— Ну й смердить тут! Гірш ніж у свинарнику, прости, Господи. Щоправда, Ісус з’явивсь на світ в яслах, де навряд чи тхнуло краще. Недарма волхви нанесли Йому та Богородиці благовонь...

Священик відкашлявся, обвів поглядом темне сире приміщення, повернувсь до прикованої в кутку відьми й філософськи зазначив:

— А втім весь світ являє собою гігантську помийницю, чи не так?

Відьма з ненавистю дивилася на нього єдиним уцілілим оком. Її била пропасниця, так що в суцiльнiй тиші лунав легкий передзвін ланцюгів, якими було скуто руки полонянки.

— М-да-а, мовчиш. Тепер назавжди мовчиш, — сказав священик замислено і раптом майже прокричав: — Але ж сама винна! Хто тебе за язик тягнув?! От і довелося... з коренем видрати, щоб не патякала!!!

Відьма розчаровано похитала головою.

— І справді, чого я розкричався, — злякано пробурмотів священик, однак потім безтурботно махнув рукою. — Е, все’дно я од них відкупився, а місцеві і без того в курсі. Тільки... ну якщо б ти не розповідала про мою участь в шабашах, про те, що я служив там чорну месу!.. Далебі, твій язик дотепер був би у повній цілості, побалакали б наостанку по-дружньому, а так...

Відьма криво всміхнулась, оголивши ламані темно-коричневі пеньочки, що лишились від зубів.

— Ти маєш рацію, недоторканість коштувала мені недешево, — із жалем констатував священик. — Зате я цілий і здоровий! І розмовляю з тобою, скаліченою до невпізнанності та приреченої до спалення на вогнищі! — скрикнув він гордовито.

Відьмі дійсно перепало в ході слідства. Вона геть посивіла, і патли брудно-білого волосся безладно стирчали на усі боки та падали на зоране глибокими зморшками обличчя. Посинілі губи запали, ніс був перебитий. Крізь жалюгідне дрантя, заляпане засохлою кров’ю та лайном, проглядало понівечене досконалими катувальними знаряддями тіло. Тільки в уцілілому лівому оці ще жевріли відблиски колишньої життєвої енергії, ще грав іноді хижий смарагдовий вогник.

— Проте я не просто побазікати з тобою прийшов, — діловито зауважив священик. — Зараз я маю сповідати та причастити тебе, нещасну злочинну грішницю. Бо невдовзі, дуже скоро, дочко моя, постанеш ти вже не переді мною, жалюгідною негідною твар’ю, та перед нашим Творцем, Котрий у милості Своїй...

Впавши було у звичну патетику проповіді священик осікся на півслові, помахав надушеним носовиком і мовив роздратовано:

— Однак і завданнячко мені припало: прийняти сповідь в німої та ще й скутої... А якщо б звільнити тобі руки? Навряд чи ти вмієш писати... Кепська справа!

Відьма співчутливо трусонула головою, ланцюги сумно дзенькнули.

Розсічена брова над уцілілим оком запитально вигнулася, відьма якось глузливо замугикала.

— А от і не вгадала, от і придумав, як тебе сповідати, — заперечив священик та почав задавати питання, після яких дотримував ефектної паузи й з поважним виглядом висловлював самі собою зрозумілі відповіді. — Отож, дочко моя, тебе звинувачують у множинних гріхах: у чаклунстві, відовстві, розпусті, розбещенні умів, в шануванні сатани і таке інше. Чи визнаєш ти себе винною в усіх перерахованих гріхах?.. Ну-у, дочка моя, для чого впиратися! Повторюю, чи визнаєш ти себе винною?.. Дочко моя, востаннє кажу: Господь наш Ісус Христос велелюбний та милосердий, Він віддав Себе в жертву за нас, недостойних грішників, зробившись нашим Заступником та Спокутником гріхів наших!

