— Смійтеся! Смійтеся всi! У Містi оголошено День Жалобного Сміху! — волали в один голос Стіни. Люди слухняно хихикали, сміялися, реготали, надривали черевця.
А Маргаритка як завжди загубилася в якомусь глухому районі і замрiяно блукала в дзеркальній тіні незнайомих вуличок і провулків. Блідо-салатовий пуп'янок її ротика не морщила жодна зморшечка фальшивої усмішки.
“Дивно все ж, — розмiрковувала Маргаритка. — Ось
помер новий Президент, а всі сміються. Звичайно, так велять Стіни, але мені чомусь зовсім не хочеться цього робити. Президент був... був хорошою, доброю, розумною, мужньою людиною — а всі сміються”.Маргаритка старанно оминула матову калюжку дощової води і продовжувала розмiрковувати:
“Чи можу я сміятися? І чи маю
сміятися? Адже в мене не тільки Президент помер, але й Роза. Вона була огидним дівчам. Вона займалася неподобством у той час, коли померла. Але в той же час Роза була моєю подругою, нехай не найкращою, але все ж подругою. Принаймні, пiсля її смерті я не можу, просто не можу сміятися!”Маргаритка зупинилася перед рудо-рожевим
написом на асфальті, що перегороджував шлях. Там було лише єдине слово: Так, раніше. Напевно, колись над смертю людини не сміялися. Підручник з початкової етики стверджує зовсім інше, але я відчуваю, що так бути просто не може. Хтось переступив через це. Ось так переступив!”“Переступила один раз одна людина, потім двiчi — двi людини. Чим далі — тим більше. А тепер... Невже я залишилася одна? Не може...”
Дорогу загороджували три здоровезних парубка з вищiреними в жалобнiй усмiшцi пащами.
“Наглядовий патруль. Я потрапила у пастку”, — переляк скував дівчину надійніше за наручники. Вона не помітила, як вийшла з яскравого провулка на широку площу. Тепер покарання неминуче.
— Пішли з нами, дiвко! — весело зареготав середній патрульний і зробив своєю лапищею запрошувальний жест.
— На гачок попалася та, що не сміялася!
язиками, патрульні прокладали в морi щосили радiючих пик невірний коридорчик, який одразу ж змикався в них за спинами. Всім кортiло подивитися на полонянку. Звичайно, на їхньому місці Маргаритка ні в якому разі не поводилася б так. Вона би втекла свiт за очi і сховалася в якийсь потаємний закуточок, тiльки б не бачити страждань нещасного бранця. Адже ніхто не знає зазделегідь, який вирок винесе Суд. Подейкують, зараз всю процедуру якось автоматизували, і засуджених засилають на довгий термін хтозна куди. Тому Маргаритка, покусуючи від хвилювання салатовi губи, про всяк випадок прощалася з цим навiженим, мінливим, але таким близьким і гірко-рідним свiтом, з ультрамариновым сонцем і рудим небом... Шкода, птахів не було. Вони кудись зникли декілька тижнів тому.Несподiвано гамiр натовпу перекрили пронизливі крики: “Покайтеся, грішники! Покайтеся, приспішник диявола
!”Гомiнливий натовп жбурнув до ніг патрульних Білого Кардинала.
— Покайтеся, грішники, — тупо пробурмотів він, розтікаючися по запорошеному асфальту. Дівчину уразив несамовитий відчай, написаний на обличчі старого.
— Він також не сміється! — жебонiв натовп.
Також порушує!Маргаритка наблизилася до Кардинала і схилившись мовила:
— Пiдводьтеся. Я допоможу вам.
, геть! — завив Білий Кардинал, відсахнувшись від простягнутої руки Маргаритки із завидною для його сухої старечої зовнішності прудкістю.— Але чом ви не хочете, щоб я вам допомогла? — здивувалася дівчина.
— Чотири коні Апокаліпсису, чотири коні скачуть землею, мчать проклятим Містом і витоптують все на своєму шляху. І щасливий буде той, хто потрапить під їхнi копита, бо смерть його буде легкою та швидкою. А символ цього проклятого Міста — шльондра, яка осiдлала звіра багряного iз сiмома головами і десятьма рогами. І зруйнує Господь Місто, і вб'є шльондру, і розрубає сім кіс її на сім частин! І спопелить багряницю і порфіру її, і золоту чашу в руці її.
Кістлявий палець Білого Кардинала знесилено трусився бiля колін Маргаритки.
— Не прийму я від тебе допомоги, тому що проклята ти і проклято все, що торкнеться тебе!
Натовп потопив в несамовито-шаленому реготі трикутник патруля. Здавалося, Маргаритка притягувала не тільки кардинальський палець, але й жалячі пальці всього натовпу.
