Зараз багато хто відверто насміхається над “народженням” на російських теренах Тані Гроттер невдовзі після появи у Великій Британії Гаррі Поттера. Звісно, найкраще було би “окрутити” їх наприкінці п’ятої російської книги (чи скільки там їх буде) – “тут и делу венец, и сказке конец”… Але навряд чи так! Бо тоді доведеться діяти самостійно, але “наша Таня” сама лише “громко плачет”…

До того ж, традиція настільки безсоромного літературного плагіату була започаткована ще в Радянському Союзі. Ніхто інший, як “червоний граф” Олексій Толстой подав наступним поколінням письменників дурний приклад, розповівши дітям казочку про Буратіно. Щоправда, у обов’язковій для всіх видань передмові письменник вказував на “першоджерело” – італійську книжку про дерев’яного хлопчика, яку він читав у дитинстві і зміст якої, так би мовити, вільно обробив. Навіть підкреслював, що “буратіно” італійською означає “дерев’яна лялька”. Крім того, завдяки введенню до канви твору власних героїв (продавець п’явок Дуремар, наприклад, був списаний з одного “модного” лікаря, який на початку ХХ ст. лікував п’явками весь Петербург), оброблена казка набула самостійної літературної цінності. Отже, “Буратіно” Олексія Толстого – це не зовсім плагіат з “Пінокіо” Карло Колоді.

Вже трохи інша річ – серія книжок Олександра Волкова, започаткована “Чарівником Смарагдового міста”. Тепер вже всім відомо, що згадана книжка фактично була доволі акуратним перекладом “Незвичайного Чарівника з Країни Оз” американського письменника Лаймона Френка Баума. Щоправда, Олександр Волков змінив ім’я головної героїні Дороті на Еллі та викинув деякі сцени, проте в основному притримувався американської канви. Навіть місце початку дії збереглося: штат Канзас. Подальшші волковські книжки створені вже “під навіюванням” творчості Л.Ф. Баума, та факт є фактом: що стосується основоположної книжки, то до 1991 р. масовий (тоді ще радянський) читач вдовольнявся фактично перекладом з оригіналу “невідомого” автора.

А от з циклом казок Енн Хогард про Віслючка Мафіна радянські культурні діячі повелися зовсім негідно: був створений цілий кукольний мультсеріал про Маленького Віслючка, в титрах якого є радянський автор сценарію, але немає згадки про Енн Хогард! Плагіатствувати наших письменників змушували дві причини. По-перше, без імені справжнього автора твір уникав ярлика “продукту буржуазного мистецтва”, а сам автор – ярлика “підлабузника імперіалізму”. По-друге, так можна було не платити авторові за використання його інтелектуальної власності. Втім, зараз це виглядає вже смішно: тепер “залізної завіси” між СНД і Заходом немає, тож як би не вийшло великого шкандалю…