— Коктейля ти надудлилася через соломинку, он шо, — безцеремонно заявила четверта і хихикнула. — Сама в дверну щiлку вiдала. А шо, нi?

Роза не відповідала, і не відповідала зовсім не тому, що була приголомшена нахабством подруги — вона сама могла оббрехати будь-кого. І не тому, що згадувана подругою дія вважалася аморальною. Пiшли вони всi з їхньою мораллю!.. Роза втупилася у порожнє місце перед входом в кафешку, оскільки на цьому місці точно щось було.

— Ти шо, старуха! Не слиш, ге?

Те місце дійсно не було порожнiм. Біля вкритих непристойними написами дверей кафешки застигла скляна фігура голої людини. Матеріал фігури не вiдрiзнявся витончено-кришталевою прозорістю. Він був каламутно-коричневим і асоцiювався з брудною пивною пляшкою. Проте, рiч не тільки в кольорі, але і в формах скляного тіла. А вже з пивними пляшками Роза була знайома надто добре. І з “шоколадками” теж.

Права рука фігури заколиватися, хвилясто перетекла в горизонтальне положення і застигла долонею вгору. У слабкому сяйві брудно-білої хмаринки, що з'явилася над долонею, виблискувала золота сережка-ромбик.

— Ух, класно! — зраділа Роза. — Що хочеш за неї?

Коричневі губи захвилювалися, вимовляючи нечутні слова. Великий палець плавно гойднувся, вказуючи на соломинку для коктейля. Роза жадібно вхопила ромбик сережки і одразу відшукала пробу. Проба виявилася найвищою. Добре, дуже добре...

— Ти що, Розо, з глузду з'їхала?

Iриска й Маргаритка дивилися на неї з огидою, Лілія — з нерозумiнням.

“Увійди до бару”, — iз дрiбненьким дзеленчанням проповзла Думка, немов двірник вiдмахнув мітлою до краю тротуару рештки битої пляшки.

Прозорого негра не було. Він зник так само раптово, як і з'явився. І ніхто не бачив його, крім Рози. Зате ромбик залишився і чомусь колов долоню гострими кутками. Розiп'ятий африканський божок ікласто всміхався.

Стіни засліпили Розу строкатим миготiнням. По полірованій підлозі розтiкався натовп, в кишенях і в кулаках похрумкували тугрики і форинти. Завіса сивого диму абсолютно ховала декілька столиків по кутках. Під акомпанемент роздовбаного банджо і удари долонь по столешницях димова завіса басовито виревувала останні винаходи нелояльної молодіжної думки.

— Пьянь, рвань, погань, — буркнула Роза, зло сплюнула і для вагомості припечатала: — Вiдшивань.

Бузкова Роза обожнювала кафешки саме за цi сиво-димні завіси, бо їхнiй колiр дуже гармонiював з її власним кольором. За завісою можна сховатися від миготіння стін. У завісах можна спокійно загубитися, розчинитися й напитися. Хай навiть якісь надто гамiрливi йолопи вічно псують враження...

— Не в гуморi? — поцікавився голос лiворуч.

— А пити не хочеш. Слинiв забагато, — пожартував дужий модний парубок, що сидів за столиком, але одразу ж обережно додав: — А мені даси напитися? Зi скляночки. Вона в тебе ладна? Трiснута чи як?

Роза знала, що модні парубки не ображаються на грубiсть з її боку. Вона взагалі надчудово знала модних парубків і всі їхнi нехитрі звички, тому життя уявлялося їй нудотно-бридкою жувальною гумкою. І справдi, співрозмовник анiтрохи не образився. Просвердливши натовп, він повернувся за мить з тарiлочкою печива і склянкою збитих вершкiв. Одразу ж стіни бара ревонули популярний шлягер:

— Звідки ти дізнався, що мене звати Розою? — спитала Роза, поглинаючи вершки і вже більш прихильно позираючи на модного співрозмовника, який, здається, справдi був хвацьким молодиком.

— Ей, ей, легше, — запротестував парубок, хоча у порівнянні з Азором виглядав досить-таки кволим.

