Щось прохолодно сьогодні”, — подумав Анжер, якомога ретельніше запахуючи поли дiлового білого піджака, і подивився на теракотове небо.
Сонце старалося щосили, аби розігнати застиглий жовтуватий серпанок, що закутав Місто. І все ж повітря залишалося в'язко-холодним.
Анжер хвилювався. Зайшовши за рiг найближчого будинку, він встав обличчям до стіни і обережно витягнув із-за пазухи вовняний згорток. Заради остороги постукавши кісточками пальців по старовинній кам'яній кладцi, юнак відігнув край поїденої моллю
хустки і вийняв з неї слоїк. Схоже, ніжні дзвiночки з трохи зiм'ятими бузковими чашечками почувалися нормально.На Анжера впала густа коричнева тінь. Він обернувся. Стіна сусіднього будинку зігнулася і підглядала через його плече.
— Ага, он чим ти займаєшся! — зловiсно
вигукнула Стіна і почала ябедничати дзвінким кришталевим голосом: — Повідомляю: випадок недозволених занять. Тисяча п'ята вулиця імені Білого Кардинала, Анжер Бі...Юнак непомітно витягнув з кишені важку гайку і не обертаючися щосили жбурнув через плече. Стіна тужливо задеренчала, вкрилася павутинням тріщин і змовкла. Анжер швидко сунув згорток за пазуху і намагаючися не повернутися
обличчям до розбитої Стіни, дременув на перпендикулярну вулицю. Хiба мало в гігантському Місті, що простягнулося по всій землі, Анжерiв з прізвищем на “Бі”! Щоправда, Тисяча п'ята вулиця Кардинала єдина... Треба поквапитися.Тут немов з-під землі виникла Прекрасна Думка, котра явно хизувалася власною красою. Підморгнувши, вона вкрадливо спитала: “Скільки часу знадобиться патрульним для реагування? Пару хвилин, не більше. За дві хвилини можна пробігти майже чотири квартали, але ти не біжи. Це ж не обов'язково, так?” І Прекрасна Думка, горда і цілком задоволена власною кмітливістю, тицьнула пальцем в небо.
Анжер стрибнув у найближчий пiд'їзд і вже за півтори хвилини був на даху. Там він підвівся навшпиньки, зірвав з неба сіру зірочку і подивився крізь неї вниз. Сонце мовби
навмисно постаралося заради Анжера, розігнавши на хвилину жовтий серпанок кволими кавовими променями. За чотири квартали по обидва боки від Тисяча п'ятої спостерігалося збудження. Верткі трійки патрульних віддалялися, розширюючи район пошуків. Анжер посміхнувся, сунув зірочку за пазуху ближче до вовняного згортка і спробував прозирнути у жовто-туманну далечінь. Десь там знаходилася церква, до якої йому доведеться уперше йти сьогодні.Анжер трохи не засумував, але згадавши про патрульних, розвеселився. Телепні! Вважають, що він рвонув прожогом
. Та нізащо їм його не впіймати! униз по сходах і поспішив далі. Проте, він все ж намагався йти не надто швидко, аби ненавмисно не наздогнати патрулі, що успiшно віддалялися. Весь час перебуваючи в райдужному настрої, не помічаючи нічого довкола, Анжер дiстався нарешті до її будинку.— Піфало! Піфало!
Пiфало, озирнися!— Піфало! Піфало! Ти нас не спіймала!
Зграйка докучливих підлітків вилася навколо юродивої. Вічно незадоволені всім на світі стареньки бабусi відганяли молодь, що тiшилася з Піфали і водночас покрикували їй з нудотною ласкавiстю:
— А тобі чого тут треба? Йди звідси, йди-но
! В нас тут весiлля буде.Юродива сліпо мацала, розпластавшися по стіні будинку і зрідка щось
вирипуючи. Крізь драний зелений балахон проглядали водоростеподiбнi клапті зношеного плаття. Анжер нерішуче зупинився. Він завжди трохи побоювався Піфали і всіх чуток, що ходили довкола подібних до неї. Проходь. Така твоя дорога.За спиною Анжера застигла ще одна стара, очевидно, двiрничка. Вона чомусь не ганяла молодь і не спроваджувала Піфалу. Вона мовчки стискала сухими руками величезну чорну мітлу і пильно розглядала юнака з-під насуненого на очі чорного капюшона. Якийсь печерний страх заповз Анжеровi в душу і колючим настом упився в мозок.
хрипко скрикнула, відірвалася від стіни і похитуючись, пішла до Анжера. Вона гикала від напруги і тягнула тремтячі зморшкуваті пальці до грудей юнака. Туди, де був схований букетик дзвiночків. Анжер відсахнувся і швидко проскочив у двері.— Чого тобі від парубка треба, Піфало?! — накинулися на юродиву старi бабусi. А Анжер вже завмер перед дверима квартири Лілії...
...Дверi відчиняються. Гортензія стоїть на порозi і з огидою дивиться на ніжні бузкові чашечки квiтiв.
?.....Рiк!!! Цілий рік життя з-за цієї погані змарнований неповоротно! Не враховуючи того, що довелося діставати для них дозволи на ранній шлюб, це ж рік! Ні, більше. Саме життя ледь не пропало. Там, в парку.
Нічого, з Лілією все буде по-іншому. Правильно буде.
Двері насторожено прочинилися.
Боже, ось i ти! Я просто не нахожу собі міста. Наконєц ти прийшов!— Не треба, Ліліє. Ну, подумай добре, що може зі мною статися?
— Хто його знає. Ти ж невірующий, прости, Боже! — Лілія повторила процедуру ромбування і закочування очей. — А як тебе схапали і виставили до Стовпа? Боже, і то в такий день! Та я би лучче вниз головою із сорому...
юнака паморочилося в головi від щастя. Як Лілія хвилюється за нього!.. Анжер запечатав її чуттєвi чорні губи таким міцним поцілунком, який тільки може бути в день весілля. Лілія зiщулилася і одразу ж відтанула, безвільно повисши у кільці його рук. Анжер посміливішав, провів долонею по її спині і почав потихеньку м'яти важку тканину весільного вбрання. Та ледь поділ сукнi піднявся на три пальці заввишки вiд щиколотки, Лілія пірнула униз і відскочила.— Ти шо, Анжер! А iрорги
?.. Окрім того, у нас мало часу. І вообше, пішли в кімнату.Він попрямував за нареченою, насолоджуючися прекрасною гнучкою фігуркою. Здавалося, кожна частинка Лілії: і фата, і вміло скручене волосся, і сукня, і черевички — все виткане з блискучого антрацитового пилу, що несподiвано ожив. Згинається, переливається, спалахує... Лілія зачинила двері.
