду вiд старого, бо з уламкiв дармової цегли можна побудувати, скажiмо, школу, будинок культури або нову казарму. Та ще й для власної дачi матерiалiв стане.

Бидлоподiбний натовп перелякано перешiптується, не насмiлюючися виступити проти влади. А великi чорнi тарелi, якi в начальника замiсть очей, заохочувально виблискують. I тихий голос каже:

— Молодець…

I вiн таки дiйсно вiдчуває себе неймовiрно щасливим i гордим. Розумiє, що не зважаючи на всiлякi дурнi перешкоди й забобони, заради великої мети дiйсно можна пожертвувати багато чим i вдiяти будь-що…

— Петре!

— Ге?!

Вiн пiдвiв голову, розгублено клiпаючи посоловiлими очима.

— Петре, ти що? Хiба можна отаке робити?! Засинати просто на робочому мiсцi — либонь ти здурiв був?! Завлаб побачить — розшматує тебе як кiшка курча, це точно!

Хтось наполегливо торсав його за плече.

Петро обернувся, зпересоння впаявся лобом у стiйку мiкроскопа i тут зрозумiв, що будив його Яшка Чмiльов. Точно, це його голос.

— Та прокинься ти нарештi, йолопе!

Пiсля зiткнення з мiкроскопом перед очима ширяли пасма рудого туману чи то пилу — як увi снi. Голова гула, немов велчезний дзвiн. На лобi мабуть вскочить гуля — ото видовище буде, хай йому грець! I як це вiн втрапив у таку халепу…

Все це через недосипання та надмiрну схвильованiсть останнiх днiв. Вчора пiшов з роботи о десятiй вечора, до гуртожитку дiстався об одинадцятiй. Та й перенервував добряче, годi й казати. А нервування — через клятого Марчинського! Отаке от стерво колись називалося товаришем! Щоб йому не дiждати, падлюцi…

— Вiдчепися, — Петро рiзко та грубо вiдмахнувся вiд настирливого Чмiльова, який все ще стискав його плече. — Ну, чого тобi треба?

— Як-то чого треба? — Яшка перейшов на хрипкий шепiт. — Я-то чого? Восьме березня за тиждень, а ти ще питаєш!

Чмiльов обережно озирнувся, перевiряючи, чи не чують його присутнi жiнки, та знервованим рухом переклав з руки в руку список з прiзвищами.

— Поздоровляти їх будемо, чи що? — Петро досi не оговтався.

— Ну, не сплю я вже, не сплю, — стрiпонувся Петро. — I загалом, ти нiчого не бачив! Зрозумiв?

— Ну, так, так, ясна рiч, — Яшка делiкатно кахикнув. — Ти мене знаєш, Петре, я тебе не викажу. Ти тiльки здай тридцятку, i все. I я вiд тебе одразу ж одчеплюся. Якби от тiльки iншi пiд монастир не пiдвели…

— Цить!

— Та я…

— Цить, сволота!!! — звився Петро. Рудий туман остаточно розвiявся. Тепер вiн бачив, наскiльки перелякався Яшка. Аж зiбранi грошi ледь не розсипав. Також вiн побачив, що лаборанти пооберталися i тепер з цiкавiстю поглядають на них. Петро знiяковiв, попригладжував скуйовджене волосся i удав, що шукає якiсь записи в робочому зошитi. Лаборанти один за одним повернулися до своїх лаборантських справ. Тодi Петро прошепотiв:

— Якове… Ну-у, Якове!

Той мовчав.

— Я-а-аш…

— Що?..

— Ти пробач… я не хотiв…

— Е-ет, пусте, — Яшка махнув рукою, потiм згрiб докупи розкиданi по столу журнали, спокiйно кинув: — Я до бiблiотеки, — i неквапом вийшов з кiмнати.

Петро примружився i потер скронi. Яке неподобство сталося! Дарма вiн на Яшку насичав, не можна так з колегами поводитися. З одним посварився, з другим, потiм iз третiм… Якщо ти плюнеш на колектив, колектив обiтреться; якщо ж колектив у вiдповiдь плюне на тебе — потонеш у слинях! Проста iстина, не треба її забувати.

А радше за все — не можна куняти в робочий час на робочому мiсцi. Ну, Чмiльов — той не викаже, але ж є скiльки завгодно заздрiсникiв i заздрiсниць, вони не стануть панькатися, а вмить “стукнуть” завлабу — i все! I вилетить вiн звiдси, мов та корка з шампанського.

А дiйсно, чи не стежить хтось за ним часом?..

Петро настрожено озирнувся довкола, але побачив ту саму картину, що i завжди: всi сидять за своїми столами, всi дуже серйознi й зосередженi, всi сумирно працюють пiд пильним поглядом товариша Йосипа Вiсарионовича Сталiна, котрий прискiпливо оглядає простору кiмнату з портрета зi стiни навпроти вiкна. Отже, загалом все гаразд, повний порядок, як i належить передовiй науковiй лабораторiї провiдного наукового iнституту.

Затуливши рота рукою, Петро обережно позiхнув, потiм присунув якнайближче до себе коробку з-пiд цигарок, повну полiрованих зрiзiв зварних швiв, i зробив вигляд, що зосереджено вiдбирає потрiбнi зразки. Так, зараз конче треба зосередитися на роботi. Адже невдовзi вiдбудеться конференцiя, на якiй вiн неодмiнно виступатиме з доповiддю. Ясна рiч, це робитиме саме вiн. А хто ж iще? Невже цей пiдступний негiдник Марчинський?! Нехай цьому лицемiровi Аркадiю стане зле!

Мимоволi пригадалися в’їдливi рядки записки, яку причепили йому на портфеля ще колись пiд час навчання у вузi:

Тьху!!!

Петро трусонув головою, знов мало не вдарившися об мiкроскоп, й обережно озирнувся довкола. Знов нiхто не звертав на нього найменшої уваги. От i добре — пощастило! Вистачить того, що пiзно повернувшися з роботи, вiн цiлу нiч не заплющував очей з-за цього нiкчемного кар’єриста, крутився на рипучому пружинному лiжку, декiлька разiв виходив курити на схiдцi. Найцiкавiше от що: варто було десь ближче до ранку хоч трохи задрiмати, як йому наснилася дивна нiсенiтниця. Щось на кшталт iсторiї про пiдiрвану церкву, яку вiн бачив тiльки-но, але менш жорстока: великi збори чи засiдання, чи то нарада, де пiсля його виступу когось заарештували. Просто в залi. Петро миттю прокинувся i вже не лягав нi на хвилинку, а просидiв на брудному кухонному пiдвiконнi аж до ранку. I нiяк не мiг пригадати, чим саме скiнчився отой дивний сон. Здається, чимось жахливим…

До того ж, i в цьому снi також було щось чорне, велике та незрозумiле, незбагненне. I дуже моторошне…

Одне слово, мiстика!

I тiльки тепер пригадав, що саме. У вранiшньому видiннi хоча й доволi смутно, але теж вимальовувався огрядний чолов’яга, якийсь великий посадовець, що схвально позирав на нього з президiї. Петро не мiг згадати лише, яка саме деталь його зовнiшностi була чорною: шкiряна куртка, волосся чи може… все-таки очi… Але чорна деталь , до того ж дуже помiтна й виразна, точно була. Цiкаво, що означає такий подвiйний сон?..

Перто скуйовдив волосся, зневажливо всмiхнувся. Справдi, чи то вiн циганка якась, чи недолуга ворожка, щоб розгадувати чудернацькi сни?! Загалом, сни — то суцiльна нiсенiтниця. Просто вiн заздрить успiхам вилупка Аркашi, що незаслужено сипалися на нього останнiм часом. Авжеж, незаслужено…

З коридора долинула чиясь швидка хода. Хтось невiдомий швидко йшов, мало не летiв коридором. Петровi здалося, що то була якась чорна хода.

