Всi, хто симпатизує Сполученим Штатам Америки, може шаленiти вiд захвату: ще б пак, один iз свiтових розсадникiв тероризму — Iрак оточено з усiх бокiв доблесною американською армiєю. Невдовзi на Саддама Хусейна разом з усiма приспiшниками чекатиме страшна й жорстока помста… себто розпочнеться важка i запекла боротьба за демократизацiю тамтешнього життя. Потiм базу демократiї можна розширювати, i невдовзi на Близькому Сходi запанують мир та справедливiсть, на якi так довго очiкували арабськi народи…

Настiльки палке бажання оплатити встановлення демократiї в однiй iз країн третього свiту кров’ю власних солдат заслуговує на найпильнiшу увагу. Кровопускання не оминути, навiть не зважаючи на рiзнi психологiчнi трюки на кшталт показового випробування 10-тонної на одному з полiгонiв “матерi всiх бомб”. Скидаючи на супротивника самi тiльки бомби, навiть надвеликої потужностi, вiйну ще нiхто не вигравав. А мусульманських воякiв легкою здобиччю не назвеш, i масово здаватися на милiсть “глобалiзаторiв” вони поки що не збираються.

Звiсно, подiбнi прогнози не є оригiнальними. I їх можна було би вважати безпiдставними, якби не наочний приклад демократизацiї в iншому “гарячому” регiонi планети — на Балканах.

Не зважаючи на приналежнiсть колишньої СФРЮ до соцiалiстичного табору, тамтешнiй “соцiалiзм” усе ж включав занадто велику кiлькiсть капiталiстичних елементiв, i найголовнiше — типово захiдну обивательску психологiю “ринку”, за що радянське керiвництво неодноразово критикувало братiв-югославiв. Тож здавалось, що iз розпадом соцтабору Югославiя має найбiльше шансiв тихо-мирно вписатися у Європу, її громадяни й надалi беззастережно пiдроблятимуть в Нiмеччинi…

Але тут в країнi розпочалися незрозумiлi процеси: замiсть плавного мандрування до ситого захiдного суспiльства “єдиним миром”, про вiдокремлення вiд Югославiї заявили спочатку Словенiя, потiм Хорватiя. Окрiм цих країн, зараз вiд територiї колишньої СФРЮ вiдокремилися також Боснiя i Герцеговина, Македонiя, пiсля чого лишився останнiй кавалок колишньої федерацiї — союз Сербiї i Чорногорiї.

Кожний територiальний передiл супроводжувався жорстокими вiйнами, замiшаними на нацiональних, етнiчних та релiгiйних мотивах. Причому сталося так, що серби, котрi в основнiй масi сповiдують православ’я, конфлiктували з мiсцевими мусульманами або католиками практично повсякчасно. Тiльки пiсля того, як у 1999 р. вiйська НАТО витiснили югославську армiю з населеної албанцями провiнцiї Косово, в регiонi встановився вiдносний спокiй.

Але виникає закономiрне питання: якого дiдька тут робили натiвськi вояки, серед яких бiльшiсть складали вiйська саме США? Ну, звiсно ж, демократiю встановлювали! А робити це виявилося справою нелегкою: справдi, натiвськi стратеги розраховували, що югославська армiя не протримається i 48 годин пiсля початку вiйни, тодi як реальне протистояння розтягнулося на роки. Хоча пiсля успiшної операцiї “Буря в пустелi” (1991 р.) це завдання не здавалося американським стратегам таким вже складним…

Все почалося з того, що не зважаючи на величезне кiлькiснi та якiснi переваги авiацiї НАТО, єдиним махом знищити югославську авiацiю та досягти повного панування у повiтрi союзникам не вдалося. Гiрничо-лiсиста мiсцевiсть ускладнювала точне нанесення ракетно-бомбових ударiв, гiрський рельєф не сприяв встановленню та пiдтримцi надiйного зв’язку. В цiлому ефективнiсть авiацiї союзникiв з-за погодних умов i частих уманiв зменшилася на третину.

Пiдводили конкретнi види технiки. Зокрема, представники командування сухопутних вiйськ армiї США визнали, що американськi гелiкоптери АН-46 “Апач”, якi дуже добре зарекомендували себе пiд час операцiї “Буря в пустелi”, на Балканах виявилися абсолютно непридатними. В тамтешнiх умовах прилади нiчного бачення вертольотiв не дозволяли адекватно оцiнити наземну ситуацiю, а контроль польоту керованих реактивних снарядiв являв для американських льотчикiв неабияку проблему.

Зрештою, вся югославська армiя була пiдготовлена значно краще, нiж iракськi вiйська у 1991 роцi. Зокрема, досить вдало дiяли пiдроздiли протиповiтряної оборони. В результатi коли прес-секретар НАТО Джеймi Шеа стверджував, що протягом першого ж тижня операцiї вiйська альянсу знищили на землi 90% югославських лiтакiв, це було, м'яко кажучи, хизуванням. Насправдi ж югославськi лiтаки були перебазованi у пiдземнi сховища, а на поверхнi виставлялися лише макети, якi й “знищували” натiвськi пiлоти. Оскiльки вiйська НАТО не змогли надiйно блокувати i згодом паралiзувати наземнi угруповання югославської армiї, вiйна набула в результатi затяжного характеру.

Але всi войни рано чи пiзно закiнчуються. Звiсно, вiд безпосереднiх бойових дiй теж є користь: випробувати на практицi системи озброєння, скинути по ворожих цiлях старi бомби й вiдстрiляти рекети застарiлої конструкцiї, аби конструктори спроектували, а вiйськова промисловiсть мала змогу випустити iншi, бiльш досконалi зразки.

Звiсно, це могло бути помстою за його участь у видачi Гаазькому трибуналу Слободана Мiлошевича. Проте оскiльки саме iз Зораном Джинджичем багато хто пов'язував майбутнє країни, саме удар по коалiцiї й невизначенiсть подальшої сербської перспективи, мабуть, слiд вважати основною метою вбивць. А така цiль дивним чином спiвпадає з метою, переслiдуваною пiд час балканських воєн 90-х рокiв… Отже, можна констатувати, що пильна i довготривала “увага” Сполучених Штатiв до цього регiону стабiльностi щонайменше не принесла.

* * *

Ясна рiч, механiчно переносити югославську ситуацiю на Iрак неможна. Як було показано вище, у 1991 р. в районi Перської затоки американськi вояки дiяли значно успiшнiше, нiж в колишнiй Югославiї. Проте Саддам Хусейн мав цiлих 12 рокiв, аби врахувавши минулi помилки, пiдготувати нову армiю. До того ж, свiт змiнився пiсля “чорного вiвторка”, коли все людство стало свiдком наглого розвiнчування мiфу про американську недоторканiсть.

З iншого боку, iракцi мають перед очима наочну модель “розбiрок по-американськи” в багатонацiональному або полiрелiгiйному середовищi. Здавалось би, на вiдмiну вiд Югославiї Iрак не є федерацiєю. Втiм, не враховуючи протистояння арабiв та курдiв, з релiгiйної точки зору, тут зiйшлися iнтереси шиїтiв та суннiтiв. Отже, всiм є що втрачати, а це завжди мобiлiзує людей на боротьбу.