Загалом цікаво, що наприкінці ХХIII сторiччя, після двохсотп'ятдесятилiтньої перерви, у людства знову прокинулось бажання влаштувати страту. Та ще й не просту, а публічну. Й до всього того — масову. Щоправда, i привід аж надто підходящий. Тисяча сто одинадцять зрадників — це аж нiяк не жарт! Стратять, правда, всього тисячу сто десять, бо мене помилували. Єдиного.

Знову ця жінка! Я майже не бачу її, лиш до болю знайомі очі промайнули на тлі пістрявої мішанини з десятків тисяч облич. Але я точно знаю, що то її очі. Я не сплутаю їх ні з якими іншими, в них назавжди причаївся біль непоправної втрати.

— “Ти!.. Ти!.. Покидьок! Ти вбив усіх моїх!..”

І все ж найстрашнішим були її очі... Погляд, що вбиває...

Ясна річ, я багато читав про те, що “очі людські є дзеркалом душі”, але якось не надавав значення “дзеркалам”, не вмів вдивлятися в них і читати в їхній глибині. Мабуть, єдиний виняток — моя Паола. От у неї я закохався саме через очі. Не можна сказати, що погляд її був лагідним, як у янгола (що дехто вважає ідеалом людської краси й досконалості). Швидше навпаки: він був жорстким. І вії явно підкачали, тому що були коротенькими й рідкими. Паола завжди комплексувала через вії і користувалася накладними. Та коли вона дивилася на мене, ставало так хороше... І погляд її втрачав жорсткість, а в світло-карих райдужних плямах починали витанцьовувати золотаві іскорки... Не можу пояснити, що це було. Мабуть, любов... Бог знає. А я від усього втомився. Дуже втомився. Надзвичайно. І нічого вже не знаю...

І от проблема: якщо дарки хочуть завоювати нас, потрібна точна інформація про людство. Себто, необхідна агентура. А як агенту причаїтись з-помiж людей, якщо його елементарно по очах упізнати можна?!

От тому й захопили вони нас — тисячу сто одинадцять чоловiкiв. Тобто, власне, захопили набагато більше, просто не всі погодилися працювати на них. Ціна була жахливою. Ой ле-ле, жахливою!..

...Коли вибухає космічний корабель, це зовсім не означає, що в ньому всі гинуть. Тим паче, коли йдеться про великі вантажні чи пасажирські судна. Автоматичні перегородки можуть спрацювати, і тоді в окремих відсіках зруйнованого корабля опиняються живцем замуровані люди. І жити їм доти, поки не скінчиться щось одне: повітря, їжа чи вода. Швидше за все вичерпуються резерви повітря. Але то лиш загальне правило, з якого бувають винятки. Якщо пощастить не задихнутися в такому уламкові корабля, якщо не вмреш від голоду й спраги, тебе навіть врятувати можуть. Усе залежить від того, скільки доведеться чекати. Втім, дарки й не чекали. Після атаки вони відшукували уламки з живими людьми, брали їх у полон і пропонували стати секретними агентами. В противному разі — уранові копальні чи ще щось гірше... Жінок вони взагалі не вербували. Одружитися з ними вони не могли: генетична несумісність. Зате з чоловіками вели довгі бесіди...

...Мій дарк “обробляв” мене вже третій день. Я не знаю, чого він так причепився до мене. Кандидатам в агенти пропонували серйозні тести. Я відмовлявся вже двічі. Але мій дарк був таким же впертим, як і я. Ми обидва не хотіли здаватися. Ні він, ні я.

І лише наприкінці третього дня в мене визріла одна думка...

Сам по собі я не є видатною, ба навiть талановитою особистiстю. Пересічний нудненький обиватель, що не дуже просунувся по службі і не забезпечив своїй сім'ї рівень життя, який скидався б на рівень султанів з “Тисячі й однієї ночі”. (Ця добірка давніх східних казок — моя слабкість, єдина книжка, котру я читав більше одного разу за життя, але справи це не стосується.) Просто не уявляю, що знайшла в мені така жінка, як Паола. Коли я розпитував її про це, вона лише сміялася й говорила: “Ти, Демі, сам себе не знаєш. Ти наче “скажений” огірок, що лежить собі на грядці, а натиснеш на нього — так плюне зернятками, що тільки тримайся”.

Щодо “плювків”, зауваження було слушне. Виходило, що жити зі мною нечебто i спокійно, а з іншого боку ексцентричні витівки, до яких я періодично вдаюся, не дають нудьгувати. Мабуть, Паолі це подобалося, оскільки вона чотирнадцять років жила зі мною і народила трьох дітей... От саме через старшого, через нашого Сплінта, й вийшов мій останній “фокус”.

Сталося це рік тому, саме тоді, як ми остаточно вирішили податися на сьому Альдебарана. Сплінт тоді взявся за реферат з історії літератури. І оскільки війна з дарками, либонь, є й буде центральною подією нашої епохи, тему він обрав відповідну: “Героїзм та патріотизм в літературі ХVІІІ-ХХІ ст. Розвиток поняття”. Якось ніяково говорити таке про роботу свого хлопчика, — адже це єдине, що він встиг написати за своє коротке життя... Але краще б цей реферат згорів у пекельному полум'ї!!!

О тій порі я не знав іще, яку ціну дарки змушують платити за служіння їм. Та й ніхто цього не знав, оскільки перебіжчиків від них не було. Жодного! Втім, не знаю вже яким чином, але наші пронюхали, що агентура вербується. Ще б пак! Хіба самi лише дурні сидять у розвідці Легіону?..

В усякому разі, на рівні чуток про завербованих зрадників знали навіть найостанніші обивателі. Знали й про те, що прийти повинитися вони не можуть: від цього вчинку їх утримує щось жахливе.

— Це нечесний прийом! Там була така сама проблема, що й у нас із дарками! І коли б дарки мене особисто змусили, я без розмов потопив би пароплав.

— А чому ж? — здивувався я. Тут Сплінт візьми та й скажи:

— Нейтралізуючу таблетку автор просто вигадав, аби виправдати те, що герой відмовився від убивства. А насправді так не буває. Не може бути. Насправді доводиться вибирати:

— І ти б обрав?..

— Ясна річ, людство, — гордовито й дещо зухвало відповів хлопчик. — Які можуть бути сумніви чи вагання! В житті немає й не може бути “таблеток”! А заради врятування цілого завжди жертвують частиною. Наприклад, коли під час серйозних хірургічних операцій вiдтинають хворий орган...

Я мовчав, і Сплінт закінчив:

— Я б потопив пароплав і здався владі. Нехай мене після цього хоч четвертують. Сто життів як оплата за всіх чи сто одне життя — яка різниця?

— Ти говориш абстрактно, — я спробував спинити хлопця і повернути із піднебесся на грішну землю, — а от уяви собі, що це... що це я знищив земляків. Як би ти сприйняв те, що твій батько — вбивця?

Я прагнув, аби Сплінт зрозумів: людина не живе сам-на-сам, у моральному вакуумі. Вона може принести в жертву себе, то її особиста справа. Але зазіхати на життя інших... Проте хлопчик відповів зовсім не те, чого я чекав од нього:

— Я би пишався тобою, тату.