В нього точно не все гаразд з головою! Хоча з iншого боку, мислить ця голова дiйсно прекрасно.

…От хто справдi має право на успiх, то це аж нiяк не нiкчема Аркадiй Марчинський, а саме вiн, Петро Мазюра, найлiпший на весь iнститут фахiвець iз контактного зварювання…

Зарипiли i грюкнули вхiднi дверi. Кроки лунали вже у не в коридорi, а в серединi кiмнати.

…Те, що наш Аркаш вже вибився у ме-не-еси, ще нi про що не свiдчить. Ич, кар’єрист який! I те, що з сiмейного гуртожитку невдовзi переселиться в окрему квартирку, отриману в “академiчному” будинку, теж нiчого не означає. Це швидше здобуток Фiри…

— Встати, слов’яни! — ревонув хтось за спиною.

Ч-чорт!!!

З розгубленим виглядом Петро оглянув порiзаний палець, придивився до крихiтної крапельки кровi, що потроху наливалася на пучцi. Це ж треба так рiзанути! Шкода, що подряпина зараз не знадобиться. А хто це там репетує?..

Запустивши пальця в рота, аби зiсмоктати крiв з порiзу, Петро озирнувся. Посеред кiмнати стовбчив цей нiкчемний вилупок, колишнiй його приятель по полiтехнiцi, а тепер ненависний кар’єрист, котрий бозна яким неправедним шляхом вилiз у ме-не-еси. Коротше, там стояв Аркаша Марчинський i щодуху волав:

— Всiм встати i стояти струнко! Моя доповiдь пройшла на конференцiю! Ви чуєте?! Пройшла! Пройшла! Прой-шла-а-а!!!

Всi полишили свої робочi мiсця та швиденько позбiгалися до Аркашi.

— Тобi хто сказав? Бережний чи Кондратюк? — скривившися немов вiд болю i не виймаючи пальця з рота, спитав Петро.

— До чого тут Бережний?! I чому обов’язково Кондратюк?! — щиро здивувався Аркашка. — Менi сам академiк повiдомив! Ясно?!

Марчинський пiдскочив до Петра, рвучко обiйняв його за плечi i мало не розцiлувавши вiд надлишку почуттiв, роздiльно повторив:

— А-ка-де-мiк!!! Ясно тобi, друже мiй любий?

Петро ледь стримався, щоб не вiдповiсть Аркашi належним чином. Але цей самовдоволений йолоп навiть не помiтив його роздратованостi, тiльки мiцно потис Петровi руку.

— Та ну?! — зойкнула лаборантка Таїсiя.

— Ну, так! — полишивши Петра i повернувшися на середину кiмнати, Аркаша одразу набундючився.

— Не може бути… — продовжувала дивуватися Таїсiя.

— Ну, як-то не може? Я тiльки-но вiд нього.

— I тези дивився? — пiдключилася до розмови машинiстка Зоя.

— Дивився.

— I що?..

— А що? Нiчого, — Аркаша трохи заспокоївся. — Сказав, що в тезах, поданих на розгляд науково-технiчної ради, ти зробила напрочуд мало помилок, значно менше, нiж зазвичай.

Всi зареготали, Зоя розшарiлася.

— Ну, а далi? — спитав студент-заочник Болеслав, за сумiсництвом — молодший лаборант.

— Що далi? — Аркаша з виглядом переможця обернувся до нього. — Далi — працювати! До конференцiї два мiсяцi…

— Аж цiлих два мiсяцi, — знизала гарненькими плечиками Зоя.

— Та буде, буде. Я ж не хотiла сiдати за неї, доки все остаточно не вирiшиться… — слабко запротестувала машинiстка.

— Кожнiй? — з надiєю поцiкавилася Зоя.

— Кожнiй — то занадто! Одна на всiх, — вiдрубав Аркадiй, — зате “ротфронтiвська”. Нумо, вперед, до працi!!!

Машинiстка вискнула i побiгла до своєї машинки, лаборантка — до шафи, у якiй зберiгалися фотознiмки. Iншi повiльно розiйшлися по робочих мiсцях, сам же винуватець подiї заходився перебирати чорнетки у пошуках таблиць мiцностi з’єднань.

Не сказавши жодного слова та залiпивши порiз клаптиком папiрця, змоченого в слинi, Петро повернувся до своїх зразкiв i мiкроскопу. Та зображення в окулярi чомусь розпливалося, вiн нiяк не мiг налаштувати пристрiй. Остаточно розлютившися, пiдкликав Таїсiю. Та миттю пiдбiгла до Петра i завмерла бiля нього, мов дресироване цуценя: адже була потайки закохана в нього i не в змозi забути колишнє, весь час чекала, дурненька, що Петро зрештою освiдчиться. Але вiн негайно вiдправив дiвчину переробляти геть усi мiкрошлiфи, до того ж накричав на неї. Ображено пiдiбгавши губки i потупившися, лаборантка пiшла геть. А Петро уткнув лице в долонi i болiсно зiтхнув.

Ну, що за велика справа — розмова з директором iнституту! Ну, справдi, хiба немає осiб, вищих та видатнiших за нього?! Є, є! Звичайно, є.

Петро удав, що стомлено розтирає долонями обличчя, а сам потайки, крiзь розчепiренi пальцi позирнув на портрет Вождя. Товариш Сталiн дивився на Петра досить поважно. Але в той же час Петровi здавалося, що вiн намагається щось порадити йому. Тiльки от що саме?..

Нi, нi, не може бути! Все це марення пiсля безсонної ночi, маячня. Якщо таке починає ввижатися, й недовго збожеволiти.

Петро вiдклеїв папiрця, оглянув подряпину на пальцi: загоїлася.

Єдина правда полягає в тому, що вiн заздрить Аркадiєвi. Дуже заздрить! Дiйсно, так. I не те, щоб по-доброму — по-злому заздрить, от в чiм рiч! А колись же друзями були!

Були. Доки вчилися в iнститутi. Аркаша тодi зовсiм не був таким огидним. Тiльки-но вони познайомилися, Петро (соромно тепер згадувати!) вiдчув незрозумiлу приязнь до цього худорлявого хлопця у великих рогових окулярах. В обох батьки загинули на фронтi. Точнiше, батько Аркадiя загинув у Сталiнградi, а Петрiв тато пропав без вiстi ще восени сорок першого — але все одно клята вiйна посиротила обох. Аркаша бiльш за все прагнув знань, але аж нiяк не був “куркулякою”, бо завше давав Петровi списувати. Для Петра це було вкрай важливо, особливо коли справа стосувалася математики. А пiсля першого курсу, пiсля проведеного на будiвництвi лiта вони навiть заприятелювали! В гуртожитку мешкали поруч, разом ходили вночi на товарну станцiю розвантажувати залiзничнi вагони, аби заробити на харчi та сяку-таку одежину. Разом їли-пили. I захистивши дипломи, розподiлилися в один НДI.

Отут все й почалося! Розумник Аркаша дуже швидко впав в око начальству i зарозумiвся. Важко було уявити, що буквально на очах люди можуть так рiзко змiнюватися. Хоча змiни, ясна рiч, можливi. Не зважаючи на давнiсть, Петро добре пам’ятав, як змiнився його покiйний батько, коли випхався у начальники. Вiн не зробив дуже стрiмкої кар’єри, але культурним вiддiлом у мiськвиконкомi завiдував. Коротше, вибився в люди. Так, в нього бували напади похмуростi й замкненостi, що подеколи швидко переходили у справжнiсiньку лють. Особливо роцi у тридцять шостому-тридцять сьомому. Петровi нiколи не забути випадок, як батько за справжню дрiбну дурничку по-звiрячому вiдшмагав його ременем, а потiм закрився в кiмнатi i пив сам-один до глибокої ночi; матерi зранку теж перепало. Тодi хлопцевi не було ще й семи годочкiв… Точно, це сталося у тридцять шостому, за п’ять рокiв до вiйни!