— Але я... але я не... — слова не йшли Маргаритці в горло, як шматки жирного м'яса у спеку. Її малахітові очі, що зазвичай нагадували два серцеподібних листочка, зовсім округлилися. Маргаритка відчувала приниження і образу так гостро, як ніколи досi. І... невже він знає?..
— Сонце ще не сховається за небокраєм, як поринеш ти в розпусту і неподобство і будеш проклята, — прошипiв Білий Кардинал. — Бо блукав я Містом і шукав Діву Бiложалобну або Діву Чорнорадiсну, а ти зелена. А що є в Місті зеленого? Ропуха в стічній канаві! Пліснява на недоїдках! Зелені помисли і бажання зелених молодиків! Мерзота
, мерзота, мерзота! І бути тобі ропухою!Кардинал впав на асфальт, дико витріщив очі і несподівано слізливо
заволав:— Покайся! Поцілуй хрест. В мене лишився справжній, може, останній справжній хрест на землі
!Старий рвучко копирсався в зборках одягу, але ніяк не міг витягнути коштовність. Кинувши нарешті своє безнадійне заняття, забубонiв
: Справжній хрест. На ньому розiпнутий Спаситель, а не ідол з молоховою душею і мамоновими очима. Дивись, грішнице! Ось хто зжере тебе!Маргаритка, яка дуже перелякалася від слів Кардинала, озирнулася і задрижала, оскiльки над морем голів здіймався ромб з розiп'ятим Золотим Богом. Тiльки-но дівчина скрикнула, як Золотий Бог спалахнув чорним полум'ям і зник.
.По дорозі у вiддiлок Маргаритка розмiрковувала над тим, наскільки справедливі слова Кардинала. Колись, один-єдиний раз, троє незнайомців недобре повелися з нею. Безумовно, це ні в якому разі не було “розпустою”, оскільки відбувалося проти волі Маргаритки. Проте нестерпна Роза дошкуляла йоржисто-колючими кпинами не тільки Iрисцi, а взагалі всім “пристойненьким”. Тому одного разу Маргаритка не витримала і, блідо-зелена від збентеження, виклала докучливій подружці химерну суміш найслiзливiшого роману Орхідеї Вумінеллі і якоїсь вже надто древньої історії про місіс Констанцiю Бонансьєс та мушкетера. Роза принципово не дивилася книг, тому можливість розкриття омани виключалася повністю. Почувши історію Маргаритки, вона розсентиментальничалася і два дні поспiль випитувала подробиці. Потім незважаючи на це ще цiлий тиждень намагалася зазирнути в малахітову безодню очей подруги, щоб дізнатися, чи дійсно у “цього мерзотника” була чорна краватка-метелик або лише синя. Потім ще тиждень піднiмала Маргаритку на сміх за те, що вона не змогла “пiддурити дружка”. І лише після цього вгамувалася.
подробиці її уявної пригоди. Два дні поспiль вона поводилася просто огидно, безсовісно та вульгарно вигадуючи події, слова, дотики й вигини тіл, таємничі або навпаки нескромні місця зустрічей. Два дні купала свою душу у бруді. Роза смакувала почуте, була безмірно щасливою і так само безмірно заздрила подрузі. Але не два дні, а весь цей час Маргаритка питала й перепитувала себе, чи добре тодi повелася. Звичайно, вона лише уявляла, як би все відбувалося, якби ті троє незнайомців залишилися з нею надалi i щиро покохали її. Або лишився бодай один... Та чи добре це? Підручник з початкової естетики стверджував, що дуже зле. Підручник iз засад медицини повністю погоджувався і навіть погрожував взяти Маргаритку на облік, якщо її туманні натяки були правдою принаймнi на третину. На щастя, дівчина вміла розмовляти з Підручниками.Але тепер — Білий Кардинал!.. І до того ж — Золотий Бог над натовпом...
Невже уявний бруд став реальним і забруднив її душу й тіло? Невже Кардинал побачив цей бруд? Чи варто їй каятися? Чи відкритися перед Кардиналом? І як це зробити після того, що сталося на площі й уразило Маргаритку до глибини душі?
Дівчина пленталася за Білим Кардиналом і все ніяк не могла зважитися
. Обрубки Думок гарячково метушилися в її смарагдовій пухнастій голiвці. Нарешті перед нею встала ясна і проста Перспектива. “Врятує той, у кого на шиї буде особлива прикмета. Що за прикмета, не знаю, але — особлива!” — шепотіла Перспектива, намагаючись не ворушити губами, аби не почули iншi.Бiля самого вiддiлку рух уповільнився. Реготливий натовп нізащо не бажав розступатися. Маргаритка нудилася вiд очікування і в той же час непомiтно оглядала шиї оточуючих. Вона намагалася відшукати прикмету. Всупереч прихованій надії, у всіх були шиї як шиї: без шрамів, родимок або опіків. Тим часом Будівля уважно стежила за дівчиною двома величезними очима-вікнами, в кожному з яких по декiлька разiв відбивався сліпучий ультрамарин Сонця. Нарешті вiддiлок роззявив двері-рота і проковтнув патруль разом з Маргариткою і Білим Кардиналом, виплюнувши геть частину натовпу, що випадково потрапила всередину.
