— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — мірно взревував натовп. Через плече Майстра Iриска бачила, як обличчя юнака зробилося жовто-білим, вкрилося зморшками страждання і дрібними росинками поту, а зіниці рудих очей стягнулися в малесенькi цяточки. Та з його вуст не зiрвалося ані звуку.

— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..

— Ого-о-о-ой! — дружно завив натовп.

— Ну що, жаднюго, так і не дала нікому скляночку?

— Не вертися, носа вiдшматую, — пожартував Майстер, знизу вгору погладжуючи пишну бороду і демонструючи намисто iз сiмома рiзними мідними пiдковками на шиї.

— Чашечка могла тріснути, от вона і боялася, — примирительно сказала Лілія. — Цюю дуру з тріщиною ніхто б замуж не взяв. А от хоча би пососати коктейля... Ні, Iриска, ти i правда дурная, шо тікала од хлопців.

— Коли закінчуватиму сьогодні на заході сонця, повиєш ти в мене.

Він самовдоволено засміявся. Iриска схлипнула і випадково смикнула головою.

— Я ж казав: стій тихо, носа вiдшматую. Тепер от шрам... О-о-о! — Майстер деякий час розглядав скривавлене лезо бритви, потім витер його об фартух і сказав: — Ти би все одно довго не прожила. В тебе червона кров. Такі не затримуються.

— От не знала, так не знала, — Роза деякий час з цікавістю розглядала кров рідкiсого кольору, потім подивилася на встромлену у бік голку і підтвердила: — Точно, червона.

— В iм'я Золотого Бога і Білого Кардинала, — урочисто мовив Майстер. Iриска відчула, як розжарене дочорна тавро впилося їй в чоло.

— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. — заревів натовп.

— Хо-о-о!.. Хо-о-о!.. Хо-о-о!..

— Ого-о-о-ой! — відповів натовп.

Iриска розплющила очі та із здивуванням побачила, що кричав і біснувався в своїх ланцюгах юнак, прикутний до Ганебного Стовпа навпроти.

— Покидьки, покидьки, — прошепотiв юнак. З куточка його рота потекла тонка яскраво-червона цівка.

— Е-е-е, то в тебе також червона кров! — здивувався Майстер. — От ви і поздихаєте сьогодні. Нічого, набудете кольору неба й Бога. Це священний колір, він вам личить.

— А тепер нехай триває свято iризацiї!

Натовп відлинув від білокам'яного помосту, звернувши всю увагу на невелике узвишшя перед церквою. Зображення Кардинала Задоволеного з фасаду також спостерiгало за узвишшям. Бiля пiднiжжя церкви розташувалися iрорги, стомленi від спраги.

Свято тривало.

На узвишшя по черзі сходили оголені юнаки й дівчата, кланялися Золотому Боговi, Кардиналовi Задоволеному, натовпу і спліталися в обіймах. Тільки-но вони відпускали один одного, на узвишшя вискакували десять iроргiв і випивали їх під захоплені крики натовпу. Юнаки й дівчата волали і пручалися, але через деякий час вже iроргами покидали мертві тіла, бадьоро підстрибували, викрикували ритуальне: “Огой!” — і приєднувалися до інших iроргiв, пов'язавшися Паском Відмінності. Iрисцi здалося, що з кожною випитою парою Золотий Бог трохи підростає і скоро перестане уміщатися на даху церкви. Мертві тіла складали акуратними рядами на краю узвишшя.

Позаду Стовпа стояла Смерть. Поклавши мітлу на поміст і вставши навшпиньки, вона якомога обережніше перерізала величезним ножем товсті кiльця ланцюгів. У юнака звільнилися руки. Ліва нога, права. Талiя. Шия. Вільний!

Iриска стримувалася щосили. Якщо вона закричить або просто скаже хоч слово, хтось обов'язково обернеться. Тоді юнака знову схоплять. Але Смерть, схоже, зовсім не звертає на неї увагу. А як же вона?!

Iриска примружилася і опустила голову. Вона так мiцно стисла повiки, що перед очима закипіли багряні вiзерунки.

Iриска страдницьки всміхнулася. Ні, ніколи б вона не закричала хоч би з солідарності приреченої і приреченого. Або просто на зло Майстру, Розі й іншим покидькам... Або... з-за дивного блиску очей юнака, від якого їй ставало легко і млосно, який уперто прорізав коричневу темряву ночі і легке золото передсвітанкової імли і... пестив та втішав, і немов звільняв від золотих оков...

