Роза (зневажливо). Га-га-га-а-а-а!!! Погляньте-но тільки на цю недотику! Го-го-го-о-о-о!!! Тільки погляньте! (Регоче, хапаючися за черево.) Га-га-га-а-а-а!!! Го-го-го-о-о-о!!! Вона ж не давала жодному хлопцеві! Жодному — й не давала! Га-га-га-а-а-а!!! Ну, чи не соромно тобі?! Го-го-го-о-о-о!!!

Роза. Соромно? Нумо, зiзнавайся!

Маргаритка (гукає до Іриски). Іриско! Ірис-ко-о-о!.. (Обертається до Рози та Лілії, з болем у голосі). Дівчата, навіщо ви так?!

Роза (до Маргаритки, здивовано). Цікаво — як?..

Маргаритка. Чом ви такі безжальні та брутальні?

Роза. А тобі що, шкода цю дурнувату?

Лілія (до Маргаритки, насмішкувато). Шось нє пойму я тебе зовсім, подружка!

Роза (презирливо). А от я, здається, розумію… Ой, Маргаритко, Маргариточко, яка ти все ж таки!..

Лілія (підхоплює). Яка ж ти тоже дура — о!

Роза. Ну, гаразд, іди вже за нею! Втішай її, небораку!

Лілія. Ага — подотри їй сопельки!

Маргаритка (ображено). Хіба ж так можна?..

Роза. Все, все, пішла геть! Дур-репа…

Роза (до Лілії, переможно). Ну що, кльово ми цю парочку взули?

Лілія (задоволено). Ага, суперово!

Роза (енергійно струшуючи кулаком у повітрі). Ми кого хочеш за пояс заткнемо!

Лілія (копіюючи жест Рози). Мало не покажеться!

Роза. Чмокі-чмокі, стерво!..

Лілія. Чмокі-чмокі, лахудра!..

Лілія (здивовано). А всьо-такі, де ти відала таку дурість?..

Роза (замислено). Еге ж, таку іще пошукати треба, маєш рацію.

Лілія. І як то може буть нє інтересно, як ото в наші-то годи…

Роза (перериваючи Лілію). А чи не здається тобі…

Лілія. А шо мені там должно казаться?

Лілія. Ро-за!.. (Тихенько.) Ро-за, шо з тобою?..

Роза (у захваті). Ого-о-о!..

Лілія. Ой — шо ето?! І як ето так з воздуха упало?! Нє, ти відєла, відєла?!

Роза (здивовано). Як то — з повітря?!

Лілія. А развє…

Роза. Ти що, подруго, не бачила?..

Лілія. Шо?!

Роза (киваючи у бік кав’ярні). Не "шо", а кого! Його?! (Невміло копіює пританцьовування Посланця.) Ну-у-у, того, хто приніс… оце… Оцю штукенцію.

Лілія. Ні-і-і… Я тікі відєла, як ця штука впала прям із воздуха — от шо!

Лілія (розчаровано). Ро-о-оза-а-а, ну дай позирять!..

Роза (зухвало). Щоб давать, надо лягать у кровать і ноги розсувать!

Лілія. Твою-то мать!..

Роза (розлючено). Ні — мать твою!..

Лілія. Ну-у-у, шо ти жмотісся?! А ще називаєсся — подру-у-ужка…

Роза. Подружка, кажеш?! Це ти мені мені?! Як побрякушка, бачте — то дай позирять, як хату знімати — то давай удвох, а як хлопцем поділитись — то і зась!.. Стерво!!!

Лілія. А ти — лахудра!!! Шоб тебе сьодні бєсплатно поімєлі в усі твої дирки!..

Роза. А тебе!.. А тебе!.. (Задихнувшись від люті, гарчить, потім плює на землю.) Тьху! Пішла звідси на хрін!!!

Лілія. Нє, то ти пішла на хрін, а не я!!!

Роза (навздогін Лілії). І до вечора не щоб на хату не верталась!!! Я буду з кавалером! І з небезплатним, як от ти…

Роза (сумно бурмоче собі під ніс). От як завжди, поцапались… (Після паузи, з полегшенням.) А-а-а, піду нап’юся! А може кого і зніму одразу…

Роза (розчаровано). Та ні — кого тут знімеш? Всі — п’янь, рвань і погань!.. (Після паузи.) А втім… побачимо.

Азор (до Рози, самовпевнено). Не в гуморі, морквинко?

Роза (до Азора, самовпевнено). Е-е-е?.. А ти що тут за перець?!

Роза (презирливо). Хамло! А дозволу в дами спитати?

Азор (гордовито). Спочатку я беру, потім питаю — я такий!

Роза (захоплено). Ну ти мажо-о-ор!..

Азор (знов милуючись нігтями). Я такий!..

Роза (діловито). А що, мені твої черевики тепер лизати, чи як?

Азор (замислено). Хочеш — полижи, а хочеш…

Азор (тихо). А хочеш — посмокчи…

Азор (розчаровано). Ти що, сказилася?..

Роза. Я голодна! Спочатку нагодуй дівчину і підпої, а потім вже трахнути можеш. Бо на порожній шлунок…

Азор. Сей момент! Ал-лє-є-є… Ап-п-п!

Хлопець з-за сусіднього столика. Не пойняв!..

Азор (грізно). А так — пойняв?! А ну — геть звідси!!!

Роза (захоплено). Ну-у-у, класно ти його!..

Азор (самозакохано). Отож! Я такий…

Роза (стурбовано). А чом ти відібрав у того хнюпика "конину" і хавчик? Може, не маєш, чим платити? (Підібгавши губки, суворо.) Бо врахуй, що я — дівчина недешева…

Азор. Заспокойся, лялечко. Відбити їжу у чесному мордобої цікавіше, ніж платити.

Роза (задоволено). Ага, ну, то вже краще… А маєш, що вколоти?

Роза (покрутивши пальцем біля скроні, розлючено). Коз-зел, не тут!.. Спіймають!!!

Пісня з "телевізора":

Роза (під музику, до Азора). Прикольний музон! А відкіля ти дізнався, що мене звуть Розою?

Азор. Нізвідкіля. Просто я — Азор.

Роза (здивовано). Ні хріна собі прикольчик — я ж Роза!

Азор. Роза і Азор?! Прикольно, так!.. Ну, то ми — парочка мажорів-приколістів!

Роза (регоче з повним ротом). Ги-ги-ги-и-и!..

Голос із "телевізора". А тепер добiрка останніх новин. Чи знаєте ви, скільки лампочок на рік купує знаменитий Болівар Дукс, виконавець головної ролі в серпантині жахів "Скажене полум’я"?

Роза (у захваті плескає в долоні та кричить з повним ротом). Дукс, Дукс!.. (Хапає пляшку бренді.) За тебе, Боліваре!

Азор (стримано). Так, Дукс — це, звісно, класика…

Роза. Не те слово!..

Голос із "телевізора". Виявляється, великий Дукс сам цього не знає! Як влучно висловився сам Болівар, "всякі лампочки йому до лямпочки"!

Голос із "телевізора". Воно й не дивно — адже всі хатнi, а також інтимні справи суперзiрки взяла у свої нiжнi чарівні ручки його тринадцята офіційна коханка, за сумiсництвом — економка і секретарка Гліцинія Коннігана!

Роза (миттю похнюпившись, роздратовано). Як — вже тринадцята?! Що там іще за Гліцинія?!

Голос із "телевізора". Найщасливіша з Гліциній упевнена, що от її вже Дукс не кине нізащо, як до того кинув дванадцять попередниць. Гліцинія Коннігана дебютувала нещодавно на естраді і сьогодні стверджує разом iз гуртом "Блакитні хлопчики", що тринадцять — це найщасливiше у світі число.

Роза (трясе кулаком убік "телевізора"). У-у-у, стерво!..

Гліцинія разом з підтанцьовкою (співають, спостерігаючи за плазуючою Думкою):

Роза (до Гліцинії, розлючено). Ти-и-и, Гліциніє, чи як там тебе звуть?! Я тебе зживатиму із затишної місцинки, доки не зживу, ти не думай! Не розслабляйся!..

Роза (підводиться, в спину Гліцинії). Тобі не вбити мою мрію! Я ще стану в Болівара чотирнадцятою коханкою! Стану — ось побачиш!! Бо щасливе число — все-таки чотирнадцять, а не тринадцять!!! Зрозуміло тобi, стерво?! Хоч на годину, хоч на хвилину — але стану! Чуєш, ти, мавпо-розмальовко?! Ста-ну-у-у-у!!! І мене показуватимуть по всіх довбаних "ящиках" замість тебе, кур-р-рва!..

Азор (до Рози, стримано). А як же я?..

Роза (розчаровано). А-а-а, піш-шов ти!.. Телепень.

Азор. Я тебе тільки-но нагодував і підпоїв — ти мені винна. Розплачуйся, лялечко…

Роза (схопившися обома руками нижче спини, ледь белькоче). Я не х-х-хо-чу тобі дав-вати, я п-п-просто х-х-хо-чу Дукса! Хочу — й доб’юся! А ти — тел-леп-пень! Об-но-сок!.. Пшик без па-лич-ки!.. А я красивіша за цю корову… За цю Гліцинію…

Азор (спокійно). Все, пішли звідси. Ти явно перебрала "конини".

Роза (стомлено, по складах). Е-е-е?.. Піш-шли?.. Н-ну-у, піш-шли, той піш-шли… Так… (Махає рукою в повітрі.) Так, піш-шли!.. Дур-рна ця кафешка… Ні-і-і, навіть так — най-дур-рняць-кі-ша-а-а!.. О!..

Роза (озираючись назад). А-а-а? Що це?..

Азор (наполегливо). Пішли, пішли, не звертай уваги. Ти мені винна за частування, я хочу отримати все по повній програмі.

Роза (стишуючи ходу). Ні-і-і, давай з’ясуємо…

Азор (тягнучи Розу за собою). Ні, пішли!..

