Маразмарій
Спаплюжена казка
Американці вважають за необхідне коригувати відомі казки в руслі пуританської моралі та прагматизму
Вороги казок, що переінакшували їх на свій лад та на догоду потребам сьогодення або намагалися загалом заборонити чи знищити, знаходились в усі часи. Здавалось би, це все позаду… І от несподівано тухлим вітром "казкових реформ" потягнуло з-за Атлантичного океану. Знов почались розмови про те, що у казці все має бути ідейно вивіреним і в жодному разі нешкідливим.
Тимур Литовченко
Нове — то лише призабуте старе
У принципі, любителів "наїхати" на казку вистачало скрізь і в усі часи. Досить згадати, наприклад, багаторічну кампанію, розгорнуту в СРСР проти творчості Корнія Чуковського. Чого тільки не закидали йому радянські моралісти: і "протиприродність" одруження Мухи та Комара, і "формалістичність" його "кривлянь та сюсюкань"… А коли читаєш спогади письменника про те, як з метою знищення з бібліотек вилучалися книжки про барона Мюнхгаузена, оскільки його фантазії є "шкідливими" для радянських дітей, стає по-справжньому лячно…
Втім, з казкою воювали не тільки радянські ідеологи. Виховані на ідеях Декарта і Локка, західні педагоги-теоретики заклали цілий напрямок "менторської" літератури. Якби це явище не дожило до наших днів, Рей Бредбері не створив би свій знаменитий роман та цикл оповідань про "паліїв книжок", які з особливою ненавистю знищували твори Чарльза Діккенса.
Але всі ці "виверти" давно вже засуджені, осміяні та, що називається, здані на сміттєзвалище історії. Чи можна говорити про щось подібне зараз? Здавалось би, ні. Особливо після вибухоподібного розвитку кінофантастики у 70-90-ті рр. минулого століття і тріумфальної світової ходи пенталогії про Гаррі Поттера на зламі тисячоліть… Виявляється, можна. У самому "серці" найпрогресивнішої країни сучасності — у Сполучених Штатах останнім часом піднімається чергова брудна хвиля "казкового ревізіонізму". Дивно, хіба ні?
Насправді ж дивуватися тут нема чому. Просто не варто забувати, що значну частину колоністів у Північній Америці становили протестанти, озброєні пуританською мораллю і прагматизмом. Саме на цих ідеях виховувались цілі покоління "стовідсоткових" американців — недарма ж бо на їхніх доларах видрукуваний девіз: "
In God we trust". А за умови тяжіння сучасного світу до загальної глобалізації всі явища, пов’язані зі Сполученими Штатами, навряд чи варто лишати поза увагою.Пропорційність — у життя!
Одне з викривлень американської суспільної моралі пов’язане з таким явищем, як політична коректність. Приблизно це поняття відповідає толерантному ставленню до людей іншої національності, раси, прибічників іншого віросповідання тощо. Але американська політкоректність — це толерантність у міжрасових відносинах, зведена не те що у квадрат чи куб, а у десяту ступінь! А порушити цей принцип — не дай Боже, бо і громада засудить, і правозахисники по судах затягають…
Здавалось би, принцип добрий, але до чого тут казка?! А от до чого: якщо населення США являє собою дивний конгломерат усіх рас і народів, то навіть серед героїв традиційних казок расовий розподіл мусить неодмінно відповідати американським реаліям! Наприклад, у "Білосніжці" серед семи гномиків лише троє можуть бути білими, а от решта… Кгм-м-м… Коротше, ще двоє мусять бути афроамериканцями (читай: неграми), один — латиноамериканцем і ще один
— представником тубільного населення (читай: індіанцем). Тільки так, бо якщо всіх їх зробити білими, почнуться неприємні балачки про панєвропеїзм і расизм, а насамкінець доведеться шукати адвоката для захисту честі й гідності у суді.Але це ще не все: казкових героїв не можна наділяти расовими ознаками, так би мовити, довільно. Не приведи Господи зробити негром якогось завзятого злодюгу (Сірого Вовка, Синю Бороду, Людожера тощо) — знов-таки доведеться крупним наждаком відшкрябувати тавро расиста! Навпаки, чорний, жовтий або червоний колір шкіри можуть мати лише позитивні персонажі. Щоправда, заради дотримання політкоректності бандитами, підступними п’яницями та іншими відморозками доводиться виставляти "білих людей"… та чого не зробиш заради кольорових братів! Чимось же треба пожертвувати, і хтось мусить-таки робити зло казкових масштабів…
З цієї точки зору, добре було робити мультики про Покахонтас (природну індіанку), Синдбада чи Багдадського злодюжку (всі герої — араби, а не християни). А от як бути з Гензелем і Ґретель, з Рапунцелью або хоч би з тим-таки Котом-у-Чоботях?! А оте й доводиться! Одна моя знайома бачила сучасний диснеївський рімейк "Попелюшки", так там і сама Попелюшка, і Принц були неграми, Батько-Лісничий і Король — азіатами, а "білими людьми" — зла Мачуха і її дочки.