Смерть з перекошеним від гніву обличчям кинулася до юнака, схопила його за руку і прошипiла:

— Стій, — раптом видихнув юнак, хапаючися за рiжок гранітного постаменту. Вони проскочили обидва пояси золотих статуй (до яких сьогодні після заходу мали додатися й їхнi тіла), а також пояс Обвуглених. Зараз юнак затримався біля одного зi Скам'янілих і мов кішка видирався нагору.

— Міцно замурували, покидьки, — прохрипiв юнак, марно прововтузившися зо хвилину.

Юнак м'яко зiстрибнув на землю і не кажучи ані слова, потягнув дівчину далі, за пояси Задерев’янілий, Окостенілих і ще далі, в лабіринт руїн. Нарешті він з розгону перебрався через рештки стіни, перетягнув за собою Iриску і відхекуючися спитав:

— А я ж злякався. Такий шанс!

— Ніж Долі, хто ж iще! Не хотів вийматися. Такий же самий ножик, — юнак покрутив перед обличчям Iриски Ножем, котрий дала йому Смерть. — Відмінна річ. Що хочеш ріже... себто, що схоче. До речі, давай-но знімемо ось це.

— Добре б, звiсно, мати другий Ніж Долі, — замислено протягнув юнак.

— Вибач, я не знала, — сказала Iриска і одразу спитала: — А як тебе звуть?

— Знаю, Ірис. А подруги звали Iрискою, — Честав посміхнувся. Дівчина здивовано заклiпала очима.

— Звідки ти знаєш?

Честав не відповідав. Він потягнувся і примружив утомлені повiки. Але крізь його густі руді вії линув такий погляд, що у Iриски поступово зробилося порожньо під грудьми. Щоки, шия й перса налилися гороховим рум'янцем. Вона раптом зрозумiла, що декілька годин простояла перед юнаком абсолютно голою, та й зараз на її тілі ніякого одягу немає. Навіть не можна приховати збентеження у волоссі, тому що його скосила ненависна бритва Майстра. І юнак розглядав її всю ніч і весь ранок...

Нескромний погляд Честава й усвiдомлення голизни настiльки стурбували дівчину, що вона абсолютно забула про кляте тавро. Вмить зірвала Iриска насилу зроблену перев'язь і ретельно обмотала поголену голову. І не встигши ще зав'язати тугий вузол на потилиці, з жахом зрозуміла: тепер Честаву нема чим прикривати власне тавро!

Більше Iриска не вагалася.

Вона бігла серед руїн Міста звивистою мережею колишніх вулиць і провулочкiв, що спліталися подеколи вузлами площ. Бігла і кликала Честава. Золотаво-запорошений вітер вив у розвалині, кружляв і ганяв по землі купи нікому не потрібних купюр. Зрідка він немовби дратуючись висмикував з їхньої пiстряви декілька заяложених папірців і кидав дівчині в обличчя.

— Навіщо тобі той Честав! Він явно перелякався. Вибери одного з нас. Віддатися на випивання iроргам з такою дівчинкою — просто супер! — один з парубкiв, якi схилилися над Iрискою, аж плямкнув від передчуття задоволення.

Дівчина пiдвелася на коліна, зацьковано дивлячись на юнаків, що стояли по обидва боки.

— Не хочеш?! А чого ж ти тоді гасаєш Містом голою? Iроргiв лякаєш?

Iриска жалiбно завищала, забилася в руках парубкiв, укриваючи їхнi хтивi фізіономії бузковими борознами подряпин.

Один підхопив її під пахви, інший — під коліна. Iриска продовжувала безуспішно пручатися, згинаючися всім тілом. Парубки тягнули її, нагороджуючи на ходу стусанами і засуджуючи:

Iриска почала брикатися щосили. Пов'язка сповзла з її голови. Побачивши тавро, той, що йшов позаду, заволав дурним голосом і розціпив руки. Iриска дуже боляче вдарилася потилицею об землю. Другий юнак обернувся і зойкнув, хоч не дивився на тавро. Тої ж митi чиїсь ноги здійняли двi хмаринки пороху бiля самого обличчя Iриски. Перший юнак дико звив, захрипів і впав спочатку на коліна, потім на бік. Другий відпустив Iрисчинi ноги і кинувся в руїни. У хмарцi куряви, що поступово розсіювалася, до дівчини схилилося стурбоване обличчя Честава.