Коридор цілком відповідав характеру Будівлі вiддiлку. Він нікуди не звертав і не звивався кишкою. Він тупо, прямо і безпосередньо доставляв бранцiв до місця суду. У більш спокійній обстановці Маргаритка неодмінно розглянула б це серце ділянки (або його шлунок, кому як подобається). Але зараз її погляд нашвидку ковзав по шиях людей, що перебували тут. Невже...
На бичачій шиї парубка, котрий сидiв на столі в центрі кімнати, виблискували одразу два ланцюжки з прикрасами. Трохи нижче гострого кадика висіли сім мідних пiдковок
, одна одної менша. А в улоговинцi між ключицями причаївся ромбик iз Золотим Богом, який так само пильно розглядав Маргаритку, як фасад Будівлі вiддiлку. Не в змозi витримати цей погляд, вона прикрила очі густиною хвойно-зелених вій.Дівчина не скоро вiдв'язалася від надії, котра прокинулася настiльки раптово. Коли ж здатність зв'язно мислити повернулася, вона почала пильно стежити за парубком. Той все сидів на столі, погойдуючи вiд нудьги ногами. Час від часу він починав пригладжувати уперту
чуприну, що не бажала пригладжуватися, або робив такі рухи, немов пропускав крiзь кулак величезну розлогу бородищу. Маргаритка уявила, як цей парубок виглядав би з бородою, і мимоволi впала в несамовитий захват. зі столу і почав ходити по кімнаті. Він підходив до стін і легенько постукував по них кулачищами, іноді впирався руками і немов намагався розсунути простiр. І весь час притупцьовував рипучими чорними чоботищами. Мабуть, тому Маргаритці на мить привиділося, що ходить парубок не по кімнаті, такій жалюгідно-малесенькiй для його гiгантської фігури, а по міцному білокам'яному помосту, де з усіх усюд віє вільний вітер. “Ведмідь у клітці”, — із захватом подумала дівчина. Ось зараз його коричнева уніформа (точнісінько фальшивий клоунський костюм на хороброму солдатику!) порепається, звідти полізе бурий смух...Втiм, нічого подібного не сталося. Парубок підійшов до бранцiв (яких, до речі, було в кімнаті досить-таки багато) і почав з неприхованою насмішкуватiстю слухати Білого Кардинала. Той звертався з полум'яною промовою до тих, хто стояв праворуч від столу:
— ...I ходив я три роки Містом нашим, що простягалося
з кінця в кінець землі, і заглядав в обличчя дружин і дів наших. Що ж було в їхнiх обличчях? Розпуста і мерзота, мерзота і розпуста, кажу вам! Всі вони успадкували грiх праматері і прагрiшницi Єви, клятої спокушальницi Адама. І пересвідчився я, що гідного потрібно шукати лише з-помiж мужiв і юнаків. Чи чуєте ви мене?Люди, що скупчилися праворуч від столу, з незмiнно мовчазною увагою поглядали на Кардинала і навіть не збиралися відповідати. Не встигла Маргаритка замислитися
, чому вони настiльки ввічливо і уважно дивляться на рот промовця і не вiдповiдають жодним чином, як парубок гучно реготнув і сказав:— Дарма стараєшся, поганко. Ці люди глухі. Вони доставлені сюди, оскільки не чули про День Жалобного Сміху і тому не сміялися разом з усіма.
“Як дурний Кардинал”, — подумала Маргаритка, жадібно вбираючи всією душею могутню фігуру парубка.
Кардинала дещо збентежила помилка, та ненадовго. Він раптом ляпнув себе по правому боку, весь засяяв, покопирсався в брижах плаща і витяг тонкий золотий хрестик із зображенням Спасителя
. Ось він! Це останній в своїй істинній правоті символ на землі! — урочисто прорік Білий Кардинал. Він кинув косий погляд на глухих, але одразу ж звернувся до людей, що стоять ліворуч столу: — Все одно ці понiвеченi нічого не зрозуміють. Але ви, що мають вуха, почуйте! Маючі очі, узрiть! Ось істинний Бог! Саме покірливе лице Його, безмірне страждання за нас, грішних, нехай підтвердять мої слова. Вдивіться в ці поранені руки і особливо — в поранене серце. Люди, хіба ви не бачите...— Ні, не бачимо, — сказав один з тих, що стояли лiворуч від столу. — Ми сліпі. Ми не сміялися, коли важали, що за нами ніхто не спостерігає. Нас вислідили і схопили.