Ось у цій кімнаті ми посидим. Я помолюсь і коє-шо тобі розкажу.Анжер стрепенувся. Сюрприз! При єдиному погляді на наречену він мiг забути про все на світі.
. Букетик дзвiночків перейшов до рук Лілії, зірвана з неба зірочка заблищала на грудях. Ось що я тобі приніс. Подобається?Обличчя Лiлiї почорніло від рум'янця збентеження. Вона явно розгубилася.
— Та... та це... Боже! Це ж противозаконно! — нарешті мовила наречена і благально поглянула на зображення Білого Кардинала в Галереї Роздумів.
— Тобі не подобається, — сумовито сказав Анжер.
— Шо ти, шо ти! Ясно шо наравиться! — одразу ж замахала руками Лілія. — Просто я перепугалася. Тебе ж точно могли задержати і засудити з цими іграшками. А я? Як тоді буду я?! Головою по землі — і все?..
— Я вважав, що сiренька зірочка дуже пасуватиме до чорної весільної сукнi
.— А дзвiночки такі милі, ніжні, — сказав Анжер і додав шепотом: — Може, останні в Місті...
— Согласно із законом Бога і Білого Кардинала, невiстi траба дарити чорні лілії як символ чистоти і непорочності. Інше не можна. Інше неетичне, як говорять у церкві.
— Ти сама в мене Чорна Лілiя, — у захватi прошепотiв Анжер. — Так що інші лілеї просто в'януть перед тобою. Вони ніщо, ти — все. А квіти красиві, чи не так?
— Ага, красиві, — Лілія кивнула. — Таке буває, коли наколесся хорошенько і дивисся перед собою на світ. І тодi в глазах дєлається такий же точно туман. З такими ось жилками, як на цих твоїх дзвiночках. А хорошенько наколотися, ет-то... М
-м-м!..Наречена солодко примружилася і мотнула головою, та несподівано схаменулася і суворо закінчила:
— Однак зазря нiчого рискувать!
Анжер зітхнув. Лілія вмить пом'якiшала.
— Та нi, мені дуже даже лестить, шо от любимий жених рискує з-за мене жизнью. Скажу спасибі Богу, раз Він допоміг тобі, — Лілія чотири рази по чотири переромбувалася
.— Дякувати гайці, що розколола Стіну.
Лілія впала у феєрверкоподiбний
захват. Боже, шо за чудесе безумство! Із-за мене коцнули Стінку, подумати тіки! — наречена аж затрусилася від екстазу.— Він ще і не на таке здатний, — мовив незнайомий голос. У дверях завмерла стара двiрничка в чорному плащі. Примружившись, вона розглядала Анжера і Лілію.
— Ви як сюди потрапили... — розпочав здивований юнак, однак Лілія шльопнулася на коліна, покірно схилила голову і прошепотiла:
Замовкни, це Смерть. Так, Смерть, — підтвердила стара і кульгаючи підійшла до Лілії. — Ти вiрно сказала. Ти мене знаєш, а тому віддай передусім квіти й зірочку.— Це їй! Вона наречена, це їй! — запротестувати Анжер. Смерть iз жалем подивилася на нього, зітхнула і сказала:
Якщо ти нічого не розумієш, то мовчи і слухайся. Без квiтiв нареченiй ніяк не можна, вірно. Але вірно й те, що з твоїми подарунками не минути помосту і Ганебного Стовпа. , — шепнула Лілія Анжеру і одразу ж заворкотiла, покірливо ромбуючися і дуже мило моргаючи чорними віялами вій: — Простiть його, це він нiчо не понiмає, ду... То єсть не знає. Конєшно, конєшно, беріть квіти. Всi до одної беріть. Не хватало, шоб мене ще зпозорили. І звйоздочку туди ж. Настоящi квіти! I де це зараз такі єсть? Були, — похмуро процiдив Анжер і відвернувся. Не міг він бачити, як Смерть ніжно пестить чашечки дзвiночків і насолоджується їхнiм ароматом! Для юнака ці квіти як і досi лишалися квiтами його Лілії. Анжер міцно примружився і пригадав......Гортензия сиділа спиною до нього, нервово насвистуючи “Червоноочку”. Нудьгуюче небо заради розваги посипало Місто то коричнюватий сніжком, то липкими дощовими крапельками.
“Ох, мої ножки”, — пролунав поруч ридаючий голос. Гнучка фігурка в цнотливо-чорнiй сукнi
виринула з каламутно-коричневого серпанку.“Як втомилися бідні мої ноженьки
!”Гортензія з ненавистю поглянула на ту, котрiй Анжер поступився місцем...
Юнака привели до тями слова Смерті:
Так, цим подарунком ти уславив свою наречену майже до небес. Не знаю, може, в вас і вийде...Лілія з благоговінням чекала відповіді. Здавалося, численні лики Білого Кардинала на іконах також жадібно ловили миттєвості неприємної тиші, поки Смерть перебирала бузкові чашечки сірими висушеними пальцями.
У вухах Анжера знов зазвучали спогади: “Ах, то ти їй місцем поступився?! Тож цілуйся тут з нею!..” — “Я слухала запис послєдньої проповіді Кардинала. Три години на ногах... Боже, чому Ти не внушив мені, шо в церкву не можна надівати високі каблуки?!” І — дрiбне цокотiння кроків Гортензії десь за розлогою стіною туману, а потім її огидний
слізливий крик: “Рік! Кращий рік життя — на тебе, недоумок! Чом я така нещаслива? Можеш хоч одружуватися на цій, хоч не одружуватися, а я з тобою розлучаюся!” І останній ножевий зойк: “Розлуча-а-аю-ся-а-а-а!!!” Здається, більше вони не зустрічалися...— Передусім отримай квіти, — спроквола мовила Смерть, подаючи нареченiй традиційний букет iз семи штучних чорних лілей. Лілія почала щодуху ромбуватися, белькочучи слова подяки і стріляючи очима на зображення Кардинала Вдячного.
Ніж Долі хижо виблискував холодною блакиттю стали. Лезо було мовби вимазане блакитною кров'ю.
Анжер відсахнувся і завмер у протиприродній позі...
“Добре, пішла, до пішла. Я тіко захтіла розказати про церкву...” — “Я не слухатиму”. — “Чому?” — “Піду повішуся. В мене за пазухою вірьовка. Я хотів востаннє з'ясувати з нею стосунки. Але не вийшло. Самі бачили”.