Iриска одразу намацала на землі пов'язку і спробувала прикритися. Честав задоволено гмикнув, сів біля парубка, котрий лежав нерухомо, і почав стягувати з нього сорочку, розмiрковуючи вголос:

— Не треба, вона в крові, — пробелькотала Iриска і тільки тут усвідомила, що сорочка нерухомого юнака дійсно наскрізь вимочена блакитною кров'ю. І Ніж Долі, який лежить поруч, весь в крові. Лише тоді дівчина зрозуміла, звідки взялася кров.

— Надінь.

Iриска зiщулилася в грудку. Її нудило. Очі самі собою закочувалися.

— Не смій! — ледь пропищала Iриска. Честав здивовано поглянув на неї.

— Колись дуже давно люди обходилися стегновими пов'язками. У той час вони були ще дикими. Як на мене, зараз саме час повернутися до печер, — Честав з філософською глузливістю оглянув нудну одноманітність руїн, гнаних золотим вітром пилових чортикiв, безладні зграйки зiм'ятих шекелiв і безтурботно присвиснув. Потім поклав до ніг Iриски шматки тканини і віддаляючись, мовби ненавмисно кинув через плече: — Раджу не затримуватися. Той, кого я вбив, і його товариш хотіли домогтися твого тіла на Церковній площі. Iрорги мають чудовий нюх на подібні речi. Незабаром тут буде повно патрулів. Та й Майстер вже міг помітити, що ми втекли.

Юнак пiшов геть, наспівуючи й не озираючися. Срібні промені сонця байдуже виблискували на лезі Ножа. Проте Iрисцi здавалося, що з його голеної потилиці дивиться загадкове третє око. Уважно спостерігаючи за маленькою фігурка Честава, дівчина ретельно закрила голову і стегна пов'язками й повільно пішла в той же бiк, що і він. За спиною пленталися декілька Думок. Одна з них сповнилася рiшучостi й заговорила з Iрискою:

“Навіщо ти йдеш туди ж, куди йде Честав?” — “Чом би й нi? Він же напевно знає, де безпечнiше”. — “Чому він має знати це?” — “Він інакше не може, тому що його тавро...”

“Обіцяла зненавидіти того, хто врятував тебе. Як і чим він закриє тепер власне тавро?”

“Стежив! Підглядав!”

“Пригадай його погляд. Честав хоче злягтися з тобою. А iрорги не забаряться. Біжи геть від нього!”

“А чи не здається тобі, що Честав убив того юнака з ревнощів? Він сам хоче пiрнути в твою чашечку, і нікому іншому...”

Немов підкинена вибухом, Iриска побiгла, голосно викрикуючи ім'я Честава. Злi Думки мчали позаду і продовжували дратувати дівчину. Лише одна Світла обігнала її і ледь чутно шепнула: “Честав кохає тебе. Він не підглядав, він охороняв”.

З-за рогу будинку (і як тільки рiг зберігся!) долинали удари, сопіння й інші звуки боротьби. Iриска обережно зазирнула за рiг і одразу кинулася уперед.

Один з нападникiв здивовано завмер, помітивши Iриску, але наступної секунди вже біг до неї з перекошеним від жадібної радості обличчям. Дівчина впізнала його: це був той самий юнак, який намагався разом з товаришем відвести її на Церковну площу. Перелякана Iриска кинулася до Ножа Долі, стисла його обома руками, замружилася і почала розмахувати на всі боки, тоненько волаючи:

Коли Iриска зважилася розплющити очі, до неї вже ніхто не біг. Честав котавався по землі і слабко захищався ліктями, а парубок, котрий нападав, намагався вдарити його ногою в обличчя, в живіт або в пах. Несподівано Честав став на карачки і важко стрибнув уперед. Нападник також стрибнув, але тут Честав щосили рвонув кришку люка, приховану шаром висохлого бруду. Його супротивник відчайдушно дригнув ногами і з гучним криком провалився в чорний отвір.

Тільки-но Iриска хотіла спитати, за що ж вiн дякує, як Ніж Долі мовив скривджено:

— Поки що досить.

— Я вбила їх. Вбила.