Білий Кардинал впадав у розпач, а Маргаритка навіть трохи порадувалася в душі, що той помилився вдруге поспiль. Надто вже осоружним був цей старий, дуже огиднi слова говорив про неї... і в порівнянні з його убозтвом парубок був так хороший!.. Рятівник...
Так, саме вiн врятує!
— Однак ми все чуємо, — продовжував сліпий, напружившись мов струна. — І я не розумію, Кардинале, невже ви слiпiшi вiд мене?! Хіба немає у всьому Місті жодній жінки або дівчини, чистої серцем?
— Чи пристало тобі мудрувати про колір і світло! — обурився Кардинал. — Якби гідна Діва була тут, Спаситель Сам зійшов би з хреста і подав їй руку. Але чистими є лише два кольори: білий і чорний. Білий є символом смутку і жалоби, а чорний є символом цнотливої чистоти! На шляху до цього Будинку скорботи стрiлася мені одна шльондра... Ота зелена жаба, — Кардинал презирливо тицьнув пальцем у бік Маргаритки, котра здригнулася. — Так от вона...
Сліпий простяг руки до дівчини, поворушив пальцями і презирливо розпочав:
— Ех, святий отче! Невже ви не бачите всієї...
Парубок зробив три кроки до сліпого і лунко вдарив його в обличчя. Сліпий відразу ж зробився схожим на зім'ятого паперового чортика. На розбитих губах виступила
блакитна кров. Маргаритка, яка гарячково відшукувала в парубкові позитивно-піднесені риси, спробувала одразу ж забути про цей негiдний вчинок.“Він відданий своїй справі. Він — це обов'язок. І навіть по-своєму дотепний”, — подумала Маргаритка, з ніжністю роздивляючись на широкі плечі і величезні долоні парубка. Він врятує її, неодмінно врятує! І як надійно має бути з ним...
— А ви, Кардинале, віддайте-но хрестика мені. Такі цяцьки давно мають бути конфісковані. Це ще одне порушення. Ви і за нього відповісте.
Парубок висмикнув зi знесилених пальців Білого Кардинала розп'яття і кинув його у невеличкий тигель, що стояв в кутку кімнати. Через деякий час вогненний струмінь розплавленого золота пролився в формочку
, з якої незабаром випало мініатюрне зображення Золотого Бога. Здавалося, ця проста дія остаточно вбила Кардинала. Отак-то краще, — помітив парубок. Так, весь він — це обов'язок, підкорення законовi. Нехай навіть закон цей не завжди добрий”, — захоплено думала Маргаритка.— До порядку, Майстре! — несподівано пролунав звiдкись старечий голос. Парубок неохоче, але все ж слухняно змiнився. Обличчя його зробилося натхненним, коричнева уніформа натяглася під могутнiм натиском м'язiв.
— Всім встати! Нікому не рухатися! Суд iде! — вiдкарбував парубок.
“То його ім'я Майстер!” — подумала дівчина і непомiтно зітхнула. І в цю мить очі їх зустрілися. Як здалося Маргаритці, в його погляді промайнули всі вирази від гніву за порушення урочистої тиші до найгарячiшого співчуття і навіть напiвслiпого обожнювання. Хтозна, чи не побачила дівчина лише відображення своїх власних почуттів! Принаймні, ті декілька секунд, доки Суд урочисто входив до кімнати, Майстер пильно (можливо, надто пильно) оцінював Маргаритку з голови до ніг.
Потім всіх бранцiв судили. У центрі кімнати, просто перед столом, знаходилася витіювата кована кришка люка Справедливої Машини. Майстер підняв її. Суд зачитував кожному (навіть глухому) вiдомi факти і обвинувачення, весело кректав, почухував лисину під запорошеною перукою, з таємничим виглядом скрiбся під пахвами і передавав обвинувачення Майстру. Той в свою чергу вручав аркушик з обвинуваченням підсудному, підводив його до люка, кричав в лункий чорний отвір: “Справедлива Машино, розсуди такого-то!” — і зіштовхував людину в люк. Маргаритка, яка спостерiгала за процедурою уперше в життi, внутрішньо тремтiла. Передостаннім до Справедливої Машини підвели Білого Кардинала.
