Зеки Великої Вiтчизняної

Вони були вiдданi Радянськiй Батькiвщинi всiм серцем… але їх звинувачували у мiфiчних грiхах — i кидали за колючий дрiт або у штрафбат.

Героїзм воїнів Червоної (згодом Радянської) Армії — річ загальновідома. З іншого боку, масовий героїзм можна виявити навіть всупереч власній волі — коли позаду стоїть загороджувальний загін НКВС, що "підбадьорює" солдатів кулями у спину. Або коли ти потрапляєш у полон, а твоїх близьких роблять ЧСІРами — "членами семьи изменника Родины". Ветерани Великої Вітчизняної це заперечують. Проте такий висновок напрошується сам собою…

“И другие заключенные
Пусть прочитают у ворот
Нашу память застекленную,
Надпись: ВСЕ УШЛИ НА ФРОНТ!”

***

“Вы лучше лес рубите на гробы —
В прорыв идут штрафные батальоны
!”

(Володимир Висоцький)

Тепер така календарна дата, як 23 лютого, перетворилась на День захисника Вітчизни, хоча не надто зрозуміло, хто, коли й від кого саме захищав Незалежну Україну у цей день. Але поки що не потрібно здійснювати розгорнутих історичних досліджень на цю тему, бо всі чудово розуміють: 23 лютого — це лише перелицьований на новий лад День Радянської Армії, авіації та Військово-морського флоту СРСР.

Отже, якщо у нинішньому житті беремо за взірець Радянську Армію, варто згадати, на чому вона трималася та на яких засадах будувалася. Для прикладу візьмемо таку загальновідому рису радянський вояків, як здатність виявляти героїзм у масовому порядку. Пiд час чисельних розмов iз ветеранами далекої вiйни в мене неодноразово виникало вiдчуття, що одним iз рушiїв Перемоги було… необориме почуття страху за власну долю i життя своїх близьких. Справдi, перед кожним вояком вiдкривалася проста альтернатива: або потрапивши у полон, стати ворогом народу i тим “заплямувати” життя всім близьким — або кинутися грудьми на дзот, з гранатою пiд танк i стати героєм. (До речі, те саме стосується і масового трудового героїзму: всі добре пам’ятали Велику Чистку 1937-го р., тому знали, що чекає кожного у разі невиконання плану.)

Звiсно, ветерани завжди заперечують: не було такого i бути не могло! Але все ж таки клятi сумнiви беруть своє. Мiж iншим, дуже показовим в цьому вiдношеннi є самий початок “Повiстi про справжню людину” Бориса Полєвого. Пам'ятаєте вагання головного героя Олексiя Мересєва: здатися в полон? Нi, це “ганьба”, краще пiти на таран!!! Тут усе правда. Окрiм слова “ганьба”: замiсть нього на папiр так i проситься “СМЕРШ” або “табiр”.

I все ж навiть у такiй пекельно-нестепрнiй атмосферi люди залишалися людьми. Вони чудово розумiли: якщо тебе полонили пораненим, контуженим, непритомним — ти не зрадник! Лише наказ робить iз тебе ворога народу — але реально ти нiякий не ворог.

Земнi пригоди льотчика Сухова

Довелось мені якось познайомитися з Героєм Радянського Союзу Костянтином Суховим. Його без сумніву героїчна біографія мене дуже вразила, бо душевні пориви конкретної людини у ній дуже тісно переплелися із зовнішнім “силовим” тиском. До того ж, від Костянтина Васильовича я дізнався, що під час ВВВ у льотчиків існував свій, дуже специфічний штрафбат. Але по порядку

Батько майбутнього льотчика був героєм громадянської вiйни, спогади якого Олександр Серафимович використав для створення знаменитого “Залiзного потоку”. Проте Сухов-старший рано овдовiв, а у 1932 р. дiстав “десятку” таборiв за “економiчний саботаж”: в Новочеркаському сiльгосптехнiкумi, де вiн працював завгоспом, недорахувалися 60 кг каустичної соди.