Вона боялася, що Честав відповість: “Отакої! Ну то й що?” — або: “Так, це дуже негiдний вчинок”. Вона взагалі боялася будь-якої словесної відповіді. Але Честав просто повернувся до неї і з дбайливою ніжністю погладив по мокрiй вiд слiз щоці. В дiвчини трохи запаморочилося в головi. Обурення на себе, огида до власного вчинку й докори на адресу Честава тільки й чекали на подібне розслаблення, щоб виплеснутися потоком гіркоти. Натомiсть Iриска несподівано для себе самої прошепотiла:

Честав узяв дівчину за підборіддя, уважно вдивився в руді мигдалини її переляканих очей і роздільно вимовив:

— Це нiсенiтниця. Як же я врятую тебе знов? Без Ножа я слабкий.

Iриска була вдячна юнаковi за те, що він не натякнув на власний порятунок її руками. Вона з несподіваною довірливістю обійняла Честава за плечі і знов повторила:

— Дійсно, це найнерозсудливiший вчинок у моєму життi. І може навіть найнерозсудливiший на те життя, що залишилася. Адже нас тепер голіруч взяти можна, — юнак сів на землю, схрестивши ноги.

Iриска погано розуміла, про що говорить. Її поступово наповнювало бажання знов обійняти плечі Честава, притиснутися до його спини, що здавалася такою міцною й надійною. І щоб він взяв її за підборіддя, провів сухими від жари губами по долоні... З ним так надійно і... хороше!

— Честаве, — тихо покликала дівчина. Він іронічно розглядав опухлу кисть руки.

— Честаве, цей весь... Це тебе... Напали на тебе... ці... З-за тавра?

— Аякже! — відгукнувся юнак.

Iриска сказала це якомога байдужiше. Її руки повільно ковзнули до вузла на боцi. Часто-часто дихаючи і вкриваючись плямами горохового рум'янця від усвiдомлення того, що уперше добровільно роздягається перед чоловіком, дівчина зняла стегнову пов'язку і простягла її Честаву зі словами:

— Ось. Тобі потрібніше. Якщо тобі не огидно, звiсно. Я ж носила її... просто на... скляночцi...

Руді очі Честава зробилися божевільними. Повільно взяв він простягнуту пов'язку, зарився в неї обличчям і сидів так декілька хвилин. Нарешті проковтнув застряглу в горлі грудку i прохрипiв:

Честав знов послав дівчині загадковий погляд з-пiд зімкнених рудих вій. Проте цього разу Iриска не зніяковіла. Вона мовчки стояла і чекала покори. Хiба що легке здригання губ видавало внутрішнє напруження, та руді мигдалини очей затуманилися.

— Отже, двоє добре знайомих молодих людей вийшли з новенького (просто з голочки!) будиночка в спекотну золоту днинку, щоб поблукати в тиші мiських вуличок.

— І послухати щебетання пташок, — додала Iриска.

— Обов'язково. Що ж до костюмів...

— Тобі дуже пасує, — поспішно вставила Iриска.

— На прогулянці розповім.

— Пара схибнутих, — презирливо буркнув Ніж Долі, що стирчав у стіні. Не звертаючи на нього найменшої уваги, Честав елегантно виставив лікоть. Iриска взяла його під руку, і вони неквапом пішли свiт за очi. Честав невпинно просторікував про якісь дрібниці, помахував вільною рукою і прохав Iриску звернути увагу “он на ту мальовничу купу каменів” або “на той шматок скла, який віддзеркалює таких прегарних сонячних зайчикiв”. Подеколи він стискав пальцями босої ноги камінчик і кидав якнайдалі, що вносило певну дисгармонію в цей фарс. Iриска ж все міцніше обіймала руку юнака і мовби випадково то торкалася його плеча щокою, то зачіпала ногу стегном.

— Ці найдрібніші порошинки танцюють у повітрі мов люди в житті, — незворушно продовжував юнак.

— Ей, ви! Стійте.

Навіть якби не багаті Паски Відмінності, що вказували на досить високий ранг патрульних, хижий вогник в очах безпомилково виказував iроргiв.

— Куди йдемо? — підозріло спитав Старший.

Нахабний тон Iриски почав дратувати iроргiв. Честав поспішив втрутитися в розмову.

— На Церковну площу. На iризацiю.