Чорні зірочки Ліліних очей. І її екстатичний, з придихом голос.
Боже, якії чуйства! Як це захватує, заражає! Дай погледiти в твої глаза”. — “Навіщо? Може, ви iр... Пробачте... Ви, часом, не iрорг?” — “Ні, ти шо! Але Білий Кардинал говорив, шо вішаються одні тiко синьоглазiї”. — “Нісенітниця”. — “А чого ж ти вішаєсся?” — “Гортензія пішла. Не можу бути самотнiм. Божеволію, коли думаю про Тишу, що чатує на мене. І про те, що коїться в Місті”.Спалах чорного полум'я в її очах.
“Гортензія була в мене чимось на кшталт хатнього дракончика. Він боляче кусався, вивергав вогонь, але він... тобто вона була поруч”. — “А тепер в те' нікого рядом
нема? Нещасний...”Рука Лілії ледь торкається його волосся. Як давно... Ні, Гортензія не пестила його так утiшно й ніжно.
”.Хижі пики одна за одною виринають
з туману, готуючись будь-якої секунди кинутися на парочку.“Що ви! Не занапащуйте себе заради мене! Не треба!..” — “Я й не собiраюся. Та я не дам тобі вмерти! Ми поженимося, і ці ублюдки не тронуть нас. А я давно мєчтаю про такого мужчину. Може буть, ти правда нєдотьопа... Ні, вона бреше, ця твоя Гортензія. А тобі я не дам вмерти. Ми поженимося, і Бог не оддасть нас iроргам. І щас не дам тобі вішатися...”
падає в коричневу калюжу і розбивається.“Шприц?! Ти...” — “Да-а, це прекрасно. Це розв'язує язика, і він начинає молоть чепухню сам собою. А тобі я не дам умерти. Як хороше в голові. Туман. Не дам умерти
...” Анжеру нiззя довіряти Ніж, — пробелькотала наречена і одразу ж вихопила його з рук Смерті. — Я візьму твiй подарок.— Ліліє, навіщо? — здивувався Анжер.
— Ти мені не подобаєшся, — повідомив Ніж і хижо виблиснув на юнака блакитною гостротою леза.
— Нічо ти не понiмаєш. Я і мєчтать не могла про подарок Смерті. Це священна і дуже цінна штукенцiя.
Наречена низько кланялася. Посилено ромбуючись і виконуючи ряд складних рухів, сховала Ніж на грудях. Смерть, котра смакувала цю сцену, сухо захихикала і прошепотiла:
— Що ж, бери ти. Може, так і вiрнiше, хтозна. Недарма ж це Ніж Долі!
— Бери, бери. Ти мені подобаєшся, — погодився Ніж.
. Ото найшла кому Ножа давати, — одразу ж заговорила Лілія. — Ще два місяці як повіситися хтів, а тут — на, держи! Ріжся на здоров'я! Ось я — дiло друге. Не топлюся, не вішаюся, не ріжуся...Анжер ніжно обійняв наречену і поцілував у те місце, де шия плавно переходила в смугляве плече.
— Це зовсім друге дiло! Колотися — м
-м-м!.. Рай на землі! Білий Кардинал благословляв тих, хто коловся. Він і сам тойо... У церкві є статуя, де Золотий Бог дає Кардиналу шприц.Лілія чотири рази по чотири обмахнулася ромбом, повернулася до нареченого і торжественно прорекла:
— Чому ти не віриш, прости, Боже?! Я от нікогда так не балдєла, як од хорошого укола або од запису проповіді Білого Кардинала! Це так здорово!
— Я від тебе... — Анжер
посміхнувся і вичавив iз себе незвичне слово: — Балдєю.Зірочки Ліліних очей знов спалахнули, як тоді на лаві під липким дощем. Наречена повільно підняла до його очей ромбоподібну натільну ікону із зображенням Кардинала.
— Сьодні ти попадеш у церкву, сам все увiдiш і почуєш. Я помолюся за тебе...
— Як завжди неповторна, — констатував голос iз порога.
— А ти як завше кривонога! — весело закричала Лілія і кинулася назустріч тій, що увійшла. — Роза, як хороше, шо ти забіжала до мене.
Анжер iз прикрiстю роздивлявся на Ліліну подругу. Йому якось відразу не сподобалися огидні манери Рози, її навмисна розхлюстанiсть, неприродний яскравий рот і те, що вона довго (навіть, мабуть, занадто довго) цілувала Лілію.
Анжер, знайомся: цю старуху звать Розою. Моя лучча подруга. Яка десь шлялася цілих три місяці, нєгодяйка! — Лілія звучно шльопнула Розу по підстаканнику і довірливо повідомила:— Ми вмєстє колоться начали. Ми... ції... кроваві брати.
Кровні сестри, — уточнила Роза і тикнувши в Анжера фіолетовим нігтем, спитала: — А він... нічого? Ти так говориш щодо “колотися”...— Ти шо, старуха! — обурилася Лілія. — Він все в курсі дiла. Даже вiдєв. Вiдєв, Анжер?
Так, звiсно, — Анжер поморщився.— Ну і щастить же тобі. Оце так парубок!
Роза із здивуванням і заздрістю подивилася на Анжера.
— Шо ти знаєш?! Ми заро iдьом женитися, — гордовито повідомила Лілія.
У бузкових очах Рози запалахкотіла така жадоба, що Анжер мимоволi відступив на пару кроків.
Да, старуха! Оддаю я свою руку, як говорять в церкві. А ти пойдьош з нами. Будеш моєю подружкою.— Одружуватися, одружуватися, — гарячково бурмотіла Роза, раз-у-раз покусуючи губи і розмiрковуючи про щось своє. Нарешті вона прошепотiла Лілії на вухо декілька слів і голосно
звернулася до Анжера:— Ти вибач. Ми вийдемо на пару хвилин.
Залишившись на самоті, Анжер трохи походив по кiмнатi, потерся скронею об Стіну, але так нічого і не вигадав. Він спробував розглядати ікони, та Білий Кардинал також неначе здивувався. З кожною хвилиною подруга Лілії не подобалася Анжеру все більше.
— Мучишся? — єхидно спитала Стіна.
Анжер крадькома поглянув на неї і підкрався навшпиньки до дверей. Звiсно, підслуховувати недобре, але дуже вже не подобалася йому Роза. Кардинал Осуджуючий з обуренням спостерiгав за юнаком з iкони
.З-за дверей долинали уривки фраз: “Зовсім-зовсім? Жодного разу?..” — “Ірорги...” — “Ти ж не знаєш...” — “Священно”. — “А якщо і один раз...” — “Момент”. — “Чому?..” — “І все...” — “Скільки знаю...” — “Не вiдєла...” — “Сама...” — “Та ти шо! Ірорги...” — “Не повірю!” — “Боже!” — “Навіщо?”