Господи, Боже мій! На Тебе сподіваюся, врятуй мене від всіх гонителів моїх і позбав мене; то не викине Він... — тужливо молився старий, готовий прийняти, здавалося, будь-яку халепу. Однак, зазирнувши в люк, він підскочив так, що сріблясте волосся здійняся над головою і верескливо заголосив: — На Господа сподіваюся як же ви кажете душі моїй “відлітай на гору вашу як птах” бо ось нечестивий що натягнув лук стрілу свою приклав до тятиви... очікування порятунку, думка про який заволоділа всією її істотою, Маргаритка роздратовано подумала: “Ну й огидне це стареченя! І як сміє він чинити опір Майстровi? Адже це суцiльне задоволення — підкорятися... моєму Майстру”.Тим часом терпіння парубка виснажилося. Запечатавши рот Кардинала дужим ударом кулачища, він зiштовхнув
нещасного вниз. Проте, старий з мавпячою спритністю вчепився за край люка і пронизливо заголосив: З глибини волаю до Тебе, Господи-и-и!.. Клич, клич, поганко бліда, — пожартував Майстер, розплющуючи пiдбором пальці Білого Кардинала. Нестямні крики завмерли десь в надрах Справедливої Машини, яка не впустила нагоди передражнити осудженого і трошки повити:— Голос мi-i-iй... мi-i-iй... мi-i-iй...
Майстер же обтрусив руки і цілком миролюбно і спокійно додав:
— Машина справедливо розсудить вас, отче. Ну що ж, тепер остання, — і обернувся до Маргаритки.
Дівчина з надією вдивлялася у парубка. Ось зараз, зараз він допоможе їй, позбавить від покарання. Зараз! Засудження попередників проносилося повз свідомістю гнаними вітром клаптиками газетних папiрцiв. Зараз!! У неї стільки разів вже обривалося серце... Займаючи місце Білого Кардинала, Маргаритка кинула свій найпронизливiший погляд на широкий лоб Майстра. Ну ж бо!!! Вирок шелестів десь навколо неї.
Пронизливий удар гонга розпоров повітря кімнати. Кришка люка з гуркотом закрилася. Майстер, який про щось люто сперечався з Судом, повернувся до Маргаритки і здивовано кинув
:— Подумати тільки, як тобі пощастило! День Жалобного Сміху скінчився. Ти залишишся непокараною. I треба ж, щоб таке сталося...
— Дуже шкода, дуже шкода, — бурмотів Суд, стомлено покрекуючи і йдучи геть. Майстер з ненавистю і презирством дивився йому услід.
— Дуже шкода, — відгукнулася Справедлива Машина з-під люка.
Отямилася Маргаритка на вулиці. Майстер сильно торсав її за плече і шепотів:
— Ото добре, коли вмієш затягувати час, хiба нi? Я з цього дуже радiю. А ти?
— О мій Майстре! — дівчина вдячно кинулася парубковi на шию. Він взяв її за підборіддя двома пальцями і розвернув обличчям до себе. У глибині смарагдових очей зі спокійним задоволенням прочитав те, що й хотів прочитати: собачу відданість, покірність і променисту вічну любов
.Маргаритка довірливо притулилася до Майстра. Той приобiйняв дівчину за плечі і рішуче потягнув за собою.
Куди ми йдемо?— До мене звичайно, — сказав Майстер, — чи ти заперечуєш?
Майстер здивовано поглянув на неї, але промовчав. Маргаритці навіть на думку не спадало відмовитися. Після
чудового порятунку вона цілком довірилася Майстру. Трiумфуюча дівоча душа ширяла у надатмосфернiй височинi. На очі немов би впала завiса всеосяжної любові. Маргаритка дивилася тепер на оточуючий світ і особливо — на Майстра тільки через цю завiсу. Вона намагалася уявити надзвичайно глибоку і шляхетну красу душі Майстра. Прислухалася до рівного стукотiння серця в його грудях і пробувала вгадати, про що саме стукотить гаряче серце. Уявляла його будинок. Його кімнату. Самого Майстра в кімнаті...Поступово щоки Маргаритки мило зазеленiли від збентеження. Вона уявила
себе в цій милій і такій вже рідній кімнаті. І неодмінно поруч з Майстром. І він неодмінно обіймає її за плечі. Ось як зараз. Або не як зараз... а інакше. Дівчина мерзлякувато зiщулилася і насилу обірвала потік думок. Ультрамаринове сонце на секунду виринуло з-за рудих хмар, та побачивши Маргаритку з Майстром, знизало променями і знов сховалося. Лише висушена стара двiрничка в чорному плащі з величезним чорним капюшоном, що майже ховав вiд оточуючих її обличчя, з величезною чорною мітлою в руках уважно спостерігала за парочкою. Більш того, стара навіть почала непомітно стежити за Майстром і Маргариткою, обережно ступаючи і поклавши мітлу на плече, щоб не шелестіла.Майстер не помітив ні чорної старої, ані тремтiння
дiвочих плечей. Він пильно вдивлявся в напівзабуті обличчя скрипалів, що тягнули сумовиту пісню на розi вулиць. Їх було двоє. Юнак і дівчина. Обидва занехаяно-брудні, в подертому одязi, проте з надзвичайно натхненними обличчями. Особливо занедбано-брудним було волосся. Воно здавалося сірим, проте при найменшому повороті голови крізь товстий шар пилюки пробивався підозрілий рудий блиск. На голові у дівчини сидiв величезний білий пацюк. Вiн мирно вмивався, не звертаючи ні на кого увагу. Взагалі-то дивно було бачити в Місті пацюка зараз. Ось вже тижні зо три тому тварини і птахи, і навіть комахи зникли, немов їх ніколи й не було на землі. Майстер ще пильніше вдивився в музикантів, Маргаритка ж неуважно кинула до їхнiх ніг зім'ятий семиталерний папірець.— ...Хай Доля проти, Смерть i злi боги,
Але зустрiнуться закоханi серця!