Iрорги звичайно ж не вірили жодному їхньому слову. Iриска не витримала і спробувала виправити ситуацiю:

— Не слухайте цю недоумкувату, — Честав з поблажливою прихильністю подивився на Iриску. Дівчина випрямилася мов струна і вкрилася гороховими плямами рум'янця образи. Слова застрягли в горлянці. Юнак презирливо прицмокнув і сказав: — Ну кого, кого цікавить особлива думка Білого Кардинала? Я тебе не розумію!

Честав потроху розлючувався, Iриска також.

— Ей, що за нiсенiтницю ти верзеш?

— Так, саме ми. А хіба вас це цікавить?

Старший низько вклонився, ритуально змахнувши Паском. Честав коротко кивнув у відповідь і повів Iриску далі. Патруль слідував за ними крокiв за десять.

— Пiшли геть.

Стара пильно розглядала Честава й Iриску. (Дівчині навіть здалося, що Смерть рахує пори на шкірі її тіла.) Проте iрорги чудово зрозуміли, що пропозиція забратися стосується саме них.

— А як тебе прикрасили! Що за синцi! Що за подряпини! І рука розпухла. Також либонь із-за дівчини? Попереджала ж, знову з її ласки натерпишся. Скажи хоч спасибі, що живий...

— Це що ще за голосочок?

Стара розлючено позирнула на Iриску.

— Діти, — прорипiла Смерть і раптом зірвавши з себе плащ, жбурнула його Честаву зі словами: — Гаразд. Йдiть своїм шляхом, чим би він ні скінчився.

Юнак вертів в руках плащ і здивовано поглядав на те місце, де щойно стояла стара.

Iриска вихопила плащ, мерзлякувато закуталася в нього, потім швидко зірвала з прикритої величезним капюшоном голови пов'язку і огорнула тканину навколо стегон Честава.

Iриска мовчки перевернула плащ навиворіт (так їй здавалося лiпше) і попрямувала вперед. Останнє зауваження юнака злегка зачепило її, а заодно змусило пригадати образу, завдану при iроргах.

— Iриско, зачекай...

— Так, звiсно. Я недоумкувата, — буркнула дівчина. Чорний плащ немов відділив і віддалив її від Честава.

Честав дійсно йшов. Плентався згорбившись, потираючи розпухлу руку. Але диво...

— Мій, мій... коханий...

— Ми — Адам і Єва, — пробурмотів нарешті Честав. — Тільки ми не народилися в раю. Ми останні з пекла.

— Адам і Єва, юнак і дівчина. Їх зробив Бог... не знаю тільки, чи Золотий. Він оселив їх в такому місці, де все було добре — в раю. Але Адам і Єва не послухалися Бога. Він вигнав їх з раю. І вони поневірялися по запорошеній жорстокій землі...

— Я читав книгу. Це таке старовинне заняття, — Честав погладив під капюшоном поголену Iрисчину голову. — Книга була дуже древня. Власне не книга, а її шматочки. Там розповiдалося про Адама і Еву, а ще про те, як дівчина чекає свого коханого і блукає Містом у пошуках його. Дуже сумна книга. Зате вона належала справжньому Білому Кардиналу.

— Справжньому, — Честав упритул подивився на Iриску і повiв далi: — Пам'ятаєш той люк, в який утрапив останній з покидькiв, що напали на мене? Так от, це була Справедлива Машина.

— Не так уже й давно, — перебив дівчину Честав. — Так от. Справжній Білий Кардинал загинув в надрах цієї самої Машини. І скинув його туди, мiж iншим, відомий тобі Майстер.

— Та я... я не звертала на нього уваги, якщо чесно. З-за цього Дукса Роза просто млiла, от мені й було огидно.

Iриска зніяковіла, оскільки в награно-солодкуватiй зовнiшностi Кардинала їй дійсно не раз вгадувалося дещо знайоме. Але Честав упiзнав, а вона — нi...

— Так.

— Що?! — Iриска дивилася на Честава великими очима. — Не може бути. Я чула, що тільки-но юнак закохується, то він негайно з нею... — бiльше вона не наважилася вимовити ані звуку.

— Це тобі Роза сказала. Або в крайньому разi Лілія, — Честав сумно поцілував Iрисчине тавро.

— Звідки ти дізнався?