Але Петро вважав, що за темпами i непередбачуванiстю переродження Аркаша далеко обставив покiйного тата. Найперше, пiсля трьох мiсяцiв роботи в iнститутi вiн якось ненав’язливо заявив Петровi:

— Послухай-но, друже, я ж не можу давати тобi списувати результати власної роботи?! Годi вже бiгати у коротких штанятах, я не стану й надалi пiдтягувати тебе. Навчання навчанням, а робота — то є робота. Коротше, Петре, зроби нарештi в науцi щось самотужки. Ця краля не любить невiгласiв, але ж ти можеш гору зрити, як тiльки зажадаєш, я ж тебе знаю!

Поплескав по плечу — i пiшов коридором.

Як помиями обдав, стерво! А скiльки лiт вони доти приятелювали, скiльки солi без хлiба з’їли — це що, не враховується?! Отож!..

Петро ледь чутно загарчав. За спиною хтось тихесенько зойкнув. Вiн озирнувся — там стояла Таїсiя. Стояла i дивилася на нього величезними закоханими очима, синiми i гарними, мов польовi волошки в житi. Здається, вже забула, як Петро тiльки-но накричав на неї за мiкрошлiфи…

— Тобi що? — спитав похмуро.

— Та я хотiла лишень уточнити, у якiй пропорцiї давати азотну кислоту… — знiяковiла вона.

— Пропорцiї тобi ще назвати?! — одразу накинувся на неї розгнiваний Петро. — Пропорцiї?! А ну, марш до бiблiотеки! Вiзьми з полицi довiдник, знайди там свої затрьоханi пропорцiї i не смiй чiплятися до мене iз рiзними дурницями!

Таїсiя розвернулася, схлипнула i дрiбно зацокотiла пiдборами, поспiшаючи до дверей.

— Ти чого розкричався, друже? Ти несправедливий до Таї. На твоєму мiсцi я би вибачився.

А оце вже був наш Аркаш! Петровi дуже хотiлося виплюнути йому просто в його вчену пику, в кожне кругле скельце його ненависних окулярiв: “Друже?! Який я тобi друг?! Як ти смiєш називати мене другом, ти, коров’яче лайно!.. Ти ж вiдiбрав у мене все!!!” Може, сьогоднi вiн нарештi спромiгся би зробити таке… ще з пiвгодини тому спромiгся б. Аби наш Аркаш нарештi второпав, що вони давно вже нiякi не товаришi-приятелi.

Але зараз, пiсля звiстки про розмову з академiком… Так, треба бути справжнiм самогубцем, щоб так наскакувати на ме-не-еса, до якого виявив прихильнiсть сам директор iнституту. А може, навiть хтось вищий…

— До того ж, Петре, не такий вже ти великий дiяч науки, аби отак зневажати людей з-за кожної дрiбнички, — додав Аркаша, спокiйно роздивляючися на Петра крiзь ненависнi свої окуляри.

Мимоволi Петрiв погляд ковзнув по портрету на стiнi. Так, є ще хтось бiльший та могутнiший, який розсудить…

Нi, неможливо! Це божевiлля! Звiдкiля…

Бiдолашний Петро лише стиснув зуби, могутнiм зусиллям волi змусив себе заспокоїтися, прорипiв:

— Хай ця дурепа самотужки добуває знання, це ж твоя улюблена теза. А менi вона всi шлiфи зiпсувала…

Вiн ледь не додав: “Тому як академiк може вiдзначити мою роботу, коли декому навмисно псують робочi зразки, а декому навпаки все падає просто з неба завдяки нечесним маневрам!” Але знов зумiв стриматися i в свою чергу вибiг з кiмнати.

…Так! Найголовнiше, з-за чого Петро люто зненавидiв Аркашу i водночас — найостаннiше, що цей ненависний хробак в окулярах вiдiбрав у нього, була Фiра. Досi кохана, але недосяжна. Вiдтепер i назавжди. А мiж iншим, тiльки вiд однiєї згадки про Аркадiєву дружину, про її мигдалевi очi, чорне волосся, червонi губи й нiжнi руки Петровi робилося млосно. Чим далi, тим сильнiше паморочилося в головi, i поволi виникала чоловiча прикрiсть. Тодi вiн змушений був рятуватися в туалетi i термiново приводити себе до ладу. Йому було бридко, до того ж тут завжди огидно смердiло хлоркою. Проте Петро нiчого не мiг вдiяти.

То було справжнє божевiлля! А почалося все з елементарної дурницi: з вiзиту до медпункту, де Фiра працювала медсестрою. Тодi всьому НДI робили щеплення. Коли черга дiйшла до Петра, вiн зайшов у крихiтну кiмнатку — й остовпiв! Нi, вiн неодноразово мав справу з дiвчатами i жiнками, особливо влiтку пiд час студентської практики або восени на сiльгоспроботах. Вiн аж нiяк не був дiвичем, проте чепурненька медсестричка пiдкорила Петрове серце одразу i назавжди. Вражений у саме серце Петро стояв посеред кабiнета як бовдур, розшарiвшися, мов наречена на оглядинах, дивився на Фiру, аж доки вона не сказала невдоволено i навiть трiшки обурено: “Ну, товаришу Мазюро, так i будемо стояти? Погляньте у коридор, там он яка черга! Скидайте штанi i лягайте на кушетку. Мерщiй!” I вiн був змушений роздягнутися перед нею, лягти на холодну клейончату кушетку голим задом догори. А коли Фiра торкнулася його сiдницi, вiн так сiпнувся, що медсестра мало не зламала голку шприца. За що потiм довго вибачалася. Бiдолашний Петро ледве не кiнчив просто пiд її лагiдними руками на цiй самiй кушетцi, оскiльки терпiти бiль виявилося так… приємно…

Тобто, терпiти бiль вiд Фiри, вiд її нiжних турботливих рук. Петро iз здивуванням винайшов у собi таку особливiсть. I тепер кожного разу, коли тiльки йому треба було скидати штанi будь-коли i з будь-якого приводу, то одразу згадував чарiвливий голосочок: “Пробачте, товаришу Мазюро, я ненавмисно! Я ще не досить досвiдчена, всього лише пiвроку працюю…”

I ще одна особливiсть з’явилася в Петра: пiсля короткої зустрiчi з медсестрою вiн бiльше не мiг зробити нiчого путящого з жодною iншою дiвкою! Тепер за жiнку йому правила власна рука. Вiн навiть не мiг приязно дивитися нi на кого, окрiм Фiри! Колись же пробував загравати з Таїсiєю, мiж ними навiть почала вже виникати якась приязнь… Але вiдвiдання медпункту все перекреслило! Може, Фiра прищепила йому щось таке особливе? Може, дiйсно якось причарувала? I цiлком можливо, євреї все-таки недарма вважаються таємничим народом…

Петро страждав, любовна жага краяла йому серце й сушила голову. Вiн декiлька разiв дiставав незначних травм лiвої руки, як-то порiзи, подряпини й опiки, та обов’язково бiг до медпункту, щоб Фiра швиденько зробила йому перев’язку. Петро нiколи не зiзнався би жоднiй живiй душi (навiть в руках найдосвiдченiшого ката!), що несвiдомо наражається на небезпеку, тiльки би побачити свою кохану медсестричку. Можливо, вiн сподiвався, що колись йому таки випаде нагода поговорити з Фiрою спокiйно i освiдчитися їй у коханнi. Та кожного разу нiмiв i мовчки давав себе лiкувати, насолоджуючися дотиками вправних пальчикiв. А пiсля медпункту бiг до туалетної кабiнки, маючи хвору шуйцю, зате здорову i як завжди готову до невтомної роботу десницю.