Проте сирiтська доля не вбила хлоп'ячої мрiї про небо, яку Костя плекав з дитинства. Тож у 1940 р. приїхав у мiсто Шахти i спробував записатися до мiсцевого аероклубу. А оскiльки там навчалися лише без вiдриву вiд виробництва — одразу пiшов працювати в шахту. Та от бiда: доки тиждень збирав документи, набiр до аероклубу закiнчився! Залишався єдиний вихiд: їхати в Ростов, бо до тамтешнього аероклубу провадився додатковий спецнабiр. Оскiльки директор копальнi з роботи не вiдпускав, 16-рiчний Костя зопалу вдарився у бiга i насамкiнець… дiстав 4 мiсяцi виправних робiт “за самовiльне залишення шахти”! I тепер уявiть собi картину: за кiлька мiсяцiв в аероклубi з'являється бозна куди зниклий курсант Сухов i на здивованi запитання вiдповiдає — такi кепськi справи, довелося примусово пахати на будiвництвi залiзницi! Добре, що командири попалися досвiдченi, все зрозумiли й вибачили…

Тiльки-но наздогнав товаришiв — розпочалася вiйна. Навчання закiнчив в Єйському училищi, проте разом з iншими не пройшов “бойове застосування” (стрiльби по конусу та наземним цiлям). А був вже 1942 р., тому з курсантiв-недоукiв “в пожежному порядку” формували пiшi роти для оборони Сталiнграду. I знов обурився лiтун: як, мене — та й у пiхоту?! Єдиний з усiх не стерпiв — утiк на Кавказ. Доля i цього разу була прихильною до юнака. Всi бачили, що тiкає вiн не в тил, а навпаки — на фронт, тому старанно переховували вiдчайдуха в дорозi вiд пильного ока патрулiв. I досi Костянтин Васильович з великою теплотою згадує їх усiх: адже якби схопили — нагородили б кулею без суда i слiдства! До речi, iншим курсантам урочисто зачитали фальшивий наказ про поїмку та ганебний розстрiл “дезертира Сухова” — аби iншi не збiгли в авiацiю…

Мiж тим Костянтин дiстався таки передової i певний час прослуживши розвiдником в козацькiй кiннотi (були i такi вiйська), злетiв таки у небо. I як найбiльшу нагороду в життi сприйняв те, що воювати довелося у 16-му гвардiйському винищувальному авiаполку пiд командуванням легендарного Олександра Покришкiна, вiд якого згодом прийняв 1-у ескадрилью! Про iншу долю годi було й мрiяти.

Щастило далеко не всiм

Зовсiм по-iншому складалася доля Василя Сухова, колишнього героя колишньої громадянської вiйни. Вiн вiдсидiв у концтаборi вже бiльшу частину десятирiчного термiну, коли почалася Велика Вiтчизняна. Василь Кузьмович одразу ж звернувся до табiрного керiвництва: вiдпустiть на фронт! Проте натомiсть йому “накинули” ще два роки — мовляв, сиди, де сидиш i не цвiрiнькай! Тому Василь Сухов звiльнився аж у 1944 р. й одразу вирушив на пошуки сина.

Зустрiлись вони у Польщi, в районi Сандомирського плацдарму. Причому за дуже дивних обставин: оскiльки Сухов-старший примудрився вгрузнути у перестрiлку радянських бiйцiв та воякiв УПА, “особiсти” вiдразу ж запiдозрили його у перебiжництвi з метою шпигунства на користь “бандитiв”! На небокраї долi Сухова-старшого знов замайорiв привид ГУЛАГу, i тiльки завдяки певному везiнню (спiвробiтники НКВС не рубанули “пiд корiнь”, а ретельно в усьому розiбралися), особистому авторитету самого Олександра Покришкiна, а також правдивостi Костянтина Сухова (вiн нiколи не приховував судимостi батька) триденнi переговори з “чекiстами” завершилися успiшно: Василя Сухова вiдпустили. I служив вiн майстром по озброєнню разом iз сином Костянтином. По вiйнi знов був репресований (за органiзацiю бригади з виробництва мiтел) та висланий на поселення до Казахстану, згодом помер. Лише в часи перебудови Костянтин Васильович дiзнався, що будь-якi обвинувачення з батька знятi. Посмертно…

Загалом вiйна — явище доволi непередбачуване. На вiйнi чого тiльки не трапляється, i засудити могли як за цiлком конкретний промах, так i буквально нiзащо.