— Хто ж iще міг сказати таку нісенітницю! Принаймні, не бідолашна Маргаритка. Подумай гарненько, скільки разів я міг примусити тебе якщо не за ці два роки, то хоча б за сьогодні. З Ножем Долі в руках... Але це не кохання. Це брехня. Облуда.

За спиною пролунало рипiння.

— Легка на поминi.

Продовжуючи рипiти, Пiфала позадкувала, спіткнулася, знов позадкувала...

— Ей, ти, артстко! Не бачиш їх?

— Ма-а-а... Ма-а-а... Мi-i-i-iй Ма-а-а... — рипіла юродива.

— Шукай, шукай їх! — долинув під плащ гучний голос Майстра. — Нюхом чую: мерзотники мають бути десь тут. Знайдеш — погладжу твою мерзенну голiвку.

— Я думала... Я не знаю... — Iриска трохи сп'яніла від усвiдомлення того, що юнак декілька хвилин пролежав просто на її оголених персах.

— Ти не тільки акторів не впізнаєш.

— І ти не пам'ятаєш, у якої з твоїх подружок був зелений колір?

— Ти гонишь геть дійсність, — сказав Честав. — І навіть не звернула уваги на те... з якого боку йшов Майстер.

Iриска перелякано подивилася на юнака. Насилу видравшися на купу уламків, Честав з хвилину постояв на верхівці і мовчки з'їхав униз.

— Що iще трапилося? — прошепотiла пожовтіла вiд переляку Iриска.

— Я... я ніколи... — у юнака тiпалися губи. — Я ніколи не губився в руїнах... Ніхто не знає їх краще за мене. Навіть коли мене схопили, насправді я не заблукав...

Негайно в мозку виринуло продовження фрази: “Коли мене схопили, я не заблукав. Я йшов за тобою і видав себе, тiльки б не кидати тебе саму”.

— А зараз я залишився з тобою і... збився зi шляху. Загалом, Церковна площа просто перед нами. Пошуки розпочалися, тут повно iроргiв. Тепер нам не втекти.

— Ось чим скінчився наш шлях, як казала Смерть. Ми так і вiдповiдали патрульним. Це замкнене коло: звідкiля йшли, туди і прийшли.

— Якщо наш шлях кінчився... саме тут... То я хочу належати тобi саме тут...

— Iриско, не смій!!! Ти не загинеш!

Честав зiщулився в камінь. Iриска у напiвзабуттi насiдала на нього.

— Або... Піфала. Тільки ти будеш рудою юродивою. Рудою як глина, а не зеленою. Iрорги будуть нас шанувати, тому що пiд час iризацiї ми вб'ємо штук п'ять-десять своїм коханням. Задеревенілих, Окостенілих, юродивих та інших вони шанують, тому що бояться. Це єдине, чого вони бояться.

— Це страшно: стати Піфалою. Вважаєш, дарма люди, що залишилися в живих, впали в істерику? Рештки людяності ще сяк-так трималися на останніх сім'ях. Покидьки боялися, що кохання може тихенько таїтися в сім'ї. Коли ж з'ясувалося, що брак не захищає від iроргiв, все завалилося! Будинок на піску або картковий будиночок... Чоловiки й дружини порозставалися, і так зване “порядне суспільство” вмить розкрошилося купками роздратованих чоловічків. Проте, ти все це знаєш. Загальна конвульсивна паніка. “Стратити рудих!” Місто рознесли по цеглинкам, і мені його шкода, хоч я й ненавидів це скупчення кам'яних будинків-монстрів зi Стінами-шпигунами, — юнак упіймав декілька пошарпаних паперових купюр, якими вітер бавився бiля його ніг, і засмучено помітив: — Ось, мабуть, останні іграшки людей. Як були вони різнокольоровими папірцями, так і залишилися. Тільки тепер навiть вони нікому не потрібні. Їх викинули на звалище, а звалищем стали самі руїни Міста, де царюють iрорги. Вони зовсім знахабніли, ці iрорги, навіть Паски Відмінності вигадали. Тепер стати iроргом — то велика честь. А раніше вони ховалися в напiвпрозоростi. І ти хочеш зробити таке...

— Я слабкий, слабкий, — з гіркотою відгукнувся Честав. — Я весь час підвертаю ногу. В мене слабкі суглоби. От і з тими трьома я б без тебе нiзащо не впорався. Я руку вивихнув! Я не можу тебе захистити!