Білий Кардинал (вигукує суворо й різко). Покайтеся, грішники! Настає кінець цього світу! Покайтеся, грішники! Невдовзі — суд Божий! Покайтеся, грішники! Бо не ви — святі радітимуть, ви же кривавими слізьми вмиєтеся! Покайтеся, грішники! Ось вам Слово Боже — читайте і кайтеся! Кайтеся, грішники, кайтеся!..

Роза (Азорові, перелякано). Що воно таке?! Що це все означає?..

Азор (Молодикові, хижо). Що це в вас тут за чортівня?!

Молодик (Азорові, весело). Та так, фігня якась: один божевільний горлянку дере! Покайтеся, каже, бо невдовзі всім буде непереливки.

Азор. Ну, то?..

Молодик. Щоб веселіше було, ми його в білі простирадла вирядили. А цей недоумок зрадів, немов маленьке дитя, і проголосив себе кардиналом. (Регоче.) Ги-ги-ги-и-и!.. Ми його так і назвали: Білий Кардинал. О!

Роза (боязко). А ця огидна баба попереду — то-о-о…

Молодик (сердито). Так, це Смерть.

Роза (вкрай перелякано). Смерть!..

Азор (хижо). Ну-у-у?!

Молодик. А що тут вдієш?! Ви ж знаєте: Смерть ходить, де хоче — головне під її мітлу не потрапити…

Азор. І що, це все?!

Молодик. Я більш нічого не знаю. Та й ніхто, мабуть, не знає.

Азор (Розі, спокійно). От бачиш, все просто!

Роза (майже спокійно). Та бачу вже, бачу…

Азор. І треба було отак лякатися?

Роза. Ну, гаразд… Ну, не треба… Ну, весь хмель мов рукою зняло. А що, хіба не можна? (Закочує очі під лоба, картинно хапається за скроні.) Я все ж таки слабка знервована дама…

Азор (хитро). Дама?! (З натяком.) Чи, може, не дама…

Роза (з огидою). Та дам я тобі, дам — не переживай…

Азор. Ну, то пішли хутчіш!

Роза. Та встигнеш, не переживай… (Бурмоче.) Всім вам, козлам, давай — тільки одне і знаєте…

Азор. Не забувай: швидше дійдемо — швидше уколемось!

Білий Кардинал (вказуючи на ряднину, урочисто). Покайтеся, грішники! Ось вам символ князя світу сього багатогрішного! Тож кайтеся, кайтеся, кайтеся!..

Роза (порівнюючи зображення на ряднині зі своєю прикрасою, здивовано, до Азора). Діві, диви: та в мене ж оця сама штукенція, тільки золота, чи що?! Прик-кольно!..

Білий Кардинал. Кайтеся в гріхах колишніх, нинішніх і мабутніх!..

Юрба (перелякано). Рудий!.. Дивіться — рудий!!! Гляньте!..

Білий Кардинал (солідно). Рудий — так, прикмета погана…

Честав (до Білого Кардинала). Я всього лише збираю Слово Боже… Хочу зберегти…

Білий Кардинал (гнівно). Рудий на землі, а оте неподобство — у небі?! Кінець світу близько!!! Кайтеся, кайтеся, кайтеся!..

Азор (собі під ніс). Дивні речі кояться у Місті…

Роза. Не так дивні, як погані.

Азор. Чому погані?

Роза. Бо рудих шось надто багато розвелося.

Азор. Я бачив тільки одного.

Роза. В мене руда подруга є, Іриска. Ото вже дурепа!..

Азор. Чому?

Роза. Прикинь: нам усім вже аж по шістнадцять, а вона ще й досі — целка! Прикол, еге ж?!

Азор (замислено). Може, пика в неї огидна?..

Роза. Та ні — просто руда! Отож і не везе їй хлопця підчепити…

Азор (киваючи). А-а-а, так, так…

Роза. От через цю Іриску в мене зранку та-а-аке трапилось!

Азор. Тобто?..

Роза. З усіма пересварилася — раз. Тебе ось зустріла, перепихнутися тепер мушу…

Азор (ображено). Хіба це так погано?.. (Гордовито.) Я — коханець вмілий…

Роза (не звертаючи уваги на Азорову репліку). Гліцинія клята мою мрію про Дукса вбила. Я от надудлилась, мов зюзя! І Смерть по дорозі перестріла.

Азор (замислено). Що ж, буває…

Роза. А тут іще — черговий новий рудий на додачу… Пхе! Не везе мені на рудих, це точно! Зустріти двох на день — куди вже гірше?!

Азор (зітхаючи). Ну, гаразд. Пішли.

Голос Начальника патруля. Ні — стояти!..

Роза (собі під ніс). Ото ще чмошника принесло!..

Азор (Розі, тихо). Хто це?

Роза (Азорові, тихо). Головний збоченець, який до того ж платити не любить. Все б йому задурно…

Азор (тихо, але рішуче). Ну, я йому!..

Роза. Відсохни, придурку! Мені ж гірше зробиш…

Начальник патруля (до Рози, наказним тоном). Нумо, спиною до мене, спідницю задерти! Хутко!

Роза (до Начальника патруля, грайливо). Овва, кого я бачу! Привіт, мій ясен світ…

Начальник патруля (суворо). Розо, я ж сказав тобі: спиною до мене, спідницю задерти!

Роза. Утю-тю-у-у, які ми сьогодні злі!..

Начальник патруля (трохи м’якіше). Розо, давай-но виконуй!..

Роза. І які розбещені — при виконанні службових обов’язків!

Начальник патруля (вже зовсім спокійно). Ну Розочко, ну квіточко!.. Ну що я можу зробити, як в мене саме такий наказ?.. (До конвоїрів, суворо.) Підтвердіть!

Конвоїри (охоче). Ага! Так-так!

Азор (гнівно). Який наказ — просто на вулиці дівчатам під спідниці зазирати?!

Начальник патруля (до Рози, лагідно). Кралечко моя, хто це ще такий?

Роза (презирливо). По-перше, твоя нинішня кралечка не я, а ця… Як там її? Мальва — о!

Начальник патруля (здивовано). Мальва?! Та ми вже три години як назавжди пересварилися! То забудь про неї, як і я — назавжди!

Роза (з цікавістю). Точно?

Начальник патруля. Присягаюся!

Роза (щасливо). Ги-ги-ги-и-и!..

Азор (до Начальника патруля, розлючено). Ти відповіси чи ні?!

Начальник патруля (до Рози). То ти скажеш нарешті, що це за прибацаний козел?..

Роза. Ну-у-у… (Зітхає, завівши очі під лоба.) Треба ж бідній дівчинині чимось промишляти, доки найліпший у світі коханець не кине чергову свою пасію!..

Азор (до Рози). Що-о-о?!

Начальник патруля (Азорові). Так, все — ти мені набрид. Я при виконанні, я тебе зараз заарештую. (Конвоїрам.) Взяти його!

Роза (лагідно). Хлопці, хлопці, утю-тю-у-у!.. Ну, що ж це за неподобство? Бійка, арешт! Та ще й у присутності пані…

Начальник патруля (до Рози). Кралечко моя, але ж він заважає виконанню моїх службових обов’язків!

Азор (Начальникові патруля). Чим це, цікаво дізнатися?!

Начальник патруля. В мене наказ: шукати прозорих людей, яких ніхто не бачить!

Роза та Азор (разом). Що-о-о?! Це що за ідіотизм?!

Начальник патруля. Не знаю, не знаю. Подейкують, у Місті з’явилися якісь напівпрозорі почвари-ірорги, що вбивають геть усіх.

Азор (здивовано). З’явилися — хто?..

Начальник патруля. Та дідько лисий цих потвор розбере! Нам сказали: "Ірорги", — то нехай будуть ірорги, нам хіба не все одно!..

Роза (грайливо). Ой, які ж учені слова ти знаєш! Який же ти розумака! Куди вже мені, дурепі…

Начальник патруля (самовдоволено). Так, я дуже розумний!.. (Гордовити випнувши груди колесом.) Звідси й ідея: зазирати всім дівчатам під спідниці — о!..

Азор (розлючено). Хіба без цього не видно, що вона непрозора?!

Начальник патруля. Не видно, знаєш. Бо раптом вона зверху просто намазюкалася-напарфумилася, а під спідницею — прозора?! А?!

Роза (до Начальника патруля, грайливо, через плече). Ну, наказ є наказ. Що ж — поглянь, прозора я там чи ні? (З удаваним сумом.) Можеш навіть помацати, як не віриш…

Роза. Ну то як?..

Начальник патруля (з насолодою). М-м-м!.. Ніякого порівняння з тією прибацаною Мальвою!

Роза (переможно). Точно?!

Начальник патруля. Абсолютно! Це люба попочка моєї любої Розочки, яка зачекалась на свого хазяїна!

Роза (хтиво). Ой, ти ж і розпусник!..

Азор (Начальникові патруля, гнівно). Вона справжня чи ні?! Прозора?!

Начальник патруля (Азорові, неохоче). Якщо негайно не стулиш пельку, я тебе таки заарештую…

Роза (Начальникові патруля). Послухай-но, він мене нагодував і напоїв, за що мушу йому віддячити. А ти ж зараз, негайно не можеш — ти ж при виконанні…

Начальник патруля. Так, я при виконанні… І пересвідчився, що ти — справжня Роза! Йдіть собі, куди захочете. (До Рози, з посмішкою вказуючи на Азора.) Але за всі образи твого кавалера мені окремо ти відпрацюєш — май на увазі!

Роза (з удаваним переляком). Ой, як я злякалася!.. (Діловито.) Але опісля мене ніякий патруль не чіпатиме, еге ж?

Начальник патруля (здивовано). Мою дівчину?! Звісно, що ні!

Роза. Ну то й добре.

Азор (озираючись на ходу, Начальникові патруля). А з тобою ми розберемося, коли ти не будеш при виконанні. (Гнівно.) І після пари пляшок я так натовчу твою огидну пику!..

