Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Страта через помилування,
або
Фантом

Моїй коханiй дружинi Оленi
ПРИСВЯЧУЮ

1

Загалом цікаво, що наприкінці ХХIII сторiччя, після двохсотп'ятдесятилiтньої перерви, у людства знову прокинулось бажання влаштувати страту. Та ще й не просту, а публічну. Й до всього того — масову. Щоправда, i привід аж надто підходящий. Тисяча сто одинадцять зрадників — це аж нiяк не жарт! Стратять, правда, всього тисячу сто десять, бо мене помилували. Єдиного.

І все ж я гадаю, що Христос проллє сьогодні криваві сльози. Так, так, накоять нині справ його любі “овечки”! Спочатку засудили, тепер — вб'ють... Тобто, не вони вб'ють, звичайно. Ще б пак, хто схоче брати гріх на душу після того, як 2069 року розібрали на запчастини останній електричний стілець! Тепер, звiсно, довелося знову зібрати з десяток. Так вирішила Об'єднана рада церков, проконсультувавшись із Моралізатором. Саму ж страту виконає комп'ютер за наперед складеною програмою. Ясна річ, Моралізатор дійшов висновку, що програмування комп'ютера-ката — це не гріх. А самому комп'ютерові, що вбиває за цією програмою, не треба йти до священника на сповідь. Отже, “морально всі чисті”. Чудово...

Знову ця жінка! Я майже не бачу її, лиш до болю знайомі очі промайнули на тлі пістрявої мішанини з десятків тисяч облич. Але я точно знаю, що то її очі. Я не сплутаю їх ні з якими іншими, в них назавжди причаївся біль непоправної втрати.

— “Ти!.. Ти!.. Покидьок! Ти вбив усіх моїх!..”

Конвоїри — дужi хлопці, відбірні важкоатлети з Легіону. Зараз вони насилу, але все ж утримують натовп бажаючих глянути на головного агента, на того єдиного, кому повернули право дихати, їсти, пити... Коротше кажучи, існувати після сьогоднішнього полудня. Тоді ж, перед Верховним судом, жінка якось прорвалась крізь їхнє кільце і, встромивши мені в плече тупий кухонний ніж, заходилася дряпатися й кусатися, наче дика очеретова кішка. Шрами на обличчі i плечі ще й досі болять, особливо перед дощем.

І все ж найстрашнішим були її очі... Погляд, що вбиває...

Ясна річ, я багато читав про те, що “очі людські є дзеркалом душі”, але якось не надавав значення “дзеркалам”, не вмів вдивлятися в них і читати в їхній глибині. Мабуть, єдиний виняток — моя Паола. От у неї я закохався саме через очі. Не можна сказати, що погляд її був лагідним, як у янгола (що дехто вважає ідеалом людської краси й досконалості). Швидше навпаки: він був жорстким. І вії явно підкачали, тому що були коротенькими й рідкими. Паола завжди комплексувала через вії і користувалася накладними. Та коли вона дивилася на мене, ставало так хороше... І погляд її втрачав жорсткість, а в світло-карих райдужних плямах починали витанцьовувати золотаві іскорки... Не можу пояснити, що це було. Мабуть, любов... Бог знає. А я від усього втомився. Дуже втомився. Надзвичайно. І нічого вже не знаю...

Але після того, як мене захопили дарки, я спізнав справжню ціну погляду. Недарма ж бо інопланетян нарекли саме так. Варто було глянути їм в очі — й на душі ставало так темно, незатишно й моторошно, що хоч у зашморг лізь, аби швидше піти з цього світу. В цьому, власне, й полягала проблема для дарків. Вони гуманоїди, більше того — у всьому нормальні люди. Не сині спрути зі щупальцями, не мізки-океани, не миршаві потвори — звичайнісінькі люди. У всьому. Крім очей.

Зазирнеш даркові в очі й одразу збагнеш: це не людина. І не допомагають ні контактні лінзи, ані пересадка органів. Я гадаю, у даркiв чорнота оповила психіку. Цього не замаскуєш ніяк.

І от проблема: якщо дарки хочуть завоювати нас, потрібна точна інформація про людство. Себто, необхідна агентура. А як агенту причаїтись з-помiж людей, якщо його елементарно по очах упізнати можна?!

От тому й захопили вони нас — тисячу сто одинадцять чоловiкiв. Тобто, власне, захопили набагато більше, просто не всі погодилися працювати на них. Ціна була жахливою. Ой ле-ле, жахливою!..

...Коли вибухає космічний корабель, це зовсім не означає, що в ньому всі гинуть. Тим паче, коли йдеться про великі вантажні чи пасажирські судна. Автоматичні перегородки можуть спрацювати, і тоді в окремих відсіках зруйнованого корабля опиняються живцем замуровані люди. І жити їм доти, поки не скінчиться щось одне: повітря, їжа чи вода. Швидше за все вичерпуються резерви повітря. Але то лиш загальне правило, з якого бувають винятки. Якщо пощастить не задихнутися в такому уламкові корабля, якщо не вмреш від голоду й спраги, тебе навіть врятувати можуть. Усе залежить від того, скільки доведеться чекати. Втім, дарки й не чекали. Після атаки вони відшукували уламки з живими людьми, брали їх у полон і пропонували стати секретними агентами. В противному разі — уранові копальні чи ще щось гірше... Жінок вони взагалі не вербували. Одружитися з ними вони не могли: генетична несумісність. Зате з чоловіками вели довгі бесіди...