— Слабкий. В мене свій колір, мов у дівчини. І довгі вії. Й тонка шкіра. Це соромно. У дитинстві мене сильно дражнили хлопчаки...

— В нас один колір. Рудий. З’єднаймося ж, прошу тебе! Лягай зi мною...

— Кажуть, були колись Рудий і Руда-з-Пацюком. Співаки. Iрорги вбили їх, — очі Честава знов зробилися божевільними. — Iриско, рудi пари нещасливi...

І обидва змусили себе повірити в цю наївну святу брехню. І скинувши непотрібні тепер покривала з плаща Смерті, поринули в обійма один до одного.

Вони не усвідомлювали, як iрорги знайшли їх, розняли і мiшаючи торжество з прокльонами, понесли на центральну площу. Як розтягнули на узвишшi перед церквою і пили п'янке вино їхньої єдиної на двох душі упереміш з незвичайною яскраво-червоною кров'ю. Пили, пили... і не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх... все не могли випити. Iрорги стікалися на Церковну площу зi всього Міста, хлебали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно... але все одно не могли випити! А Iрисцi й Честаву здавалося, що їхнi тіла як і раніше сплітаються, і розділені густим золотавим повітрям руки все одно уявно торкалися й пестили одна одну. А звідкись, закусивши суху старечу губу, напружено стежила за ними Смерть.

Iрорги сиділи просто на землі. Прямi й напрочуд тихі. Видовище було моторошне: Церковна площа й руїни, сповнені тихих iроргiв. Й нескінченні потоки душі з кров'ю навпiл. Нарешті то один, то інший розпочав опускати голову, руки, складатися. З сидячих фігур немовби повільно виходило повітря. Iрорги розпливалися по землі безбарвними шкiрястими оболонками. А по цих оболонках ледь волочачи ноги йшла чорна стара з чорною мітлою на плечі, роззявляючи в нападах беззвучного реготу чорний беззубий рот. А назустріч їй, прямо з дверей церкви біг золотий карлик, скрививши в безсилому гніві моторошне обличчя-маску. І важко було упiзнати у цiй потворi Золотого Бога, такого величного і прекрасного ще цим ранком.

Смерть реготала в обличчя карлику. Він же розлючено стрясав пучком подiбних до ганчір'я оболонок, в яких ледь проглядали риси Рози, Лілії, Майстра, Дукса-Кардинала, Гортензії, Азора і багатьох інших. У нападi люті він зробив ще два кроки уперед...

Карлик залементував пронизливо й моторошно. Його тіло луснуло. Сотні чорних блискавок висадили зсередини золоту оболонку, товстими косами обплели знівечені рештки й розсіяли їх на золотий порох. Тоді захвилювалася земля, закрутилася воронкою і поглинула порох, не залишивши й слiду.

— От і все. От і настав кінець божковi, — прошипiла Смерть. — От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.

Юнак і дівчина повільно розплющили очі і так само повільно сiли.

— І ми зляглися там, в руїнах, бо несила було стримуватися. Ірорги знайшли нас... і випили? — Iриска не вірила собі.

— Ти захистив її. І вона тебе. Ваші тіла все одно не змогли б протистояти iроргам, най ви були б хоч у тисячу разів сильнішими. Але ваші душі захистили одна одну єдиним можливим способом — коханням. Ви все вiрно зробили, починаючи від втечі з цієї самої площі і закінчуючи поверненням на неї.

Смерть хитро дивилася на юнака. Той звився мов ужалений і прохрипiв:

— А по-твоєму я мала сказати: злягайтеся швидше?! Ваше кохання не дозріло б. Ви кинулися в обійми один до одного лише коли не змогли опиратися коханню. Коли запрезирали небезпеку. Коли знехтували навіть мною, Смертю. Коли стали одним цілим у двох тілах. Як інакше могли ви перемогти? Але ви перемогли. Дивiться!

— Але невже інші... Не можу повірити.

— Були й інші, — стара вказала кістлявим пальцем на пояса Скам'янілих і Задеревенілих, які оточували площу. — Але один з них недостатньо кохав іншого. Або не кохав зовсім. Лише до кінця розділене кохання до кінця сильне й непереможне.

— Я чув про Рудого і Руду-з-Пацюком, — підозріло сказав Честав. Смерть зітхнула.