I не розлучаться довiку вже вони,
Майстер різко обернувся. Пісня сама собою бринiла в повітрі під ридаючі звуки скрипок, проте музиканти безслідно зникли. Так це ж були!..
— Чого тобі? — роздратовано спитав Майстер Маргаритку, яка смикнула його за рукав.
— Я тебе відволiкла? — благально-перепрошувальним тоном прошепотiла дівчина.
— Ще б пак! Ці двоє... Знаєш, хто вони? Рудий та Руда-з-Пацюком. Вони вибралися зi Справедливої Машини.
— Отже, Машина їх виправдала, — вирiшила Маргаритка. Майстер придушив зітхання. Наївна дівчина навіть уявити не могла, що Справедлива Машина насправді — це всього лише бездонний колодязь з гладкими стінами, і засуджує він скинутих однаково: на смерть вщент.
Так, звiсно. Виправдала. Я і не зметикував — швидко погодився Майстер, роблячи на ходу пам'ятну зарубку величезним складаним ножем на маленькій паличці, яку видобув з кишені.— Ти втомився, — ласкаво сказала Маргаритка і подумала: “Він — це дійсно суцiльне уособлення обов'язку. Бiдолашненький... Нi-ні, в його душi також багато шляхетностi, спiвчуття і... любові. Інакше він не врятував би мене! Крім того, любов до закону — також
любов”. Завiса на її очах згустилася. Дівчина навіть не помітила, як вони прийшли додому до Майстра. І якби довелося наступного ж дня шукати це місце, вона б не знайшла нізащо.Буркотливі слова Майстра повернули Маргаритку до дійсності і змусили оглянути кімнату в пошуках буфета. Житло Майстра виглядало внутрішньо фальшивим, оскільки крізь конторську прилизанiсть скрiзь вгадувався дикий ведмедячий барліг. Єдиними справжніми (якщо розумiти відображення істинного лику власника) речами були повiшенi на стiнi навпроти входу репродукції з картин, що неспростовно доводило Маргаритці пристрасть Майстра до мистецтва й до історії водночас. Перша картина зображувала дівчину у білому вбранні, що горiла на багатті, та поголеного налисо священика, який грубо тикав їй у відчужене обличчя розп'яття на довгій жердині. Друга картина відкривала панораму залитого яскравим сонячним промiнням морського узбережжя, де люди, одягенті на зразок Білого Кардинала (тільки одяг у них був чорного або коричневого кольору), катували інших людей, голих, смуглявих і напрочуд маленьких.
— Яка старовина! Це завоювання так званого Нового Світу? — невпевнено спитала Маргаритка.
— Ага, — підтвердив Майстер. — А друга картина називається “Орлеанська дiвка”. Либонь, нічого собі була. Це я з
конфiскатiв вирізав. От коли вміли жити!— А мені чомусь здається, що все це казки, — прошепотiла Маргаритка. — Новий Світ, Старий Світ... На землі iснує одне-єдине Місто, воно — це вся земля, і більше немає нічого.
— Казки, — пробурчав Майстер. — Я от слухаю тут твої казки, а де ж моя кава?
Маргаритка миттю впоралася і впурхнула
у вже милу її серцю кімнату з чашечкою ароматного напою в руці і з усмішкою на обличчі. Усміхалося потайки також її серце, але Майстер не помітив цього. Він облив Маргаритку крижаним поглядом. Дівчина завмерла і збентежено спитала:— Щось не так? Ти втомився?
— Втомився, — Майстер свердлив очима зволожений від засмучення лоб Маргаритки, витримуючи паузу. — Проте, не дуже. Я гадав
, затягнути тебе до мене буде трохи важче.Дівчина завмерла з роззявленим ротом. Звiсно ж, Майстер бреше! І зовсім він не втомився. Просто услід за Білим Кардиналом відчув наліт бруду на її душі... Колишнi сумніви з новою силою охопили Маргаритку. Дівчина повільно опустила кавову чашку на підлогу, навшпиньки підійшла до Майстра і прошепотiла:
— О, я знаю! Я відчуваю! Я бридка, брудна, негідна тебе...
