4
Уся агентурна мережа дарків була ліквідована протягом шiстдесяти восьми годин. Власне, вистачило б і тридцяти шести. Просто три рядові агенти й “десятник”, завербовані вже після мене, прибули до місць призначення на добу пізніше, ніж я. Тому операція трохи затяглася. Ніхто не чекав такого швидкого й такого повного провалу, ні наші, ані тим паче дарки. А справа була як завжди в маленькій дрібничці. Тобто не в дрібничці зовсім, якщо добре розібратися. Адже допоміг саме засіб, покликаний заважати i
стримувати: компромат.Мережа резидентів була побудована з математичною точністю: головний агент (себто я) одержував інформацію від десяти “сотників”, кожен з них спілкувався з десятьма “десятниками”, а кожен “десятник” у свою чергу — з десятьма рядовими агентами. Загалом тисяча сто одинадцять чоловік. У кожного начальника було по десять записів компрометуючого матеріалу на безпосередніх підлеглих. (У мене було одинадцять записів тiльки тому, що одинадцятий стосувався новенького “десятника”, його я мав передати відповідному “сотниковi”, підлеглому мені.)
Так було влаштовано для того, аби у разі відмови підкоритись начальник міг оперативно приборкати непокірного. Та оскільки головний резидент передав у контррозвідку записи на десятьох “сотників”, легіонери дуже швидко одержали за допомогою знайденого в них компромату доступ до ста “десятників”. Таким же чином була заарештована тисяча рядових колабораціоністів. Таким чином, я відіграв роль каменя, що зірвався з вершини і викликав лавину... І тепер, озираючи минуле, маю без удаваної скромності відзначити: саме завдяки мені для людства все скінчилося щасливо. Адже до моєї появи контррозвідка ніякими зовнішніми зусиллями не змогла розкрити жодного рядового агента! В усіх нас були такі відточені “легенди”, що “розкусити” бодай одного не вдалося б і за тисячу років!
Потiм я передав даркам фальшиві відомості про об'єкти нападу, і всі до останньої ударні групи їхньої зоряної флотилії потрапили до пасток i були стерті на порох. Остаточно розбити всю армаду, знекровлену втратою найкращих кораблів і відбірних військових, до того ж деморалізовану таким невдалим початком кампанії, було неважко.
До речі, компромат на мене люди теж одержали! За день після провалів перших же бойових операцій на сьомій Альдебарана знайшли невідомо ким підбитий одномісний корабель. Поруч лежав труп дарка з пропаленою променеметом діркою в грудях. Небiжчик стискав у руці диктофон із записом. Проте ніякої сенсації запис не викликав: від самого початку я й не думав нічого приховувати від контррозвідки. Коли ж мене привезли на місце події, я впізнав у вбитому мерзотника, який допитував мене.
Далі відбувся суд. Жоден з нас навіть не збирався заперечувати свою провину. Всі колабораціоністи були морально знищені ще тоді, коли за вказівками дарків підривали вантажні й пасажирські кораблі. Відтоді жоден не здатен був чинити опір будь-якій зовнішній силі.
Проте всі ми боялися ганьби, і декого це пригнічувало настільки, що вони намагалися накласти на себе руки. Осiб з десять ледь не зробили цього під час арешту, двоє зуміли перерізати собі вени, вже перебуваючи під вартою. І лікарям довелося таки попотіти, аби ніхто не помер передчасно. Не вдалося також повністю запобігти й спробам зовнішніх замахів. Мене самого одного разу поранили перед самими дверима суду. А
втім, про це я вже казав, не хочу повторюватись. Тут лікарям теж довелося попотіти.Взагалі війна з дарками сколихнула у людських душах такі глибинні темні інстинкти, про які у нашому світлому боголюбивому світі нiхто вже навiть гадки не мав. Я часто розмірковую над цим. Взяти хоча б арешт. Скажіть будь ласка, хто з нас міг би хоч помислити про втечу?!. Хто
спробував би зробити це?! І яким чином? І з якої речі? І головне: куди ми могли б втекти?! Мiж тим, нас ретельно охороняли...Просто спрацював найдавніший інстинкт: спіймав дикого звіра — до клітки його! Схопив зрадника — у в'язницю, яка є не що інше, як олюднена клітка. До речі, нещодавно промайнуло повідомлення: десь на Землі відроджений один із класичних зоопарків. З клітками.
