5 березня 1953 р. о 21:50 за московським часом у вiцi 73 рокiв вiд крововиливу у мозок помер Йосип Сталiн, який протягом трьох десятилiть був фактично одноосiбним диктатором над шостою частиною земної сушi, яку займала суперiмперiя — СРСР, а в повоєннi роки навiть зумiв розповсюдити свою владу ще на пiв-Європи. I хтозна, як би склалася доля усього свiту, якби Йосипа Вiссарiоновича не трафив шляк…

Так, свiт був би не таким, це точно, бо Сталiн належав до лиховiсної когорти злих генiїв людства, для яких полiтична карта свiту — це лише забавка на кшталт шахової дошки, якi звикли оперувати мiльйонами життiв та виправдовувати застосованi засоби величчю самої мети. Але саме з цiєї причини прогнозувати можливi дiї Сталiна — рiч доволi невдячна: для цього потрiбно бути самим Сталiним. I все ж…

Радянськi лiдери, якi спiлкувалися з Йосипом Сталiним наприкiнцi лютого 1953 р., вiдзначали його високу енергiйнiсть та налаштованiсть на роботу. Безперечно, Сталiн затiвав щось грандiозне, але зненацька на його голову звалилася смертельна хвороба. Втiм, така вже особливiсть iнсульту…

Що стосується найближчих тактичних планiв дiй Сталiна на той перiод, то вони вiдомi: вся країна повними грудьми “хапала кайф” вiд викриття “лiкарiв-убивць”. Справа почала iнтенсивно розкручуватися у 1952 р., проте коренi її заглиблюються ще у 1948 р., коли у Кремлiвськiй лiкарнi “залiкували” товариша Жданова. 22 сiчня 1953 р. всi радянськi газети вмiстили указ про нагородження “справжньої руської душi” Лiдiї Тимашук орденом Ленiна за допомогу, здiйснену Уряду в цiй нелегкiй, але шляхетнiй справi. Але заарештованi “лiкарi-вбивцi” мали певну особливiсть: всi, крiм одного, були єврейської нацiональностi…

Отже, справа ця мала чiтко виражене забарвлення. А це свiдчить про те, що Йосип Сталiн замислив раз i назавжди вирiшити “єврейське питання” на теренах Радянського Союзу. Є й деякi вiдомостi про “день Х” та сталiнську особливу програму дiй. Невдовзi мало розпочатися одне з найбiльших свят у єврейському релiгiйному календарi — Пурим, подiї якого описанi у Бiблiї: за часiв “вавiлонського полону” один з вельмож царя Артаксеркса, Гаман задумав винищити всiх євреїв, i тiльки завдяки зусиллям царицi-єврейки Есфiрi (Естер) та її дядi Мордехая цього не сталося. Безперечно, колишнiй семiнарист Джугашвiлi з юностi знав “Книгу Есфiрi” i добре все розрахував. Отже, на Пурим 1953 р. обурення радянського народу планами “лiкарiв-отруювачiв” досягло би апогею, по всьому СРСР мала прокотитися хвиля єврейських погромiв, i аби захистити сердег вiд самосуду, вiсх, хто вижив би, мали “евакуювати” вiд всенародної помсти кудись до Сибiру чи Казахстану.

Потiм мала вiдбутися кадрова революцiя. Горезвiсний Лаврентiй Берiя обiймав “посаду” штатного ката всього Радянського Союзу занадто довго. Як прибрали колись Ягоду та Єжова, так мусили тепер прибрати i його. Привiд? Або тому, що вчасно не попередив ганебних антиєврейських погромiв, або за те, що “перегнув кийок” пiд час “захисту” євреїв… Товариш Сталiн майстерно вiдшукував привiд у будь-якiй ситуацiї.

Крiм Берiї, Йосип Вiссарiонович встиг “пiдвiсити” таких вiдомих товаришiв по партiї, як Молотов та Мiкоян. Пiсля ХIХ партз'їзду Сталiн запропонував створити Президiю ЦК КПРС, а в її складi створити бiльш вузьке Бюро, до лав якого обидва згаданих дiяча не потрапили. Годi й казати, це був недобрий знак для обох…

Але будь-якi кадровi перетасовки й навiть репресiї проти цiлих народiв — то внутрiшнi справи, так би мовити, тактичного порядку. Берiю розстрiляли одразу пiсля смертi Сталiна. Молотов давно зiграв свою iсторичну роль, пiдписавши iсторичний “пакт Молотова-Рiббентропа”, бiльш того — вiн був небезпечним, бо знав багато нюансiв про секретнi протоколи до пакту. Мiкояна прибрав Брежнєв, тiльки но Анастас Iванович допомiг Леонiду Iллiчу “зжерти” чинного генсека Микиту Сергiйовича… Ну, i що?! СРСР вiд того розвалився? Нi! Тож якби їх “вичистив” Сталiн, нiякої трагедiї не було б.

А от що стосується стратегiчних сталiнських планiв, то судити про них значно важче: адже вони нiколи не обмежувалися географiчними рамками колишньої Росiйської iмперiї, а в часовому вимiрi — одним-двома роками. Але спробувати все ж можна.