Давай сюди чашечку, — похмуро наказав Майстер. Дівчина подала йому каву у величезній щербатій чашці, однак Майстер грізно наказав: — Не ту, іншу!Завiса любові на очах Маргаритки магнієво спалахнула, мовби перетворившися у власну тінь на сліпучому тлi, колишні страхи змінилися відчайдушним бажанням.
Ні, не можуть бути такі думки брудними! Вони народжені неусвідомленим коханням
. Любов Майстра лише спрямувала їх, оформила в щось конкретне і відчутне. Те, що уявляла собi Маргаритка, розповiдаючи Розi вигадану iсторiю, має бути йому особливо приємним. І вона зуміє доставити найвище блаженство своєму Майстровi!..— Так я і знав. Не пощастило.
з її чашечки, Майстер в той же час шумно присьорбував прохолонувшу каву.— Я... не розумію... — ледве прошепотiла щаслива Маргаритка.
Скляночка ж бо твоя з тріщиною, — розчаровано пробуркотiв Майстер і продовжував з презирливою усмiшкою: — А я ж бо гадаю, чом ти так охоче зі мною пішла і так відразу підставилася! Ну і дурень же я! Загалом-то я майстерно розпізнаю незайманок, але цього разу все ж помилився. Ех ти, артистка! Справжня акторка. Так вправно прикидатися... Чи для того я врятував тебе вiд Машини?Завiса любові коливалася перед малахітовими очима-листочками Маргаритки суцільною лiановою стіною, яка подеколи так і вибухала буйноцвiттям орхідей, божественно прекрасних лотосiв або казкової папороті. І ніяке, навіть найжорстокiше розчарування Майстра не в силах було розпороти цю стіну.
— Ні, мій Майстре, ти у мене перший. Перший. Ті троє не рахуються, — бурмотіла дівчина.
— Ах, отже, троє, — продовжив тим самим тоном Майстер і несподівано вигукнув
: — Ей, ви звідки?! Геть!!!Зеленолiанова завіси сколихнулася і вистрілила пагонами запашного бузку. Маргаритка спробувала утримати Майстра, котрий щосили виривався з її обіймiв. Та він і сам не міг витягнути соломинку всупереч власному бажанню.
Йому відповів іржаво-верескливий сміх і напрочуд
живий голос Рози:Маргаритка спробувала зсередини розсунути лiанову завісу. Насилу зробивши це, дівчина справдi побачила над собою померлу подругу. Роза кривлялася з властивою їй розбещеністю. Вона виглядала майже прекрасно. Навіть моторошної рани на голові, яка з часу похорону так і стояла перед очима Маргаритки, не було. Лише якась туманна, ледь помітна прозорість робила Розу трохи нереальною, та ще мабуть рот вона намалювала більше, нiж зазвичай
.— Роза, ти жива, — прошепотiла Маргаритка і потяглася до подруги крізь лiанову завісу. Одразу ж золота рука втихомирила дівчину своїм холодним тягарем
.— Лежи, не ворушися, — прошепотiв переляканий Майстер.
Завіса обсипалася пелюстками магнолій. Маргаритка ясно побачила, що Золотий Бог придавив її і Майстра до міцного дубового ліжка.
Звідки він... — дівчина не договорила. На шиї Майстра висів пустий ромбик, золота фігурка зникла з розп'яття. Холодний піт переляку приліпив до його засмаглої шкіри сім мідних пiдковок.— Ти що... підстерігав нас? — пробелькотала Маргаритка, звертаючися до Золотого Бога. Той лише вищiрився
, виставивши уперед вурдалакiвськi ікла. Роза розбещено реготала, її обліпила безлiч інших трохи прозорих облич. Серед них Маргаритка упiзнала лише неповторного Бандальмахара Дукса, його тринадцяту коханку (ім'я якої не пам'ятала) і величного Президента, за яким тільки-но відлунав жалобний сміх.— Підстерігав. Iрорг чатує на тебе, Й коли людей охоплять вогнянi пристрасті, З лабет палючої напасті Вже не врятується нiхто... — Бандальмахар Дукс театрально вронив руки і низько вклонився. Роза шумно зааплодувала. Коханка Дукса із зневагою мовила:
— Ти, комедіанте, припини блазнювати.
— А що, дуже класно, — заперечила Роза. Інші незграйно загомонiли
. Дукс знизав плечима і звернувся до Маргаритки звичайним тоном:— Що ж, усе так. Ми вас на вас полювали. Ми — це ми всі, iрорги. Ми підстерігаємо, коли люди блукають у гріху, і в цей момент наздоганяємо і випиваємо їх.
Майстер зіщулився і затремтів. Маргаритка судомно розкрила пуп'янок салатових губок. Під тягарем задеревенілого від переляку Майстра їй важко було дихати.
