Не мала баба клопоту,
то купила порося...
(Народна мудрість)

Тварин треба любити — ця істина незаперечна. І ми любимо їх, милих пухнастиків. Колись, у далекому дитинстві батьки дарували нам крихітне цуценя або ж кошеня, бавитися з яким було цікавіше за будь-що на світ. Тепер ми у свою чергу даруємо нашим дітям цуценят, кошенят, папужок, рибок... а також морських свинок, черепах... і навіть удавчиків, мавпочок та ігуан — це вже в кого й на що вистачить грошей та фантазії. Звісно, у перші радісні моменти піднесення “живого подарунку” якось не хочеться думати про погане, але ж усі ми невічні (в тому числі й наші домашні улюбленці), з кожним днем усе ближче той горбочок на погості...

Втім, це вже кому як пощастить. Себто порівняно з людьми, “меншим братам нашим” і таланить менше. В тому числі — щодо горбочка на погості. Бо їхню долю після смерті вітчизняне законодавство, виявляється, просто не регламентує. Точніше, мертва хатня тваринка цинічно кваліфікується як... побутові відходи (!). Відповідно, самочинний похорон спочилого улюбленця стає свавільним похованням побутових відходів, що спричиняє забруднення довкілля. До того ж, за здійснення “забруднюючого” поховального акту треба платити податок… Відтак кожного, хто це робив і робитиме, формально може вхопити за ніжне нижнє місце санепідемстанція вкупі з усілякими зеленими або грінпісами. І нашим вбогим громадянам дуже пощастило, що ці організації в Україні дуже неповороткі та зачіпають здебільшого грошовитих підприємців, а не пересічних глитаїв...

Тому у разі потреби доводиться-таки брати лопатку і копати несанкціоновану ямку для “відходів” людської любові до фауни. А де копати?.. Та де завгодно! Часом на рівно підстриженому придорожньому газоні посеред бульвару, десь у дворі або обабіч лісосмуги впадає в око горбочок, дбайливо засаджений квітами: оце і є несанкціонований останній притулок когось із “менших”. Часом зариють так, що й горбочка не лишається. Часом у смітник викинуть… Буває й інший варіант — тваринку тишком-нишком підхоронюють у людську могилу. Це дає одразу дві переваги: по-перше, оскільки мертве тільце спочиває на цвинтарі — не підкопаєшся (у будь-якому сенсі), по-друге, відвідувати можна заразом усіх — і милих небіжчиків, і “чотириногого друга”.

Але все ж найсуперечливішим кроком можна вважати створення цілого стихійного цвинтаря хатніх тварин. За нашими відомостями, таких у Києві щонайменше два: перший — у лісопосадці в районі ДВРЗ, другий — наприкінці вул. Тампере обабіч залізниці.

Ну, просто справжній фільм жахів!

Тож не дивно, що виникнення стихійних кладовищ підказує просте рішення — треба створити їх не стихійно, а офіційно. Але оскільки загальне законодавче поле держави не регламентує цю проблему, то все залежить від влади місцевої. Доводиться констатувати, що першість по Україні тримає “перша радянська” її столиця — Харків. Нещодавно створений офіційний тваринний цвинтар тут розміщується на колишньому ракетному полігоні.

Що ж до Києва, то, згідно з розпорядженням Київської міськдержадміністрації від 17.01.2003 р. №32, затверджено проект міського кладовища для тварин у складі крематорію, майданчику для розвіювання праху тварин, колумбарію, майданчика для захоронення на індивідуальних ділянках, біотермічними ямами, автотранспортного підприємства та госпприміщень. Передбачається, що тут навіть працюватиме “тваринний коронер”, що у разі потреби зможе кваліфіковано провести розтин… Цвинтар будується у Деснянському р-ні Києва неподалік ТЕЦ-6, загальна площа, відведена під нього — 5,4 га, стільки ж планується відвести для під’їзної дороги. Нарешті, кошторисна вартість будівництва у минулорічних цінах (з ПДВ) складає понад 12 млн. грн. Проект дістав позитивний висновок комплексної держекспертизи.

Отже, здається, усе гаразд? На мій погляд — все-таки ні. Насамперед, поки що невідомі розцінки на послуги, які надаватимуться офіційним цвинтарем. У Харкові вони передбачаються (поки що) на рівні 10-50 грн., а от скільки це “потягне” у Києві — те ще питання… До того ж, хто бодай раз у житті займався похованням, той знає про цілу систему супутніх хабарів та поборів (чого гріха таїти!) і змагання за найкращі, найпрестижніші місця. По-друге, як і обидва самочинні, так і офіційний цвинтар буде розташований на лівобережжі. А на правому березі що — не люди живуть?! Уявіть бабусю з Борщагівки, котра захоче офіційно поховати, наприклад, улюблену канарку — скільки часу займатиме скорботна дорога на Деснянський цвинтар і на подальші відвідини могилки?.. Насамкінець, це рішення муніципального рівня, а на рівні державному питання досі залишається незалагодженим. Отже, для держави це все ще місцева “самодіяльність”…

Тож, на мою думку, відкриття офіційного цвинтаря хатніх тварин мало що змінить, і “несанкціоновані” могилки “менших братів” знов і знов з’являтимуться де завгодно.

Україна постійно заявляє, що є європейською країною. А якщо взяти за приклад Європу, то я не знаю, як багато цвинтарів домашніх тварин ви там знайдете. Там померлі тварини піддаються кремації. По-перше, після такої процедури не розповсюджуються мікроби — це дуже важливо в тому випадку, коли не можна напевно сказати, від чого померла тварина. По-друге, прах спаленої тварини можна тримати де завгодно — хоч удома, хоч на балконі, хоч у садочку. Для цього продаються спеціальні урни, і це є безпечно.

“А на тій неділі знаєш, шо було? Прикинь: пішли ми, в натурі, на базар і купили черепаху. Посадили в акваріум, вона там весь день лазить: забавна, падла. А чим кормити — хрін його знає! То я, в натурі, взяв топорика, шо ми на шашлики ходимо, голову їй — тяп! Ну, нічо: суп з неї зварили, в натурі, — а шо, класний хавчик!”