І от сидиш, бувало, під вартою і думаєш: Господи, що ж це коїться таке?! Чи не одержали дарки над нами якоїсь моральної перемоги? Чи не головний це підсумок війни, якого ніхто не помічає? Адже вперше після кількох віків янгольської чистоти й лагідності люди засуджують на смерть людей. Боже мій!
Люди — людей...
Чи дякувати за це суддям? Адже якщо чесно, всі ми раділи такому вироку. Ніхто не бажав жити після того, що сталося.
Особливо я.
І що найсумніше і найсмішніше — саме мене залишили жити! Все сталося завдяки проклятому адвокату. Я мовчав про найголовнiше, говорив тільки, яким жорстоким ударом стала для мене звістка про те, що Паола з дітьми летіла на “Ґолден Глорії”. Я непідробно плакав просто в залі засідань і так само непідробно присягався, що смерть для мене була б милішою від заслання, вголос висловлював жаль з того приводу, що смертна кара скасована і таке інше. Приблизно в тому ж дусі виступали три чверті екс-агентів. Решта мовчки відсиджувалась на лаві підсудних, однак, теж не намагаючись захистити себе.
Але ось виступив прокурор з вимогою смертної кари для всіх колабораціоністів. Як виняток... При цьому він послався на рекомендацію Моралізатора, засновану на вірші із Второзаконня “...і так знищи зло з середовища свого”. Варто зазначити, після заяви всі ми полегшено зітхнули, лише у трьох наймолодших заблищали очі: все ж таки їм хотілося ще пожити. Зате я щиро зрадів. Без моїх рідних мені нема чого затримуватися на цьому світі! Крім того, я кілька разів подовгу розмовляв з братом священником, який цілком заспокоїв мене: якщо я щиро розкаявся у скоєному, Господь простив мене і без сумніву відправить у рай до Паоли та дітей.
Взагалі, всі були рівною мірою задоволені: і підсудні, й публіка (особлива ті, чиїх близьких ми розстріляли), і судді. Потiм виступили полонені, які вижили на уранових копальнях. На цих калiк і справді моторошно було дивитися, мій дарк щодо цього не перебільшував. Прокурор же додав, що не всі, мовляв, погодилися працювати на ворога, i знову зачитав щось із тлумачень Моралізатора.
Далі суд заслухав захист. Тiльки уявіть, незважаючи на всі старання адвокатів, Моралізатор не погодився з жодним аргументом! Ні надто юний вік, ні недосвідченість, душевний стан, ні процедура допиту з погрозами — ніщо не змогло змусити комп'ютер хоч трохи пом'якшити вирок бодай для одного підсудного. Моралізатор твердо наполягав на своєму (якщо для бездушної, а вiдтак максимально об'єктивної машини існує хоч щось своє!): порушення найважливiших бiблiйних заповідей — не вбий і люби ближнього свого — це сутнiсть вчинку кожного колабораціоніста, тобто, то є безсумнівне зло; зло ж слід винищити, старанно викорiнити, i якщо цього не зробити одразу, воно знову відродиться серед людей, а таке відродження стане новiтнiм гріхопадінням.
Відверто кажучи, процедура всіх якось втомила. Справді, що ж тут випитувати, що з'ясовувати, над чим ламати голову, коли й без того все зрозуміло?! Тим паче, ніякої сенсації не обіцяло звернення до Моралізатора щодо мене. Справді, що принципово могло статися під час розгляду вчинка головного екс-агента, який убив людей більше, ніж будь-який iнший зрадник людства...
Проте тут якраз і трапилося те саме несподіване, що засоби інформації обговорюють i досі. Розумник-адвокат не полінувався запросити довідку про купівлю моєю сім'єю квитків на сьому Альдебарана. А в довідці було чітко вказане ім'я покупця: Демін Валявський.
— Отже, підсудний, це ви купували квитки для всієї родини?
— Так. А що ж тут дивного?
— Отже, ви наперед знали, що ваша сім'я летiтиме на тому кораблі, який дарки запропонували вам знищити?..
Я відчув, як підлога хитається піді мною. Клятий юрист про все здогадався! Брехати я не навчений, більше того — зовсім не вмію. І ніколи не збирався порушувати заповідь про заборону лжесвідоцтва. Довелося в усьому зізнатися.