Начальник патруля (озираючись на ходу, Азорові). Це ще побачимо, хто кому що натовче… (Розі.) Май на увазі, кралечко: за останні слова твого нинішнього йолопа я додатково пристебну тебе наручниками до ліжка.

Роза (з удаваним переляком). Як же я боюся мого розпусника!..

Азор (з-під лоба озираючи кімнату). Оце ти тут живеш?

Роза. Не я — ми. Разом з подругою.

Азор. З тією рудою?

Роза (огидливо). З дурепою Ірискою?! Та ні-і-і, що ти! (М’якіше.) В мене є більш класна подружка — моя чорна Лілія.

Азор. М-м-м, романтичненько!

Роза. Так…

Азор. То ви що, по черзі на одному ліжку спите, чи як?

Роза. Коли хлопців приводимо — то по черзі. А як нема достойних чоловіків, то разом.

Азор. Як сестри?..

Роза (крізь зуби). А ти в нас що, надто високоморальний?

Азор. Та ні. Я б навіть втрьох із задоволенням — з тобою і твоєю чорною Лілією, маю на увазі…

Роза. Вистачить і мене для початку. (Діловито.) Нумо, давай, готуй-но шприць.

Роза. Ні-ні, зачекай-но!

Азор (з нетерпінням). Ну, чого тобі ще?..

Роза (наказним тоном). Давай, увіпхни мені мій гонорар…

Азор (єхидно). Я тобі потім увіпхну — після дози!

Роза (гнівно). От бовдур! Не свою штуку увіпхни, а гроші!

Азор (ображено). Ти що?! Я тобі все: їжу, пійло, "дозу" — а ти з мене ще й гроші вимагаєш?..

Роза. З Начальника патруля я матиму недоторканість на вулиці, а з тебе що матиму, окрім аналізів на "венеру"?! Давай-но плати негайно!

Азор. От же стерво!..

Роза. А ти — скнара!

Азор (з нетерпінням). Ну, а тепер що не так?!

Роза. Спочатку вколися сам. Бо знаю я вас: від укольчика я знепритомнію, а ти мене — в усі дірки! Ще й гроші забереш…

Азор (роздратовано). Ну, ти ж і!..

Роза (наказним тоном). Давай, давай, колися! Дівча стомилося чекати.

Азор (зверхньо). Ну що, переконалася?

Роза (жадібно видираючи шприць і катетер з його рук). Дай-но сюди! А то все собі та собі…

Роза (з насолодою). М-м-м, кайф! Краще від випивки…

Азор (з насолодою). Це точно. Чуєш, Розо, а як ти "сіла на голку"?

Роза (весело). Сміх, та й годi… (Розслаблено.) Є в мене подру… га… Так, подруга, Лілія, тобто про… сто… просто Лілія. Чор-на. Вона мене… мені й каже якось: да… вай… вколе… мось… Нас вже… у жі-но… в жі-ноч-чі дірки… мовляв, вже про… про-штрик… штрик-кнули, от… Я тоді зов… зовсім не торопа… ла… тоді. Чи то нал-лиг… нал-лиг-га-ла-ся — о!.. Н-н-ні, здається не пил-ла-а-а… а прос-с-сто-о-о… Прос-с-сто в мен-не… Так — є в мен-не под… под-ру-га… Чор… чор-на Лі-лі-я-а-а…

Азор. Ти вже забалакуєшся… Не контролюєш себе…

Роза. А в мен-не… в мен-не под-ру… под-ру-га є — Лі-лі-я-а-а…

Азор. Ну, все — поїхали…

Голос із "телевізора" (жалобно). Вам що цікавіше: на скільки метрів стрибає древесна жаба — або хто зніматиметься в кіно замість Дукса Незрівнянного?

Роза (відштовхнувши Азора, перелякано). Що-о-о?!

Голос із "телевізора" (швидко й чітко). Ви налаштовані на "ВОГ — В Останню Годину". Ризикнемо повторити для тих, хто досі не в’їхав у тему: сьогодні улюбленець публіки, неперевершена зірка, кумир усіх дівчат від шести до шістдесяти шести… Коротше — наш Болівар Дукс зустрiв легку, але передчасну смерть разом зi своєю офіційною коханкою номер тринадцять — Гліцинією Конніганою.

Роза (перелякано). Ж-жах, ж-жах…

Голос із "телевізора". Спочатку стали підозрювати саме Гліцинію, та її тіло невдовзі знайшли в сусідній з Боліваром кімнаті. Причини смерті обох встановлюються. І наостанок: великий Дукс помер, але "ВОГ" з вами, "ВОГ" для вас!..

Роза (розчаровано). Все, кранти — не стати мені коханкою Дукса.

Голос із "телевізора". А зараз дивіться фрагменти останньої, так і не вiдзнятої повністю серії серпантину жахів "Скажене полум’я"! Цей показ присвячуємо пам’яті незабутнього кумира…

Роза (розчаровано). І весь кайф одразу зник. Життя — то лайно…

Азор (якомога веселіше). Та плюнь і розітри! Давай насолодимося життям, доки живі…

Роза. Дебіл ти хріновий!

Азор (притягуючи до себе Розу, сердито). Та годі вже тобі! Давай нарешті перепихнемося, бо я…

Роза (розлючено). Піш-шов ти!.. Дукс помер!!! Помер — розумієш ти, коз-зел?!

Азор (розлючено). А-а-а, отакої?! Намагаєшся на шару проїхатися?!

Роза. Забирайся геть, недоумку!!! Я хочу побути сама.

Азор. Не заберуся, не отримавши своє!..

Золотий Бог (до Рози, ласкаво). Розо!.. Ро-о-о-зо-о-о, прокинься!

Роза (ледь піднімаючи голову, белькоче нерозбірливо). А-а-а?.. Де це я? Що сталося?

Золотий Бог. Те, що й завжди: погані розваги з поганим хлопцем.

Золотий Бог (поблажливо). Та не бійтеся, дурники!

Дукс (прийнявши театральну позу, до Рози, таємничо):

Гліцинія (Дуксу, презирливо). Дешевий блазень! Тьху на тебе!..

Роза (піднімаючи голову, перелякано). Дуксе, це справді ти?

Дукс:

Гліцинія (крізь зуби). Комедіант…

Дукс:

Роза (кричить). Але ти помер — я ж чула!!!

Золотий Бог (урочисто). Хто стає моїм, не вмре ніколи! Навпаки, мої слуги знищать усіх і все, випиваючи душі з коханців…

Дукс:

Роза (перелякано). Ірорги?! Ті самі?!

Гліцинія (вказуючи на натовп). З нас усіх повипивали душі, коли ми кохалися. І з мене так само, як і з решти. (Вказуючи на Дукса, з презирством.) І з цього блазня також.

Дукс:

Золотий Бог (лагідно). Не бійтеся — навіщо?! Це не страшно.

Роза (продовжує вищати). А-а-а-а-а!!!

Золотий Бог. Усі страждання — від душі, тож мої піддані випивають людські душі, даруючи холодний спокій… і здатність випивати інших.

Роза (вищить). Ні-і-і-і-і!!!

Золотий Бог. Випивати в той час, коли люди кохаються — бо саме тоді темна сутність інстинктів торжествує!

Натовп (захоплено). Так, так!..

Золотий Бог. Але не бійтеся — ви не помрете! Погляньте хоч на них — хіба ж вони мертві?!

Золотий Бог. То брехня, що без душі людина не зможе жити: житиме, ще й як! Адже бездушний не страждає, йому все дається легко й без вагань. Тож приєднуйтесь до мене, до кола моїх підданих!

Роза. Я все-таки боюся…

Азор (тремтячим голосом). Й-йя т-т-теж-ж-ж…

Золотий Бог. Ну і дарма! Втім, вас треба заспокоїти. Принаймні тебе, Розо… (До натовпу, владно.) Ей, взяти хлопця.

Азор (огидно вищить). А-а-а-а!..

Золотий Бог (Азорові, лагідно). Ну от, ти мертвий… чи живий?

Азор (здивовано). Живий… Живий! Таке дивне відчуття…

Золотий Бог. Тобі зле? Боляче? Лячно?

Азор (нерішуче). Мені… добре? (Після паузи.) Уперше добре, як ніколи! Й хочеться… (Пауза.) Хочеться…

Золотий Бог. Ну?.. Кажи ж.

Азор (перевівши погляд на Розу, хижо). Хочеться випити з неї душу!!! Душа людини — солодка, мов цукор! Хочу!..

Дукс (гнівно):

Гліцинія (відштовхуючи Дукса). Ні, не дозволю! Я ревную!..

Золотий Бог (грізно). Та заспокойтеся, навіжені!.. (До Рози, лагідно). А ти не бійся. Бачиш, як Азор змінився? Тож сміливіше! Тебе вип’ють — станеш моєю! Моєю улюбленицею, Розо!..

Роза (здивовано). Улюбленицею?.. Справді?!

Золотий Бог. Ти давно мені вже люба, тож я навіть Посланця до тебе відрядив. У тебе ж є мій знак — дістань його!

Роза (з надією в голосі). То я — твоя улюблениця?..

Золотий Бог (урочисто). Присягаюся, Розо: саме ти станеш предводителькою всіх моїх підданих! Я ж бо недарма обрав тебе, як розумієш… Але спочатку тебе мають випити. Якщо не злякаєшся, все станеться, як я обіцяв. Ну що, готова?

Роза (гордовито задравши підборіддя, радісно). Готова!

Дукс (кидаючись до Рози). Я вип’ю тебе!..

Гліцинія (кидаючись до Рози). Ні — я!..

Азор (кидаючись до Рози). Я-а-а!..

Голос з-за завіси. Смійтеся! Смійтеся всi! Га-га-га-а-а!.. Тиждень тому розпочалася справжня пошесть, низка нез’ясованих смертей, тому по всьому Місту оголошено День Жалобного Сміху! Го-го-го-о-о!.. Хто не сміятиметься, того заарештують і засудять — майте це на увазі! Смішно, чи не так?! Га-га-га-а-а-а!..