Цiкаве питання: чому в першiй половинi ХХ ст. людство пережило аж двi свiтовi вiйни, а у другiй — жодної? Звiсно, I свiтова колись-таки мала виникнути, до цього нi Йосип Сталiн особисто, анi бiльшовицька партiя в цiлому причетними не були. Лiвi партiї лише скористалися з послаблення деяких країн-учасниць вiйни, аби влаштувати успiшну пролетарську революцiю в Росiї та спробувати повторити цей успiх у Нiмеччинi.

Щодо другої свiтової вiйни, тут ситуацiя вже зовсiм iнша. В Росiї бiльшовики лишилися при владi, утворився СРСР. Мало того, владу швидко узурпував вiрний ленiнець Йосип Сталiн, який добре розумiв, що для перемоги пролетарiату в усьомi свiтi конче потрiбна нова свiтова вiйна. I до неї Радянський Союз на чолi зi Сталiним готувався вельми грунтовно, теоретично — починаючи iз другої половини 20-х рокiв, практично — з першої п'ятирiчки, нагромадження вiйськово-промислової мiцi за рахунок колективiзацiї й Голодомору, репресiй i “комплектацiї” ГУЛАГу рабами-зеками.

Чи змирився Йосип Сталiн iз такою поразкою? Навряд. Вiрнi бiльшовики-ленiнцi просто так не здаються. Звiсно, протягом певного часу i вождь, i пiдвладна йому країна мали оговтатися, село потребувало нового, вже повоєнного Голодомору, кадри, якi “вирiшують усе” — нового “перетрахування”, а в країнах “народної демократiї” мали утвердитися комунiстичнi режими. Та все це не могло закiнчитися нiчим iншим, як пiдготовкою до нової свiтової вiйни, бо мiж соцiалiстичним та iмперiалiстичним таборами може вiдбуватися лише смертельний двобiй.

Сталiнський план вiйни проти Нiмеччини був генiально простим: головний удар пiд керiвництвом “провiдного вояка” Жукова мав завдаватися по… Румунiї — бо це було нiмецьке джерело нафти, а вiдтак i палива для всього вермахта. Нищiвна битва за Сталiнград розiгралася саме тому, що нiмцi намагалися перерiзати радянську нафтову артерiю.

Основним “призом” у III свiтовiй могли бути лише Сполученi Штати, як у II свiтовiй ним була Нiмеччина. Саме США за допомогою плану Маршала пiднiмали з руїн Європу, за допомогою плану Доджа — Японiю. У повоєнному свiтi споживання нафти зростало просто шаленими темпами: з 1948 по 1972 рр. — у 5,5 разiв, за цей перiод у США воно збiльшилося утричi, в країнах Захiдної Європи — у 15 разiв, а в Японiї — аж у 137 разiв! Отже, повоєнний захiдний свiт залежав вiд нафти ще сильнiше, нiж довоєнний. Основними постачальниками “чорного золота” були спочатку Венесуела, згодом — країни Перської затоки. Вiдтак для перемоги над США потрiбно було насамперед “обрiзати” цi нафтовi артерiї. Щоправда, на вiдмiну вiд Нiмеччини, Сполученi Штати мають внутрiшнi нафтовi резерви, проте чи вистачить їх у вiйнi?..

Далi, не треба вважати, що III свiтова вiдбувалась би виключно за рахунок обмiну “ядерними привiтами” за допомогою мiжконтинентальних ракет. До останнього часу вiйна завершується тим, що сухопутнi вiйська захоплюють територiю супротивника. Отже, i для “антинафтових” операцiй, i для вторгнення у США потрiбнi плацдарми. Якщо розумiти це, встановлення комунiстичного режиму на Кубi виглядає логiчною реалiзацiю заздалегiдь впровадженого плану. А скласти заздалегiдь його могла лише одна людина — Йосип Сталiн. Очевидно, вiн збирався розширити базу революцiї з Острова Свободи на iншi країн Центральної та Латинської Америки: скажiмо, на Мексику (що має сухопутний кордон iз США), Панаму, Гаїтi, Гватемалу, Нiкарагуа, Колумбiю… А тут i нафтоносна Венесуєла поруч. Наскiльки небезпечним плацдармом була Куба, свiдчить iсторiя Карибської кризи й неодноразовi спроби США повалити владу Фiделя Кастро.

Отже, масова емiграцiя радянських евреїв, якi одразу потрапляли би в створюванi на нових територiях колгоспи-кiбуци, була вигiдна й Iзраїлю, i СРСР. Точнiше, тонкому стратегу Сталiну: так вiн отримував перспективний плацдарм проти арабських країн-експортерiв нафти, а отже i кiнчик “нафтової удавки” для усiх трьох свiтових центрiв iмперiалiзму — США, Захiдної Європи та Японiї. А за цих умов чом би не повоювати за “владу рад” в Сполучених Штатах?..

Так це було чи нi, дiзнатися вже неможливо: iнсульт, паралiч i згодом — безжальна смерть перервали не тiльки життя, але й реалiзацiю всiх стратегiчних планiв найбiльшого в iсторiї людства диктатора. Iншi радянськi керiвники, що прийшли Сталiну на змiну, роздмухували пожежу свiтової революцiї вже не так майстерно.