Після тривалої паузи Лілія досить голосно сказала: “Я буду молиться за нас Богу і Білому Кардиналу. Вони будуть нас берегти”. Роза презирливо пирхнула. Лілія уперто повторила: “Буду!” Цього разу її голос пролунав набагато ближче до дверей, як здалося Анжеру. Він поспішно відскочив убік і вже не наважився підслуховувати далi до самого кінця розмови.
Нарешті двері розчинилися, і подруги повернулися до кімнати трохи незадоволені одна одною. Принаймні, Ліліни очi посiрiли, що траплялося з нею у хвилини нападу ледве стриманого гніву. І переромбувалася вона перед зображенням Кардинала Гнівного.
— Я піду надягну капелюшка, — повідомила наречена буденним тоном, але одразу ж суворо додала:
— Роза, гляди в мене! — і чотирикратним ритуальним рухом пальця погрозила їй.
— Хiба ж ми не подруги, — презирливо
процiдила Роза. Анжер не зовсім зрозумів, що саме вона хотіла цим сказати. Чи: “Ми подруги, тому не бійся”. Або: “Ми подруги, хіба ти не поділишся?!”Щоб якось зам'яти незручність ситуації, Анжер устав навпроти однієї
з ікон і почав уважно вивчати її. Ікона зображувала момент благочестивого просвiтлiння Білого Кардинала. Щасливе обличчя старого не захмарювалося жодним натяком на тінь страждання. Ледь підведене тіло і простягнута вгору рука випромінювали нетерпляче очікування. Величезна колiноуклонена фігура Золотого Бога, котрий щойно зійшов з величезного ромба, обережно підтримувала сріблясто-сиву голову, золота десниця випромiнювала хвилі благодаті. Божественні губи зворушливо усміхалися, очі сяяли.Чим сильніше Анжер відчував на потилиці шиплячі краплі бузкового погляду Рози, тим настирливіше розглядав ікону. Він навіть спробував уявити себе на місці Білого Кардинала. Але тут юнаковi пригадалося все, що він чув про iроргiв, нібито випущених у свiт Золотим Богом. Не можна не визнати (бодай перед самим собою), що Кардинал або цiлковитий дурень, або безнадійний духовний слiпець, або... Анжер зітхнув. Невже ікона бреше? А Лілія всьому вірить...
Роза повільно наближалася. Заклично колисалися обтягнуті наймоднішою спідницею стегна. Щоправда, ніжки нахабу підвели: кривуватi. І загалом...
— А чом ви вважаєте мене кастратом? — якомога ввічливіше спитав Анжер. — Я б у такому випадку не одружувався.
Більш за все йому хотілося викинути Розу у вікно. У крайньому разi, спустити зi схiдців. Так брутально й цинічно розпочинати розмову... Занадто, це вже занадто
! Але Анжер не вмів лаятися. Не вмів поводитися відповідним чином iз дівчатами подібного гатунку. Навіть проти Гортензії він і пальцем ворухнути не міг. А вже улюблена подружка його Лілії...— Перша дружина тебе кинула, тому й кастрат.
— Ви знаєте Гортензію? — здивувався юнак
. — Звідки? Несуттєво. Гортензія стала однією з наших. З яких це “наших”? — нашорошився Анжер. Несуттєво. Я знаю, що вона тебе кинула. Ми її якось застукали з... — Роза жадібно проковтнула слину. Анжер уважно придивився до Ліліної подруги. Iззовнi ніякої прозорості непомітно. А якщо вона все ж iрорг?..— А iрорги? — з найневиннiшим виглядом
спитав Анжер.— Казки все це, — презирливо кинула Роза і заходилася пiддражнювати
юнака, легенько торкаючись його руки своїми грудьми: — Не розумію, чом ти досі не покористувався жодною Ліліною принадою?Стіни огидно захихикали. Анжеру дуже захотілося, щоб Роза провалилася крізь підлогу
.— Ви дозволяєте собi вульгарності..
.— Ти вважаєш, твоя Лілія така вже недоторка? Та чи знаєш ти, скільки соломинок поринало в її скляночку?! Скільки соломинок вона...
— Мене це не цікавить, — процiдив крізь зуби Анжер. Він втупився у кут. За спиною Рози безмовно і безшумно розгортала свої кільця і розминала лапи Тиша. Стільки часу не показувалася...
Раптовий спогад змусив Анжера спохмурніти.
обпiкаючої рідини в центрі голого стола. Відчайдушний крик душі: “Хто ти?!” Я? Я — твої дитячі Страхiття, взяті разом і зрощені в одне ціле. Я — найгірший з милого сімейства кошмарів. Пам'ятаєш, Чорна Людина так само безшумно перевалювалася через підвіконня. А Чорне Провалля так само широко роззявляло пащу, як Я...”Голос вкрадливо-огидний, як і сама зовнiшнiсть Тиші.
Ти самотнiй. Самотнiй назавжди. Ніколи не вставиш ти нікого у свою душу. Я буду приповзати постійно. Доки не переможу тебе”. Я не збираюся вічно...” Так. Вона буде поруч. Буде завжди”.Сухе ламке завивання Тиші стрясає його тісний маленький світ.
? Анжере, ти горіховий дурень. Тебе так само важко розколоти, як горiхову шкаралупку. Внутрiшнiй ти гірший вiд цієї чашки, тому що в чашці зверху діра, а доки дівчина тебе розколе, то подряпає свої ніжні ручки до крові. Тут не обійтися менш ніж трьома спробами”.“
Так”.“Нiколи не відповідай замiсть іншого. Краще поглянь на мій хвіст. Що там написано?”
“У перший раз ви зненавидітимете один одного”.
Удруге вона сама...”“Брехня! Брехня, брехня, брехня! Бре-е-е-ех-ня-а-а-а
!!!"“А чи доживеш ти до третього разу, наразi невідомо...”
Анжер дрібно тремтів. Роза вкрадливо нашіптувала пiдступнi слова:
— Навіщо баритися? Увірвися до Лілії просто зараз. Примусь її! Ось побачиш, як вона зрадiє.
Анжер позадкував. Тиша змiїлася навколо правої ноги Рози.
