(Назад…)

Роздiл рудий

Честав і Іриска

Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — мірно взревував натовп. Через плече Майстра Iриска бачила, як обличчя юнака зробилося жовто-білим, вкрилося зморшками страждання і дрібними росинками поту, а зіниці рудих очей стягнулися в малесенькi цяточки. Та з його вуст не зiрвалося ані звуку.

Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..

Майстер різко скинув руки назустріч срібному сонцю, що зійшло над руїнами, і повернувся до натовпу, проголошуючи:

— Перший — на світанку.

Ого-о-о-ой! — дружно завив натовп.

Пограваючи блискучою золотою бритвою, Майстер попрямував до дівчини.

— Ну що, жаднюго, так і не дала нікому скляночку?

Роза, котра стояла праворуч, всадила Iрисцi у бік тонку золоту голку. Дівчина сіпнулася. Ланцюги сумовито задзвеніли.

Не вертися, носа вiдшматую, — пожартував Майстер, знизу вгору погладжуючи пишну бороду і демонструючи намисто iз сiмома рiзними мідними пiдковками на шиї.

Чашечка могла тріснути, от вона і боялася, — примирительно сказала Лілія. — Цюю дуру з тріщиною ніхто б замуж не взяв. А от хоча би пососати коктейля... Ні, Iриска, ти i правда дурная, шо тікала од хлопців.

— Ви, покидьки, заткніть пельки. І особливо ти, бузкова.

Незважаючи на біль від голки і страх, Iриска здивувалася, оскільки це були перші слова, сказанi юнаком за час страти. Здивувалася вона і тій ненависті, з якою він дивився на Розу.

— Ага, то ти заговорив, — зловісно пробурчав Майстер. Він хотів одразу ж розправитися з юнаком, але передумав.

— Коли закінчуватиму сьогодні на заході сонця, повиєш ти в мене.

Не звертаючи більше уваги на прикутого, Майстер намилив Iрисцi чоло і маківку густою золотавою піною і заходився ретельно голити її прекрасне руде волосся. У кутках очей дівчини заблищали сльози.

— Не засмучуйся. Рудий колір дуже поганий. Хто рудий, той проти нас, — насміхався Майстер. — Зате я посаджу на твоє чоло прекрасну синю брошку.

Він самовдоволено засміявся. Iриска схлипнула і випадково смикнула головою.

— Я ж казав: стій тихо, носа вiдшматую. Тепер от шрам... О-о-о! — Майстер деякий час розглядав скривавлене лезо бритви, потім витер його об фартух і сказав: — Ти би все одно довго не прожила. В тебе червона кров. Такі не затримуються.

От не знала, так не знала, — Роза деякий час з цікавістю розглядала кров рідкiсого кольору, потім подивилася на встромлену у бік голку і підтвердила: — Точно, червона.

— Гаразд. Відійдіть-но звідси. Під час страти не можна стояти близько. Нехай всі бачать все.

Роза і Лілія слухняно позадкували. Майстер витер рештки піни з голови Iриски. Дівчина міцно примружилася.

— В iм'я Золотого Бога і Білого Кардинала, — урочисто мовив Майстер. Iриска відчула, як розжарене дочорна тавро впилося їй в чоло.

Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — заревів натовп.

Потилиця упиралася в Ганебний Стовп, тавро нещадно вплавлялося в чоло і, здавалося, занурювалося в мозок.

Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..

Iриска не могла більше терпіти. Вона тихо-тихо застогнала горлом, захрипіла на такій низькій ноті, яку ледве вловлював людський слух. А у вуха рвався надсадний крик, що перекривав ревiння натовпу iроргiв.

Тавро відвалилося від шкіри.

Ого-о-о-ой! — відповів натовп.

Iриска розплющила очі та із здивуванням побачила, що кричав і біснувався в своїх ланцюгах юнак, прикутний до Ганебного Стовпа навпроти.

— Ач прорвало тебе, — мовив Майстер, перевальцем підійшов до прикутого і з силою вдарив його у щелепу.

— Покидьки, покидьки, — прошепотiв юнак. З куточка його рота потекла тонка яскраво-червона цівка.

— Е-е-е, то в тебе також червона кров! — здивувався Майстер. — От ви і поздихаєте сьогодні. Нічого, набудете кольору неба й Бога. Це священний колір, він вам личить.

Майстер покосився на тигель з розплавленим золотом і регочучи спустився у натовп. Гуркiт густого божественного сміху вторив Майстровi. Iриска повернула важку пiсля таврування голову праворуч. Там, на пласкому даху церкви сяяла фігура Золотого Бога. Вона була більш яскравою, ніж золоте небо і навіть яскравішою вiд срібного сонця. Очі почали сльозитися, коли Бог припинив сміятися, змахнув рукою і наказав:

— А тепер нехай триває свято iризацiї!

Натовп відлинув від білокам'яного помосту, звернувши всю увагу на невелике узвишшя перед церквою. Зображення Кардинала Задоволеного з фасаду також спостерiгало за узвишшям. Бiля пiднiжжя церкви розташувалися iрорги, стомленi від спраги.

Свято тривало.

На узвишшя по черзі сходили оголені юнаки й дівчата, кланялися Золотому Боговi, Кардиналовi Задоволеному, натовпу і спліталися в обіймах. Тільки-но вони відпускали один одного, на узвишшя вискакували десять iроргiв і випивали їх під захоплені крики натовпу. Юнаки й дівчата волали і пручалися, але через деякий час вже iроргами покидали мертві тіла, бадьоро підстрибували, викрикували ритуальне: “Огой!” — і приєднувалися до інших iроргiв, пов'язавшися Паском Відмінності. Iрисцi здалося, що з кожною випитою парою Золотий Бог трохи підростає і скоро перестане уміщатися на даху церкви. Мертві тіла складали акуратними рядами на краю узвишшя.

Ланцюги на протилежному Ганебному Стовпі тихенько задзвеніли, потім ще і ще. Заворожена жахливим ритуалом Iриска не відразу озирнулася в той бiк. Коли ж подивилася на юнака, то ледь не скрикнула.

Позаду Стовпа стояла Смерть. Поклавши мітлу на поміст і вставши навшпиньки, вона якомога обережніше перерізала величезним ножем товсті кiльця ланцюгів. У юнака звільнилися руки. Ліва нога, права. Талiя. Шия. Вільний!

Iриска стримувалася щосили. Якщо вона закричить або просто скаже хоч слово, хтось обов'язково обернеться. Тоді юнака знову схоплять. Але Смерть, схоже, зовсім не звертає на неї увагу. А як же вона?!

Тим часом стара відрізала ножем від свого чорного плаща широку смугу тканини, перев'язала юнаковi голову так, щоб не було видно тавра, сунула чудовий ніж йому в руки і зiштовхнула з помосту.

Iриска примружилася і опустила голову. Вона так мiцно стисла повiки, що перед очима закипіли багряні вiзерунки.

Пощастило! Юнак вільний. Тепер він мчить щонайдалі від жахливої Церковної площі. Дивно, що він буде жити завдяки Смерті. Хоча нi, бодай трошки, але все ж завдяки Iрисцi. Адже варто було закричати...

Iриска страдницьки всміхнулася. Ні, ніколи б вона не закричала хоч би з солідарності приреченої і приреченого. Або просто на зло Майстру, Розі й іншим покидькам... Або... з-за дивного блиску очей юнака, від якого їй ставало легко і млосно, який уперто прорізав коричневу темряву ночі і легке золото передсвітанкової імли і... пестив та втішав, і немов звільняв від золотих оков...

Ланцюг, що схопив шуйцю пащею наручника, здригнувся. Наступної митi рука батогом повисла уздовж тіла. Iриска розплющила очі.

Юнак стояв перед нею й різав ланцюги величезним ножем. У Iриски навіть в горлі пошерхло. Тремтячи від непередаваного хвилювання, дівчина гарячково озиралася навколо. Чи часом не бачить їх хто?