Iриска притислася спиною до Честава, охопивши голову руками і трохи погойдуючись.

— Ми утрьох відродимо землю.

Смерть озирнула задоволеним поглядом сірі оболонки, що лежали всюди.

— Але я не хочу! Я боюся. Я слабка.

Iриска забралася до Честава на руки і згорнулася там руденьким кошеням, сховавши обличчя в юнака на грудях.

— Невже ти залишиш землю в мертвому панцирi розвалини Міста? — Смерть пильно подивилася на дівчину. — Не вірю. Врахуйте, я навіть не прошу вас вибирати. Я давно вибрала за вас. І ви давно вибрали самі за себе, коли покохали. Дивiться! І ваша кров теж вибрала...

З місця, на котрому нещодавно вони лежали мертві і де зник порох, що лишився від Золотого Бога, виросли могутні лози дикого винограду і пагони хмелю завтовшки в руку. З небаченою стрімкістю чіпляючися вусиками і випускаючи все нові пагони, рослини обплітали кам'яне громаддя церкви. Пагони напружувалися, намагаючися розтрощити цю похмуру споруду. Вже сипалися вниз дрібні камінчики й штукатурка. Одна з ліз розiдрала на лахмiття солодкувате зображення Кардинала Задоволеного на фасадi.

— От які сили народжує в землі любляча душа, утворена з двох!

— Так ти кажеш, треба наситити нашою кров'ю всю землю?

Здається, вони таки зважилися. Юнак таємничо підморгнув Iрисцi.

І вони побігли. Мертва земля розмотувала їм під ноги запорошенi руїни Міста і нагромадження безбарвних оболонок iроргiв. Люди виходити не наважувалися. Якщо й залишилися живі, котрi не ризикнули пройти iризацiю, то вони поховалися у глибокі нори, знайти які було дуже непросто. Честав і Iриска удосталь тiшилися з їхнього боягузтва та й бігли все далі і далі.

— Ну от, — видихнув юнак.

— ...Тiльки ускладнили собі життя, — перервала стара. — Біг поспішний. Краплі крові падали нерівномірно. Дивiться: навкруги як і досi мертві руїни, розколоті крихітними квітучими острівцями. Острівці — це ті місця, куди потрапила кров. Бродіть же тепер від острівця до острівця і з'єднуйте їх! І ніколи віднині не зможете ви сказати напевно, що знищили всі іржаві плями руїни. Ви будете приходити в одні й ті самi місця двiчi, тричi, багато разiв! Але тим пишніше зацвітуть ті місця. Отак.

— Це справжнє небо. Уперше за стільки років!

Честав обійняв Iриску за талію, вона його за плечі. Вічні Коханці мали трохи постояти на самому початку Вічного Шляху.

— Розпочнемо он з тих острівців, — кивнув головою Честав.

— І нічого не просите?

— Потім зрозумієте. Тепер iдіть. І пам'ятаєте: ми ще не раз зустрінемося. Шлях нескінченний.

— В мене теж, — зiзнався Анжер. — Мені здається, що я вже жив одного разу на землі. Я збирався одружуватися і подарував нареченiй букетик квiтiв. Це були останні квiти в Місті... Тобто я вважав, що останні. Он їх скільки скрiзь!

— Зі мною те ж саме. Я пам'ятаю, що блукала Містом серед суцiльного жаху, потворна і скалічена. І кохала страшну людину... Або це був сон? А ще раніше я жила такою, як тепер. І в мене була бузкова подружка, яку звали Розою. Ось я і підійшла до куща, бо тут ружi...

— Чорна? — здивувалася Маргаритка. — Знаєте, i в мене була чорна подруга. І руда. Але їх нема! Я одна, знов одна. Я завжди поневірялася, самотна у величезному Мiстi...

— Ось, це вам... тобі.

Дівчина посміхнулася і благоговійно взяла квітку. Одразу ж заспiвав у небi жайворонок, який прилетiв хтозна звідки.

І обiйнявшися ще міцніше, Вічні Коханці продовжували свій Вічний Шлях. З ранок на ногах точилася кров разом iз закоханою душею, насичуючи й відроджуючи землю. А десь iз-за небокраю рвався до блакитного неба стогін тріумфуючих скрипок, і два голоси наспівували давно забуті слова:

---

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)

Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…