Ось, я приповзла і готова проковтнути тебе, Анжере.Роза колюче вискнула і вiдстрибнула назад, ударившися об Стіну. Ікони із зображеннями Білого Кардинала посипалися на підлогу.
Ей, чи не можна полегше? — запротестувати Стіна. Iконопад, — пiдпустила шпильку Тиша, обвиваючи ноги Анжера.— Терпіти не можу черв'яків, — Роза гидливо скривилася.
— Отже, давайте так, — Анжер ущипнув Тишу, яка надто
посміливішала. Тиша послабила удав’ячi кільця. Анжер наблизився до гостi. — Або ви припиняєте вивергати вульгарності, або я не знаю, що зроблю...У дверях застигла Лілія в повному весільному вбранні. Величезний чорний капелюх у стилі “ретро-конверт” кидав таємничу тінь на обличчя нареченої, водночас підкреслюючи чорнозоряний блиск очей.
... Боже, шо це з моїми іконами?!Гостя випустила в Анжера розряд ненависті, немов би кажучи: “Гаразд, один-нуль на твою користь, але я з тобою ще порахуюся”. Презирливо вихляючи підстаканником, почала збирати ікони, що попадали. Повільно ромбуючися, Лілія підійшла до неї, щоб розташувати зображення Білого Кардинала у відомому їй одній порядку. Тиша вiдповзла у свій куток і загрозливо причаїлася, пообіцявши наостаннє: “Нічого, тут зачекаю”. Анжер оцiнював невидиму перешкоду, що постала між двома подругами.
Квартиру полишили тихо. Лілія шепотіла молитви, прохаючи в Білого Кардинала вибачення за вчинений Розою iконопад і машинально погладжувала штучнi квiтки подарованого Смертю букета.
Ледь вони вийшли на яскраво-кавову від сонячного світла вулицю, як з натовпу стареньких бабусь пролунав гучний крик. Лілія обернулася в той бiк і у захватi пробелькотала:
Боже, шо за честь! Сама Піфала.Юродива щодуху шкандибала до них. Салатовi губи трусилися від напруги, з куточків рота стікала схожа на твань слина. Зморщені зелені очі вирячилися
. Анжер здригнувся. Сте-е-е-е-е, сте-е-е-е-е, — рипіла Піфала. Наречена розкрила невелику поясную сумочку і витягла звідти пляшечку зеленки.— Це тобі, Піфала. Держи по щедрості моїй, Бога і Кардинала. Помолися за мене Богу, Піфала. Він слишить краще молитви всяких придуркiв, як от ти.
злякався, що юродива розлютиться від образи на “придуркiв”. Однак та захопилася тим, що розглядала проти світла подарунок. Та-а-а-ак, я-а-а люби-и-и-ила зеле-е-е-ене-е-е, — зарипіла Піфала і одразу захиталася, немов напiвзруйнований сарайчик під ударами вітру.Пляшечка зеленки розлетілася від удару об землю. Юродива впала на коліна і заходилася вимакувати потворним обличчям зелену калюжку. Нарешті вона вирипiла
:— Ти-и-и... Ти-и-и
... Не-е-ебе-е-ез-пе-е-е-ка-а-а... Сте-е-е-е... Сте-е-е-е... режи-и-ися-а-а!— Кого берегтися? — Лілія переромбувалася
. А-а-а-а Ро-о-о-о... Ро-о-о-о, — рипіла юродива, широко роззявляючи рота.— Іроргiв? — наречена вимовила це слово якомога чіткіше.
Та-а-а-ак, та-а-а-ак, — рипіла Піфала, шалено поводячи зморщеними очима.— Я і так знаю, шо iрорги опаснi, — невдоволено сказала Лілія. — Але хто вони? Де?
Ро-о-о-о, Ро-о-о-о, — настирливо рипіла Піфала.— Дурна твоя юродива, — зневажливо кинула Роза. Від Анжера не вкрилася найлегша тінь боязні в бузкових очах Ліліної подруги.
Нареченiй набридло чекати відповіді. Благочестиво подивившись на небо (при цьому сонячні промені дуже вигідно освітлювали її величезні вії), Лілія сказала:
— Ми спiшимо в церкву, Піфала. Як хочеш, до пішли з нами. А як вернемося, я винесу тобі ще зеленки.
Немов по команді, на вулиці Міста поповзли нові хвилі жовтавого туману. Юродива затiпалася і почала вирипувати
щось вже геть незрозуміле. Лілія кивнула, і невелика процесія рушила в путь.Попереду крокувала Роза, викидаючи далеко уперед ноги, немов бравий гренадер. Широкими жестами вона кидала перехожим реали
, донги і пенси, а також несла орекламу — квадрат чорної з вилиском тканини, на одному боцi якого зворушливо вишкiрився ікластою пащею Золотий Бог, а на іншому урочисто ромбувався Кардинал Тріумфуючий. Далі йшли наречений з нареченою, а за ними дерев'яною ходою пленталася Піфала, все ще вирипуючи: Сте-е-е... Сте-е-е... Сте-е-ере-е-е... Ро-о-о... Ро-о-о...— Дивна свадьба, — тихесенько міркувала Лілія. — Веде невiряча подружка (пробач, Боже!) і жених невiрячий. І тут же я і ще Піфала. Дивно, шо ця придуркувата
приповзла. Вона обично тягає по всьому Місту своє зелене лахміття і ні до кого... Та прожени ти її, — кинула через плече Роза. Від переляку Лілія спотикнулася і посилено ромбуючись, зашепотiла:— Ти шо, Роза? З ума зiйша, чи шо?! Вона ж свята! Юродивих проганять не можна, про них треба заботитися і любить. До них сам Білий Кардинал замiчає, отак!.. Це ти од того, шо не віриш.
Роза знизала плечима. Лілія заговорила голосніше
:— І чом ви не вірите? Помню, прийшла я в церкву в перший раз. Тоді ще не тая церква була, шо тепер, це тепер нова. А тоді — пiдвалина, де вода до колін хлюпає. Я й не знала, шо то церква. Я тоді сильно накололася і чи то наревiтися хотілось, чи то хлопця якогось вела з собою, бо нам десь тойо... Вобшем, надо було, о! Вообше, не помню. Але як увiдiла я Білого Кардинала і так в нього втрiскалася, шо про хлопця свого зразу забула, о! Він на цього схожий... на як його?!
.— Правда? Ти тоже замітила? — пожвавiшала Лілія. — Оце як зкопитiвся він, так нічого i в Стінах стало дивитися. А Кардинал — о, то шось такеє! Такий же лапусик, як Дукс, тілько старий.