— Чого ж ви в такому разі стріляли? Чи ви бажали позбутися близьких? — не втримався від каверзного запитання головний суддя. Я обвів поглядом завмерлий в очікуванні моєї відповіді зал. Ніхто нічого не розумів, відверто не розумів! Ні судді, ні прокурор, ні адвокат, ні інші підсудні, ані публіка. Мені здалося навіть, що камери трансляторів новин також здивовано витріщилися на мене своїми опуклими об'єктивами.
І тут мене наче прорвало! Я спробував викласти їм усе. Я впав у справжню істерику. Я кричав. Я називав усіх їх, усіх людей взагалі різними найдошкульнішими прізвиськами за нездатність зрозуміти простий та очевидний факт: без такої жертви з мого боку виявити агентурну мережу дарків у найкоротші строки було б немислимо. Виграти війну було б неможливо! Що на відміну від усіх я чітко уявляв це з самого початку, а вони всі не уявляють навiть тепер. І що діяв я лише виходячи з цих міркувань... Що на відміну від інших я вбивав не безглуздо, що викупив людство не просто ціною існування абстрактних чужих душ, а ціною життя близьких... Що не можу тепер жити, і нехай мене швидше позбавлять страждань будь-яким чином, який визнають за потрібне...
Коли ж я отямився від нападу божевілля, з відвертим здивуванням помітив, що сиджу в знайомій “одиночці”. Виявляється, суддів настільки шокувала моя відвертість, що вони змушені були на добу перервати засідання, аби обговорити додаткову інформацію. Це повідомлення похмурого чергового не викликало в мене бодай найменшого захоплення. Я не міг дочекатися, коли вже мене врешті-решт стратять, і наймізерніше зволікання цiєї жаданої події, найменша її затримка викликала таке саме роздратування, як ниючий зубний біль.
Звідки ж мені було знати, що мене взагалі не стратять! Опинившися наступного дня в залі засідань, я майже фізично відчув стіну відчуження, якою був віднині відділений від кожної людини. Навіть колабораціоністи, товариші по нещастю мене не розуміли, тому що одна річ убити чужу для тебе людину і зовсім інша — близького, а не просто ближнього. Відчуження ще більше посилило колишню тугу за смертю...
І треба ж! Адвокат проконсультувався з Моралізатором, і той, проаналізувавши історії принесення в жертву Авраамом Ісаака й особливо — Ієффаєм власної дочки знайшов, що мотиви мого вчинку повнiстю збiгаються з мотивами послуху праотця та ізраїльського судді. І на цій підставі раптом почав вихваляти мій вчинок і порекомендував виправдати мене.
І мене таки виправдали! Єдиного! Не знаю, правда, чи зміг би хтось вигадати для мене жахливіше покарання... Окрiм того, вiдтепер мене вихваляли публічно, розписували мої чесноти в усіх випусках новин із залу суду. І продовжують робити це в спеціальних програмах. Хоча, що найцікавіше, стіну відчуження я відчуваю й досі. Мене, як і тодi, у залi суду, не розуміють...
Але, незважаючи на це, вголос звеличують до небес.
І от тепер я сиджу в особливій ложі, спеціально для мене влаштованій на південній трибуні стадіону й озираю приготованi знаряддя вбивства. Вже майже полудень, яскраве сонце нестерпно пече потилицю, просто обсмажує її... Господи, всюди одне й те саме! Хіба ж прожектор у дарків не випромiнював такого ж гарячого сяйва? Тільки світив в обличчя, а не в спину. І хіба не був таким же нестерпним вогонь, який спалював живцем наші жертви...
Тисяча сто десять чоловікiв вже зайняли уготовані для них місця. Всі вони згодні зі смертним вироком, який зараз монотонно ллється з динаміків, заповнює чашу стадіона, закручується зворотною воронкою й лине в піднебесся, немовби намагаючись потягти за собою душі засуджених, котрі, Бог знає як, утримуються поки в тілах. Свою згоду з вироком усi висловили ще в залі суду. Кожний. Один лише я протестував проти життя, але мій протест був відхилений... А приреченi до страти, а не до життя не протестували! Хоч могутні легіонери зараз тягли деяких під пахви. Але це не тому, що екс-агенти чинили опір. Просто у них не залишилося сил, щоби йти. Ноги підломлювались.
I зараз я бачу, що о-он той молоденький хлопчина з рядових агентів ледве стоїть. Здається, ще мить, і він завчасно впаде з лави і заб'ється в зашморгу. Так би й було вже, якби не спеціальний підколінник, який тримав ноги рівними. Пам'ятаю, в залі засідань юнак тихенько плакав, а його старенькі батьки просто ридали! Він у них був єдиним сином. Я не витримав і попрохав, щоб мене стратили бодай замість нього.