Азор покопався в гаманці, витяг звідти шість потрійних бані і тицьнув хлюпику зі словами:

— От і добре. Ми розрахувалися. Геть звiдси.

Одна iз Стін вибухнула снопом блакитних іскорок і повідомила:

— Дукс, Дукс! — вискнула Роза, заплескала в долоні і з криком: “За тебе, Бандальмахар!” — залпом проковтнула повну склянку “Наполеондора”.

— Так, Дукс — це класно, — мимохідь кинув Азор (проте, без особливого ентузіазму; він був дуже зайнятий, оскільки намагався уявити Розу голою і все не мiг вирiшити, як вона краще виглядає: на спині або рачки; Роза ж давно перестала помічати подібні хтивi погляди). Стіна продовжувала віщати тим же тоном:

— Пiш-шов ти!.. Телепень, — Роза впала на пiдлогу мимо стільця. — Хочу добитися до цього акторчика Дукса. І доб'юся. А ти — телепень. Обносок. Пшик без палички. А я красивіша за цю корову, — Роза явно забула про свої криві ноги.

Стіна незворушно демонструвала “Блакитних хлопчиків”, які плазували бiля голих ніг неповторної Гліцинії Коннігани. Роза не зважала на них. Вона заздрила славі, фальшивим коштовностям і вбранню Гліцинії, а тому мовчки й ніжно пестила бузковими крапельками нігтів рожевий пушечок власної Мрії про Бандальмахара Дукса, нiжила Думку, поклавши її на коліна. Потiм знов спустила Мрiю на пiдлогу i почала ласкаво перекочувати. Адже Бандальмахар — це не якийсь там модний Азорчик і навіть не “Блакитні хлопчики”. Це нова, невідома на смак жувальна гумка... Тобто, нова щаблина життя, звiсно.

Звідкись iз стелі зірвався Ніж Долі, наскрізь прошив рожеву Мрію Рози і з розкотистим сміхом пригвоздив до підлоги.

— Так, пішли звідси. Дур-рна ця кафешка... Ні, навіть найдур-рняцькiша! О...

— Що це, Азоре, — продовжувала автоматично повторювати Роза, хоча вже усвідомила, що це лише чергова п'яна маячня... Або ні? Видiння Пригнобленого Міста було занадто чітким. Воно до того ж не розгойдувалося і не пливло на всi боки, як перед тим стіни кафешки. Не видiння?! Невже?!

— Чи підеш зі мною, Розо? Ти моє дитя. Тільки зі мною ти станеш знаменитою.

— Так, так, з тобою, тільки з тобою!.. Ні, нi, з ким завгодно, лише б тiльки всі знали мене, всі лишилися б там, унизу! Тiльки б мене показували по всіх Стінах!

Азор впав на коліна, зім'явши наймоднiшi брюки, і заходився пестити край її розпашiлої скляночки вологими жадібними губами. Це відразу привело Розу до тями. Нав'язливі міражі зникли. Розiпнутий африканський божок сумирно висів на вусі.

— А я невихований, — заперечив Азор, не відриваючись від скляночки. — І вже полюбив блакитні кучерi на твоїй печерi.

— Зачекай. Встромиш в склянку, коли покористуєшся.

— У мене з собою, між іншим, шприц. Оформимо?

Несподiвано з-за рога вилився вируючий натовп, справжнiй, а не уявний. З середини натовпу долинали гучні вигуки: “Покайтеся, грішники!” Роза вискнула і підскочила на місці. Їй на секунду здалося, що відроджується нещодавнiй п'яний міраж. Азор змiряв супутницю докірливим поглядом, висмикнув з натовпу якусь непоказну особу і якнайввічливiше спитав:

— Та ось божевільний якийсь горлянку дере, — пояснила особа. — Покайтеся, каже, бо всім зле буде. Його щойно вирядили в білі простирадла, а цей ідіот зрадів, немов маленьке дитя і проголосив себе кардиналом. Ми його так і назвали — Білий Кардинал.

— І варто було кричати? — спитав Азор супутницю, відпускаючи особу.