— І ти б так і видерлася до нього на соломинку, — пожартувала Роза і брутально зареготала
. Фу, яка ти пошлая... — Лілія збентежено прикрила очка і чотири рази по чотири переромбувалася.Незважаючи на полуденний час, холодна жовта імла згущувалася. Пiсля вульгарно-непристойного дотепу Рози бажання розмовляти нi в кого не було, тому до самої Церковної площі всі мовчали, навіть Піфала бiльше не рипіла.
Погана погода навіювала похмурі думки. Анжер весь час намагався поглянути крізь Розу, оскільки подейкували, що iрорги
мають бути трохи прозорими. Чим довше він вдивлявся в її позбавлену жодної ознаки смаку волошкову зачіску, тим впевненiше готовий був заприсягатися, що Роза ані на крапельку не прозора. І в той же час Анжер інстинктивно відчував велику небезпеку. Навiть бiду. Дивна подруга... Він змусив себе думати про щось інше, але з цього також нічого не вийшло.Анжеру не давала спокою Тиша, яка залишилася чекати на нього в Лілінiй квартирі. Він все прикидав, чи вистачить
у нього сил на те, аби жити разом з Лілією. Гортензія його зненавиділа, причому Тиша це передбачила. Але Гортензія насправдi виявилася просто навiженим дівчам. Лілія ж вірить в Золотого Бога і в його Кардинала, отже, вона не негiдниця, в її душі є хоч щось святе і добре. Так, звiсно, наркотики, легка грубуватiсть і розбещеність не личать нареченiй. Лілія чимось навіть схожа на Розу, недарма вони подруги. Однак вона набагато краща за Розу.Зрештою Анжер вирішив, що сил вистачить
. Можливо, він навіть підсвідомо примусив себе вирішити саме таким чином. Адже в куточку кімнати причаїлася вкрай небезпечна Тиша. Варто тільки впасти у самотність...Думати далі просто не було сил.
Десь попереду приглушено гомонiв натовп. Юродива вереснула і розмахуючи на всі боки руками і головою, незграбно зашкандибала уперед
. Пiфала, ти куди поперлася?Юродива не відповіла. Вона підстрибувала мов зламана заводна лялька і дерев'яно бігла так швидко, наскiльки вистачало сил, вирипуючи з несподiваною нiжнiстю:
—
Ма-а-а... Ма-а-а-а... Ма-а-а-а...Роза непристойно голосно пирхнула.
— Все ясно, — сказала Лілія, — сьоднi на Церковній площі кого-то казнять.
— Чому? — не зрозумів Анжер. Замість відповіді наречена переромбувалася і вказала букетом чорних лілей уперед
.Вулиця вливалася у Церковну площу. З-за бурхливого натовпу і жовтого туману, що клубочився над нею, площа скидалася на казан пекучого варива. У центрі площі невиразно темніло громаддя церкви, а десь на півдороги туман відблискував золотим.
— Пішли туди, — наказала наречена, від нетерпіння поводячи ніздрями і немов би принюхуючися. Роза голосно закричала, розмахуючи орекламою
:— Дайте пройти! Дайте пройти молодятам! Дорогу! Дорогу! Дайте пройти
! Боже, це невозможно, — прошепотiла Лілія, коли всі троє наблизилися до місця страти.Туман несподівано швидко розсіявся. Анжер
ясно побачив, як високим білокам'яним помостом повільно й урочисто рухається гігантська фігура Майстра. Анжеру здалося навіть, що туман навмисно втік, аби продемонструвати йому таке надзвичайне видовище. Майстер з неприхованим захватом погладжував пишну кучеряву бородищу, чорний фартух до колін, що шкіряно порипував при кожному кроці, три мідних бляхи на грудях, широкі шкіряні ремені, що туго оповили зап'ястки, і ремінь навколо голови. Крім фартуха, ременів і широкої стегнової пов'язки, ніякого одягу на Майстрові не було. Тугі волохатi вузли м’язiв, з яких складалося його тіло, явно були предметом невсипущої турботи їх власника. Майстер поглядав у затьмарене небо і самовдоволено говорив:— Що, подобаюся тобі таким? А пам'ятаєш, яким я був раніше? Роби зачіску, голися кожного дня... Слимак, плюнути огидно! — Майстер звучно плюнув під ноги і немов демонструючи, що він нарешті в гуморi,
притупнув і з ухканням крикнув: — А тепер от інша рiч... Ух-х-х, ух-х-х! Тепер мiй час!.. Ух-х-х, ух-х-х! спочатку, до кого звертається цей дикий і страшний Майстер. Дві фігури, що висіли в ланцюгах по інший бiк помосту, здавалися мертвими. Раптом юнак із здивуванням помітив Піфалу, яка намагалася заповзти на поміст і рипіла: Ма-а-а... Ма-а-а... Мій Ма-а-а-йсте-е-е-ер... Яа-а-а-ак те-е-ебе-е-е-е... ко-о-оха-а-а-аю-у-у-у... Ко-о-о-о... ха-а-а-а... ю-у-у-у...— Любиш, артистко, любиш, — Майстер підійшов до Піфали, зневажливо зiпхнув її вниз
, голосно зареготав і сказав: — А старого пам'ятаєш? Бідолашний дряхлий Суд! Ох і побавився я з ним!.. Зате тепер — поміст, борода, фартух... Краса! Як у справжнього старовинного ката. А костюмчик мій коричневий пам'ятаєш? Пам'ятаєш, артистко?.. Ну пішла, п-шла! — Майстер грізно навис над Піфалою, яка знов намагалася піднятися до нього. І тут повітря розпороли важкі слова:Всюди-всюди
с-стоїть
Зосередившись на вивченнi прекрасного у своїй реліктовій дикості Майстра, Анжер майже не звернув уваги на двi скелетоподiбнi руді фігури в іржавих ланцюгах. Тепер він придивився до них уважнiше. То були юнак і дівчина, обидва абсолютно голі. Між ними висів униз головою білий пацюк, котрий весь час намагався підтягнутися і вхопити себе за хвіст, прикутий до поперечки тонким золотим ланцюжком. Юнак обвiв відчайдушним рудим поглядом завмерлий під ударами слів натовп і безпощадно продовжив:
к-кохати
Широко крокуючи, Майстер став грізно насуватися на співака
.Анжер інстинктивно обійняв Лілію за плечі і прошепотiв:
— Хто бідні? — щиро вразилася Лілія. — Хто се тут бідний?! Ні, диви, диви, який щасливий!