“Злочин індивідуальний. Звіт перед Господом кожна людина також несе індивідуально. Отже, страта когось замість іншого є безглуздям”.
Такою була рекомендація непоступливого Моралізатора.
Господи! Боже мій! Отець, Син і Дух Святий! Та що ж це діється?! Навіщо нам Моралізатор, про яку взагалі мораль, про яку справедливість може йти мова, якщо внаслідок війни люди знову почали вбивати й зараз продовжують робити це?! Отже, в результаті двісті п'ятдесят безкровних років минули для людства даремно, і невідомо, в які ще безодні дрімучих інстинктів ми поринаємо, в яке трясовiння провалюємося... Схаменiться, люди!!!
Чому після зачитування вироку метроном відлічує останню хвилину життя засуджених: навіщо ці додаткові тортури?..
От і край! Впали складані лави, і ціла тисяча затанцювала в повітрі в жахливому танку смерті. Навіщо?! Чому?! Який же це Моралізатор, наскільки моральний той комп'ютер зi своєю клятою програмою милосердя, складеною за Божественими бiблiйними законами, якщо вiн безжально засудив людей до найтяжчого виду страти — до повішення?!
Ах, піклування про глядачів... Ах, забагато крові буде, якщо всiм засудженим, рядовим i командирам відтяти голови і дуже нестерпний сморід, коли їх палити тим чи іншим способом... Але ж удавленi помирають не одразу, а як мінімум протягом хвилини чи навіть по кілька хвилин.
А втiм, яка рiзниця, сотню осiб ти вбив чи десять тисяч. Ти є вбивцею, та й годi! Вiдтак на шибеницi чи на гiльйотинi, проте однаково треба спокутувати грiх зради — отже, потрiбно вмерти.
Ну, нарештi! Останнiй припинив сiпатися… Як, знов хвилинний вiдлiк?! Та ось сяйнувши на слiпучому сонцi, зi свистом падають ножi ста гiльйотин, i сто вiдтятих голiв “десятникiв” летять до кошикiв.
На захiднiй трибунi хтось леметує. Мабуть, дружина, яка тiльки-но зробилася удовицею.
Нова хвилина вiдлiку — i я вже не можу бачити, як вiд розрядiв п'ятдесятикiловольтного струму карлючаться та обвуглюються тiла десяти “сотникiв”. Дiйсно, якби так страчували рядових агентiв, було б забагато горiлого. Тiльки от цiкаве питання: либонь, краще було б взагалi нiкого не страчувати?..
Краще мені було б сидіти навпроти, з північного боку. Сонце сліпило би очі, і я не зміг би взагалі нічого розгледiти... Чи це також частина покарання життям, винайденого невтомним Моралізатором? Я не відводжу погляду від порожнього крісла, над яким нависає консоль з невеликим плазмогенератором.
Тому що в тім кріслі за всіма правилами повинен був сидіти —
я сам!
Останній раз процокала хвилина відліку, по тому миттєво сяйнув сліпучий спалах — і порожнє чорне крісло зникає, перетворюється на порох.
Ось так повинен був безслідно зникнути, розвіятись у попіл і пил головний колабораціоніст, який, на жаль, залишився жити.
До речі, чому надморальний Моралізатор не порекомендував зовсім відмінити спалення порожнього крісла? Це ж чиста символіка. Чи мене таки стратили — символічно! Чи справді ніхто не хотів втручатися у хід складеної комп'ютером програми страти, аби не заплямувати власної кришталево-чистої людської душi.
Ясна річ: втручання людини суб'єктивне, Моралізатор же як Бог—об'єктивний.
Стирвайте, а чи не є наш хвалений Моралізатор новим ідолом? “Не створюй собі кумира...”
Важка десниця твоя, Господи! Але й легкий Твій хрест. Тільки де рука, а де ноша? Як розрізнити їх?..
— Зачекайте, Валявський.
Де це я?!
Еге, виявляється, біля дому. Цікаво, як і коли я залишив стадіон? Страта скінчилася, величезна чаша спорожніла, і я пішов геть. А це?..
Погляд!!!
Господи, та сама жінка! Та сама!!! Яка поранила мене кухонним ножем перед приміщенням суду!
— Зачекайте, Валявський. Я...