...Мій дарк “обробляв” мене вже третій день. Я не знаю, чого він так причепився до мене. Кандидатам в агенти пропонували серйозні тести. Я відмовлявся вже двічі. Але мій дарк був таким же впертим, як і я. Ми обидва не хотіли здаватися. Ні він, ні я.

І лише наприкінці третього дня в мене визріла одна думка...

Сам по собі я не є видатною, ба навiть талановитою особистiстю. Пересічний нудненький обиватель, що не дуже просунувся по службі і не забезпечив своїй сім'ї рівень життя, який скидався б на рівень султанів з “Тисячі й однієї ночі”. (Ця добірка давніх східних казок — моя слабкість, єдина книжка, котру я читав більше одного разу за життя, але справи це не стосується.) Просто не уявляю, що знайшла в мені така жінка, як Паола. Коли я розпитував її про це, вона лише сміялася й говорила: “Ти, Демі, сам себе не знаєш. Ти наче “скажений” огірок, що лежить собі на грядці, а натиснеш на нього — так плюне зернятками, що тільки тримайся”.

Щодо “плювків”, зауваження було слушне. Виходило, що жити зі мною нечебто i спокійно, а з іншого боку ексцентричні витівки, до яких я періодично вдаюся, не дають нудьгувати. Мабуть, Паолі це подобалося, оскільки вона чотирнадцять років жила зі мною і народила трьох дітей... От саме через старшого, через нашого Сплінта, й вийшов мій останній “фокус”.

Сталося це рік тому, саме тоді, як ми остаточно вирішили податися на сьому Альдебарана. Сплінт тоді взявся за реферат з історії літератури. І оскільки війна з дарками, либонь, є й буде центральною подією нашої епохи, тему він обрав відповідну: “Героїзм та патріотизм в літературі ХVІІІ-ХХІ ст. Розвиток поняття”. Якось ніяково говорити таке про роботу свого хлопчика, — адже це єдине, що він встиг написати за своє коротке життя... Але краще б цей реферат згорів у пекельному полум'ї!!!

Не знаю вже яким чином, але розкопав Сплінт книжечку одного забутого писаки, що жив у другій половині двадцятого століття. Там ішлося про якийсь пірнаючий вулкан — суцільне марення. А головне те, що лиходії, які жили в цьому пірнаючому вулкані, теж відловлювали нормальних людей і теж змушували їх працювати агентами. Зовсім як дарки! А щоб агенти не зрадили їх, книжкові злодюги змушували кандидатів потопляти пасажирські пароплави. Отже, якщо тобі дуже схочеться їх зрадити, на тебе пишуть донос: такий-то пустив на корм акулам стільки-то осiб.

О тій порі я не знав іще, яку ціну дарки змушують платити за служіння їм. Та й ніхто цього не знав, оскільки перебіжчиків від них не було. Жодного! Втім, не знаю вже яким чином, але наші пронюхали, що агентура вербується. Ще б пак! Хіба самi лише дурні сидять у розвідці Легіону?..

В усякому разі, на рівні чуток про завербованих зрадників знали навіть найостанніші обивателі. Знали й про те, що прийти повинитися вони не можуть: від цього вчинку їх утримує щось жахливе.

...Сплінт учепився за планериста Віктора, що потрапив до пірнаючого вулкану. Цього Вiктора злочинці також змушували потопити пароплав, але він відмовлявся! Не зміг людей убити! Ну, тут його за всіма правилами мали знищити, але зась: інші полонені допомогли хлопцеві вибратися. Ще автор у книжці тій накрутив рiзноманiтних чудасiй про якесь випромінювання; про те, що в результаті його дії через тисячу годин не можна буде жити за межами вулкана, лише всередині його чи під водою, наче риби; про таблетку, що нейтралізує випромінювання, яку створив полонений професор... Загалом, суцільнi нісенітницi. Тільки Сплінт мій буквально все розумів і розійшовся:

— Це нечесний прийом! Там була така сама проблема, що й у нас із дарками! І коли б дарки мене особисто змусили, я без розмов потопив би пароплав.

— А чому ж? — здивувався я. Тут Сплінт візьми та й скажи:

— Нейтралізуючу таблетку автор просто вигадав, аби виправдати те, що герой відмовився від убивства. А насправді так не буває. Не може бути. Насправді доводиться вибирати:

або сто осiб, або все людство.

У мене аж волосся на голові заворушилося від Сплiнтових промов, і я, затамувавши подих, запитав:

— І ти б обрав?..

— Ясна річ, людство, — гордовито й дещо зухвало відповів хлопчик. — Які можуть бути сумніви чи вагання! В житті немає й не може бути “таблеток”! А заради врятування цілого завжди жертвують частиною. Наприклад, коли під час серйозних хірургічних операцій вiдтинають хворий орган...

Я мовчав, і Сплінт закінчив:

— Я б потопив пароплав і здався владі. Нехай мене після цього хоч четвертують. Сто життів як оплата за всіх чи сто одне життя — яка різниця?

— Ти говориш абстрактно, — я спробував спинити хлопця і повернути із піднебесся на грішну землю, — а от уяви собі, що це... що це я знищив земляків. Як би ти сприйняв те, що твій батько — вбивця?

Я прагнув, аби Сплінт зрозумів: людина не живе сам-на-сам, у моральному вакуумі. Вона може принести в жертву себе, то її особиста справа. Але зазіхати на життя інших... Проте хлопчик відповів зовсім не те, чого я чекав од нього:

— Я би пишався тобою, тату.

(Далі…)

Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…