Тільки тепер Анжер з жахом усвідомив, що Лілія навряд чи звернула увагу на страту. Вона дивилася туди ж, куди вирячилася більшість людей, що стояли довкола, особливо молоденьких дівчаток і дівчат. Там, у величезному вікні будинку якийсь сивий дiдуган у білому плащі набував картинних поз, розмахував руками, загалом, явно манiрничав. Знайомий старий... Невже той, з ікон?
— Ага, Білий Кардинал. Диви, диви, який лапусик! Я просто захоплююся! Мені даже жарко!..
В Анжера дрібо затремтiли коліна. Отже, вона не бачить страти...
У цей час Майстер підхопив з помосту тигель, почав мірно занурювати туди руку і широкими жестами намазувати на Рудого розплавлене золото. Той забився в ланцюгах, викрикуючи крізь напади пекучого болю:
Майстер вкарбував порцію золота в обличчя Рудому.
— Як він може брати розплавлений метал рукою? — прошепотiв Анжер. Ноги в нього заслабли, волосся ворушилося, гарячий піт заливав очі.
— На то він і Майстер, — неуважливо відповіла Лілія, нашiптуючи молитву Білому Кардиналу, ромбуючися
та повторюючи: — Диви, який лапусик...— Ага, утік! Адольфе, Адольфе, біжи! Біжи, Адольфе! Щасти тобі!
Білий пацюк все ж дотягнувся до хвоста, перекусив його і шмигонув у натовп. Руда звитяжно дивилася на розлютованого Майстра, котрий надто захопився стратою співака
.Однак нареченому, нареченiй і її подрузі так і не судилося побачити смерть Рудої. Громаддя церкви загуло багатоголоссям гонгів. Лілія стрепенулася і штовхнула Розу.
— Боже, ми ж опаздуємо! Бистрiш!
iшов за нареченою похитуючись, щохвилини хапаючися за обличчя і шиплячи крізь мiцно зцiпленi зуби. Він все намагався пригадати вираз очей Лілії, коли її погляд ковзнув по обмазаному гарячим золотом, але все ще живому Рудому. Невже в очах його Лілії не було зовсім нічого, окрiм порожнечi?..Анжеру не давав спокою ледь чутний тоненький крик, монотонний і протяжний. Немов придавило каменем малесеньке зайченя
.Намагаючися не ворушити губами і не обертатися, наречена прошепотiла:
—
Он у тому углу. Коли робили церкву, розваляли багато домiв. Кафешки всякі, плохi місця, дiм участку, де судили. Але там же не тіко це було, там ще люди жили. Всi віруючі оттудова вийшли, їм сказали ранше. А це Дитячий Крик. Якогось хлопчика з невіруючих завалило, і Крик застряв у камнях. Так і зробили церкву з Криком. А там, рядом, вiдiш отую купу падла? То це матiр того хлопчика. Вона прямо тут iздохла. Сильно много ревiла.Все попливло в Анжера перед очима. У кутку, де був замурований Дитячий Крик, застигла Смерть. Загадково усміхаючись
лише висохлими губами, дивилася вона на нареченого.“I смерть я стріну, як блаженство”, — несподівано спалахнув у запаленому мозку уривок якогось вірша.
— І не розлучить вас віднині ніщо у свiтi! Ніколи! — проголосив Той, Що З'єднує, високо пiднiсши зображення Кардинала Благословляючого. Роза шумно заплескала в долоні, Смерть відступила в тінь і зникла.
Церемонiя скiнчилася
Лілія тягнула Анжера за руку, але той стояв мов укопаний.
— Церква понравилася? Отож! Я од неї теж завше балдю
. Аж всередині холодно, так?— Я залишуся тут. Ляжу поруч з Криком, поруч з... матір'ю. І також
помру.Лілія здивувалася, але раптом щось уторопала і пристрасно зашепотiла
:— Ти шо, Анжер! Iз ума зiйшов, чи шо? Ми тепер муж i жона. Ми вмєстє. Ти подумав, я ненавижу тебе за то, шо ти невіруючий? Дурень, я тебе якраз навижу
! Ми ж поженилися. Ти не такий, як оце. Ці розваляли багато церкiв. Говорять, матiр Дитячого Крику лiчно вбила дев'яносто три дітей, коли стріла церковний хід до Кардинала, о яка падла! Крім того, развє ти хоч, шоб я лягла отута вмєстє з тобою і тоже здохла? Нас же тепер нічо не розведе, забув?!Хвилі зоряного Ліліного погляду ще раз повернули Анжеровi сили.
Хоча в душі щось таки надламалося. Він йшов рука об руку з дружиною, а попереду волав і гасав Дитячий Крик. Щільне кільце якихось незнайомих людей, очолюваних волошково-бузковою Розою, кудись вело молодят, але Анжер просто не сприймав їх. Перед ним стрибав Дитячий Крик, розмахуючи рученятами і вiдчайдушно кривляючися в марній спробі щось пояснити.
Натовп. Знову натовп. Як це дратує!
— Ліліє, що це за люди? Звідки вони?
Роза, якісь незнайомі обличчя, Майстер з позолоченими пiсля страти волохатими ручищами, ще обличчя... Цікаво, де ж Тиша?..
— Віруючим положено приймать гостей. Хто схоче, той iде на свадьбу, — на підтвердження своїх слів Лілія вказала на зображення Кардинала Щедрого.
Крізь затикаючий вуха галас до свідомості Анжера долинув шепіт. Щось загрозливе було в ледь чутних словах. Юнак нашорошився.
— Я намагалася умовити... І Лілію, і його... Нічого... Ні, не погоджувалися... Святу з себе удає... Не знаю... Не мужчина... Не знаю...
Анжеровi здалося, що небезпечний голос належав Розі. Він марно шукав її певний час, доки не побачив біля Лілії. Подружки теревенiли, упершися одна в одну чолами. Анжер
прислухався, але вловив лише уривок фрази: “Яке вам діло до інших? Йдіть...” Майже одразу Лілія запально обійняла Розу, підбігла до чоловіка і мовчки потягнула його в порожню сусідню кімнату. Анжер машинально підкорився.Перш нiж дружина зачинила двері, він оглянув гостей. Всі посилено займалися своїми справами: невимушено базікали, поїдали і випивали роздобуті у кухні трофеї, тинялися по кімнатi. Лише Роза уважно спостерігала за молодятами, прикусивши яскраво намальованi губи.
— Ну, от ми й одні, — з полегшенням зiтхнула Лілія і одразу ж почала роздягатися. Вона робила це якось діловито, з пiдкресленою грунтовнiстю.