— Що вам треба?
Куди, однак, поділася вбивча сила її погляду? Залишився тільки сум... і ще щось, чого я поки не розумію.
— Знаєте, я вирішила... Я не знала тоді, перед судом, що ви і своїх убили. Причому свідомо, заради всіх iнших. Це так... піднесено...
— Та що ж ви таке верзете?! — моєму роздратуванню немає меж. Господи, прости i помилуй мене й цю дурну... Алілуйя! Дякую, що простив, Ти воiстину благий і милосердний!
— Ні, правда. Жертва завжди звеличує. І... я довго думала, вагалася... Вибачте мені. За ніж. Я довго молилася, щоб ви мене простили, як простив цей замах і Бог.
— Краще б ви не схибили, тодi б я не мучився. Втiм, я анiскiльки не серджуся на вас... Всього найлiпшого.
Незважаючи на спеку, я мерзлякувато щулюся, піднімаю комір сорочки й поспішаю додому.
— Слава Богу, що не сердитеся. І дякую за прощення. Тільки щодо “не схибити” ви неправі. Лікарі вас все одно виходили б.
Я на мить зупиняюсь. Адже вона має рацiю! Не на мене одного чинили замах...
— І знаєте що, Деміне...
З чого б це їй переходити на ім'я замість прізвища?!
— Ви такий самотній, неприкаяний... Під час цієї війни ми обидва втратили всіх близьких. І ви, і я. І ось я подумала... Я довго думала, Демiне... Це не миттєве, а дуже виважене рішення... — вона тремтить, червоніє й блідне поперемінно. — Горе так зближує...
О Господи! Лише цього бракувало.
— Я хочу взяти з вами шлюб.
— Ні.
— Але ви так потребуєте духовної підтримки..
— Ні!
Я повертаюся і щодуху мчу в під'їзд.
— Родина так багато значила для вас? Справді?
— Так, так-так!!! Дайте мені спокій!
Проте слідом за мною котиться її останній вигук: “Тим більше потребуєте! І я радилася з Моралізатором...”
Я зачиняю двері квартири, з розгону кидаюся на диван. Тремтячими руками виймаю з нагрудної кишені обтріпану, не раз просяклу потом голограму нашої сім'ї. Точніше, дружини і дітей, оскільки своє зображення я старанно відірвав, доки сидів у камері. Такому брудному вилупку, як я, не місце поруч із ними, моїми дорогими чистими янголами!
Один, назавжди один, поки живий. Проклятий людьми i незрозумiлий нiким у свiтi.
А вони мовчки посміхаються мені: Паола, молодшенькі і звичайно ж Сплінт. І завжди посміхатимуться, поки я не зустрінусь з ними в раю. Я їх зрадив, вони мене — ніколи.
Господи, але навіщо Ти залишив мене живим?! Мене, самотнього й божевільного?! Як приклад для тих, хто живе? Чи щоб вислуховувати зізнання рiзних психопаток? З Моралізатором вона, бачте, радилася! Дурепа…
“Не роби собі Моралізатора... Не вклоняйся йому й не служи йому, бо я, Господь, Бог твій, Бог ревнитель, який карає дітей за провину батьків...”
Не залишилося в мене дітей! І після мене не залишиться також. Лише ваші душі, дорогі мої, навіки зі мною, і Господь. А я давно вже ніщо. Порожнє мiсце, спалене розрядом плазми. Привид. Фантом.
Все в очах каламутніє, подвоюється, потроюється, подрібнюється на тисячу шматків, поки я не розумію, що виною цьому — сльози, які рясно котяться з очей по щоках. Через них я не бачу голограми. Не бачу рідних і близьких. Розділений, назавжди розділений простором і часом, енним виміром.
Не міг я бачити, як вони гинули у вакуумі! Вони були в хвостовій частині “Ґолден Глорії”, яка пішла за межі гіперпросторового коридору. Можливо, якраз там вони вижили...
Або саме в непідвладному людині енному вимірі лежить божествений рай?
Втiм, яка різниця... Звідси вони зникли, а я залишився тут! Так навіщо ж, Господи?
Бути повчальним прикладом?
Чи не бути?!
Або ж стерти на порох Моралізатора і, розчинивши у воді, давати пити людям? Знищити цього бездушного ідола в ім'я Бога Живого, про якого інші... забули!
А втім, не знаю, не знаю... Нічого не знаю.
© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…
|