Смерть з перекошеним від гніву обличчям кинулася до юнака, схопила його за руку і прошипiла:

— Ти з глузду з’їхав?! Кинь її і втiкай негайно! Мало тобі з-за неї перепало?

З присвистом дихаючи крізь зцiпленi вiд напруги зуби, юнак зiштовхнув сіру кістляву руку і продовжував різати ланцюги.

— Йди!!! Знов попадешся!

Останній ланцюг захитався в повітрі. Юнак та Iриска зiстрибнули з помосту і кинулися до руїн. Тільки б не помітили!..

Стій, — раптом видихнув юнак, хапаючися за рiжок гранітного постаменту. Вони проскочили обидва пояси золотих статуй (до яких сьогодні після заходу мали додатися й їхнi тіла), а також пояс Обвуглених. Зараз юнак затримався біля одного зi Скам'янілих і мов кішка видирався нагору.

— Що ти робиш?

Тримаючись за плече статуї, вільною рукою він намагався витягнути з кам'яних грудей ніж.

— Міцно замурували, покидьки, — прохрипiв юнак, марно прововтузившися зо хвилину.

— Ні, просто мені тут подобається, — глузливо відповів хтось.

Iриска тихенько охнула. Їй здалося...

— Вона стежить! Біжимо!

Юнак м'яко зiстрибнув на землю і не кажучи ані слова, потягнув дівчину далі, за пояси Задерев’янілий, Окостенілих і ще далі, в лабіринт руїн. Нарешті він з розгону перебрався через рештки стіни, перетягнув за собою Iриску і відхекуючися спитав:

— Хто стежила?

— Статуя.

Юнак на хвилину застиг iз роззявленим ротом, глибоко зітхнув і розчаровано сказав:

— А я ж злякався. Такий шанс!

Iриска обурилася:

— Який шанс?! Статуя стежила за нами!

— Ну так, звiсно, стежила, — юнак ліг, крекчучи від утоми. — У всіх у них (крім тих, звичайно, кого страчували золотом) живі очі. Кам'яні, дерев'яні, але живі. Ти що, не знала?

— А хто сказав: “Мені тут подобається”?

— Ніж Долі, хто ж iще! Не хотів вийматися. Такий же самий ножик, — юнак покрутив перед обличчям Iриски Ножем, котрий дала йому Смерть. — Відмінна річ. Що хочеш ріже... себто, що схоче. До речі, давай-но знімемо ось це.

Хвилини зо дві юнак розрізав металеві паски, нашийники і наручники з обривками ланцюгів, потім видовбав Ножем в стіні нішу і сховав туди ці останні нагадування про страту. Проте, все ж не останні. Їхнi голови як і раніше розколювалися від болю, тавра палили чола.

— Добре б, звiсно, мати другий Ніж Долі, — замислено протягнув юнак.

Вибач, я не знала, — сказала Iриска і одразу спитала: — А як тебе звуть?

— Честав.

— А мене...

— Знаю, Ірис. А подруги звали Iрискою, — Честав посміхнувся. Дівчина здивовано заклiпала очима.

Звідки ти знаєш?

Честав не відповідав. Він потягнувся і примружив утомлені повiки. Але крізь його густі руді вії линув такий погляд, що у Iриски поступово зробилося порожньо під грудьми. Щоки, шия й перса налилися гороховим рум'янцем. Вона раптом зрозумiла, що декілька годин простояла перед юнаком абсолютно голою, та й зараз на її тілі ніякого одягу немає. Навіть не можна приховати збентеження у волоссі, тому що його скосила ненависна бритва Майстра. І юнак розглядав її всю ніч і весь ранок...

— Ой, дiйсно, вибач.

Честав сів, якомога природнiшим рухом зігнув ноги в колінах так, щоб не було видно нижню частину його тіла і сказав, не дивлячись на Iриску:

— Отже, одному буде ганчірка, іншому Ніж.

Юнак стягнув з голови пов'язку, тицьнув її дівчині в руки і несподiвано швидко та вправно стрибнув через уламок стіни.

— Честаве... — Iриска обережно визирнула зi свого жалюгідного притулку і покликала голосніше: — Честаве! Ти де?

Руїна передражнила її слабенькою луною. “Пішов”, — подумала дівчина з полегшенням і опустившися на величезний камінь, найперше почала майструвати для себе жалюгідну подобу одягу. Тканина полишеної їй пов'язки чомусь не рвалася, хоч була дуже тонкою. Зрештою дівчині вдалося зробити перев'язь, що прикрила праві груди, скляночку і сяк-так — підстаканник.

Iриска крутилася і прискiпливо оглядала себе з усіх бокiв, вельми шкодуючи про відсутність дзеркала. Від срібної спеки сонця і турбот про одяг дівчина навіть спiтнiла. Але варто було їй недбало змахнути піт з чола, як серце прискорено затарабанило:

тавро!

Нескромний погляд Честава й усвiдомлення голизни настiльки стурбували дівчину, що вона абсолютно забула про кляте тавро. Вмить зірвала Iриска насилу зроблену перев'язь і ретельно обмотала поголену голову. І не встигши ще зав'язати тугий вузол на потилиці, з жахом зрозуміла: тепер Честаву нема чим прикривати власне тавро!

Одразу запорошена руїна спалахнула кружальцями сповнених ненавистi оченят. То були Чорні Думки, тільки стежили вони не за Iрискою, а за юнаком. Йому тепер єдина дорога: назад на Церковну площу, до Ганебного Стовпа, в залізні лапи-кліщі Майстра.

Більше Iриска не вагалася.

— Честаве! Честаве!

Вона бігла серед руїн Міста звивистою мережею колишніх вулиць і провулочкiв, що спліталися подеколи вузлами площ. Бігла і кликала Честава. Золотаво-запорошений вітер вив у розвалині, кружляв і ганяв по землі купи нікому не потрібних купюр. Зрідка він немовби дратуючись висмикував з їхньої пiстряви декілька заяложених папірців і кидав дівчині в обличчя.

— Честаве! Честаве!

— А хіба я не здатен замiнити його бiля тебе?

— Або я?

Від різкого ривка Iриска впала горiлиць.

— Навіщо тобі той Честав! Він явно перелякався. Вибери одного з нас. Віддатися на випивання iроргам з такою дівчинкою — просто супер! — один з парубкiв, якi схилилися над Iрискою, аж плямкнув від передчуття задоволення.

Дівчина пiдвелася на коліна, зацьковано дивлячись на юнаків, що стояли по обидва боки.

— Мене вибирай.

— Або мене.

— Але я... не хочу, — пробелькотала Iриска. Тільки цього ще не вистачало! Втекти з Церковної площі, щоб знов повернутися туди...

— Не хочеш?! А чого ж ти тоді гасаєш Містом голою? Iроргiв лякаєш?

Парубки хтиво заiржали. Iриска пiдвелася і спробувала бігти, але одразу ж була знов упіймана.

— Так кого ти вибираєш? Його або мене?

Iриска жалiбно завищала, забилася в руках парубкiв, укриваючи їхнi хтивi фізіономії бузковими борознами подряпин.

— Е нi! Круто б'єшся!

Один підхопив її під пахви, інший — під коліна. Iриска продовжувала безуспішно пручатися, згинаючися всім тілом. Парубки тягнули її, нагороджуючи на ходу стусанами і засуджуючи:

— Гаразд. Зараз не хочеш, на площі вирішимо. Або ж розділимо тебе порівну. Один попереду, iнший iззаду. Або так: знизу-зверху. Ми ж друзі! І ми зовсім не жадібні, вистачить i нам, i тобi...