А-а-а, ч-чорт!!!

Як завжди, Петро уявив, що отамтечки, в чорному отворi унiтазу Аркаша i Фiра займаються якимось страхiтливим непотрiбством. I хоч насправдi це було неможливо, оскiльки Аркашка зараз розкручує бурхливу дiяльнiсть в лабораторiї, а Фiра очiкує пацiєнтiв у медпунктi, вiд обурення Петро зцiпив зуби, напружився особливо мiцно й вихлюпнув жемчужно-бiлу цiвку у зяючий чорнотою отвiр, окропивши уявних розпусникiв життєдайною рiдиною. Немов таким чином намагався оживити власнi бруднi фантазiї. Повiльно заспокоюючися, одягнувся, похитуючись, неквапом вийшов з кабiнки, попрямував до рукомийника i вмив лице та шию холодною водою, аби дiстати хоч абияке полегшення.

А все ж Фiра може бути не на роботi… себто, не працювати… не зовсiм тобто працювати, хоча й у власному медпунктi…

Недарма ж бо вона там одна!..

Петро засичав крiзь зцiпленi зуби i був змушений знов пiдставити тiм’я пiд потоки холодної води, аби вгамувати душевний бiль. Е-ет, був би вiн фронтовиком — наскiльки легше все вирiшилося би! Адже задля цього його батькам варто було злягтися на рiк-другий ранiше — встиг би ще повоювати. Фронтовикам зараз — сама тiльки шана й суцiльне сприяння. Та й на цього жалюгiдного Аркашку вiн позирав би гордовитим поглядом з недосяжної височини переможця, а так вони обидва опинилися унизу. I завдяки зусиллям дружини…

Негiдник, клятий розпусник! Та як вiн тiльки смiє робити таке?!

Нещасний Петро пiдняв голову, подивився у брудне порепане дзеркало, та завбачивши у його мутнiй глибинi, як Фiра улещує академiка, змушений був утретє занурити голову пiд холодну воду, жалiбно стогнучи вiд безсилля.

Так, нiчого вiн не вдiє. I це найгiрше…

— Ну, хiба так вже й нiчого? Вибачте, юначе, я з цим категорично не погоджуюся.

Петро здригнувся, рвонувся i мало не обдираючи шкiру на скронi, розпрямився.

— Обережнiше, юначе, обережнiше! На вас ще чекають неабиякi справи, а ви поводитеся напрочуд нерозсудливо. То з мiкроскопом, то з оцим краном. Тим бiльше, з деякими особливо глибокими ранами, як-то проломлена скроня, Фiра навряд чи впорається.

Набравши води у зiгнену кiвшиком долоню й потроху обмивши скроню, Петро зазирнув у дзеркало. I не повiрив власним очам: у мутнiй глибинi дзеркала, де за мить нiкого окрiм нього не було, тепер майорiла величезна темна постать. Не може бути!..

Вiн рвучко озирнувся, та змушений був переконатися, що не з’їхав з глузду. Осяяний тьмяним свiтлом слабенької туалетної лампочки, позаду нього стояв гарно вдягнений кремезний чолов’яга у величезних чорних окулярах, за якими зовсiм не було видно очей. Стояв i приязно посмiхався, виблискуючи рiвними бiлими зубами, немов красень-кiноактор.

— Пробачте… Хто ви такий?

Посмiшка одразу ж зникла з чоловiкових вуст, i Петро iз деяким запiзненням второпав, що його запитання не є дуже доречним. Швидше за все воно скидалося на образу.

— Так, товаришу Мазюро, ви маєте рацiю: мушу вибачитися за те, що не вiдрекомендувався належним чином, — не зважаючи на грубiсть Петра, незнайомець розмовляв досить приязно. — Мене звуть Ве-Е-Зебель. Прошу…

Назустрiч Петровi впевнено простяглася величезна розчепiрена п’ятерня. Молодик знiяковiв.

— Ну, що ж ви, Петре? Хiба що не вмiєте вiтатися належним чином… Або хвилюєтеся.

— Звiдки ви знаєте, як мене звати? — пробелькотав молодик.

— Отакої! — В.Е.Зебель знов щиро посмiхнувся. — Та хто ж не чув про провiдного iнститутського спецiалiста iз контактного зварювання?! Ви — персона досить знана… хоча й не визнана досi належним чином, прошу.

Не зводячи з Петра чорних окулярiв, незнайомець повiльно пiдняв руку до шиї, поправив iдеальну темно-вишневу краватку та застiбнутий комiр крохмально-бiлої сорочки, навiщось пригладив дорогий чорний костюм, на якому не було жодної зморшки, рипнувши надраєними до дзеркального блиску чоботями, розвернувся, попрямував до дверей i кинув через плече:

— Проте тут занадто тхне хлоркою, аби вихованi люди, такi от, як ми з вами, могли вести розважливу бесiду. Чи не вважаєте за краще пiти у бiльш зручне мiсце?

— Еге… так, звiсно! — Петро повернувся до рукомийника з намiром закрити воду. Його погляд сковзнув по дзеркалу — i!.. Петро просто остовпiв: у ньому не було нiякого В.Е.Зебеля, анi найменшого натяку на присутнiсть цього дивного чоловiка. Не закрутивши кран як слiд, Петро вибiг у коридор та полегшено зiтхнув: виявляється, не зважаючи на вельми солiдний вигляд, товариш Зебель просто вибiг з туалета i тепер чекав молодика, недбало спершися об пiдвiконня.

— Ну, то що, пiдемо до мене? — спитав трохи насмiшкувато, побачивши розгублену схвильованiсть Петра.

— Так, пiдемо, тiльки… Тiльки скажiть, будь ласка, як вас звати? Тобто, не прiзвище з iнiцiалами, а як вас називати?

— А що, є проблеми? — над чорними скельцями окулярiв здiйнялися густi кошлатi, чорнi як смола брови.

— Так, менi незручно, — пояснив Петро.

— Ну, що ж… будь ласка: мене звуть Валентином Едуардовичем, — товариш Зебель знов поправив краватку, яка у залитому сонячними променями коридорi виявилася не темно-вишневою, а криваво-червоною. Зате костюм спiвбесiдника вигляда тепер ще ошатнiшим, нiж у туалетi. — Тепер усе? Формальностi скiнчилися? Чи вам, може, посвiдчення особи показати?

— Нi-нi, що ви! Звiсно, я не маю жодних претензiй, — Петро несподiвано вiдчув якесь дивне полегшення i навiть задоволення, мовби не про iм’я та по батьковi довiдався, а бозна яку державну таємницю взнав.

— Ну, то йдемо до мене, чи як?

— Пiшли.

I вони попрямували хитромудрим лабiринтом коридорiв i переходiв мiж iнститутськими корпусами, не орiєнтуючись в яких, можна було запросто заблукати. Але було очевидно, що Валентин Едуардович орiєнтується добре. Хоча (свята правда!) Петро не розумiв, куди вони йдуть. Спочатку здавалося, що в адмiнiстративний корпус, потiм — що в другий лабораторний, згодом — що в конструкторський. Якби не солiдна зовнiшнiсть В.Е.Зебеля, можна було б вирiшити, що вiн навмисно кружляє iнститутом без жодної конкретної цiлi. Зрештою ж вони все-таки повернулися до адмiнкорпусу, попрямували в бiк бiблiотеки. Але туди не пiшли, а в одному з переходiв звернули у непримiтнi дверi, де несподiвано для Петра виявився лiфт.