— Ось Слово Боже! Читайте, приспішники диявола! Читайте і кайтеся!

— Ти що, у прикмети віриш? — презирливо спитав Азор.

— Не везе мені на рудих, це точно, — підтвердила Роза. — Подружка от в мене є, Ірискою звати. Також руда.

— Ще й як не щастить! — підтвердила Роза, згадуючи простромлену Мрію про Бандальмахара Дукса і всякі інші неприємні речі.

Роза знала всіх патрульних мов облуплених. Знала, з якою дівкою зустрічається зараз кожний з них. Знала, що Старший патрульний не вдовольняється своєю Мальвочкою і зараз почне просити її продемонструвати підстаканник. І якщо поплескає по пiдстаканнику долонею, це означає: “Розо, вибач і забудь! Я посилаю Мальву попiд три чорти, нехай кривляється перед іншими. Зустрінемося сьогодні увечері”. Тому вона спокійно кивнула Азору (момовляв, гаразд ) і спитала:

Азор набув войовничого вигляду і почав загрозливо насуватися на трійку патрульних. З одного боку, Роза була задоволена (по-перше, вона не помилилася щодо поведiнки Старшого; по-друге, якщо Азор одразу ж не сплавляє її патрульним, а лізе в бійку, то він серйозно сидить на гачку і, мабуть, накине ще юань-другий понад обіцянi). Але з іншого боку, щоб не упускати Азорових грошей, доведеться його захищати. А захист доведеться відпрацювати сьогодні увечері iз Старшим. А всі хлопцi з патрулів “граються” з дiвчатами безкоштовно, хоч не займають потім пiд час облав.

— Стривай, паразите, ми ще зустрінемось, коли ти без мундирчика підеш до кафешки.

— В нас наказ: шукати прозорих людей. А звідки я знаю, чи прозора вона під спiдницею?

Роза повернулася спиною до патруля, якнайвище задерла куций поділ сукеньки з надмiру високим розрізом і вкрадливо спитала:

— Ну i годi з тебе, пустунчику. А знайдеш прозорих — привіт їм. Від мене.

Патрульні неквапом рушили далі. Азор, подумки шаленiючи при згадцi про округлий пружний підстаканник, тягнув за собою Розу все швидше й швидше. А вона насолоджувалася усвiдомленням, як міцно сидить на гачку Азор, коли йому, самовдоволеному модному парубку, зовсiм несила терпіти.

— Та, сміх, та й годi, — пробурмотіла Роза занiмiлими губами. — Є в мене подру... га... Так, подруга, Лілія, тобто про... сто... просто Ліля. Вона мене... мені і каже якось: “Да... вай... “сiдаймо на голку”... на соломинках ми вже... же... сидимо”. Я паг-ган-но торопа... ла... тоді. Чи то напил-л-лася... Н-н-ні, здається не бул-л-ло такого...

— См-мiх один, — повторила Роза. — У мене подруг-га бігає, засмучує... тобто... є под-друга!

— Що?! Бандальмахар помер? — стрепенулася Роза. Наркотичного туману як не бувало.

— Ж-жах, ж-жах, — прошепотiла Роза, дрібо цокотячи зубами і зацьковано озираючись. Без Дукса її свiт нестримно руйнувався, простромлена Рожева Мрія немов би вмирала повторно.

— А зараз фрагменти останньої, так і не вiдзнятої повністю серії серпантину “Скажене полум'я”, присвячений пам'яті нашого загального улюбленця i кумира!

— Не стати мені його чотирнадцятою коханкою, — пробурмотіла Роза і негайно без жодного переходу розповіла: — Наші з Лілією скляночки тоді уперше одтрiскали і заплатили за це наркотою. Отак я й “сіла на голку”... заразом iз соломинкою.

— А тепер давай-но скляночку мені, — ліниво заявив Азор.

— В мене якесь чорне Почуття у горлі, — знесилено поскаржилася Роза. — Дукс помер. Мрію пронизав Ніж Долі. Рудий у натовпі зустрівся. Все це обпалює. Я не хочу.