— Не треба. Зачекай.
Дружина здивовано завмерла з акуратно складеною сукнею в руках.
— Лілія-лiлея. Чорна Лілія. Чиста чорна Лілія. Моя чиста чорна Лілія, — старанно вимовив Анжер і раптом швидко вигукнув: — Подивисьменiвочi!
— Ліліє, скажи, ти не уб'єш мене одного разу, як вбила Дитячий Крик і його матір?
Іскорка збентеження в чорній безодні.
— З чого ти взяв, шо то я його убила
? Ну не ти, а такі ж, як ти.Буря в Лілінiй душі розмiтала жалюгідну загату, яку його перелякана свідомість спробувала звести в останню згубну хвилину. Можливо, Думка про Тишу, що причаїлася десь, якраз і вибила пару колодок
iз загатки...— Нікогда. Нікогда не вб'ю тебе. І Бог з Кардиналом тепер защищають нас.
Анжер провалився в чорний вир Ліліних обіймiв...
...Кiмната була сповна набита гiстьми. Гігантський Золотий Бог, який майже торкався маківкою стелі, замислено обіймав Розу за плечі і куйовдив її волошкові кучерики. Поруч стояв і Білий Кардинал.
— Випити, як інших, — холоднокровно сказав Майстер, граючися полою фартуха.
— Будеш першим? — глузливо спитав Бог.
— Навіщо! Хто біжить уперед, залишається без вух, — пожартував Майстер.
Боже, ти... тут?! І Кардинал? Не може буть... Но... яке щастя!Забувши про голизну, Лілія пiдхопилася з ліжка і екстатично ромбувалася
.— А нашо всi ввійшли сюди? Роза!..
Та різко змахнула з плеча руку Золотого Бога і почала насуватися на Лілію, грізно промовляючи
:— То ти, тварюко, вважала, що врятуєшся від нас цим своїм безглуздим весіллям? А, тварюко?
Спастися... Боже, нєужелi... — Лілія задихнулася від переляку. Анжер втомлено витягнувся на ліжку. Він одразу пригадав, як Роза занадто довго цілувала його дружину пiд час зустрічі. Цілувала так, неначе пробувала, можна її випити чи ні... Тепер все. Кінець. Його охопив кам'яний спокій. Нехай випивають. Або вбивають. Після того, що він усвідомив, так навіть краще.— Звiсно ж iрорги! Ти таки, Ліліє, розумом не вийшла, — презирливо
процiдила Роза. — І взагалі мене не три місяці не було, а сім. Дурна ти.— Боже! А ви?! — Лілія перелякано дивилася на Білого Кардинала.
— І я, і я, духовна донечко моя, Був випитий заразом iз тою, Про яку ти чула, — з удаваним засмученням відповів Кардинал. Лілія відчайдушно вереснула.
Боже, поможи спастися! — почала благати молода дружина.— Що ти, Ліліє, — велично заговорив Золотий Бог. — Я збираю під своє крило всіх вірних мені. Я розраховував на тебе...
— А ти, тварюка така, шлюбну клятву дала, — з ненавистю процiдила Роза. — Тепер ми не можемо тебе випити. Тому залишається єдине
. Гей, Майстре, принеси-но тигель із золотом.— Ганьба, ганьба, ганьба! Нехай здійсниться вирок! — вигукнув Кардинал.
Майстер реготнув у бороду і пішов до дверей. Не тямлячи себе від жаху, Лілія залементувала:
Нi! Нi! Не надо! Я докажу!— Я люблю Бога! Боже! Раз ти мені таке сказав... — Лілія кинулася до акуратно складеного одягу і почала гарячково копатися в ньому.
У дверях чекала Смерть. Сухими пальцями стара нервово смикала лозини чорної мітли. А з-під ніг iроргiв виповзала Тиша, шелестячи
по підлозі лапами і звиваючися кільцями. Анжер чомусь розпрямив плечі. Або так легше було зустрічати небезпеку? Останню небезпеку... Боже, глянь!Ніж Долі по саму рукоятку увійшов в груди Анжера, волаючи вiд радостi. Негайно Тиша iз силою кинулася на юнака, а Смерть від прикростi зламала згорнутий кільцем прутик.
Боже, я люблю тебе больше, чим його!— То належ Боговi, — сказала Роза, присмоктуючися до шиї Лілії яскраво намальованими губами.
Анжер нічого цього вже не бачив і не чув. Ніж Долі мовби зачiпив невiдомий прихований вузлик в його душі, яку навпiл з кров'ю хлебали
iрорги, а Тиша накрила тіло непроникним саваном. Спочатку перестало трiпотiти і закам'яніло серце, за ним груди, тулуб, руки, ноги.Нарешті Тиша повністю заволоділа всією істотою Анжера
...— То брак не защищає? — дивувалася Лілія-iрорг, виходячи з тіла, що відслужило своє.
— Небезпечна була спроба, — зiзналася Роза, витираючи спiтнiле чоло, переминаючися з ноги на ногу і якось п'яно оцінюючи їхню кривизну. — Якби не Бог...
— Ти любила мене, саме мене, — милостиво пояснив Золотий Бог, — тому я і умовив натовп підданих. Я напевне знав, що все скінчиться добре.
Сухі схлипування Смерті змусили всіх на мить озирнутися. Золотий Бог презирливо
подивився їй услід, немов кажучи: “Що, розвалюхо, не твоя взяла? Стривай, ось я тобі!..” Чорний плащ старої промайнув на сходах. “Сил би в тебе на Лілію вистачило, а от часу...” — долинуло бурмотіння, що віддалялося.— Та це... та це ж просто кайф! — зраділа Лілія. — Раз заміжжя не защищає, а я стала iроргом, то... То можна пити підряд всіх, хто поженився! Я хочу попробувати.
Алкає діва душ блаженних І — стережись, жених та наречена! — урочисто вигукнув Білий Кардинал. Молодець, стара, — Роза хвацько плеснула подругу по підстаканнику. — Я так і знала, що ти будеш доброю помiчницею. Гайда пити інших! А чоловіка з собою прихопиш?Лілія обернулася до Анжера і скрикнула. Всі також подивилися на нього. Менш ніж за хвилину квартира спорожнiла
.Кам'яний Анжер нерухомо застиг біля ліжка, лише його кам'яні очі повільно ворушилися. Рукоять Ножа Долі, забризкана блакиттю кам'яної крові, стирчала з кам'яних грудей. А біля кам'яних ніг слабко сіпалося декілька конаючих iроргiв
.
© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…
|