— Що це за шахта? — нарештi зважився спитати вкрай здивований i заiнтригований Петро.

— Терпiння, мiй юний друже, терпiння, — Зебель загадково всмiхнувся, наставивши на Петра чорнi скельця окулярiв, — просто ми пiд’їжджаємо до моїх володiнь.

Молодиковi зробилося якось моторошно. I вiдверто кажучи, вiн пошкодував, що не пристав на пропозицiю добродiя i не подивився його документи…

— Бачу, ви нiяковiєте, мiй юний друже. Ну, що ж…

— Ну-ну, юначе, не треба так лякатися, не треба, — Зебель лагiдно поплескав його по плечу, — вас нiхто не збирається заарештовувати, катувати…

— Т-так… я р-роз-зумiю… — вiд переляку бiдолашний Петро весь тремтiв, сiпався i заiкався, — ал-ле ж т-тодi нав-вi-що…

— Зараз дiзнаєтеся.

У цю мить лiфт м’яко зупинився, дверцята кабiни самi собою розсунулися, чому Петро немало здивувався.

— Прошу, виходьте.

На жодну секунду не забуваючи про свою жалюгiднiсть i лише здогадуючись про iстине призначення цього пiдвалу, Петро перетнув порiг кабiни. Тут не було жодної живої душi, самi голi стiни, пофарбованi у сiре, та яскраве свiтло ламп, що сяяли високо пiд стелею. Валентин Едуардович випередив Петра i знаком наказавши йти за ним, впевненою ходою попрямував вперед. Молодик пiдкорився.

Довжелезний коридор закiнчувався невеличкими, всього у п’ять щаблiв схiдцями зi шлiфованого базальту та величезними броньованими дверима. Петровi знов стало зле, бо вiн уявив на мить, що тут, просто в iнститутському пiдвалi розташована справжнiсiнька катiвня. Але броньованi дверi вже беззвучно прочинилися, i Валентин Едуардович лагiдно запросив:

— Будь ласка, проходьте, юначе.

— Ну, як, подобається вам у мене?

Зебель вже всiвся на величезний м’який диван i зробив широкий жест, пропонуючи Петровi приєднуватися.

— А тиша яка, оцiнили? Це все ефект глибини. Зате нiхто i нiщо не потурбує.

— Ви, може, думки читаєте, як Вольф Месiнг? — насторожився Петро, оскiльки Валентин Едуардович вже вкотре вгадував, про що вiн мислить.

— Авжеж, — охоче погодився Петро (а чоло вкрилося рясним потом). — Ясна рiч, вам без цього нiяк не можна. Гiпноз i все таке iнше.

— До чого тут гiпноз? — над правим чорним скельцем здивовано випнулася смоляна бров.

— Ну-у-у… як-то до чого… — нiяковiючи, Петро знизав плечима. — Не знаю. Просто я так… уявляю проблему. Потрiбно, i край.

Вiн трохи помовчав, пiдбираючи слова, i додав:

— В iнтересах держави, еге ж?

— Дивнi уявлення про людей нашої професiї, — посмiхнувся Зебель.

— Аякже, без цього не можна, — Петро розслабився i одразу ж бовкнув невiдомо з чого: — бо через такi темнi окуляри ви, мабуть, нiчого не бачите. Як же тодi…

Вiн занадто пiзно зрозумiв, що вже вдруге веде себе вкрай нетактовно iз такою людиною. Проте здавалося, його спiвбесiдник анiскiльки не образився. Валентин Едуардович лише мотнув головою i повчально мовив щось загадкове:

— Найтаємнiша справа — дивитися не на зовнiшнiсть, а зазирати в душу. А цього, мiй юний друже, нiякими очима не зробити. Тому й не потрiбнi менi для цього очi, затямте, будь ласка.

— То ви просто в душах читаєте, — не насмiлюючися вiдверто насмiхатися з такої чудернацької думки, Петро ледь чутно кахикнув, прикривши рот долонею. — Ну, i що ж в мене у душi? Скажiть, як буде ваша ласка.

— У вас в душi я бачу саме те, що менi потрiбно: вiдданiсть iнтересам, — впевнено вiдповiв Зебель. Трохи дивно було, що вiн не сказав, яким саме iнтересам вiдданий Петро. Проте той подумки продовжив: “…iнтересам партiї… народу… країни…” Тонкi губи Валентина Едуардовича посмiхнулися, але запитав вiн цiлковито серйозно i зовсiм не те, на що сподiвався Петро:

— Чим же вас почастувати, молодий чоловiче?

— Менi б чайку… — Петро зовсiм знiяковiв.

— Чайку? Пити чай у мене в гостях — це, звiсно, добре. Та це було б замало для такого багатообiцяючого товариша, як ви.

— Ей!

Петро обернувся, проте з не помiчених ранiше дверей, що розкрилися лише на мить, викотився невеличкий двоповерховий столик на гумових колiщатках, безшумно покотився по дубовому паркету з чудернацьким вiзерунком i зупинився бiля дивану, точно мiж ним та Зебелем. Дверi ж зачинилися так само швидко й безшумно, i Петро навiть не встиг роздивитися, чоловiчий чи жiночий силует промайнув у рудiй напiвтемрявi за ними.

— Не соромтесь, пригощайтеся.

Зебель налив з турки кави у свою чашечку, дiстав з нижньої полицi пляшку коньяку (судячи з незвичних лiтер — армянського), вiдкоркував, вiдмiряв одну золотаву ложечку ароматної рiдини та плеснув собi в каву. Потiм вiдмiряв нову порцiю i потягнувся до склянки чаю.

Петро все ще нiяковiв, та врештi-решт вирiшив, що їхня розмова, мабуть, буде занадто довгою, отже, робота на сьогоднi зачекає. А Зебель, мiж iншим, анiтрохи не поспiшав, знай собi потягував каву з коньяком, мовчки їв печиво i, здавалося, зовсiм забув про Петра. Тiльки наливши другу чашечку кави, тепер вже зi збираним молоком, нагадав молодиковi:

— Будь ласка, скуштуйте варення. А найлiпший тут — сливовий джем. Давайте, давайте, їжте.

— Ну, тепер i про серйознi справи можна поговорити, — прозвучав звiдкiлясь голос товариша Зебеля. Петро стрiпонувся, озирнувся довкола i побачив, що столик на гумових колiщатках кудись зник, а Валентин Едуардович встиг пересiсти за письмовий стiл i тепер сидить непохитно, мов гора, втупивши у гостя скельця окулярiв.

— Про якi ще справи?

Пiсля розслаблюючого чаю з коньяком нi про що серйозне думати аж нiяк не хотiлося. Тепер би краще про щось приємне, як-то про майбутнi успiхи Петра, про те, що десь там, у високих сферах його таки дiйсно вважають видатним спецiалiстом з контактного зварювання, “багатообiцяючим” спiвробiтником, про його останнi успiхи у роботi…

Петро здригнувся, бо згадав, що сьогоднi його випередив цей негiдник Аркаша, якого сам директор iнституту удостоїв особистої бесiди. Втiм, нехай! Зате його дослiдження привернули увагу не менш шанованого… кгм-кгм-м-м… пiдроздiлу, якщо можна так висловитися. I цiлком можливо, що вiн принесе Вiтчизнi набагато бiльше користi, нiж цей негiдник в рогових окулярах.

— Шановний громадянине Мазюро! — у тонi Валентина Едуардовича вiдчувалося певне розчарування, — ну, хiба б ото я став вiдривати вас вiд виконання надважливої роботи заради якихось дурниць? Та навiть заради того, щоб мати приємнiсть попити з вами кави i скуштувати печива, я б не наважився на таке! Будемо серйозними, товаришу Мазюро: ми ж з вами, сподiваюся, люди iз державницьким мисленням, хiба нi?