Iриска почала брикатися щосили. Пов'язка сповзла з її голови. Побачивши тавро, той, що йшов позаду, заволав дурним голосом і розціпив руки. Iриска дуже боляче вдарилася потилицею об землю. Другий юнак обернувся і зойкнув, хоч не дивився на тавро. Тої ж митi чиїсь ноги здійняли двi хмаринки пороху бiля самого обличчя Iриски. Перший юнак дико звив, захрипів і впав спочатку на коліна, потім на бік. Другий відпустив Iрисчинi ноги і кинувся в руїни. У хмарцi куряви, що поступово розсіювалася, до дівчини схилилося стурбоване обличчя Честава.

— З тобою все гаразд?

Iриска одразу намацала на землі пов'язку і спробувала прикритися. Честав задоволено гмикнув, сів біля парубка, котрий лежав нерухомо, і почав стягувати з нього сорочку, розмiрковуючи вголос:

— Ну, якщо ти так соромишся, одягни хоча б це.

— Не треба, вона в крові, — пробелькотала Iриска і тільки тут усвідомила, що сорочка нерухомого юнака дійсно наскрізь вимочена блакитною кров'ю. І Ніж Долі, який лежить поруч, весь в крові. Лише тоді дівчина зрозуміла, звідки взялася кров.

— Честав?! Ти...

— А що, дуже навіть добре! — Ніж Долі смачно всмоктав кров з леза.

— Навіть витирати не треба. Не Ніж, а диво, — сказав Честав і посилено намагаючись не дивитися на Iриску, простягнув їй сорочку.

Надінь.

Iриска зiщулилася в грудку. Її нудило. Очі самі собою закочувалися.

— Гаразд, будемо вважати, що ти маєш рацiю. Хоч його блакитна кров може приховати небезпечний колір твоєї власної кровi. Тоді займемося штаньми, — слабко долинув до свідомості дівчини голос Честава.

— Не смій! — ледь пропищала Iриска. Честав здивовано поглянув на неї.

— Слухай, не можна ж бути настiльки примхливою в нашому становищi! Чи ти й надалі збираєшся блукати серед цих руїн у чiм мати народила?

— Нi-нi! Я не одягну нічого з мертвого. І ти не одягай. Інакше я зненавиджу тебе ще сильніше! — останні слова дівчина викрикнула майже істерично.

— Я же тебе... Ех ти!

Похмурий Честав повільно підійшов до Iриски та як і досi старанно не дивлячись на неї, спробував відiбрати пов'язку.

— Різати бажаю, — повелительно сказав Ніж Долі.

— Що ти хочеш зробити? — злякалася дівчина. Нічого не пояснюючи, Честав так смикнув тканину, що Iрисцi обпекло долоні. Дівчина приготувалася до найгіршого, проте Честав лише розрізав шмат матерії навпiл.

— Добре різати щось! — зрадів Ніж.

— Колись дуже давно люди обходилися стегновими пов'язками. У той час вони були ще дикими. Як на мене, зараз саме час повернутися до печер, — Честав з філософською глузливістю оглянув нудну одноманітність руїн, гнаних золотим вітром пилових чортикiв, безладні зграйки зiм'ятих шекелiв і безтурботно присвиснув. Потім поклав до ніг Iриски шматки тканини і віддаляючись, мовби ненавмисно кинув через плече: — Раджу не затримуватися. Той, кого я вбив, і його товариш хотіли домогтися твого тіла на Церковній площі. Iрорги мають чудовий нюх на подібні речi. Незабаром тут буде повно патрулів. Та й Майстер вже міг помітити, що ми втекли.

Юнак пiшов геть, наспівуючи й не озираючися. Срібні промені сонця байдуже виблискували на лезі Ножа. Проте Iрисцi здавалося, що з його голеної потилиці дивиться загадкове третє око. Уважно спостерігаючи за маленькою фігурка Честава, дівчина ретельно закрила голову і стегна пов'язками й повільно пішла в той же бiк, що і він. За спиною пленталися декілька Думок. Одна з них сповнилася рiшучостi й заговорила з Iрискою:

“Навіщо ти йдеш туди ж, куди йде Честав?” — “Чом би й нi? Він же напевно знає, де безпечнiше”. — “Чому він має знати це?” — “Він інакше не може, тому що його тавро...”

В Iриски похололо у грудях. Ноги зробилися ватяними. Виходить, юнак як і раніше в небезпеці. Вона ж якраз і намагалася розшукати Честава для того, щоб попередити... Ні, він і сам знає. Тоді допомогти! А як? Будь-як. Тільки б опинитися поруч...

Думки повалилися на землю від реготу, але одразу ж з новою силою полинули на дівчину.

“Ви опинилися поруч, а який сенс? Ти сама ж прогнала Честава, сама заборонила йому одягти вбрання вбитого”.

“Обіцяла зненавидіти того, хто врятував тебе. Як і чим він закриє тепер власне тавро?”

“А чи не здається тобі, Iриско, що він якось дуже вже вчасно з'явився на допомогу?

“Стежив він за тобою, он воно що!

“Стежив! Підглядав!”

Пригадай його погляд. Честав хоче злягтися з тобою. А iрорги не забаряться. Біжи геть від нього!”

“А чи не здається тобі, що Честав убив того юнака з ревнощів? Він сам хоче пiрнути в твою чашечку, і нікому іншому...”

Немов підкинена вибухом, Iриска побiгла, голосно викрикуючи ім'я Честава. Злi Думки мчали позаду і продовжували дратувати дівчину. Лише одна Світла обігнала її і ледь чутно шепнула: “Честав кохає тебе. Він не підглядав, він охороняв”.

Зненацька дівчина зупинилася мов укопана. Зграйка нав'язливих Думок розлетілася. Перед Iрискою був тупик, справжній величезний завал. Куди ж дівся Честав?

З-за рогу будинку (і як тільки рiг зберігся!) долинали удари, сопіння й інші звуки боротьби. Iриска обережно зазирнула за рiг і одразу кинулася уперед.

Честав бився один проти трьох, і судячи з усього, йому було кепсько. Ніж Долі безпорадно валявся біля стіни і лише тихесенько скиглив від збудження.

Один з нападникiв здивовано завмер, помітивши Iриску, але наступної секунди вже біг до неї з перекошеним від жадібної радості обличчям. Дівчина впізнала його: це був той самий юнак, який намагався разом з товаришем відвести її на Церковну площу. Перелякана Iриска кинулася до Ножа Долі, стисла його обома руками, замружилася і почала розмахувати на всі боки, тоненько волаючи:

— Не пiдхо-о-о-одь! Не смi-i-їй!

— Всіх поріжу, — спокійно і вагомо підтвердив Ніж Долі, зі свистом розтинаючи повітря.

Коли Iриска зважилася розплющити очі, до неї вже ніхто не біг. Честав котавався по землі і слабко захищався ліктями, а парубок, котрий нападав, намагався вдарити його ногою в обличчя, в живіт або в пах. Несподівано Честав став на карачки і важко стрибнув уперед. Нападник також стрибнув, але тут Честав щосили рвонув кришку люка, приховану шаром висохлого бруду. Його супротивник відчайдушно дригнув ногами і з гучним криком провалився в чорний отвір.

— А-а-а-ахх, давно вже я не ковтала нікого, — блаженно прогуділо з люку. Честав вiдпустив кришку й сів. З хвилину він сопiв, морщився і обмацував розбите обличчя, синці на тілі, обережно згинав кисть лівої руки. Нарешті вдячно подивився на дівчину і сказав:

— Спасибі тобі. Один би нізащо не впорався.

Тільки-но Iриска хотіла спитати, за що ж вiн дякує, як Ніж Долі мовив скривджено:

— Тiльки їй? А мені?!

Починаючи розуміти, але все ще не вірячи, Iриска залилася гарячковим гороховим рум'янцем. Вона раптом відчула, як поважчала рука, котра все ще інстинктивно стискала Ніж Долі. Надзвичайно повільно й обережно дівчина опустила очі...

Якби в Iриски на голові вціліло волосся, воно б заворушилося. На землі скорчилися два тіла, вкриті моторошними ранами.