Іриска (перелякано шепоче). Ну що, Маргаритко, як тобі це нововведення?..

Маргаритка (перелякано шепоче). Справжнісіньке блюзнірство! Люди помирають бозна від чого — а всі сміються. Звісно, такий наказ… але знаєш, мені чомусь зовсім не хочеться сміятися.

Іриска. Мені теж.

Маргаритка. Це ж такий жах — як же можна сміятися при цьому?! Воно ж…

Іриска. Воно огидно — так.

Маргаритка (киває). Огидно. Тим паче, серед загиблих наша Роза…

Іриска. Так-так. Роза була брутальною, часом навіть нестерпно-брутальною, аж огидною. Вона займалася неподобством навіть в момент смерті…

Маргаритка. Проте мені також шкода цю грубіянку — адже Роза була нашою подругою! То як же я сміятимусь?! Навіть за наказом…

Іриска (благально). Тож пропоную востаннє: Маргариточко…

Маргаритка (рішуче). Ні.

Іриска. Але ж ти бачиш, що коїться у Місті! Тоді як раніше…

Маргаритка (твердо). Сказала — ні, то й ні.

Іриска. Там надійне сховище, ніхто нізащо не дізнається…

Маргаритка (стомлено). Не треба, Ірисочко. Не треба. Ти руда, тобі відтепер життя зовсім не буде — ти й ховайся. А я зелена, я вже якось там…

Іриска. Дарма се ти.

Маргаритка. Можливо… (Пауза.) Та вже якось воно буде!

Маргаритка (сумно). Ось тримай. Знаю, ти любиш квіти, як і я.

Іриска (сумно). Дякую, Маргариточко.

Маргаритка. Нема за що. Це тобі на пам’ять. (Коротенька пауза.) Про мене…

Іриска (сумно). Ну, не хочеш — то як знаєш… А я піду, бо баритися ні до чого.

Маргаритка (сумно). Та я розумію, твоя правда… (Пауза.) Ну, якщо так, тоді йди. Прощавай, Ірисочко.

Іриска (з несподіваним оптимізмом). А все-таки ми ще побачимося, я чомусь вірю в це!

Маргаритка (сумно всміхається). Можливо, можливо…

Іриска. До побачення, Маргариточко! Не забувай про свою руду подружку!

Маргаритка. Гаразд, гаразд… А ти не забувай про зелену Маргаритку.

Іриска (нюхаючи фіалки). Авжеж, не забуду.

Маргаритка (шепоче навздогін Ірисці). Так, пам’ятай про зелену й одиноку подружку твою Маргаритку. (Зітхнувши, у простір.) Ну от, я й залишилась сама. (Пауза.) Сама, сама… Насправді я завжди сама у цьому Місці. Завжди сама! (Сумно.) Завжди…

Маргаритка (розгублено). І що за життя таке пішло: подруг втрачаю одну за однією, всі довкола помирають… Жах якийсь…

Начальник патруля (Маргаритці, весело). А ну стояти — пу-у-у-у!!!

Маргаритка (перелякано). Ой — сьогодні ж День Жалобного Сміху! А й я забула…

Начальник патруля (регочучи разом з конвоїрами). Ага-а-а, попалася та, що не сміялася!!! Ага-а-а-а!..

Маргаритка (перелякано). Ой, вибачте! Я!.. Я!.. (Затинається, проте все ж пересилює себе.) Вибачте, в мене таке горе — померла подруга, а інша…

Начальник патруля. Га-га-га-а-а!.. Го-го-го-о-о-о!.. Хто в жалобі, той регоче! А ти навпаки сумуєш! Як порушила наказ — ходімо з нами! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка. Ні, не треба!..

Начальник патруля (конвоїрам). Га-га-га-а-а-а!.. Заарештувати цю дурепу! Хутко, хутко! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Конвоїри (хапаючи Маргаритку під руки, весело). Пішли з нами, дiвко! Хе-хе-хе-е-е-е!..

Начальник патруля (всім обвинувачуваним). Будемо пильнувати, аби ви не втекли! Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка (шепоче до Німого). За що це вас?..

Маргаритка. Чом ви мовчите?

Сліпий. Він мовчить і мовчатиме, бо глухонімий. Він не міг сміятися, як усі — от і втрапив у халепу.

Маргаритка. А ви?..

Сліпий. Я сліпий, тож не бачив, спостерігає за мною хтось чи ні. От і не сміявся, коли належало реготати.

Білий Кардинал (перелякано). Як це можна отак поводитися з духовною особою?! Я — Білий Кардинал!..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!!

Білий Кардинал. Що ви робите?! Покайтеся, доки не пізно!..

Голоси з-за сцени (радісно). Ха-ха-ха-а-а-а-а!.. Він не сміється! Він також не сміється!.. Го-го-го-о-о-о!.. Він порушує! Також порушує!!! Білий Кардинал — повний лох… Ги-ги-ги-и-и-и!..

Маргаритка (нахиляючись до Білого Кардинала, схвильовано). Підводьтеся, давайте-но я допоможу…

Білий Кардинал. Геть! Геть від мене, дияволове сім’я! Геть, геть!..

Маргаритка (здивовано). Чом ви не хочете, аби я допомогла вам?..

Білий Кардинал (замогильним голосом). Чотири коні Апокаліпсису, чотири коні несамовито несуться землею, мчать проклятим Містом і витоптують все на своєму шляху.

Маргаритка (перелякано). Що-о-о?! Які ще коні?!

Білий Кардинал. Щасливий той, хто потрапить під їхнi копита, бо смерть його буде легкою та швидкою…

Маргаритка. Про що це ви?!

Білий Кардинал. Символ проклятого Міста — хвойда, яка осiдлала звіра багряного iз сiмома головами і десятьма рогами. І зруйнує Господь Місто, і вб’є кляту хвойду, і розрубає сім кіс її на сім частин!

Маргаритка. Який жах…

Білий Кардинал. І спопелить багряницю і порфиру її, і золоту чашу в руці її спопелить також, бо чаша ця переповнена мерзотою…

Маргаритка. Але до чого тут я?..

Білий Кардинал (Маргаритці, несамовито). Бо хвойда ця — ти!!!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Маргаритка. Я?!. Я?..

Білий Кардинал. Не прийму від тебе допомоги, тому що проклята ти і прокляте все, що тільки торкнеться тебе!

Маргаритка. Але я ж не…

Білий Кардинал (Маргаритці, гнівно). Недостойна ти жодної поваги, бо ти — грішниця!!! Сонце ще не сховається за небокраєм, як поринеш ти в розпусту і неподобство і будеш проклята. Проклята, проклята, проклята!.. Блукав я Містом і шукав Діву, чисту кольором: або Бiложалобну, або Діву Чорнорадiсну. Але ти не така!..

Маргаритка (Думкам, з-під притиснутих до обличчя рук). Ой, невже він знає?! Але ж звідки?..

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Пелотка драна!..

Білий Кардинал. Скажіть на милість, що є зеленого в огидному нашому Місті? Ропуха у стічній канаві! Пліснява на недоїдках! Зелені помисли й забаганки в головах зелених молодиків!

Маргаритка (відриваючи руки від обличчя, з болем у голосі). Але ж ті троє примусили мене! Зґвалтували!!! Я ж тільки Розі брехала, що то було велике кохання! (Зіщулившись, озирає себе, мовить перелякано.) Невже я стала нечистою лише від самої брехні?! Невже брехня забруднила мою душу?..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!! Ржу-неможу-у-у!..

Маргаритка (озираючись довкола, непевно). Але якби я не брехала Розі, вона б із мене вічно знущалася, як от з Іриски…

Білий Кардинал. Мерзотна ти ззовні, мерзота в душі твоїй! Бути й тобі ропухою, огидною ропухою!.. Мерзота, мерзота, мерзота!!! Ти — нікчемна зелена мерзота!..

Сліпий (Білому Кардиналу, сердито). Оце я все слухаю, слухаю й не розумію: невже маючи здорові очі, можна бути сліпішим від мене?!

Білий Кардинал (Сліпому, високомірно). А тобі чого треба, грішнику?

Сліпий. Невже ви не бачите, наскільки це дівча чисте душею, лагідне і привітне? Навіщо ображати беззахисне дитя…

Майстер (удосталь нареготавшись, весело). Ви всі тут — ідіоти! Нумо всім стулити пельки, доки я не почав жартувати!..

Сліпий (Майстрові, стримано). В тебе голос майбутнього ката…

Майстер (Сліпому, весело). Ну от — змусив мене трішки пожартувати! Га-га-га-а-а!..

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Білий Кардинал (Майстрові, непевно). Покайся, грішнику…

Майстер (Білому Кардиналові, весело). Ну, чого ти до всіх чіпляєшся, поганко бліда? Може, краще заткнешся? Чи змусиш мене жартувати ще?.. Го-го-го-о-о!..

Голоси з-за сцени (весело). Га-га-га-а-а-а!!! Повний лох!..

Маргаритка (Думкам, тихо). Так, він справді жорстокий! Але ж він тут найсильніший… (Після невеличкої паузи.) А може, саме цей молодик врятує мене від лиха?!

Білий Кардинал (Майстрові, благально). Покайся! Поцілуй хреста. В мене лишився справжній — можливо, останній справжній хрест зі справжнім Спасителем у нашому многогрішному Місті…

Голоси з-за сцени (весело). Го-го-го-о-о-о!!! Йолоп!!!

Маргаритка (спостерігаючи за Майстром, тихо). А в нього не таке вже й зачерствіле серце!