— Певна рiч, ви б не робили цього.

Коли Валентин Едуардович назвав його “громадянином” замiсть “товариша”, Петро одразу посерйознiшав, вiдiгнав геть пiдступну млiсть, посунувся на край дивана, всiвся якомога прямiше i додав:

— Слухаю вас, товаришу Зебель.

— Отак значно краще, — похвалив Валентин Едуардович. Петро кивнув.

— А тепер скажiть, будь ласка, чи давно ви знайомi iз спiвробiтником вашої лабораторiї Марчинським Аркадiєм Венiамiновичем?

Петро знов здригнувся, оскiльки усiєю своїю напруженою пiдсвiдомiстю чомусь очiкував, що мова пiде саме про Аркашу.

— Чом ви вирiшили, що “не те”? Вам щось вiдомо? Вiдповiдайте, не замислюючися, — вiд раптового напруження Зебель подався трохи вперед.

— Ну-у-у… як це… м-м-м… — Петро засовався на краю дивана, — що менi вiдомо… Та, власне, нiчого.

Вiн розгублено замовк.

— Ви замислилися, — Зебель погрозив йому пальцем, — спробуйте лишень сказати тепер, що це просто так!

— Це дiйсно просто так! — Петро не на жарт перелякався, почервонiв i навiть трохи привстав.

— А чому ви взагалi спитали: “З ним щось не так?”

Тепер Валентин Едуардович бiльше не являв собою зразок гостинностi. Навпаки, немовби втiлював те, що й мала втiлювати людина його професiї: суворо-чорну законнiсть, слiпу до розпачу, розгубленостi та рознюненостi звинувачуваних, ким би вони не були…

Петровi стало морозно. Вiн вiдчув, як його чоло вкривається рясною вологою. Невже ж вiн зараз — звинувачуваний?! Але в чому? I чому…

— Кажiть, у чiм рiч, — звернувся Петро до Зебеля якомога твердiше.

— Ви щось перплутали, товаришу Мазюро, — Валентин Едуардович говорив монотонно i безбарвно, — тут не ви ставите питання, а я.

— Пробачте…

— Отож, — Зебель посмiхнувся лiвим куточком рота. — Так чому ви це спитали?

— Ну-у-у… — Петро знов завовтузився на диванi, — якби все було гаразд, ви б, мабуть, не вiдривали мене вiд виконання важливої наукової роботи i не запрошували у свiй кабiнет. Я вiрно мислю?

— Вдруге нагадую: тут запитання ставлю я, — тепер в голосi Зебеля бринiла сталева погроза.

— Винуватий. Пробачте, — Петро зовсiм знiтився.

— Гаразд. Але повернiмося до вашого товариша.

— А вiн менi нiякий не товариш, — поспiшив завiрити грiзного Валентина Едуардовича Петро.

— Як се — не товариш? — над чорним скельцем миттєво злетiла права бров. — Що ви таке кажете! А в нас дещо iншi вiдомостi.

Сказавши це, Зебель зазирнув в одну з шухляд столу, витягнув звiдти чималеньку сiрувато-жовту теку, розв’язав торочки i почав дiставати з теки та зачитувати рiзнi папiрцi. Коли вiн скiнчив, стало остаточно зрозумiлим, що Петро i Аркаша не звичайнi знайомi, а найлiпшi друзi-приятелi.

— I пiсля розподiлення ви разом потрапили не просто в один НДI, а в одну лабораторiю. Так що, Петре Пилиповичу, ви i тепер стверджуватимете, що не товаришуєте з Марчинським?

Пiд настирливим поглядом Зебеля, силу якого анiскiльки не послаблювали непроникно-чорнi окуляри, Петро мало не зомлiв.

— Ну-у-у, т-та-ак… Загалом, в нас дружнi стосунки…

— То навiщо? — наполягав Зебель.

— А я й не брехав, — сказав Петро, знов червонiючи.

— Як-то?

— Отак.

— Ну знаєте, юначе!..

— Просто останнiм часом в нас iз Аркадiєм Венiамiновичем… як би то сказати…

— Просто i вiдверто.

— Так, звiсно…

— Тiльки цього разу вже не перекручуйте…

— Що ви, що ви! — Петро махнув рукою. — Так от, останнiм часом в нас iз товаришем Марчинським…

— Що саме?

— Коротше, мiж нами виникли деякi розбiжностi у поглядах на-а… перспективу роботи нашої лабораторiї.

Сказавши це, Петро замовк i ошелешено подивився на господаря кабiнета, перевiряючи, наскiльки довiрливо Зебель ставиться до його слiв. Адже нiчого подiбного насправдi не було! Не сперечалися вони стосовно цих перспектив. Не було в них нi приводу для таких суперечок, анi вiдповiдних повноважень. Такi питання могла вирiшувати хiба що дирекцiя iнституту, а не якiсь рядовi спiвробiтники.

Проте слово з Петрових вуст злетiло, та ще й у такому кабiнетi! Треба було якось продовжувати… А як?! Коли тiльки товариш Зебель в курсi… або навiть якщо вiн тiльки запiдозрить… Попереджав же: не перекручуйте! Ч-чорт, i чому це тiльки з язика зiрвалося…

Проте Валентин Едуардович як i досi незворушно дивився на Петра, чекаючи продовження. Коли ж мовчанка занадто затяглася, Зебель просто сказав:

— Далi, товаришу Мазюро. Я уважно слухаю.

— Гаразд, гаразд, товаришу Мазюро, я все зрозумiв. А що ви можете сказати стосовно спiвробiтницi медсанчастини iнституту Марчинської Есфiрi Якiвни?

— Стосовно Фiри?.. — досить-таки тупо перепитав Петро, розгублено клiпаючи очима.

— Так, так, саме так, шановний мiй товаришу Мазюро! — Зебель знов посмiхнувся лiвим куточком рота.

— А що тут можна сказати…

— Насамперед, чом ви назвали її просто Фiрою, а не якось iнакше?

— Тобто…

Петро заплющив очi, перевiв дух, проковтнув слину, що заповнила рот. А потiм заходився плутано пояснювати, чому назвав Аркадiєву дружину просто Фiрою, а не якось iнакше. Тепер, з огляду на наявнiсть у господаря кабiнета другої теки, вiн намагався бути найточнiшим у найменших деталях. I якими б iнтимними не були його почуття до симпатичної медсестри, не приховав нiчого.

Здається, Валентин Едуардович нарештi оцiнив вiдвертiсть Петра. Принаймнi, пiд кiнець бесiди вiн вийшов з-за столу i знов пересiв на диван. А коли Петро нарештi закiнчив сумну сповiдь про нероздiлене кохання та про Аркашину пiдступнiсть у сердечних справах — навiть дружньо поплескав молодика по колiну i кинув:

— От тепер ви справдi молодець, тваришу Мазюро.

Далi пiдвiвся, пройшовся кабiнетом туди-сюди, зупинився перед Петром, нахиливши голову трохи влiво, i сказав так:

— Добре. А чи могли б ви зробити дуже велику послугу нашiй Радянськiй Батькiвщинi?

— Зрозумiло, так! — з палкою готовнiстю вiдповiв Петро i чомусь став бiля дивану струнко.

— Сидiть, сидiть, — заспокоїв його Зебель, — не треба так хвилюватися.

— Я зовсiм не хвилююсь, — ковтаючи слину, заперечив Петро.

— Хвилюєтеся.