Дівчина довго не нічого усвідомлювала. Нi себе, ані довколишнiй свiт. Честав кудись тягнув її, а перед очима все стояли два тіла, затуляючи собою і яскраво-золоте небо, і сріблясте сонце, і руїни, нескінченний лабіринт руїн...

Поки що досить.

Честав привалився боком до стіни і занепокоєно обмацав розпухлу руку. Iриска притиснулася до його брудної спiтнiлої спини й тужливо прошепотiла:

— Я вбила їх. Вбила.

Вона боялася, що Честав відповість: “Отакої! Ну то й що?” — або: “Так, це дуже негiдний вчинок”. Вона взагалі боялася будь-якої словесної відповіді. Але Честав просто повернувся до неї і з дбайливою ніжністю погладив по мокрiй вiд слiз щоці. В дiвчини трохи запаморочилося в головi. Обурення на себе, огида до власного вчинку й докори на адресу Честава тільки й чекали на подібне розслаблення, щоб виплеснутися потоком гіркоти. Натомiсть Iриска несподівано для себе самої прошепотiла:

— Викинь Ніж Долі.

Честав узяв дівчину за підборіддя, уважно вдивився в руді мигдалини її переляканих очей і роздільно вимовив:

— Це нiсенiтниця. Як же я врятую тебе знов? Без Ножа я слабкий.

Iриска була вдячна юнаковi за те, що він не натякнув на власний порятунок її руками. Вона з несподіваною довірливістю обійняла Честава за плечі і знов повторила:

— Викинь Ніж. З-за нього ми обидва забруднені кров'ю.

Як і раніше вдивляючися дівчині в очі, Честав підніс до губ її руку, потім розмахнувся і всадив Ніж Долі в стіну по самiсiньку рукоять.

— Дурень, — глухо вилаявся Ніж.

Честав слабко всміхнувся.

— Дійсно, це найнерозсудливiший вчинок у моєму життi. І може навіть найнерозсудливiший на те життя, що залишилася. Адже нас тепер голіруч взяти можна, — юнак сів на землю, схрестивши ноги.

— Зате Ножа здихалися. Все буде чудове.

Iриска погано розуміла, про що говорить. Її поступово наповнювало бажання знов обійняти плечі Честава, притиснутися до його спини, що здавалася такою міцною й надійною. І щоб він взяв її за підборіддя, провів сухими від жари губами по долоні... З ним так надійно і... хороше!

Честаве, — тихо покликала дівчина. Він іронічно розглядав опухлу кисть руки.

Честаве, цей весь... Це тебе... Напали на тебе... ці... З-за тавра?

— Аякже! — відгукнувся юнак.

— Тоді тримай.

Iриска сказала це якомога байдужiше. Її руки повільно ковзнули до вузла на боцi. Часто-часто дихаючи і вкриваючись плямами горохового рум'янця від усвiдомлення того, що уперше добровільно роздягається перед чоловіком, дівчина зняла стегнову пов'язку і простягла її Честаву зі словами:

Ось. Тобі потрібніше. Якщо тобі не огидно, звiсно. Я ж носила її... просто на... скляночцi...

Руді очі Честава зробилися божевільними. Повільно взяв він простягнуту пов'язку, зарився в неї обличчям і сидів так декілька хвилин. Нарешті проковтнув застряглу в горлі грудку i прохрипiв:

— Дякую, Iриско. Я цього ніколи не забуду, скільки б не залишилося жити.

Поки Честав обмотував тканиною голову, дівчина напрочуд ясно уявила план порятунку. Не дивлячись на Честава і ледь стримуючи власне бажання торкнутися його тіла своїм, Iриска коротко сказала:

— Пішли.

— Куди? — голос юнака був м'яким і сумним.

— Не знаю. Далеко-далеко звідси. Підемо повільно. Навіщо поспішати? Ми тікали, але бігти не треба. Треба йти спокійно.

— Ну, якщо...

Честав знов послав дівчині загадковий погляд з-пiд зімкнених рудих вій. Проте цього разу Iриска не зніяковіла. Вона мовчки стояла і чекала покори. Хiба що легке здригання губ видавало внутрішнє напруження, та руді мигдалини очей затуманилися.

— Ну що ж, підемо,— погодився нарешті Честав. — Я зробив з Ножем Долі те, що ти хотіла...

— Ну й дурень, — вставив Ніж. — Якщо тепер навіть попросиш, нiзащо не вийду iз стіни.

— ...I тепер командувати тобі.

Юнак ретельно витер кінцем пов'язки брудний піт і всохлу буру кров з обличчя, обтрусився, поправив неіснуючі комірець та краватку і голосно сказав:

— Отже, двоє добре знайомих молодих людей вийшли з новенького (просто з голочки!) будиночка в спекотну золоту днинку, щоб поблукати в тиші мiських вуличок.

— І послухати щебетання пташок, — додала Iриска.

Обов'язково. Що ж до костюмів...

— Тобі дуже пасує, — поспішно вставила Iриска.

— І тобі теж. Адам і Єва.

— Хто-хто?

— На прогулянці розповім.

— Пара схибнутих, — презирливо буркнув Ніж Долі, що стирчав у стіні. Не звертаючи на нього найменшої уваги, Честав елегантно виставив лікоть. Iриска взяла його під руку, і вони неквапом пішли свiт за очi. Честав невпинно просторікував про якісь дрібниці, помахував вільною рукою і прохав Iриску звернути увагу “он на ту мальовничу купу каменів” або “на той шматок скла, який віддзеркалює таких прегарних сонячних зайчикiв”. Подеколи він стискав пальцями босої ноги камінчик і кидав якнайдалі, що вносило певну дисгармонію в цей фарс. Iриска ж все міцніше обіймала руку юнака і мовби випадково то торкалася його плеча щокою, то зачіпала ногу стегном.

— А як лоскоче ніздрі прекрасний золотий порох! — патякав Честав, коли Iриска прошепотiла:

— Праворуч iрорги. Патруль. Першою говоритиму я. Підiгруватимеш на ходу.

— Ці найдрібніші порошинки танцюють у повітрі мов люди в житті, — незворушно продовжував юнак.

Ей, ви! Стійте.

Навіть якби не багаті Паски Відмінності, що вказували на досить високий ранг патрульних, хижий вогник в очах безпомилково виказував iроргiв.

— Куди йдемо? — підозріло спитав Старший.

— Куди треба, — спокійно сказала Iриска.

— А чому голі? Чому твій приятель такий пом'ятий?

— Так треба.

— Все “треба” і “треба”. А кому треба?

— Всім.

Нахабний тон Iриски почав дратувати iроргiв. Честав поспішив втрутитися в розмову.

— Послухайте, невже незрозуміло? Ну самі поміркуйте, куди можуть прямувати Містом одягнені подібно до нас юнак і дівчина, ні від кого не ховаючися?

Старший одразу ж перехопив ініціативу в розмові:

— На Церковну площу. На iризацiю.

— Саме туди ми і прямуємо, — абсолютно незворушно підтвердив Честав.

Iрорги звичайно ж не вірили жодному їхньому слову. Iриска не витримала і спробувала виправити ситуацiю:

— Ні, але ми...

— Не слухайте цю недоумкувату, — Честав з поблажливою прихильністю подивився на Iриску. Дівчина випрямилася мов струна і вкрилася гороховими плямами рум'янця образи. Слова застрягли в горлянці. Юнак презирливо прицмокнув і сказав: — Ну кого, кого цікавить особлива думка Білого Кардинала? Я тебе не розумію!

Честав потроху розлючувався, Iриска також.

Ей, що за нiсенiтницю ти верзеш?

Старший свердлив Честава гнівним поглядом.

— Нісенітниця? Що-о-о?! Тиждень тому Кардинал особисто благословив нас. Ми здійснили невеличке паломництво Містом і сьогодні жертвуємо себе Золотому Боговi й Кардиналу.