Білий Кардинал (Майстрові). На цьому хресті розiпнутий Спаситель, а не ідол з молоховою душею і мамоновими очима…

Майстер (Білому Кардиналові, весело). В мене є амулетка, прикольніша від твоєї! Диви, яку цяцьку сьогодні мені один придурок притаранив…

Майстер. То що, нікчемо, будеш чіплятися до мене з різними дурощами? (Б’є себе кулаком у груди.) До мене?! (Не відриваючи погляда від Білого Кардинала, вказує на Сліпого та Німого.) Або от до них?! (Вказує на Маргаритку.) А може, до неї?! (Хижо.) Запам’ятай, придурку: погана поведінка скорочує життя. Зрозуміло?!

Маргаритка (Майстрові, тихо). Так-так, захисти мене, юначе! Заступися за мене!..

Майстер (Маргаритці, весело). Що ти там белькочеш?..

Сліпий (Майстрові, ледь перевівши дух, благально). Врятуй хоча б її. Хоча б її одну…

Майстер (Сліпому, весело). О-о-о, тобі, я бачу, все ще хочеться по пиці схлопотати!

Майстер (собі під ніс, весело). Хм-м-м!.. А втім, здається, цього разу ти не настільки неправий…

Сліпий. Так-так, зглянься на неї! Вона ж молода і чиста душею…

Майстер (вдоволено регоче). Чиста, кажеш?! О-о-о, так, я дуже полюбляю чистих дівчат!..

Суд (весело). Прошу уваги й поваги! Давай-но, Майстре, притягнемо до порядку цих дурників!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Судити їх, судити!..

Майстер (Судові, весело). Із задоволенням, ваша честь! (Бранцям, завзято.) А ну, всім обернутися до Суду — бо суд іде!

Суд (Німому, весело). Отже, ти не сміявся разом з усіма, навіть не зважаючи на наказ? Ото вже ідіот, ги-ги-ги-и-и!

Суд. Що можеш сказати на своє виправдання? Давай, відповідай!

Суд (Майстрові, весело). Чому це він мовчить?

Майстер (Судові, весело). Бо не чує й не говорить!

Суд. Ото вже повний ідіот!.. Гаразд, нехай його розсудить доля!

Майстер (навздогін Німому, весело). Доле, розсуди його!..

Маргаритка (Майстрові, пошепки). Врятуй мене, благаю…

Суд (бадьоро). Ну, хто там наступний?

Майстер. Оцей!

Суд. Він теж не розмовляє?

Сліпий (спокійно). Ні, я всього лише незрячий.

Суд (регоче). Ги-ги-ги-и-и-и, і цього туди ж!

Сліпий (перелякано). За що?!

Суд. За компанію! Ха-ха-а-а!..

Голоси з-за сцени (весело). Го-го-го-о-о-о!!! Як в анекдоті!..

Майстер (навздогін Сліпому, весело). Доле, розсуди його!..

Маргаритка (Майстрові, пошепки). Невже мене ти не врятуєш?..

Суд (зверхньо). Чого вона там хоче?

Майстер. Піти на суд до вас!

Суд. Дурепа, чи не правда?

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!! Ржу-неможу-у-у!..

Суд. Нумо, мерщій її сюди!

Маргаритка (про себе, приреченим тоном). Пропала я, пропала!..

Майстер. Ні-ні, зараз черга цього старого дурника.

Білий Кардинал (Майстрові, здивовано). Що-о-о?!

Майстер (весело). А те, що чув, засранцю!..

Білий Кардинал (обурено). Що за безсоромна брехня?! Нумо, судіть мерщій цю зелену жабу!!! Я протестую!..

Майстер (з веселою злістю). Мені плювати, хто і що там протестує, ти там зрозумів?! Нумо проковтнув язика! І швидко мені!..

Голоси з-за сцени (весело). Бу-га-га-а-а-а!!! Жжот, аж прьот!..

Майстер (насмішкувато). Чи ти вважаєш, я не знаю, хто за ким стоїть у черзі за справедливістю?!

Голоси з-за сцени (весело). Ги-ги-ги-и-и-и!!!

Білий Кардинал (тихо шепоче, пильно вдивляючись в очі Майстрові). Господи, Боже мій! На Тебе сподіваюся, врятуй мене від всіх гонителів моїх і позбав мене…

Суд (Майстрові, весело). І що, він отак весь час?.. Ото ще йолоп!

Майстер (Судові, весело). Еге ж, весь час! Замість того, аби сміятися, не замовкає ні на хвильку!

Суд. То нехай не скаржиться на наше рішення!

Білий Кардинал (кричить). А-а-а-а-а!!! З глибини волаю до Тебе, Господи-и-и!..

Білий Кардинал (переляканою скоромовкою.) На Господа сподіваюся як же ви кажете душі моїй "відлітай на гору вашу як птах" бо ось нечестивий що натягнув лук стрілу свою приклав до тятиви…

Майстер (весело). Молися, молися, поганко бліда!..

Білий Кардинал (з люку, кричить). Голос мі-і-і-i-i-iй!..

Майстер (навздогін Білому Кардиналу, весело). Доле, розсуди його!

Маргаритка (затуливши очі долонями). Все, моя черга!..

Суд (Майстрові, весело). Що ж, перейдемо до нашої останньої справи!

Майстер (Судові, весело). Із задоволенням, ваша честь! Тільки от воно що…

Суд. А що саме?! Цікаво, цікаво…

Урочистий голос з-за сцени (повільно). Проголошую нинішній День Жалобного Сміху завершеним! Всім, хто щиро посміявся — наша щира подяка…

Урочистий голос з-за сцени. Нехай пам’ять збереже в наших серцях світлі спогади про померлих. Нехай стануть вони найвищими взірцями для всіх наших нащадків.

Голос Суду (з-за завіси, невдоволено). Овва, яка прикрість: невже День Жалобного Сміху скінчився?!

Майстер (у бік завіси, спокійно). Скінчився, ваша честь.

Голос Суду. То ця зелена нечестивиця лишиться непокараною!..

Майстер. Саме так, ваша честь.

Голос Суду (розчаровано). Яка жахлива прикрість…

Майстер (весело підморгуючи Маргаритці, жалобним тоном). Так, ваша честь, це дуже прикро. Цілковито згоден.

Майстер (тихо). Ну, що ти на це скажеш?

Маргаритка (розгублено). А-а-а-а…

Майстер. Добре, коли вмієш вчасно підмінити підсудних у черзі, хiба ж нi? Особисто я з цього зараз дуже радiю.

Маргаритка. Е-е-е-е…

Майстер. Бо інакше вижив би цей старий нікчема… Як там його?! О — Білий Кардинал!

Маргаритка (перелякано). Ой!..

Майстер (радісно). Натомість вижила така красунечка… Така лялечка… Така кралечка…

Майстер. Ух-х-х, яка ти кльова!..

Маргаритка. Ой!.. Так-так…

Майстер (презирливо бурмоче собі під ніс). А все цей клятий Суд… Як же набрид мені старий нікчема!.. Ну нічого, дочекаюся й розберуся з ним по повній, повідриваю ніс і вуха… (До Маргаритки, з несподіваною суворістю.) То ти радієш, що я тебе порятував? А?!

Маргаритка (немовби пробуджуючись від глибокого сну). А-а-а-а… Так-так, звісно, що радію!

Майстер (грізно). Ну то покажи нарешті, як цінуєш мої зусилля! Скільки мені ще чекати?!

Маргаритка (кидаючись на шию Майстрові, радісно). О мій Майстре!..

Майстер (задоволено). Отак вже краще.

Маргаритка. Ти неперевершений!

Майстер. Маєш рацію, лялечко!

Маргаритка. Ти!.. Ти!.. Ти такий прекраснодушний, такий…

Майстер. Ну-у-у?..

Маргаритка. Ти — мій коханий герой! Я кохаю тебе, ось так!.. (Обіймає й цілує Майстра.) А ти мене кохаєш?

Майстер (поблажливо). Ну, якщо тобі цього хочеться, можна назвати це і так.

Маргаритка. Як шкода, що я не знала тебе раніше! Ти такий!.. Такий!..

Майстер. Ну-у-у?..

Маргаритка. Такий прекрасний!..

Майстер (стурбовано). Послухай-но, а ти справді той?..

Маргаритка (так само стурбовано). Що?

Майстер. Ну це… Ти справді чиста? Справді не кохалася ні з ким раніше?

Маргаритка. Авжеж, ні! Бо не було достойних юнаків… (Потупивши очі.) Таких, як ти…

Майстер (підозріло). А не брешеш?

Маргаритка (щиро). Заприсягнутися готова, чим тільки забажаєш!

Майстер (замислено). Сліпий казав, ти чиста…

Маргаритка. Він ніби бачив серцем!..

Майстер. І не стара ж, здається, зовсім… Не огидна… (Раптом знов бере Маргаритку за підборіддя, наказним тоном.) Нумо подивись мені в очі!

Маргаритка (здивовано). Куди це ми?

Майстер (коротко реготнувши). От дурепа! Ясна річ, до мене.

Маргаритка. Навіщо?

Майстер (знов коротко реготнувши). А що, невже свою любов ти мені доводитимеш просто тут, посеред вулиці? Ну й дурепа! Точно, дівка — як не зрозуміла…

Маргаритка (замріяно). А-а-а, до тебе!.. Ну, тоді пішли, це добре.

Майстер (зупинившись, підозріло). Що-о-о?! Добре, кажеш?!

Маргаритка. Якщо добре для тебе — добре і для мене.

Майстер. А не брешеш?

Маргаритка. Мені справді цікаво побачити, як живе мій коханий.

Майстер (знизавши плечима). А-а-а, он воно що… Гаразд, ходімо.

Рудий і Руда (співають дуетом):

Маргаритка (до Майстра, пошепки). Хто це?

Майстер (до Маргаритки через плече, пошепки). Тс-с-с, тихіше! То, здається, небезпечні злодії!..

Маргаритка (перелякано). Справді?! Ото б ніколи не подумала…

Майстер (гнівно). То може я брешу?!

Маргаритка (ображено). Ну що ти, звісно ж ні!..

Майстер. То не базікай, бо налякаєш їх.

Рудий і Руда (співають дуетом):

Маргаритка (продовжуючи наступати на Смерть). Він справедливий, чесний, щиросердий — от!!!