— Нi…

— Не заперечуйте, я ж бачу. А в нашiй справi важливе не тiльки палке серцi й чистi руки, але й холодна голова, — Валентин Едуардович показав на портрет, що його Петро чомусь ранiше не помiтив, як i прихованi дверi кухнi.

— Добре, не буду.

— Отак-то, Петре Пилиповичу, — повчально мовив Зебель, — я завжди маю рацiю. Хiба нi?

— Звiсно, так.

— Гаразд. Але ви погодилися надати послугу, не знаючи ще, чого вимагає вiд вас Батькiвщина!

— А хiба вона може вимагати зле?

— Звiсно, нi! — тепер Валентин Едуардович посмiхнувся щиро й вiдкрито. Приємне враження вiд посмiшки та пом’якшеного тону розмови псували тiльки непроникно-чорнi окуляри.

— Ну, от я й погодився.

— Тодi зробiть таку ласку, Петре Пилиповичу: вiдкрийте всiм правду про пiдготовку замаху на життя нашого дорогого товариша Сталiна.

— Як?! Як ви сказали?!!

У Петра очi полiзли на лоба. Вiн впав на диван так, що його пружини вереснули, мов поранене пострiлом мисливця зайчатко.

— Я сказав те, що сказав, товаришу Мазюро, — не зважаючи на вибухонебезпечнiсть цiєї страшної новини, товариш Зебель залишився абсолютно спокiйним, хоча й надзвичайно суворим, — ви маєте вiдкрити людям правду. I тодi ми, вiдповiдальнi спiвробiтники вiдповiдних органiв, почнемо дiяти i встигнемо вчасно попредити величезне зло: пiдступне вбивство улюбленого Вождя радянського народу товариша Сталiна.

Декiлька хвилин Петро не контролював себе, бiльш того — абсолютно не бачив i не чув, що вiдбувається в кабiнетi. Отямився тiльки тодi, коли Зебель довiрливо обiйняв його за плечi. Петро стрiпонувся i нiяковiючи, попрохав:

— Будь ласка, Валентине Едуардовичу, повторiть, що ви сказали.

Зебель охоче повторив усе спочатку. Згiдно з його вiдомостями, справи були кепськi. Виявляється, цей негiдник Аркаша завжди був невдоволений тим, як Радянська Батькiвщина поставилася до його батька. (“Чи знаєте ви, товаришу Мазюро, що батька Аркадiя Венiамiновича за суворе дисциплiнарне порушення вiдправили до штрафбату, звiдки вiн втiк до нiмецько-фашистських загарбникiв? А потiм, вже пiсля вiйни, на нього вполював СМЕРШ?.. Як, невже ви про це не чули?!” — i справдi, тепер Петро пригадав деякi двозначнi вислови та натяки свого колишнього приятеля.) Тому, просякнутий люттю й ненавистю до радянської влади, Аркаша увiйшов до злочинного угрупування, яке готувало замах на найсвятiше — на життя товариша Сталiна.

— Але Фiра!.. До чого тут Фiра?! — дивувався Петро.

— Ну, як се до чого?! Як се до чого, шановний Петре Пилиповичу! Невже ви не читаєте газет, не слухаєте радiо…

— Та-а-а… звiсно… — знiяковiв молодик.

— Невже ви настiльки аполiтична людина?!

— Нi-i-i, чом се одразу аполiтична…

— А тому, що не знаєте ситуацiю в країнi!

— Знаю, Валентине Едуардовичу, повiрте!.. — Петро мало не збожеволiв вiд переляку.

— Тодi ви самi мусите назвати найгучнiшу справу сучасностi.

— Мушу, згоден…

— Це… це…

I тут в мозоку мовби блискавка сяйнула! I все одразу зрозумiвши, Петро прошепотiв:

— Це — справа лiкарiв-отруювачiв.

— Саме так, мiй дорогий Петре Пилиповичу, саме так!

Зебель сидiв на диванi, довiрливо обiйнявши молодика за плечi, i дихаючи йому у вухо, нашiптував:

— От тепер ви нарештi зрозумiли? Зрозумiли, я питаю?!

— Так…

— Що саме?

— Фiра… Себто, Есфiрь Якiвна — вона ж медсестра…

— Саме так, Петре Пилиповичу, саме так!

— То ж вона як — медсестра-отруйниця?!

— Ну, ясна рiч, ясна рiч! Ким же їй iще бути?

— Як-то ким?! Нормальною людиною!

— Ви так вважаєте?

— Ну-у-у… вважаю.

— Цiлком серйозно?

— Звiсно!

— А пiдпишитеся пiд такою заявою?

Немов вправний штукар, Зебель просто з повiтря видобув аркуш паперу з надрукованими на машинцi словами i з переможним виглядом простягнув його Петровi. Проте той не мiг читати: лiтери розпливалися, злiтали з аркуша i чорною комашиною зграйкою ширяли туди-сюди у повiтрi.

— Я не можу пiдписуватися тут… Пiд цим…

— Чом це не можуте? Якщо ви впевненi у невиновностi громадянки Марчинської…

— Я непевен… але впевнений!

— Так не буває, Петре Пилиповичу! Не може бути.

— Буває.

— Тодi пiдпишiться, прошу.

— Пробачте, але я не можу нiчого прочитати! А як я буду пiдписуватися, не прочитавши?

— Цiную такi вашi якостi, як обережнiсть i помiркованiсть. Але це не причина, щоб приховувати власну громадянську позицiю.

— Я й не приховую…

— Тодi пiдписуйтеся!

— Нi!..

— А якщо я прочитаю вашу майбутню заяву — тодi як?

— Ну-у-у… не знаю.

— Отакої! — Валентин Едуардович сплеснув руками. — А спочатку ви здалися менi серйозним, молодий чоловiче.

— Я серйозний! — iз запiзненням зрозумiвши усю мiру ризику, вигукнув Петро i поспiшив пристати на пропозицiю Зебеля: — Ну, гаразд, гаразд, читайте.

— Стривайте, стривайте! — захвилювався Петро. — Невже вам настiльки точно вiдомi i термiни, i подробицi…

— Нам все достеменно вiдомо, — незмiнно спокiйний Зебель навiть не поворухнувся, лише скельця його непроникно-чорних окулярiв якось загадково сяйнули.

— Але якщо так, чому я маю розписуватися за думки та намiри Фiри… Тобто, Есфiрi Якiвни? Власне, громадянки Марчинської… Коротше, звiдкiля я знатиму, що вона й гадки не мала…

Петро розгублено замовк, зрозумiвши, що виправдовується iз гарячковiстю справжнього звинувачуваного.

— В тiм-то й рiч, любий мiй товаришу Мазюро, в тiм-то й рiч, — Зебель iз багатозначущим виглядом пiдняв пальця вгору, — ви дiйсно не можете знати, про що думає громадянка Марчинська. Хоча тiльки-но готовi були заприсягтися у її чесностi i вiдданостi нашiй радянськiй Батькiвщинi, принаймнi — у лояльностi до влади.

— Та не робив я цього… — спробував виправдатися Петро, проте Зебель одразу зупинив його коротким:

— Облиште.

I Петро знiтився, замовк.

— Вам лишається єдине, товаришу Мазюро.

Валентин Едуардович повiльно розiрвав аркуша навпiл, склав половинки.

— Єдиний вихiд.

Зебель знов розiрвав папiр i склав шматки до купи.

— Одне-єдине вiрне рiшення…

Папiр в його руках розiрвався iз сухим трiском на зовсiм вже дрiбнi клаптики.

— …яке не буде жалюгiдним блюзнiрством.

Уривки листа пурхнули з долонi Валентина Едуардовича бiлявими метеликами.

— Напишiть усе, як воно є. Зрозумiйте, з будь-якої точки зору конче потрiбно викрити цих злочинцiв. Це потрiбно нашому народовi. Це потрiбно i вам. В iм’я справедливостi. Згода?