— То це ви, — патрульні здивовано розглядали парочку. Iриска спробувала заспокоїтися і, все ще тремтячи від образи, сказала:

Так, саме ми. А хіба вас це цікавить?

— Звичайно. Ми навіть проводимо вас.

Старший низько вклонився, ритуально змахнувши Паском. Честав коротко кивнув у відповідь і повів Iриску далі. Патруль слідував за ними крокiв за десять.

Юнак продовжував грати комедію, теревенячи про руїни. Iриска стріляла в нього відчайдушними поглядами. Честав не реагував. Довелося плентатися поруч з ним. Найнеприємнiша Думка про iризацiю рипіла піском на зубах.

— Ти втомилася. Нічого, йти вже недалеко. Тільки не висни на руці, пухлина болить, — байдуже кинув Честав і дещо навіть грубувато трусонув дівчину.

У проламі стіни застигла Смерть.

Пiшли геть.

Стара пильно розглядала Честава й Iриску. (Дівчині навіть здалося, що Смерть рахує пори на шкірі її тіла.) Проте iрорги чудово зрозуміли, що пропозиція забратися стосується саме них.

— Ми не можемо. Ми зобов’язанi проконвоювати їх, — запротестував Старший. Смерть коротко повторила:

— Геть.

Патрульні презирливо махнули Пасками і зникли. Стара повільно наблизилася до парочки. Найлегше шелестiння чорного плаща діяло Iрисцi на нерви. Вона інстинктивно уткнулася Честаву в бік.

— Отже, ти її не кинув, — розчаровано констатувала Смерть. Юнак мовчав.

— І Ніж Долі викинув. Не втратив, а викинув! Такий Ніж! Вона попрохала, чи не так?

Честав рипнув зубами.

— А як тебе прикрасили! Що за синцi! Що за подряпини! І рука розпухла. Також либонь із-за дівчини? Попереджала ж, знову з її ласки натерпишся. Скажи хоч спасибі, що живий...

— Не смій його кривдити! — пропищала Iриска, ховаючись за спину Честава. Вона несвідомо притиснулася до юнака якомога щільніше. І одразу ж відчула, як його тіло налилося жаром, і її тіло відповіло тим самим.

— Це що ще за голосочок?

Стара розлючено позирнула на Iриску.

— А ти навіщо зняла пов'язку зi стегон? Щоб перший-лiпший покидьок кидався на тебе? А Честав нехай б'ється голіруч?! Проте, він вже встиг якнайлiпше зарекомендуватися.

Запала тиша. Iриска визирнула з-за спини Честава і зі здивуванням побачила, що Смерть... сміється. Беззвучно труситься, роззявивши чорного беззубого рота.

— Діти, — прорипiла Смерть і раптом зірвавши з себе плащ, жбурнула його Честаву зі словами: — Гаразд. Йдiть своїм шляхом, чим би він ні скінчився.

Юнак вертів в руках плащ і здивовано поглядав на те місце, де щойно стояла стара.

— Але послухай... Це ж... ціле... багатство!

Iриска вихопила плащ, мерзлякувато закуталася в нього, потім швидко зірвала з прикритої величезним капюшоном голови пов'язку і огорнула тканину навколо стегон Честава.

— Ну от, нарешті ми обидва більш-менш пристойно вдягнуті.

— І та, котра боялася торкнутися одягу вбитих, ховається під покров Смерті, — іронічно мовив Честав.

Iриска мовчки перевернула плащ навиворіт (так їй здавалося лiпше) і попрямувала вперед. Останнє зауваження юнака злегка зачепило її, а заодно змусило пригадати образу, завдану при iроргах.

Iриско, зачекай...

Так, звiсно. Я недоумкувата, — буркнула дівчина. Чорний плащ немов відділив і віддалив її від Честава.

— Iриско! — відчайдушно покликав юнак. — Я же не хотів... Я при покидьках...

— Саме так! При них! — обурилася дівчина.

— Треба ж було зупинити тебе... Гаразд, як хочеш. Я також піду. Видно, недарма Смерть радила мені кинути тебе. Знав би, то взагалі б не втручався, а так — дурень дурнем...

Iриска обернулася так різко, що ледь не впала. Поли плаща здійнялися, розлетiлися на всi боки.

Честав дійсно йшов. Плентався згорбившись, потираючи розпухлу руку. Але диво...

Плащ, що раптово розкрився, звільнив дівоче серце. Воно на мить вловило надламаний біль його серця.

— Честаве!!!

Iриска відважно наближалася до нього.

— Мій, мій... коханий...

Стоячи навколішки і обіймаючи ноги дівчини, Честав обережно водив губами по її шкірі. Iриска запахнула поли плаща і вiдчайдушно шепотіла:

— Пести мене, пести. Цілуй. Як добре... Плащ не випустить назовні нашi пестощi. Плащ на двох...

Вони сховалися в самому серці руїни і перестали помiчати плин часу. Потім довго мовчки блукали серед золотавих хмарин туману і райдужних розсипів битого скла. І нiжно пестилися під покровом Смерті.

— Ми — Адам і Єва, — пробурмотів нарешті Честав. — Тільки ми не народилися в раю. Ми останні з пекла.

— Знов ти про них, — ліниво муркотала Iриска. — До речі, хто це?

— Адам і Єва, юнак і дівчина. Їх зробив Бог... не знаю тільки, чи Золотий. Він оселив їх в такому місці, де все було добре — в раю. Але Адам і Єва не послухалися Бога. Він вигнав їх з раю. І вони поневірялися по запорошеній жорстокій землі...

— Де ти дивився таку книгу? — здивувалася дівчина. — У всьому Місті давно не лишилося жодній цілої Стіни, яка б демонструвала...

— Я читав книгу. Це таке старовинне заняття, — Честав погладив під капюшоном поголену Iрисчину голову. — Книга була дуже древня. Власне не книга, а її шматочки. Там розповiдалося про Адама і Еву, а ще про те, як дівчина чекає свого коханого і блукає Містом у пошуках його. Дуже сумна книга. Зате вона належала справжньому Білому Кардиналу.

Останні слова Честав майже нечутно прошепотiв.

— Якому... справжньому? — не зрозуміла дівчина.

Справжньому, — Честав упритул подивився на Iриску і повiв далi: — Пам'ятаєш той люк, в який утрапив останній з покидькiв, що напали на мене? Так от, це була Справедлива Машина.

— Справедлива Машина... Як давно...

— Не так уже й давно, — перебив дівчину Честав. — Так от. Справжній Білий Кардинал загинув в надрах цієї самої Машини. І скинув його туди, мiж iншим, відомий тобі Майстер.

— А хто ж... — обличчя Iриски виражало розгубленість і здивування.

— Бандальмахар Дукс. Був такий акторишка. Ти що, забула?

Та я... я не звертала на нього уваги, якщо чесно. З-за цього Дукса Роза просто млiла, от мені й було огидно.

Iриска зніяковіла, оскільки в награно-солодкуватiй зовнiшностi Кардинала їй дійсно не раз вгадувалося дещо знайоме. Але Честав упiзнав, а вона — нi...

— Ах, Роза! Так, для неї це природньо.

— Це та сама Роза, — дівчина поклала руку Честава на колоту ранку на своєму боцi.

— Я знаю.

В Iрисчинiй душі сколихнулися якісь підозри, що не раз виникали і раніше.

— Ти забагато знаєш, Честаве.

Так.

— І про мене... Чому?

— Я давно стежу за тобою. Тому що давно... кохаю тебе.

В Iриски дзвiночком забилося серце.

— Як... наскiльки давно?

— Два роки.

— Що?! — Iриска дивилася на Честава великими очима. — Не може бути. Я чула, що тільки-но юнак закохується, то він негайно з нею... — бiльше вона не наважилася вимовити ані звуку.