Золота дужка зробилася м'якою і тонкою, ромбик ковзнув від мочки вуха униз, з'їхав по ліжку і опинився на підлозі. Він почав збiльшуватися. Повільно, нестримно. Нарешті Золотий Бог, що досягнув розмірів десятирічної дитини, насилу відірвав від ромба прибитi руки й ноги, пiдвiвся, пройшовся туди-сюди перед ліжком, де спали знесиленi Роза і Азор, трохи розсунув свої груди. З щілини, що утворилася, назовнi пурхнув рій напівпрозорих тіней. Той, хто летів попереду інших, кинувся до непритомної знесиленої Рози і почав торсати її.

— Що ти робиш? — запротестував Золотий Бог, та його слова не подiяли.

— Прокинься, час! Скажи, чи хтіла ти Чотирнаць'тою буть, Що інших затьмарить навік? — проспівала тінь, котра явно звикла до обожнювання.

— Дукс, ти ж помер! Я чула!

Приголомшена свідомість готова було видавитися з тіла крізь витріщені очі і величезний горлаючий рот. Не маючи виходу, вона змушувало судомно битися голе бузкове тіло, в яке вже вчепилася дюжина прозорих фігур. Азор прокинувся від її криків і від іржаво-нестерпного виску непроханих гостей, але також був схоплений.

— О так, помер я. “Бідолашний Дукс!” — сказали друзі й вороги. Iрорги випили мене, — актор театрально здiйняв руки до тремтячої від переляку Стелі.

— Допоможіть! Пустіть! Азоре, Азоре!

— Не сердься, в цiм немає й граму небезпеки, — заперечив Дукс. — Жадала стать чотирнаць'той вона І тільки цим була повна. І як же можу їй відмовить?..

— Ось. І нічого страшного, — тим часом заспокоював її Дукс, ненадовго переходячи на прозу. — Я також боявся. І Гліцинія. І він, і він, і вона, і кожен з нас. Але повір мені, дівчинко, без душі ти станеш як всi. Душа — немов той камінь на п'ятах, Бездушним легше, iнше — суєта... Вiзьми лишень Азора. Йому вже лiпше, а невдовзi Він приєднається до нас I сполохне, мов гас… I лишиться на цiй дорозi, — Дукс застиг в позі самовдоволеного штукаря.

— Ми також живі і поки що такі, як бачиш. Але ми не люди, ми — iрорги.

— Iрорги, — захоплено прошепотiла Роза.

— І ти невдовзi станеш як усi. Але... є дещо крiм того, — Дукс театрально витримав ефектну паузу. — Мене ж бо випили не так давно, Ба навіть щойно. Може, випили погано, I я ще здатен помiчать, Що в те' кривії ноги й пласкі груди. Отому-то, Розо, хочу я Тобі маленьке задоволення надать I все ж зробить тебе Чотирнаць'тою хвойдою своєй. Бо за життя Я не помітив би тебе мiж тисячма Прихильниць iнших. Та тепер, на твому смертному одрi... — актор майстерно схопився за голову.

— Так, звiсно, — Дукс скоса позирнув на офiцiйну коханку і звернувся до Рози вже цiлковито серйозно: — Ти щаслива, хiба нi?

— Ага, — погодилася Роза, приймаючи в обійма крижану тінь Дукса і занурюючи його лице у волошковий туман волосся. — Можеш навіть першим випити мене. А я стану знаменитою?

— Зі мною, звiсно, станеш, — запевнив Дукс.

Роза iз вдячністю поглянула на Золотого Бога. Дiвчинi здалося, що той насолоджується її цiлковитою покорою і нетерплячим очікуванням майбутнього. Золотий Бог кивнув, Дукс нахилився до шиї Рози.

Азор-iрорг вiдкинув геть Гліцинію, мов трiсочку. Роза спробувала ухилитися. Парубок так набрид їй... в цьому нудному житті... Але тіло вже не слухалося свідомості, що повiльно полишала його... Потім інші вiдтягнули Азора. А Бандальмахар Дукс все ще стискав кам'яніючу сизу Розу. Стискав і сценічно реготав, вдивляючись у згасаючi бузкові очі.

---

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)

Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…