Так, всі ми боїмося, доки лишаємося людьми, — підтвердила Роза. — Але потім... Ух, як це класно: випивати живу душу з людини! ?! Ні, тільки не це!А Майстер заборсався під могутньою золотою долонею, волаючи щосили
:— Пусти! Пусти! Пустіть мене! — і не зовсім зрозуміло було, кричить він це ідолу, що ожив, або дівчині, яка все ще інстинктивно обіймала його. Золотий Бог голосно реготнув і здiйняв руки вгору. Звільнений Майстер вмить зіскочив з ліжка і почав прожогом гасати по кімнаті в пошуках виходу. Було щось безглуздо-жалюгідне в безуспішних спробах цієї сильної людини, що по волі випадку опинилася в становищi метелика, посадженого в слоїк.
Підвівшися на лікті, Маргаритка з болем в сердечку спостерiгала за Майстром. Вона не чула упевнених слів Президента: “Дівчино, я знаю, як ти шанувала мене за житті! Я буду першим”. Не звертала увагу на те, що десяток рук розтягнув її на лiжку, а десяток ротів упивається в тіло. Нi! Не зводячи малахітових очей зі свого Майстра, Маргаритка злегка дунула на зiв'ялi пелюстки магнолій. Пелюстки пухнасто спурхнули і завирували кімнатою. Вже впав Майстер, зламаний
насiвшими на нього iроргами. Вже перестав навіть кричати, а Маргаритка всі дула мертвими губами, здіймаючи нові хмари пелюсток кохання... Так, тепер легко, справдi легко.Iрорг-Майстер підвiвся на ноги, звучно поплескуючи своє нове, трохи прозоре, але як і раніше буйно-волохате тіло. Розпрямив плечі. З презирством пхнув власний труп. Нахилився і зняв з остигаючої спотвореної шиї ланцюжок з сiмома рiзними
пiдковками. Ей, артистко, пiднiмайсь, — окликнув Майстер Маргаритку. Чийсь гіркий сміх сухо прошелестiв в розкритих навстіж дверях квартири, промайнув чорний плащ. Майстер обернувся, але встиг розгледiти лише кінчик мітли.— Це так, Смерть причепилася, — пояснив Золотий Бог. — Волочиться за нами, розвалюха стара, і чогось вичiкує... Але що з Маргариткою, справдi?
Золотий Бог підійшов до тіла дівчини і погладив її спутане смарагдове волосся.
Ей, вставай. Покинь це тіло, навіщо...Але тут сталося щось таке, від чого всi iрорги порснули хто куди. Труп Маргаритки широко розплющив випиті очі, які абсолютно втратили чарівну схожість з листочками і тепер скидалися на зеленуваті печені яблука зi зморщеною
шкіркою.Надсилу роззявляючи розірваного рота, з горла вилетіло рипiння:
Ма-а-а... Ма-а-а... Ма-а-ай-стре-еее...Дівчина не перетворилася на iрорга. Кульгючи і похитуючись, брела вона по кімнаті, простягала сухі руки уперед і все кликала
: Ма-а-а-айстре-е-е-е, де-е-е ти-и-и? Геть! Геть звідси! — заверещав Майстер-iрорг. — Геть! Ти не давала мені втекти, доки я був iще живим! Ти не давала мені спокійно перетворитися на iрорга, обдуваючи своїми безглуздими пелюстками! І чом тiльки я не відправив тебе до Справедливої Машини?! сліпі очі в несамовитого iрорга. Нарешті прорипiла: До-о-о-об-ре-е-е, я зни-и-и-икну-у-у-у на-а-аза-а-а-ав-жди-и-и... Про-о-оща-ва-а-а-ай, — і попрямувала хиткою дерев'яною ходою, але не до дверей, а просто до Гліцинії Коннігани, ім'я якої забула. Тринадцята коханка неповторного Дукса позадкувала, однак замість того, щоб відійти убiк і пропустити сліпий труп, зойкнула, осіла на підлогу і пробурмотіла, хапаючисяя за груди:— О, що це зі мною? Що? Я палаю! Я не можу більше витримати! Я!..
Вона дійсно спалахнула яскравим бенгальським вогнем і почала котатися по підлозі
, відчайдушно волаючи. Одразу ж i Президент розгубив усю свою велич і стиснувши собі горло, важко плюхнувся на підлогу, а якась жінка роздулася кулею і дзвінко луснула...— Біжимо звідси, — наказав Золотий Бог. Двічі повторювати не довелося. Штовхаючи один одного і відчайдушно лаючись, iрорги кинулися геть
з квартири. У спорожнiлiй кімнаті залишилася самотня Маргаритка. Вона сліпо обмацувала рвані рани на трупі Майстра, витирала долонями плями блакитної крові і монотонно рипіла: О-о-о-от ти-и-и де-е-е... Дава-а-а-ай, пiд-во-о-о-одь-ся-а-а-а...Але труп Майстра не ворушився, а Майстер-iрорг разом з іншими був вже далеко.
© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…
|