— Це тобі Роза сказала. Або в крайньому разi Лілія, — Честав сумно поцілував Iрисчине тавро.

Звідки ти дізнався?

— Хто ж iще міг сказати таку нісенітницю! Принаймні, не бідолашна Маргаритка. Подумай гарненько, скільки разів я міг примусити тебе якщо не за ці два роки, то хоча б за сьогодні. З Ножем Долі в руках... Але це не кохання. Це брехня. Облуда.

За спиною пролунало рипiння.

— Піфала?!

Юродива дерев'яно сіпалася і пускала зелені слинi.

— Легка на поминi.

Продовжуючи рипiти, Пiфала позадкувала, спіткнулася, знов позадкувала...

Ей, ти, артстко! Не бачиш їх?

Честав ударив Iриску під коліна і придавив до землі всiм тягарем свого тіла. Під чорним плащем Смерті було темно й задушливо. Честав ледь чутно стогнав: впав якраз на розпухлу руку.

Ма-а-а... Ма-а-а... Мi-i-i-iй Ма-а-а... — рипіла юродива.

— Шукай, шукай їх! — долинув під плащ гучний голос Майстра. — Нюхом чую: мерзотники мають бути десь тут. Знайдеш — погладжу твою мерзенну голiвку.

Розкотистий регіт Майстра заглушив слабке рипiння Піфали, яким відповіла юродива.

— Нам кiнець, — прошепотiла Iриска.

Проте гучні кроки Майстра звучали все далі й далі, доки не змовкли зовсім.

— Ти думала, вона нас видасть? — серйозно спитав Честав, вибираючися з-під плаща і обережно помахуючи хворою рукою.

— Я думала... Я не знаю... — Iриска трохи сп'яніла від усвiдомлення того, що юнак декілька хвилин пролежав просто на її оголених персах.

— Не думай зле про Піфалу.

— Чому?

Честав з докором подивився на дівчину.

— Ти не тільки акторів не впізнаєш.

П’янкої легкості мов не бувало. Iрисцi й раніше здавалося, що Піфала...

— І ти не пам'ятаєш, у якої з твоїх подружок був зелений колір?

— Не треба! — немов ужалена, зойкнула Iриска. Краще навіть не пробувати уявити собі, у що могла перетворитися... Маргаритка...

— Ти гонишь геть дійсність, — сказав Честав. — І навіть не звернула уваги на те... з якого боку йшов Майстер.

Iриска перелякано подивилася на юнака. Насилу видравшися на купу уламків, Честав з хвилину постояв на верхівці і мовчки з'їхав униз.

— Що iще трапилося? — прошепотiла пожовтіла вiд переляку Iриска.

— Я... я ніколи... — у юнака тiпалися губи. — Я ніколи не губився в руїнах... Ніхто не знає їх краще за мене. Навіть коли мене схопили, насправді я не заблукав...

Iриска здригнулася, тому що пригадала слова Смерті: “Мало тобі з-за неї перепало... Знов попадешся... З її ласки натерпишся знов...” Смерть сказала, з-за неї...

Негайно в мозку виринуло продовження фрази: “Коли мене схопили, я не заблукав. Я йшов за тобою і видав себе, тiльки б не кидати тебе саму”.

— А зараз? — насилу вичавила дівчина, погладжуючи пов'язку, що приховувала тавро Честава.

— А зараз я залишився з тобою і... збився зi шляху. Загалом, Церковна площа просто перед нами. Пошуки розпочалися, тут повно iроргiв. Тепер нам не втекти.

Золоті порошинки витанцьовували перед очима дівчини. З-за завіси золотавої завірюхи долинали слова Честава:

Ось чим скінчився наш шлях, як казала Смерть. Ми так і вiдповiдали патрульним. Це замкнене коло: звідкiля йшли, туди і прийшли.

Iриска приліпилася до Честава й ніжно прошепотiла:

Якщо наш шлях кінчився... саме тут... То я хочу належати тобi саме тут...

Iриско, не смій!!! Ти не загинеш!

Честав зiщулився в камінь. Iриска у напiвзабуттi насiдала на нього.

— Нас вип'ють. Ну то й що? Ми станемо iроргами, але не перестанемо кохати один одного.

— Не тiшся ілюзіями, — пробурмотів Честав. — Я тебе кохаю...

— І я тебе!

— Знаю. Це і зле. Бачила пояси Закам'янілих, Обвуглених й інших? Ось що виходить із закоханих. Або й того гірше...

— Або?! — Iриска задихнулася.

— Або... Піфала. Тільки ти будеш рудою юродивою. Рудою як глина, а не зеленою. Iрорги будуть нас шанувати, тому що пiд час iризацiї ми вб'ємо штук п'ять-десять своїм коханням. Задеревенілих, Окостенілих, юродивих та інших вони шанують, тому що бояться. Це єдине, чого вони бояться.

Iриска ридала. Честав пив її сльози з гарячих рудих щок і шепотів:

— Це страшно: стати Піфалою. Вважаєш, дарма люди, що залишилися в живих, впали в істерику? Рештки людяності ще сяк-так трималися на останніх сім'ях. Покидьки боялися, що кохання може тихенько таїтися в сім'ї. Коли ж з'ясувалося, що брак не захищає від iроргiв, все завалилося! Будинок на піску або картковий будиночок... Чоловiки й дружини порозставалися, і так зване “порядне суспільство” вмить розкрошилося купками роздратованих чоловічків. Проте, ти все це знаєш. Загальна конвульсивна паніка. “Стратити рудих!” Місто рознесли по цеглинкам, і мені його шкода, хоч я й ненавидів це скупчення кам'яних будинків-монстрів зi Стінами-шпигунами, — юнак упіймав декілька пошарпаних паперових купюр, якими вітер бавився бiля його ніг, і засмучено помітив: — Ось, мабуть, останні іграшки людей. Як були вони різнокольоровими папірцями, так і залишилися. Тільки тепер навiть вони нікому не потрібні. Їх викинули на звалище, а звалищем стали самі руїни Міста, де царюють iрорги. Вони зовсім знахабніли, ці iрорги, навіть Паски Відмінності вигадали. Тепер стати iроргом — то велика честь. А раніше вони ховалися в напiвпрозоростi. І ти хочеш зробити таке...

— А ти не хочеш! — у відчаї вигукнула дівчина.

— Хочу, аж не можу стриматися, так менi кортить, — несподівано тужливо зiзнався Честав. — Але тiльки-но подумаю про тебе... про твої страждання й майбутнi поневiряння... Нi, я не можу собi дозволити, щоб ти перетворилася на юродиву!

— А я можу, — слабко видихнула Iриска. — Ти дужий. Ти захистиш мене. Навіть голіруч.

— Я слабкий, слабкий, — з гіркотою відгукнувся Честав. — Я весь час підвертаю ногу. В мене слабкі суглоби. От і з тими трьома я б без тебе нiзащо не впорався. Я руку вивихнув! Я не можу тебе захистити!

— Ти дужий. Могутнiй мій Честав...

Слабкий. В мене свій колір, мов у дівчини. І довгі вії. Й тонка шкіра. Це соромно. У дитинстві мене сильно дражнили хлопчаки...

В нас один колір. Рудий. З’єднаймося ж, прошу тебе! Лягай зi мною...

— Кажуть, були колись Рудий і Руда-з-Пацюком. Співаки. Iрорги вбили їх, — очі Честава знов зробилися божевільними. — Iриско, рудi пари нещасливi...

— Але ти захистиш мене, мій Честаве...

І обидва змусили себе повірити в цю наївну святу брехню. І скинувши непотрібні тепер покривала з плаща Смерті, поринули в обійма один до одного.