Що ж, політкоректність — штука тонка, як Схід…
Європейські казки американською мовою
Але тим біди "казки по-американськи" не вичерпуються. Виявляється, мораль багатьох відомих казок кричуще не відповідає отим пуританським ідеалам, про які йшлося вище. А що роблять із усякими різними ворогами? Вірно: знищують!
Наприклад, чому можна навчитися з трилогії Астрід Ліндґрен про Карлсона, що живе на даху? Інколи не повірите: виявляється, літературний герой Карлсон подає негативний приклад дітям молодшого віку, закликаючи їх до непокори, неповаги до традицій! До того ж, Карлсон є активним противником порядку та дотримання будь-яких законів. Після ознайомлення із "вкрай шкідливою" книгою в американської дитини може виникнути схильність до антисоціальної, деструктивної поведінки, що є прямою загрозою американському способу життя — не більше й не менше!
Насамкінець, образ "схильної до садизму" фрьокен Бок ображає цілий прошарок американського суспільства — домогосподарок, вихователів та "бебі-сітерів". А якщо вони образяться, якщо, чого доброго, страйкувати ще почнуть, як виховувати "квіточки та ягідки" американської нації — діточок?! Але вихід було знайдено: під натиском "обуреної громадськості" одразу в декількох штатах були видані закони про заборону на використання творів Астрід Ліндґрен у шкільній програмі навіть для додаткового читання.
Дісталося "на горіхи" й іншим казкам. Наприклад, "Бременські музики" не догодили "американському народові" тим, що прищеплюють звичку до бродяжництва. "Стійкий олов’яний солдатик", виявляється, ображає почуття… інвалідів! І з метою пристосування історії до потреб маленьких американців казку Г.Х. Андерсена або потрібно переписати так, щоби вона завершувалась сумнозвісним "гепі-ендом" — або у Солдатика перед героїчною загибеллю у полум’ї комина
мусить… відрости друга нога! (Тільки в чому тоді полягатиме сердечний подвиг Балерини, що згоріла разом із одноногим Солдатиком, але за Дідька не пішла — от питання?..)Нарешті, борці за чистоту громадської моралі не були б такими, якби не "наїхали" скопом на ту ж таки "Попелюшку" та "Сплячу красуню" за… пропаганди сексизму. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали! Просто річ у тім, що, з точки зору надто багатьох громадських діячок, ці казки пропагують "шкідливу" ідею про те, що маленькі американки мусять
дбати насамперед про зовнішню привабливість і красу, а не про освіту і майбутню кар’єру. Те, що культова лялька Барбі пропагує те саме значно "гучніше", свідомих американок обходить: либонь, тягатися з імперією все ж важкувато. А от Шарль Перро помер — тож чом би не порекомендувати американським батькам "скоригувати" ці казки?! Наприклад, хай Попелюшка на додачу до хатньої роботи дистанційно навчається у Йєльському університеті. А Спляча красуня не те щоби спить, а під гіпнозом уві сні вивчає іноземні мови… Тоді при зустрічі з хоробрим і по вуха закоханим Принцом героїні зможуть не тільки нагородити його палким поцілунком, але й пред’явити йому відповідний диплом. Солідняк!Але поки за такі от "корекції" лише точиться запекла боротьба, громадські діячки нахвалюють… мультик про троля Шрека! Ще б пак: по-перше, за час ув’язнення у башті Принцеса Феона вивчила східні бойові мистецтва, по-друге — після поцілунку назавжди залишилася чудовиськом, не зрадивши взаємного кохання.
* * *
Дурня, скажете ви? Так, дурня! Але, на жаль, цілковито реальна.
А тому доводиться радіти, що ці дурнуваті американці з їхніми раціонально-пуританськими принципами не дотягнулися до наших казок. Бо як би вони їх перекрутили, уявити важко.
Але спробувати можна…
Три богатирі
Були собі три богатирі: доблесний білошкірий Ілля Муромець, чесний чорношкірий Добриня Микитич та відомий каратюга, всесвітній чемпіон із кунґ-фуціанства
Альоша Попович родом із Чайна-Тауну. Стояли вони в обороні Об’єднаних Руських Штатів (ОРШі), не пропускаючи туди білошкірих бандюг із Золотої Орди. А у стольнім місті Києві, столиці земель ОРШанських, царював нащадок латиноамериканців — Володимир-Красне Сонечко, а дружиною в нього була негритянська княгиня Апраксія, що на громадських засадах керувала Академією жіночих наук.Добре боронили три богатирі ОРШу, але якось заслали вороги сюди Тугарина Змійовича, прямого емісара Усами бін-Ладена. Влаштував Тугарин повітряну атаку: хотів протаранити палац Володимира. Але княгиня Апраксія безпроводовим телеграфом викликала зі штату Чернігівського дружину тамтешнього губернатора, шахістку світового рівня, індіанку Василісу Микуліані. Ясна річ, Василіса викликала клятого емісара на двобій шаховий і легко обіграла. Повісився той з горя на осиці — тут і казці кінець, а трьом богатирям наука: не мечами треба вимахувати, а клепкою
в голові шурупати!Ну що, любі діточки й дорослі, сподобалась вам ця історія
?..
© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…
|