Священик пильно подивився в єдине зелене око. Безперечно, відьма й гадки не мала розкаюватися. Плювати їй на Христа (прости, Господи!), на Його святі муки та на рай, що майорів десь в туманній небесній далечині, якщо шлях до нього лежить через полум’я багаття. Що ж, у такому разі воно лише передуватиме пекельному полум’ю, яке очікує її у Вічності!.. Проте сповідь час було завершувати, й завершувати тільки так, як до вподоби Богові! Тому священик захоплено сплеснув в долоні та патетично вигукнув:

— Ну нарешті, дочко моя! Я щиро радію за тебе та за твоє повернення у сім’ю Божу! Алілуя, алілуя, радій, Діво Маріє! Уславимо Христа та Богородицю за таке чудесне каяття! Слава, слава Господу Ісусу! Прийми, Боже, душу сю не грішну, та очищену! В ім’я Отця і Сина і Духа Святого владою, що надана мені представником Його святості Папи римського відпускаю тобі гріхи твої. Іди до Бога з миром. Амінь.

— Так, дочко моя, слухаю тебе ува...

Магічний смарагдовий блиск ока відьми примусив його замовкнути на півслові. Око благало про поблажливість і водночас наполегливо вимагало, вгризалося в душу мов черв’як у налите яблуко...

Священик замотав головою, намагаючись відігнати наслання й рішуче мовив:

— Ні-ні, дочко моя, і не пробуй спокусити мене! Я особа духовна, аж ніяк не суддя, що виконує останню волю засудженого. І я не можу...

Відьмин погляд наполегливо свердлив потилицю. Священик застогнав і крізь зуби процідив:

— Дочко моя, твоє останнє бажання гріховне. Адже ти тільки-но здобула відпущення, нащо ж плямувати найсвіжішу чистоту твоєї душі найнегіднішою, найпідлішою помстою?..

— Слухай-но, але ж сам єпископ тут! Усе йде саме від нього! Він не звичайна духовна особа, він ще й світська людина, і коли я скажу, хто доніс на тебе, мене не тільки почвертують, колесують та зварять живцем у киплячій олії, а знищать усіх моїх родичів, близьких і далеких... І будуть знищувати до десятого коліна! Розорять та зганьблять!.. Боже, що я верзу... до чого тут світськість і святість...

Священик закахикав.

— Загалом благаю тебе... не намагайся думати... тобто дізнатися, примусити мене сказати, хто на тебе наклепав, інакше... Вгадай сама... якщо спроможешся... А мене сюди не вплутуй, я тут осторонь!..

Він стрілою вилетів з камери, гучно грюкнувши дверима.

А відьму і справді більш нічого не цікавило. Ні брутальні солдати, котрі прийшли невдовзі, щоб відвести її до місця страти, які супроводжували кожну свою дію лайкою, стусанами, штурханами й ударами. Ні чорні монахи, що оточили її та солдат щільним німим кільцем. Ні вигуки та глузування натовпу. Ні величезна важилезна свіча, котру дали їй у руки та примусили нести. Ані муки, що були попереду.

Ім’я! Саме тільки ім’я! В неї був час почаклувати, вимовити про себе дюжину прокльонів, щоб накликати на викажчика усі сили пекла.

Та сильніш від усіх диявольських знарядь відьму пекло зсередини єдине бажання: довідатись про ім’я! Ім’я! Ім’я!..

От вона, змордована мучителями, запльована, обсвистана та обсміяна юрбою людиськів, багато з яких усього лише місяць тому боготворили її, зійшла на вершину величезної дровинниці та й лишилась стояти там біля високого дерев’яного стовпа. От вже затріскотів десь під ногами вогонь, зісподу потягло жаром, гаряче повітря здибило рештки жалюгідного дрантя, шугонув поки що не занадто рясний чорний дим від смоли, якою були пообливані дровини...

І в цю мить відьма нарешті побачила її! Викажчицю!

На високому помості, спорудженому перед вогнищем, де стояли його святість єпископ власною персоною, мер міста з дружиною, священик-сповідальник, колишній відьмин приятель та компаньйон по шабашах, котрого їй так і не поталанило потягти за собою до могили, цехові старшини та інші поважні особи — так от, на цьому самому помості з’явилась жінка. Відьма не бачила її вже років з п’ятнадцять, проте одразу ж упізнала і все зрозуміла.

Без найменших сумнівів, вона! Колишня кандидатка в учениці...

От чия зла воля переслідувала чаклунку, от чия рука непоміченою вчасно змією підповзла до неї, вчепилася мертвою хваткою в горлянку й кинула на вируюче щосили багаття!

Розпатлане сиве волосся на голові відьми спалахнуло, вона широко розкрила беззубого рота й страшенно заволала. А її занапасниця наблизилася до єпископа, той трохи повернув голову до неї, доброзичливо кивнув, щось мовив...