Вони не усвідомлювали, як iрорги знайшли їх, розняли і мiшаючи торжество з прокльонами, понесли на центральну площу. Як розтягнули на узвишшi перед церквою і пили п'янке вино їхньої єдиної на двох душі упереміш з незвичайною яскраво-червоною кров'ю. Пили, пили... і не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх... все не могли випити. Iрорги стікалися на Церковну площу зi всього Міста, хлебали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно... але все одно не могли випити! А Iрисцi й Честаву здавалося, що їхнi тіла як і раніше сплітаються, і розділені густим золотавим повітрям руки все одно уявно торкалися й пестили одна одну. А звідкись, закусивши суху старечу губу, напружено стежила за ними Смерть.

Iрорги сиділи просто на землі. Прямi й напрочуд тихі. Видовище було моторошне: Церковна площа й руїни, сповнені тихих iроргiв. Й нескінченні потоки душі з кров'ю навпiл. Нарешті то один, то інший розпочав опускати голову, руки, складатися. З сидячих фігур немовби повільно виходило повітря. Iрорги розпливалися по землі безбарвними шкiрястими оболонками. А по цих оболонках ледь волочачи ноги йшла чорна стара з чорною мітлою на плечі, роззявляючи в нападах беззвучного реготу чорний беззубий рот. А назустріч їй, прямо з дверей церкви біг золотий карлик, скрививши в безсилому гніві моторошне обличчя-маску. І важко було упiзнати у цiй потворi Золотого Бога, такого величного і прекрасного ще цим ранком.

— Клята вiдьма! Що ти зробила з ними?!

Смерть реготала в обличчя карлику. Він же розлючено стрясав пучком подiбних до ганчір'я оболонок, в яких ледь проглядали риси Рози, Лілії, Майстра, Дукса-Кардинала, Гортензії, Азора і багатьох інших. У нападi люті він зробив ще два кроки уперед...

Золоті ніжки карлика потрапили в потоки скривавленої душі. Ліва лише ледь торкнулася душі Честава, зате права занурилася в Iрисчину крiв по саму щиколотку.

Карлик залементував пронизливо й моторошно. Його тіло луснуло. Сотні чорних блискавок висадили зсередини золоту оболонку, товстими косами обплели знівечені рештки й розсіяли їх на золотий порох. Тоді захвилювалася земля, закрутилася воронкою і поглинула порох, не залишивши й слiду.

От і все. От і настав кінець божковi, — прошипiла Смерть. — От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.

Ледь чутно шелестячи по оболонках iроргiв, стара наблизилася до Честава й Iриски. Опустившися біля них на коліна, довго та наполегливо терла сірими кістлявими пальцями тавра на поголених головах, доки вони не зникли зовсім. Потім загладила всі рани юнака і дівчини так, що вони закрилися. Лише на правій щиколотці в Честава і на лівій у Iриски Смерть залишила по малесенькій подряпинцi, звікiля продовжувало точитися яскраво-червоне вино скривавленої душі. Тут стара завмерла, мимоволi замилувавшися своєю роботою, й тихо пробурмотіла:

— Діти, діти... Звiсно, ви мене не чуєте. І добре, що так, бо не можна вам знати цього... але якби не ви, що стало б зі мною? Золотого Божка розірвала власна лють. І не без вашої допомоги. Всохла б я, зачахла, — Смерть затрусилася від беззвучного гіркого реготу. — Смерть — і раптом померла б... Діти, діти! Що ж ви зробили? Доки не бачите, спасибі вам від мене.

Стара схилилася спочатку до Честава, потім до Iриски і крадькома поцілувала в чоло. Після цього нарешті з'єднала їхнi руки.

Юнак і дівчина повільно розплющили очі і так само повільно сiли.

— Смерть, — прошепотiла Iриска, стискаючи руку Честава. Він інстинктивно напружився і одразу ж із здивуванням виявив, що пухлина iз суглоба геть зникла.

— Ми загубили твій плащ. І пов'язки з плаща загубили, — винувато сказала дівчина.

— Чи у плащі рiч? — ласкаво відгукнулася Смерть.

— І ми зляглися там, в руїнах, бо несила було стримуватися. Ірорги знайшли нас... і випили? — Iриска не вірила собі.

— Хто ж в змозi випити вас? — щиро здивувалася Смерть. Її чоло й лисе тім'я вкрилися чорними як сама земля борознами зморшок.

— Я не зумів захистити її, — з гіркотою вимовив Честав. Смерть сухо засміялася.

— Ти захистив її. І вона тебе. Ваші тіла все одно не змогли б протистояти iроргам, най ви були б хоч у тисячу разів сильнішими. Але ваші душі захистили одна одну єдиним можливим способомкоханням. Ви все вiрно зробили, починаючи від втечі з цієї самої площі і закінчуючи поверненням на неї.

Смерть хитро дивилася на юнака. Той звився мов ужалений і прохрипiв:

— Як це так? Чи не ти твердила мені постійно: кинь дівку!

— А по-твоєму я мала сказати: злягайтеся швидше?! Ваше кохання не дозріло б. Ви кинулися в обійми один до одного лише коли не змогли опиратися коханню. Коли запрезирали небезпеку. Коли знехтували навіть мною, Смертю. Коли стали одним цілим у двох тілах. Як інакше могли ви перемогти? Але ви перемогли. Дивiться!

Смерть змахнула мітлою, й тисячі порожнiх оболонок з листяним шелестінням здiйнялися в повітря.

— Нас все ж випили, — Iриска з жахом уткнулася Честаву в бік.

— Хто спроможний випити вас? — повторила стара.

— Але невже інші... Не можу повірити.

Честав заспокоював перелякану дівчину, здивовано ворушачи губами.

— Були й інші, — стара вказала кістлявим пальцем на пояса Скам'янілих і Задеревенілих, які оточували площу. — Але один з них недостатньо кохав іншого. Або не кохав зовсім. Лише до кінця розділене кохання до кінця сильне й непереможне.

— Я чув про Рудого і Руду-з-Пацюком, — підозріло сказав Честав. Смерть зітхнула.

— На жаль, вони віддали себе не один одному, а пісні.

— І що ж буде далі?

Iриска притислася спиною до Честава, охопивши голову руками і трохи погойдуючись.

— Ми утрьох відродимо землю.

Юнак і дівчина недовірливо подивилися на Смерть. Але стара не жартувала.

— Відверто кажучи, ви залишилися останніми, хто здатен був перемогти iроргiв. Але цей лише початок вічного шляху. Я, Смерть, кажу вам:

Одного разу ви померли, а двічі не вмирають. Вас не існує для життя, але я, Смерть, відродила вас одне для одного. Віднині ви — Вічні Коханці.

Ходiть землею. Блукайте де й скільки забажається. Цілуйтеся скільки завгодно. Ніхто вас не побачить, жодна людина, тому що ви — лише одне для одного.

Подивіться на свої ноги. В кожного є ранка, що не загоюється. І де б не пройшли ви, туди впаде ваша душа з кров'ю і наситить землю, і відродить її. А я попрацюю віничком. Сміття ж бо он скільки!

Смерть озирнула задоволеним поглядом сірі оболонки, що лежали всюди.

— Але... але я не хочу, щоб Iриска стiкла кров'ю! — скрикнув обурений Честав, намагаючись затиснути губами ранку на нозі дівчини.

— Утретє питаю: хто здатен випити вас? Землі це також не під силу.

Стара явно насолоджувалася розгубленiстю парочки.

— Але чому кров?

— Кров — це життя. За життя землі треба заплатити чимось рівноцінним, тобто життям. Наприклад, своїм. А з вашою кров'ю разом ллється ваша невичерпна закохана душа.

— Але я не хочу! Я боюся. Я слабка.

Iриска забралася до Честава на руки і згорнулася там руденьким кошеням, сховавши обличчя в юнака на грудях.

— Невже ти залишиш землю в мертвому панцирi розвалини Міста? — Смерть пильно подивилася на дівчину. — Не вірю. Врахуйте, я навіть не прошу вас вибирати. Я давно вибрала за вас. І ви давно вибрали самі за себе, коли покохали. Дивiться! І ваша кров теж вибрала...