В руках Зебеля з’явився черговий аркуш, цього разу вже чистий.

— Сiдайте за стiл i пишiть.

— Про що? — слухняно спитав Петро, який ледь отямився пiсля пережитої напруги.

— Як-то про що? Про злочинну змову, про що ж iще!

В руках Зебеля було вже два аркушi паперу.

— Але я нiчого не знаю…

— Хiба? — вiдверто здивувався Зебель.

— Авжеж!

— Я ж сказав: пiдбурюванi “Мосадом”, злочинцi замислили замах на життя товариша Сталiна…

— Але я нiчого про це не знаю!

— А хто знає?

— Ви!

— Овва! — вiдверто здивувався Валентин Едуардович. — А менi чомусь здавалося, що ви розповiли менi в усiх подробицях…

— Хiба?!

— Ну, звичайно! Пригадайте, дорогий мiй Петре Пилиповичу: ви доповiли, що громадянин Марчинський Аркадiй Венiаминович переконав i вашого завiдувача лабораторiєю, й iнших, бiльш високоповажних товаришiв у величезнiй важливостi своєї доповiдi — хоча насправдi вона ламаного шеляга не варта.

— Так, але… — Петро вже остаточно розгубився. Здавалося, тут все було правдою, окрiм одного: найнесподiванiшi висновки з дiйсних Петрових припущень зробив сам товариш Зебель. Тож молодик не знав, як до цього поставитися.

— Безумовно, керiвники iнституту недарма запланували проведення конференцiї напередоднi одного з найбiльших радянських свят — Дня мiжнародної солiдарностi трудящих. Вiдтак очiкується, що на конференцiї будуть присутнi сам товариш Сталiн та iншi радянськi керiвники. В цей момент i має спрацювати воiстину пекельний план зрадникiв: дехто з оточення товариша Сталiна пiдмiшає у його їжу порцiю отрути. Зовсiм малесеньку порцiю, аби Вождь тiльки занедужав. Завдяки цьому пiдступний негiдник зможе уникнути пiдозри. Проте пiсля отруєння товариш Сталiн опиниться в руках медсестри Марчинської Есфiрi Якiвни…

— Але чому?! — Петро був вкрай здивований. — В товариша Сталiна мають бути свої лiкарi.

— Так, звiсно, вони є. Та тiльки-но Вождевi стане зле, треба буде дiяти якнайшвидше. В iнститутi є медчастина, а у медчастинi — подвiйний агент “Мосаду” й антирадянської терористичної органiзацiї медсестра Марчинська. От i все, пастка спрацювала! Досить однiєї маленької iн’єкцiї або якоїсь незначної пiгулки — i все! Чорну справу зроблено. Таким чином, саме вона, злочинна спiвучасниця, лiкарка-єврейка, як i бiльшiсть отруювачiв…

— Даруйте за таке делiкатне запитання… але хiба ж ви самi не-е-е…

— Що?

Петра вже настiльки перелякала несподiвана власна смiливiсть, що вiн нiяк не мiг вимовити кляте запитання.

— Так що саме вас цiкавить? — здивувався Валентин Едуардович.

— А хiба ви самi не єврей? — зрештою насмiлився Петро. Зебель мотнув головою так, що у чорних скельцях окулярiв сяйнуло свiтло ламп пiд стелею, зневажливо посмiхнувся i вiдповiв щось незрозумiле:

— Так, я i єврей теж.

— Що-що? — Петро розгублено заклiпав очима.

— Я про те кажу, товаришу Мазюро, що нацiональнiсть окремої людини для нашого єдиного радянського народу значення не має.

— Але ж…

— Але ж у даному випадку факт є фактом: переважна бiльшiсть злочинцiв-отруювачiв — євреї. Отже, це зайвий раз свiдчить проти громадянки Марчинської. Та й, мiж iншим, проти Аркадiя Венiамiновича теж, врахуйте це.

Як слiд обмiркувавши почуте, Петро змушений був повнiстю погодитися з Валентином Едуардовичем.

— Отже, Петре Пилиповичу, тепер вам все зрозумiло?

— Так, — впевнено вiдповiв Петро.

— А тепер уявiть, наскiльки велика подяка та шана чекає на ту людину, яка допоможе викрити злочиннi плани зрадникiв.

Сказавши це, Зебель налив собi ще одну чашечку кави з коньяком, пiдсiв упритул до Петра i почав змальовувати воiстину райдужнi перспективи. Двiчi чи тричi вiн махав чашечкою настiльки iнтенсивно, що мало не вихлюпнув холодну каву молодиковi на брюки, за що одразу вибачався. Але Петро не помiчав цього, бо, зачарований словами господаря кабiнета, з головою поринув у вир золотих мрiй про перспективу просування по службi та вiдповiдне покращення власного життя. А перспективи вiдкривалися i справдi захоплюючi! Такi перспективи, що та дурепа Фiра i нiкчемний зрадник Аркаша тодi просто луснуть вiд заздрощiв…

Проте про них краще вже не думати, бо доля кривавих зрадникiв Вiтчизни незавидна. Нiчого, так їм i треба! Нехай катюзi буде по заслузi.

Зайнятий такими думками, Петро й не помiтив, як взяв з рук Валентина Едуардовича чистi папiрцi, пiдсiв до столу i красивою ручкою з коштовного письмового приладдя, що прикрашало стiл господаря кабiнету, написав два доноси на задану тему: перший — на спiвробiтника їхньої лабораторiї i свого колишнього iнститутського приятеля Марчинського Аркадiя Венiамiновича; другий — на iнститутську медсестру Марчинську Есфiрь Якiвну. Зупинився тiльки раз, щоб уточнити:

— По лiтерах: Ем-О-Ес-А-Де.

— Дякую.

Загалом товариш Зебель сприйняв Петрiв вчинок iз великою прихильнiстю. Сховавши кожний з доносiв у вiдповiдну теку, довго тиснув Петровi обидвi руки, сипав комплiментами, мовби дiрявий лантух дрiбним горохом. Потiм проводив молодика назад до лiфта й наостаннє сказав урочисто i водночас трохи розчулено:

— Запам’ятайте, дорогий мiй Петре Пилиповичу: вiднинi я нi на мить не полишатиму вас своєю увагою. Невдовзi ви вiдчуєте це, обiцяю. Так що готуйтеся до грандiозних змiн у життi.

На мить Петровi зробилося моторошно: вiн аж нiяк не збирався лишати наукову кар’єру i ставати професiйним спiвробiтником органiв безпеки — нехай навiть це дуже почесна й потрiбна Батькiвщинi робота. Та Зебель поспiшив заспокоїти його:

— Не хвилюйтеся, мiй дорогий, не хвилюйтеся, вас використовуватимуть за прямим призначенням. Будь-де, у будь-яких обставинах можна знайти використання вашим чеснотам i якостям — затямте це, мiй любий.

Нi, Петро все зробив вiрно! Вiрно — i край! I нема над чим сушити голову.

Петро настiльки пiдбадьорився, що навiть похвалив Таїсiю, яка пiд вечiр принесла переробленi наново мiкрошлiфи. А наступного дня, коли Аркаша не з’явився на робочому мiсцi, Петро просто сяяв вiд радощiв. Ще б пак! Адже тепер, коли вiдповiднi органи взялися за цього негiдника, вiн не братиме участi у роботi конференцiї. В нього тепер буде багато, дуже багато iншого клопоту.

Отже, замiсть Аркадiя Марчинського з доповiддю виступатиме не хто iнший, як Петро Мазюра. Справедливiсть таки торжествує у свiтi! Отакi-то приємнi справи, товаришi…