Герой Радянського Союзу майор Вiльямсон командував ескадрильєю в 104-му авiаполку. Якось взимку, коли снiг зменшив видимiсть, на злетi гвинт його лiтака зарубав солдата. I хоча сталося це цiлком ненавмисно, Вiльямсону дали 6 рокiв. Зняли судимiсть тiльки пiсля того, як вiн знищив 2 нiмецькi лiтаки. Але на цьому неприємнстi не закiнчилися: якось вiдмовив двигун його “Аерокобри”, i Вiльямсон врiзався в землянку. При цьому загинув iнженер, тож льотчик дiстав другий вирок — 8 рокiв! Знов довелося збивати ворожi лiтаки…

За свiдченнями Костянтина Сухова, Олександр Покришкiн врятував вiд лихої долi багатьох льотчикiв. Наприклад, двiчi виручав Героя Радянського Союзу Василя Бондаренка.

Приклад iншого льотчика згаданого вже 104-го авiаполку Михайла Дєвятаєва став хрестоматiйним, бо потрапив на сторiнки радянських шкiльних пiдручникiв iсторiї. Вiн був збитий пiд Львовом, потрапив у полон. Проте товаришi дали йому бiрку iншого полоненого, котрий перед тим помер, тож нiмцi не знали, що Дєвятаєв насправдi пiлот, i разом з iншими вiдправили працювати на будiвництво аеродрому. 25.02.1945 р. Михайло Дєвятаєв з 9-ма iншими бранцями захопив комендантський “хейнкель” i прилетiв до своїх… Проте свої ж “особiсти” якраз i не вiрили в чудесне спасiння героїв! Звiльнили Дєвятаєва знов-таки завдяки зусиллям Олександра Покришкiна. Але вже пiсля вiйни “пiдвели” пiд iншу, кримiнально-побутову статтю — тож Михайло Дєвятаєв таки вiдсидiв 6 рокiв.

Герой Радянського Союзу Iван Бабак летiв на малiй висотi, коли з-за якоїсь поломки машина загорiлася. Сталося це над ворожою територiєю, тож аби не потрапити в полон, пiлот вирiшив врiзатися в землю… та випадково зачепив важiль, що вiдкривав лiхтар кабiни, i повiтряною струєю Бабака викинуло назовнi. Все-таки був полон, визволення американцями i новий табiр — тiльки вже свiй, радянський! Вже по закiнченнi вiйни Олександр Покришкiн ще з трьома льотчиками, включаючи Костянтина Сухова, витягували бiдолаху звiдти. Проте СМЕРШ не дрiмав, i привезеного до рiдного авiаполку Iвана Бабака перевiряли ще понад рiк. Тим часом зганьбленого льотчика кинула дружина, тож хоча всi перевiрки не дали жодних результатiв, виправданий та вiдпущений на волю Iван Бабак все одно назавжди кинув авiацiю…

* * *

Не зважаючи на цiлковиту вiдданiсть Радянськiй Батькiвщинi, радянському способу життя та справi Ленiна-Сталiна, сотнi й тисячi бiйцiв та командирiв були несправедливо запiдозренi та звинуваченi у зрадi, про яку й не помишляли. Долi багатьох були зламанi та скалiченi, проте мало кого це хвилювало. Недивно, що при такому ставленнi до головного багатства — вiрних, героїчних своїх синiв i дочок СРСР зрештою все одно розвалився. І цей урок історії необхідно добре пам’ятати.

Тимур Литовченко


Зi спогадiв ветерана

Герой Радянського Союзу Костянтин Сухов:

— Була одна ескадрилья штрафникiв-льотчикiв, командувати якою призначили Iвана Арсентiйовича Чернеця — Героя Радянського Союзу (1945 р.), який протягом вiйни здiйснив 105 бойових вилетiв i провiв 54 повiтряних боїв. Пiдроздiл штрафникiв базувався на Кубанi, в районi Туапсе. Лiтали на “У-2” та “Чайках” через Азовське море штурмувати нiмецькi аеродроми в Сталiно, Мариуполi. Якщо проштурмував, пiдпалив лiтаки, нормально повернувся — вважалося, що з “боргами” розрахувався. Кiнофотоапаратури на лiтаках не було, штрафникам вiрили на слово: звiт пiдтверджували iншi, адже лiтав не один екiпаж

Але згодом цю практику заборонили, пiдроздiл розформували. Якщо пiхотинцiв вiдправляли до штрафбатiв, то штрафникiв-пiлотiв стали лишати у своїх полках. Що ж до I.А.Чернеця, то по вiйнi вiн закiнчив лiтiнститут iм.О.М.Горького, став членом Спiлки письменникiв СРСР, творив пiд псевдонiмом “Арсентьєв”. Зараз мешкає в Москвi.



Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…