З місця, на котрому нещодавно вони лежали мертві і де зник порох, що лишився від Золотого Бога, виросли могутні лози дикого винограду і пагони хмелю завтовшки в руку. З небаченою стрімкістю чіпляючися вусиками і випускаючи все нові пагони, рослини обплітали кам'яне громаддя церкви. Пагони напружувалися, намагаючися розтрощити цю похмуру споруду. Вже сипалися вниз дрібні камінчики й штукатурка. Одна з ліз розiдрала на лахмiття солодкувате зображення Кардинала Задоволеного на фасадi.

От які сили народжує в землі любляча душа, утворена з двох!

— Так ти кажеш, треба наситити нашою кров'ю всю землю?

Здається, вони таки зважилися. Юнак таємничо підморгнув Iрисцi.

— Це ми миттю, — дівчина одразу вклала свою руку в руку Честава.

І вони побігли. Мертва земля розмотувала їм під ноги запорошенi руїни Міста і нагромадження безбарвних оболонок iроргiв. Люди виходити не наважувалися. Якщо й залишилися живі, котрi не ризикнули пройти iризацiю, то вони поховалися у глибокі нори, знайти які було дуже непросто. Честав і Iриска удосталь тiшилися з їхнього боягузтва та й бігли все далі і далі.

Зрідка вони зустрічали Смерть. Стара змітала на купи порожнi оболонки iроргiв або відтирала якогось Обвугленого, Задеревенілого або Страченого Золотом прутиками мітли, немов мочалкою. Угледівши Вічних Коханців, вона привітно махала кістлявою рукою й тільки дивувалася легковажнiй поведiнцi двох закоханих бешкетникiв.

Проте наситити землю “миттю” не вдалося. Принаймні, коли захекана парочка зупинилася біля Смерті, котра дбайливо розтирала якогось юродивого, в Честава пробилися невеличка руда борідка й вусики, а на Iрисчини плечі спадали пишні хвилі вогненно-рудого волосся.

— Ну от, — видихнув юнак.

— Ми впоралися, — додала дівчина.

Смерть надiслала їм глузливий погляд сухих запалих очей.

— Діти! Хіба не сказала я, що термін вам — вічність?

— Але ми... — спробував заперечити Честав.

— ...Тiльки ускладнили собі життя, — перервала стара. — Біг поспішний. Краплі крові падали нерівномірно. Дивiться: навкруги як і досi мертві руїни, розколоті крихітними квітучими острівцями. Острівці — це ті місця, куди потрапила кров. Бродіть же тепер від острівця до острівця і з'єднуйте їх! І ніколи віднині не зможете ви сказати напевно, що знищили всі іржаві плями руїни. Ви будете приходити в одні й ті самi місця двiчi, тричi, багато разiв! Але тим пишніше зацвітуть ті місця. Отак.

Вічні Коханці довго мовчали, спостерігаючи за дивною роботою Смерті, що дарує життя.

— Що, цікаво? — прорипiла стара. — І звiсно ж, незвичайно для вас. Але кому вирішувати, відродити людину до життя або відмести чорною мітлою до iроргiв? Мені, тільки мені. Сказати чесно, так ніякого життя взагалі нема. Це я, Смерть, можу подарувати коротку мить існування, щоб потім забрати його! Така моя вічна робота. І я не скаржуся. Недоречно скаржитися й вам.

Смерть примружилася, подивилася на небо і продовжувала:

— Погляньте-но! Душа ваша випаровується й очищує небесну височінь.

І дiйсно. Гаряче золоте сонце нерухомо застигло в лазурнiй височинi. Павутинні мережива сніжно-білих пiр’їстих хмарин витяглися шлейфом до самого небокраю.

— Це справжнє небо. Уперше за стільки років!

Честав обійняв Iриску за талію, вона його за плечі. Вічні Коханці мали трохи постояти на самому початку Вічного Шляху.

— Вже йдете? — м'яко поцікавилася Смерть.

Розпочнемо он з тих острівців, — кивнув головою Честав.

— І нічого не просите?

Юнак і дівчина розгублено подивилися на стару.

— Я для нього, він для мене. Чого ж iще? — здивувалася Iриска. Смерть розсміялася беззубим сміхом.

— Для вас — нічого. Але для інших... Запам'ятайте: я дарую вам право з'єднувати. Це високе право.

— Не розумію, — відповіли разом Честав та Iриска. Стара схилилася над перетвореним юродивим і пробурмотіла:

— Потім зрозумієте. Тепер iдіть. І пам'ятаєте: ми ще не раз зустрінемося. Шлях нескінченний.

І Вічні Коханці повільно пішли до найближчого шовковисто-смарагдового лужка.

Кольоровий епілог

Дві з чотирьох

— Еге, поглянь! — Честав штовхнув під лікоть Іриску.

— Маргаритка.

Похитуючись, зелена дівчина прямувала до розквiтлого трояндового куща.

— Роза, Роза, — шепотіла Маргаритка, недовірливо і зосереджено пестячи квіти.

— Ви любите троянди?

Поруч з Маргариткою стояв Анжер, якому все ще важко було ворушитися після довгого кам'яного сну.

— Я... не знаю. Якесь незвичайне почуття.

Маргаритка пильно вдивлялася в Анжера, морщила блідо-салатовi губки і мружила бездонні малахітові очі.

В мене теж, — зiзнався Анжер. — Мені здається, що я вже жив одного разу на землі. Я збирався одружуватися і подарував нареченiй букетик квiтiв. Це були останні квiти в Місті... Тобто я вважав, що останні. Он їх скільки скрiзь!

Честав та Ірика стояли зовсім поруч, тому від них не сховалося найлегше трепетання серця Маргаритки під новеньким легким платтячком і ледь помітний трав'янистий рум'янець на щоках.

Зі мною те ж саме. Я пам'ятаю, що блукала Містом серед суцiльного жаху, потворна і скалічена. І кохала страшну людину... Або це був сон? А ще раніше я жила такою, як тепер. І в мене була бузкова подружка, яку звали Розою. Ось я і підійшла до куща, бо тут ружi...

— Роза... Яке... небезпечне ім'я! — вигукнув Анжер. — Проте, моя наречена була чорна. А я закам'янів.

— Чорна? — здивувалася Маргаритка. — Знаєте, i в мене була чорна подруга. І руда. Але їх нема! Я одна, знов одна. Я завжди поневірялася, самотна у величезному Мiстi...

Iриска засміялася, але ніхто крім Честава її не почув.

“Право з'єднувати”, — сказали юнаковi руді мигдалини Ірисчиних очей. І Честав взяв руку Анжера, а Іриска — руку Маргаритки. І руки юнака i юначки, якi щойно зустрілися, мiцно сплелися. І вони мовчали.

— Але мені здається, що коли я був кам'яним або раніше, то бачив вас такою, як ви описуєте, — нарешті ледь спромiгся вимовити Анжер (аби сказати будь-що). Проте, він тут же зірвав з куща троянду і підніс мило зазеленілій Маргаритці.

Ось, це вам... тобі.

Дівчина посміхнулася і благоговійно взяла квітку. Одразу ж заспiвав у небi жайворонок, який прилетiв хтозна звідки.

— Залишимо їх, — шепнув Честав Ірисцi, хоч ніхто не почув би навіть його найгучнiшого крику.

— Так, не будемо заважати, — погодилася дівчина.

І обiйнявшися ще міцніше, Вічні Коханці продовжували свій Вічний Шлях. З ранок на ногах точилася кров разом iз закоханою душею, насичуючи й відроджуючи землю. А десь iз-за небокраю рвався до блакитного неба стогін тріумфуючих скрипок, і два голоси наспівували давно забуті слова:

— ...I не розлучаться довiку вже вони,

Зiллються й будуть разом до кiнця...

Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…