Смерть (весело). Все, все — ти мене перемогла! Переконала, що Майстер твій — достойний і шляхетний! (З несподіваним сумом, тихо.) Тебе кохання засліпило, бідолашна…

Маргаритка (навздогін Смерті, рішуче). Геть від нього — й не вертайся! Залиш його у спокої!..

Майстер (обтрушуючи одяг, до Маргаритки, діловито). Ну, от ми і прийшли.

Маргаритка (озирає кімнату). Ти тут живеш?

Майстер. Звісно, тут! Мені ж десь-таки потрібно жити, че не так?

Маргаритка (схиляючися над ліжком). Звісно, так.

Майстер (з удаваною суворістю). Між іншим, я стомився.

Маргаритка (схвильовано). О мій Майстре! Звісно, так…

Майстер (крізь зуби, безапеляційним тоном). Роздягни мене.

Маргаритка. Ой, звісно! Ти стомився, хочеш в ліжко… (Лагідно.) Зараз, зараз, зачекай! Приляжеш, відпочинеш…

Майстер (після паузи до Маргаритки, замислено). Або ж ти повна та закінчена дурепа, або…

Маргаритка (припиняє розстібувати чергового ґудзика, перелякано). Або — що?..

Майстер (іронічно). Або ж велика артистка, чесне слово!

Маргаритка (розгублено). Та я ж не…

Майстер (рішуче). Кохатимусь з тобою тут і зараз, зрозуміло?!

Майстер (розчаровано). От наколола ти мене — так я і знав! Не пощастило…

Маргаритка (щасливо). Ти про що, моє кохання?..

Майстер (зневажливо). Та про те, що ти — артистка, стерво!

Маргаритка. Не розумію… Ти про що?

Майстер. Та ти ж не дівкою була, коли лягла під мене… А ще казала, що незаймана! І той Сліпий… Ну, точно він сліпцем був, ідіот!

Маргаритка. А-а-а, отак!.. Ні-ні, коханий мій, не треба думати про мене зле — я до тебе не належала нікому! Чесне слово! Серце своє я зберегла тільки для тебе, мій герой!

Майстер (всівшись на ліжку, обурено). Що-о-о? Серце, кажеш?! А з целкою твоєю як?..

Маргаритка. Ні-ні, не думай зле… Просто мене колись зґвалтували.

Майстер. Я-а-а-ак?!

Маргаритка. Так, то був жах! Погано, що я тоді тебе не знала — ти б захистив свою кохану Маргаритку, правда ж?

Майстер. Що-о-о?!

Маргаритка. Їх було аж троє, і скільки я не пручалася, на жаль…

Майстер. Що ти сказала?! Аж троє?!

Маргаритка. Так, троє — то я не могла опиратися…

Майстер (презирливо). То я у тебе аж четвертий?! Ну ти курва…

Маргаритка (радісно). Ні — перший! Ти перший, мій коханий…

Майстер (розчаровано). От халепа! Нащо ж я тебе порятував, якщо ти не незайманка?! Це ж треба бути таким ідіотом, щоб повірити якійсь брехливій дівці!..

Майстер (іроргам). Хто ви такі?!

Золотий Бог (Майстрові, урочисто). Це я — Золотий Бог. А це мої вірні прислужники-ірорги.

Майстер (перелякано). Ірорги?!

Дукс (театральним голосом):

Гліцинія (у бік Дукса). Ну що за блазень?! Тьху!..

Майстер (розгублено). Поясніть хто-небудь, що воно в біса таке?! Звідки ви взялися?! Чому я?! Чому?!

Азор (зневажливо). Не волай, придурку!..

Дукс:

Гліцинія (Дуксові, суворо). Заткнися, блазню!..

Дукс (ображено):

Гліцинія. Послухай-но, Боліваре!..

Роза (Майстрові, хижо). Коротше, ми вас зараз вип’ємо!..

Маргаритка (до Рози, здивовано). Розо, ти?!

Роза (Маргаритці, хижо). Що, дурепа, не чекала?!

Маргаритка (радісно). Подружко моя, то ти жива!..

Роза (іронічно). Як бачиш!..

Маргаритка (перелякано). Але ж казали, ніби ти померла?!

Золотий Бог (зневажливо). Та не пручайтеся, не варто! Моїх прислужників все одно більше, ви нічого проти них не вдієте…

Майстер (відчайдушно). А ну пустіть, тварюки!..

Маргаритка (відчайдушно). Лишіть його у спокої, благаю!..

Золотий Бог. Всі ви боїтеся, доки лишаєтеся людьми — бо ви недосконалi.

Роза (презирливо). Так, всі ми боїмося. Зате потім!.. (Хижо.) Ух, як це класно: випивати живу душу разом із теплою кров’ю з живої ще людини!

Майстер. А-а-а-а, не хо-о-о-чу-у-у-у!..

Маргаритка. Відпустіть його!

Золотий Бог (Розі, лагідно). Навіть ти свого часу поводилася спокійніше, ніж ці навіжені.

Роза (у захваті). О-о-о, Золотий мій Боже!..

Золотий Бог (Майстрові, розважливо). А між тим, мені потрібен зараз саме ти.

Майстер. А-а-а-а, пустіть мене!!!

Маргаритка (благально). Ну будь ласка, відпустіть його!..

Золотий Бог (стомлено). Так, мені цей балаган набрид. (До Рози, наказним тоном.) Ти бач, як він боїться? Нумо випий з нього переляк… разом з душею!

Роза (радісно). Так, мій Боже!

Майстер (огидно вищить). А-а-а-а!..

Маргаритка (відчайдушно). Ні-і-і, не треба!..

Золотий Бог (до Азора). А ти займися дівкою.

Азор (радісно). Гаразд, мій Боже!..

Золотий Бог (Майстрові, лагідно). Ну що, як почуваєшся?

Майстер (здивовано). Так — добре… (Радісно.) Дуже добре!

Роза (радісно). От бачиш, я ж казала — це так класно!..

Майстер. Тепер мені й насправді легко! Дивина-а-а…

Золотий Бог (Майстрові, таємничо). А не забув, що там лежить у твоїй кишені?..

Майстер (дістаючи з кишені золоту прикрасу, здивовано). Ти звідки знаєш?! Дивина-а-а…

Золотий Бог. Бо я прислав тобі цю штуку! Це — моя відзнака.

Роза (до Майстра, радісно). І в мене теж така є — подивись-но. (Демонструє ромбика.) Краса, та й годі!..

Золотий Бог. Тож знай, мій Майстре: ти — обраний!

Майстер. Тобто?..

Золотий Бог. Не всі ж здаються мені на милість! А хто не схоче здатися, тих треба буде покарати. От і займися карами, тортурами — бо хто краще від тебе упорається з непокірними?!

Майстер (радісно). Он воно що!..

Золотий Бог. Носи це завжди на знак того, що ти — мій вірний кат!

Майстер. Цікаво, тепер я можу розібратися із Судом? (Розлючено.) О-о-о, як мені набрид цей дідуганчик — хто б тільки знав!..

Золотий Бог. Нічого — розберешся! Обіцяю…

Роза (перелякано). Ой, що там таке?!

Золотий Бог (до Рози, стурбовано). Що сталося?

Роза (перелякано). Та він же… мертвий?!

Золотий Бог (здивовано). Що-о-о?! Це ж неможливо!..

Ірорги (здивовано). Як то — мертвий?! Не може бути!..

Маргаритка (надсилу рипить горлом). Ма-а-а… Ма-а-а… Ма-а-ай-стре-е-е-е…

Роза. Що це таке?! Як воно сталося?!

Маргаритка (рипить горлом). Ма-а-а-айстре-е-е, де-е-е ти-и-и?..

Золотий Бог (схвильовано). Здається, я знаю, що сталося…

Роза (до Золотого Бога). І що ж?!

Золотий Бог. Не зараз, потім! А зараз!.. Зараз!..

Маргаритка. Ма-а-а-айстре-е-е, Ма-а-а-айстре-е-е! Де-е-е ти-и-и, мі-і-ій ко-ха-а-а-ани-и-и-ий?.. Де-е-е-е?..

Анжер (стурбовано). Щось прохолодно сьогодні… Хоч би не зів’яв мій подаруночок! Адже прийти до коханої у день весілля без квітів…

Честав (до Піфали, вкрай схвильовано). Облиш її! Облиш у спокої, кажу!!! Не треба…

Піфала (рипить горлом). Я-а-а… Я-а-а… Ма-а-а… Ма-а-а… Ма-а-а-рга-а-а…

Честав. Так-так, знаю: ти — Маргаритка. Знаю, знаю.

Піфала. І-і-і… І-і-і-іри-и-и… Мо-о-о… Мо-о-о-я-а-а…

Честав. Так-так, можеш не пояснювати: Іриска — твоя подруга. Я це теж прекрасно знаю, але…

Піфала. І-і-і… І-і-і-іри-и-и… І-і-і-іри-и-и… ска-а-а!.. Хо-о-о… Хо-о-о-чу-у-у…

Честав. Мені справді шкода, але вам не можна бачитися.

Піфала. По-о-о… По-о-о-оба-а-а… Ба-а-а-ачи-и-и-и… Пу-у-у… Пу-у-у-усти-и-и-и…

Честав. Кажу ж, не можна! Її одразу викриють… Схаменися!!!

Честав (здивовано). Що воно в біса…

Піфала (чи то рипить горлом, чи стогне). А-а-а… А-а-а…

Честав (здивовано). Анжер?..

Анжер (не забуваючи прикривати фіалки, здивовано). Ти знаєш мене? Звідки, якщо не секрет?..

Піфала. А-а-а-а-а…

Честав (похмуро). Я тебе знаю, так… Але гірше, що ти мене побачив — от у чім річ!

Анжер. Побоюєшся, що я настукаю про рудого юнака?

Анжер (до Піфали, схвильовано). Що таке?..

Піфала (вся труситься і рипить горлом). Кві-і-і… Кві-і-і-і… Ти-и-и-и… Фі-і-і…

Честав. Вона дуже любить квіти — навіть тепер, у цьому стані.

Анжер (роздратовано). Та хто вона така?! І звідки загалом взялася?!

Піфала. Фі-і-і-і… Фі-і-і-а-а-ал-л-лки-и-и-и…

Честав. Квітів у Місті вже майже не залишилося.

Анжер. Та знаю, знаю! Це, мабуть, останні… (З огидою.) Але ж не для цієї потвори! Це для…

Честав (про себе). Що ж, ти мене не знаєш? Це добре — не викажеш іроргам рудого. Маргаритка за твоїми фіалками побігла? Нехай біжить — тільки б не до сховища Іриски!.. То я собі теж побіжу — бо є кого охороняти.

Честав (заклопотано бурмоче собі під ніс.) Тільки б нічого не сталося з моєю любою Ірисочкою… Тільки б нічого не сталося…

Роза. Перша дружина тебе кинула, тому і кастрат.

Анжер. Хто вам сказав?

Роза. Вона ж і сказала.

Анжер (здивовано). Ви знаєте Гортензію? Звідки?..

Роза. Несуттєво. Гортензія стала однією з наших…

Анжер (підозріло). З яких це "наших"?

Роза (сердито). То несуттєво. Я знаю, що вона тебе кинула — от і все! Ми якось застукали твою Гортензію з…

Роза. Але то все несуттєво, кажу! Важливо те, що колишня твоя дружина про тебе не дуже-то, знаєш…

Роза (насмішкувато). Та й по Лілії непомітно, аби ви переспали.

Анжер (через силу). А ірорги?..

Роза (презирливо). Ірорги?! Все це казочки для дурників! Ідіотичні жахлики! Ото я й не можу зрозуміти, чом ти досі не скористався Ліліними принадами?

Анжер (прохолодно). Ви дозволяєте собi вульгарності…

Роза (украдливо). Вважаєш, твоя Лілія така собі цнотлива недотика?.. Та знаєш, скільки коханців…

Анжер (крізь зуби, крижаним тоном). Мене це не цікавить.

Роза (насмішкувато). Не цікавить?! То ти в нас не ревнивий…

Анжер. Анітрохи.

Роза. От я й кажу: кастрат!

Анжер. Тому що неревнивий?

Роза. Справжній мужчина мусить ревнувати жінку до божевілля.

Анжер. Просто я кохаю її настільки щиро, що не можу ревнувати. А її минуле…

Роза. Минуле… Ну ж бо?..

Анжер. Минуле — то дурниці: було, а тепер нема!

Роза. Овва, то ти в нас філософ…

Анжер. Та ні…

Роза. А філософія сили тобі близька?

Анжер. Ви про що це?

Роза. Навіщо баритися? Увірвися до Лілії просто зараз, доки вона не вдягла весільного капелюшка!

Анжер. Ні.

Роза. Примусь її віддатися! Побачиш, як вона зрадiє.

Анжер. Ні.

Роза. Відповідь нікчемного кастрата. (Украдливо.) Або ж давай перевіримо, наскільки ти міцний…

Анжер. Геть від мене!

Роза (озираючи зображення на підлозі, весело). Який іконопад, одначе… (До Анжера, задоволено.) Ні-і-і, ти таки не кастрат! Просто боягуз! Боїшся негайно завалити свою дівчину!.. Боїшся, боїшся…

Лілія (перелякано). Золотий Боже, що з моїми іконами?! (До Рози, прохолодно.) Роза, я ж тебе, лахудру таку, просила…

Роза (з безневинним виглядом). А що таке?..

Анжер. Та я ж нічого…

Лілія (крижаним тоном). Помогіть мені ікони попідбирати.

Лілія (прохолодно). Дякую. Тепер пішли до церкви.

Лілія (у простір перед собою, з викликом). І чому ви обоє не вірите в Золотого Бога?! Не пойму я… Помню, прийшла собі в церкву в первий раз — і такая наколотая вся!.. Меня як раз очередной хахаль бросив — то я накололася і наревілася просто аж жутко…

Лілія (здивовано). О — точно! Так ти тоже замітила?

Лілія (захоплено). Ой, Кардинал — он же такий лапусик! Такий же як Дукс, тіко старий…

Піфала (рипить горлом). А-а-а-а… А-а-а-а!..

Лілія (до Піфали, екзальтовано). Золотий Боже, шо за честь!!! Піфала, ти одкудова взялася?!

Піфала (вказуючи на Розу, рипить горлянкою). Сте-е-е-е-е… сте-е-е-е-е… Ре-е-е-е-е…

Лілія. Ось, це тобі. Держи по щедрості моїй, Золотого Бога і Білого Кардинала.

Анжер (до Лілії, здивовано). Ліліє, ти не гребуєш розмовляти з такою почварою?!

Лілія (до Анжера, здивовано). А шо такоє?..

Анжер. Вона ж несповна розуму, а ти ж завжди…

Лілія. Ти шо! Не говори так ні в якому случає!

Анжер. Але ж…

Лілія. Вона придурошная, да, но придурошні — вони ж святі!..

Анжер (іронічно). Серйозно?

Лілія. Ти шо — сам Білий Кардинал так говорить… (До Піфали, лагідно.) Бери зеленку, бери. Помолися за мене Золотому Богу, Піфала. Він слишить краще молитви всяких придуркiв, як от ти.

Піфала (розглядаючи пляшечку проти світла). Та-а-а-ак… Та-а-а-ак… Я-а-а… лю-у-у… би-и-и… ла-а-а… зе-е-е… ле-е-е… не-е-е…

Лілія. А знаєш, я вихожу заміж — о!

Піфала (сіпаючись, схвильовано). Ти-и-и… Ти-и-и… За-а-а… мі-і-іж-ж-ж…

Лілія (радісно). Я, да-да!

Піфала. Не-е-е… бе-е-ез-з-з… пе-е-е… ка-а-а… Сте-е-е-е… Сте-е-е-е… ре-е-е-жи-и-и-и…

Лілія (здивовано). Шо-о-о?..

Піфала (вказуючи за спину Лілії). Сте-е-е-е… ре-е-е… жи-и-и… ся-а-а…

Анжер. Від чого ти застерігаєш нас?

Піфала. А-а-а-а… Ро-о-о-о… Ро-о-о!..

Анжер (наполегливо). "Аро"? Що воно означає?..

Лілія (знизуючи плечима). Та хто її розбере! Вона ж придурошная, хоч так і не мона говорить!..

Піфала. І-і-і-і… ро-о-о-о… ро-о-о-о!..

Анжер. "Ірорги"?.. Де?!

Піфала (відчайдушно). Ро-о-о!.. Ро-о-о!..

Роза. Та ну її! Вона ж несповна розуму… Пішли.

Анжер (до Рози, жорстко). Ні, зачекай-но…

Роза. Якщо забаримося, не встигнемо на церемонію.

Лілія (стурбовано). Ой, і правда не вспіємо…

Піфала. Ро-о-о!.. Ро-о-о!..

Роза. З-за якоїсь дурнуватої юродивої…

Лілія (примхливо). Я не хочу опоздати на собствєнну свадьбу! Не хочу нічого больше слишать! Пішли…

Анжер (стомлено). А-а-а, та хіба не все одно…

Лілія (до Піфали.) Так, ми спішимо в Церкву. Як хочеш, до пішли з нами. А вернемося, до я винесу тобі ще зеленки. Все, давай, давай!..

Лілія (на ходу, філософічно). Дивна яка свадьба!.. Веде невiряча подружка — пробач їй, Золотий Боже! І жених невірячий… І Піфала придурошная за нами ув’язалася…

Роза. То прожени її!

Лілія (перелякано). Ти шо — як мона?! До придурошних сам Золотий Бог і Білий Кардинал…

Піфала (через силу рипить на ходу). А-а-а!.. Ро-о-о!.. Ро-о-о!.. За-а-а!.. Ро-о-о!.. За-а-а!..

Майстер (у бік Рудого, розгнівано). Хто це там варнякає, а?!

Рудий:

Майстер. Кому кажу: стули пельку, паскуда!..

Золотий Бог (до Майстра, наказним тоном). Розберися з ним. (зневажливо.) І швидше давай, швидше…

Майстер (до Рудої, хижо). Що-о-о?! І ця пташка зацвірінькала?!

Золотий Бог (Майстрові, спокійно). З нею теж час кінчати.

Анжер (шепоче Лілії). І що, так він вчиняє з усіма рудими?!

Лілія (шепоче до Анжера). Да, зо всіми… Варить їх живими в золоті, а потім поставить як пам’ятники — і всьо, хана…

Анжер (розчулено). Бідолашні, бідолашні…

Майстер (до Анжера, хижо). Ти диви мені, не дуже-то!.. (Киває на басейн із золотою рідиною.) Бо слідом за ними отам поплаваєш…

Лілія (Майстрові, перелякано). Та нє, ти шо!.. Мій жених хороший, і кров у него нормальна — голубая. Я знаю, знаю…

Майстер (до Лілії, хижо). Точно знаєш? (Киває на знаряддя для катування.) Бо я можу й перевірити — хоч зараз!

Лілія. Да ти шо — точно голубая!

Золотий Бог (до Майстра, наказним тоном). Не чіпай цього юнака, Майстре — не зараз. Він же одружуватися прийшов, а не вмирати… (Обернувшись, гукає за спину.) Агов, Кардинале, де ти там забарився? Час починати весільну церемонію.

Дукс (до Анжера, урочисто):

Анжер (збайдужіло, у простір перед собою). Що я роблю?.. І головне — навіщо?.. Тільки б не лишатися одному?.. (Сумовито всміхається.) А так я з ким лишуся — із вбивцею, мабуть!..

Дукс:

(Сумовито.)

Лілія (смикаючи Анжера за руку, весело). Ну, мой дорогой муж!..

Анжер (немовби спересоння). А-а-а?.. Що?..

Лілія (ніяковіючи). Ну-у-у… Давай, давай!

Анжер. Чого тобі треба?..

Лілія (здивовано). Як-то чого?! Давай, пішли додому!

Анжер (здивовано). А що там робити?

Лілія (весело). Ну як — шо?! Ясно шо — трахаться! (Сито регоче.) Ги-ги-ги-и-и!.. Ти ж хочеш, я знаю…

Анжер. Звідкіля ти знаєш, чого я хочу?

Лілія (роздратовано). Та всі мужики тіко одного й хочуть — трахнути первую попавшуюся женщину!.. Шо ж іще вони можуть хтіти?! На больше ж ума не хватає…

Анжер (сумно). То я для тебе — "всі"? Цікаво…

Лілія (лагідно). Та нє, конєшно!.. Но ти ж мужик, ага!..

Анжер. А-а-а… раніше ж як?

Лілія. Ранше ти іроргів боявся — о! І я тоже боялася.

Анжер. А-а-а, он воно що, виявляється…

Лілія (нетерпляче.) Ну, всьо, пошли, пошли скорєй! А то я вроді мужиков не знаю…

Анжер (спокійно). Ні-ні, стій. Зачекай-но.

Лілія (роздратовано). Ну, шо тобі іще?!

Анжер. Лілія.

Лілія (здивовано). Ну?..

Анжер. Моя Лілія.

Лілія. Ну?..

Анжер. Моя чиста Лілія.

Лілія (роздратовано). Ну, скікі мона?..

Анжер. Моя чиста чорна Лілія… (Раптом кричить гнівно.) Поглянь мені в очі!!!

Лілія. А шо ти тут розкричався, як будто хтось шось кудись тобі воткнув?!

Анжер. Дивись мені в очі, кому кажу?!

Лілія (після паузи, насмішкувато). Ну, і шо ж ти там увідєв, ге?..

Анжер (спокійно). Моя чиста чорна Лілія… Скажи, ти теж одного разу вб’єш мене?

Лілія (здивовано). Шо-о-о?!

Анжер. Теж уб’єш, як от зараз, просто на наших очах Майстер зварив живцем у золоті цих бідолашних поетів?

Лілія. Тю-у-у! Ти шо, зовсім із ума зійшов, чи шо?!

Анжер (твердо). Відповідай негайно.

Лілія. Во-первих, я не Мастєр, я нікого варити в золоті не умію. На такоє спеціально учиться нада…

Анжер. А вбити в інший спосіб можеш?

Лілія. Тю-у-у! А за шо?! Ти ж не преступник, як вони…

Анжер. Ти звідки знаєш?

Лілія. Бо в тебе кров же голубая, а не красная. А наш лапусик Кардинал говорить…

Анжер. Так, так, маєш рацію: кров у мене справді блакитна… (Зітхає.) А шкода…

Лілія. Шо-о-о?! Тобі жалко, шо в тебе правильна кров?!

Анжер. Так — бо якби мав кров червону, знав би, що таке пристрасть! І мені було би значно легше померти…

Лілія. Тю-у-у! Слухай, ти шо, не радий, шо ми поженилися?!

Анжер. Та ні-і-і… звісно, я дуже щасливий!

Лілія. А тогда как…

Анжер (з болем у голосі). Але маєш рацію: ми одружилися… тож хай все буде так, як буде!

Лілія (муркоче, стогнучи від насолоди). Ага-а-а!.. І давай пішли скоріш трахатися — бо я хочу взнать, какой із тебе мужчина. (Торсає Анжера за плечі.) Хочу, аж не можу!!! У-у-у, противний!..

Анжер. А на мої слова… не звертай уваги. Надто жахлива депресія була в мене по розлученні з Гортензією.

Лілія. Повіситься хтів… дурак!

Анжер. Мабуть, що справді дурень. А нині спробую забутись у твоїх обіймах…

Золотий Бог (у простір перед собою, філософічно). Ну, і що ж тепер з ними робити?

Майстер (насмішкувато). Випити, як інших.

Золотий Бог (глузливо). Першим будеш?

Майстер (боязко). Навіщо ж! Хто біжить попереду всіх, той залишається без вух…

Роза (зневажливо). Пхе!

Майстер. Що ти там пхекаєш! Може, сама хочеш спробувати?..

Роза. Я не така дурепа, як тобі здається.

Лілія (солодко муркоче). У-у-у, добре перепхнулися!..

Золотий Бог (вказуючи на Лілію та Анжера, різко). Взяти їх!

Лілія (здивовано). Боже, ти… тут?! І Кардинал? Не може буть… Но-о-о… (Після крихітної паузи.) Какоє щастя!

Роза (презирливо). С-с-стер-р-рво… Тьху на тебе!

Лілія. А нашо всi ввійшли сюда? Роза?!

Роза (хижо). То ти, тварюко, вважала, що врятуєшся від нас цим своїм безглуздим весіллям? А, тварюко?!

Лілія (тупо). Спастіся… Шо ти кажеш?!

Анжер (спокійно). Дуже просто. Невже ти досі не зрозуміла, що вони — ірорги?

Лілія (перелякано). Ірорги?! Шо-о-о?!

Роза (презирливо). Звiсно, так! (Дістає і демонструє Лілії прикрасу із зображенням Золотого Бога.) Ти, подружко, розумом таки не вийшла. Я вже давно позбавлена душі, а ти!.. (Плює під ноги.) Тьху! Дурепа повна. І загалом, мене не три місяці не було, а цілих сім…

Лілія. А Білий Кардинал?!

Дукс (пафосно):

Гліцинія (презирливо). Коли ж ти перестанеш блазнювати, нарешті?!

Дукс:

Гліцинія (з огидою). Дякую за комплімент!

Лілія (до Золотого Бога, благально). Боже, поможи спастися!

Анжер. Заспокойся — просто нам час помирати, от і все.

Золотий Бог (не звертаючи уваги на Анжера, м’яко). Що ти таке кажеш, Ліліє?.. Я збираю під своє крило всіх вірних мені. Я дуже розраховував на тебе…

Роза (хижо). А ти, стерво, заміж вийшла!

Золотий Бог. От у чім річ: досі мої вірні піддані випивали душі незаконних коханців — а ви ж тепер у шлюбі! Ваше кохання відтепер — цілком законне до огиди.

Роза. І ми не можемо випити вас! Тож залишається єдине…

Лілія (з надією). Одне?! Шо ж саме?!

Анжер (до Лілії, спокійно). Померти. Он подивись-но — Смерть вже тут стоїть!

Золотий Бог (вказуючи на Смерть, з ненавистю). Не вгадав. Вона чекає зовсім іншого, але не дочекається. А нам лишилося одне… (До Майстра, твердо.) Гей, Майстре, відведи-но їх до Ганебного Стовпа…

Лілія (перелякано кричить). Ні-і-і, не на-а-ада-а-а!..

Золотий Бог. Катуй, доки витримають, а потім звари у золоті.

Дукс (урочисто):

Лілія (відчайдушно). Нє-є-є!.. Нє-є-є!.. Не на-а-ада-а-а!..

Роза (з ненавистю). Раніше треба було думати, стерво…

Лілія. Не на-а-ада-а-а!.. Я люблю-у-у Бога-а-а!.. Я докажу-у-у!..

Роза. Як і що ти збираєшся доводити?

Лілія. Пустіть — я докажу!..

Золотий Бог (іроргам, спокійно). Гаразд — звільніть її.

Роза (занепокоєно). Але ж!..

Лілія (до Золотого Бога, екзальтовано). Спасибі тобі, Боже! Раз ти так сказав… Раз так довіряєш своїй Лілії!..

Анжер (ледь помітно всміхнувшися). Давай, моя чиста чорна Ліліє, бий!..

Лілія. Боже, глянь: я люблю тебе більше, чим мого мужа!

Роза (радісно). Якщо так, то належ Золотому Богові, як і всі ми!..

Лілія (здивовано). То шо виходить — брак од вас не защищає?..

Роза (задоволено). Від нас! Тепер ти така сама, як і решта.

Лілія (екзальтовано). О-о-о, благодарю тебе, мой Боже!..

Золотий Бог (спокійно). Ти любила мене, саме мене й нікого іншого.

Лілія (екзальтовано). О-о-о, мой Боже!..

Роза. Я так і знала, що ти будеш доброю помiчницею. Гайда пити інших! А чоловіка з собою прихопиш, чи як?..

Смерть (до Честава, відчайдушно). Стій, дурнику!..

Честав (несподівано зупиняючись, до Смерті, суворо). Ну?..

Смерть. Стій, стій… Навіщо?!

Честав (рішуче). Я не кину мою Ірисочку в біді!

Смерть. Тобі її не врятувати — надто пізно!..

Честав. Ну то й що?

Смерть. Крім того, покидьків надто багато! Вони — скрізь! Вони вб’ють і її, й тебе!

Честав (оглядаючи свої витончено-ніжні руки). Так, я огидно слабкий… (Після невеличкої паузи, рішуче). Ну, то у крайньому разі помремо разом.

Смерть. Дурниці! Якщо ти помреш — яка від того користь?!

Честав. Можливо, їй буде легше помирати не на самоті…

Смерть. Отямся, йолопе!!!

Честав. Та годі вже базікати… (Гукає, вдивляючись кудись за сцену). Агов, сюди: я рудий — я тут!..

Начальник партуля (хижо). Так, тут рудий… (Конвоїрам, наказним тоном.) Схопити його — і на Церковну площу!

Смерть (розгублено). Що ж він накоїв, що накоїв!.. Дурник бідолашний… Дівчина його не кохає — він з-за неї пішов до Ганебного Стовпа!.. (Похитується на місці.) Що ж ти накоїв, Честаве?! Ви ж удвох останні, хто може… (Після паузи, розгублено.) Але ж вона його не кохає… А так нічого не вийде!!! Нічого!.. Ні… чо… го…