Не знаю, чи увiйде до iсторiї української культури звичайний, нiчим непримiтний чоловiк Петро Заруденський. Бо має вiн соцiальний статус справжнiсiнького київського бомжа — найнижчий з усiх можливих. Але справу робить не меншу вiд добродiя Ядловського, бо давно вже добровiльно й цiлком безкоштовно доглядає мiсце поховання iншого свiточа нацiональної лiтератури, видатної нашої поетеси Лесi Українки.

I все ж таки… все-таки навряд чи так станеться. Бо не має змоги добродiй Заруденський побудувати власну хатинку пiд солом'яною стрiхою на Байковiй горi в Києвi. Як i належить бомжевi, переважно вiн перебуває простонеба, збирає порожнi пляшки, ночує на вокзалi. Адресу має дуже просту:

А людей з такою адресою пiсля смертi шанують ще менше, нiж за життя. I дуже швидко забувають. Тож подивимось на добродiя Заруденського зблизька — принаймнi, доки ще живий…

Зовнiшнiсть в добродiя Петра теж вельми колоритна: одне око напiвслiпе, на одному лацканi потертого пiджака — бойова радянська медаль, на iншому — значок червоно-чорного “бандерiвського” стягу… Така собi “абсолютна лiво-права зрiвняйлiвка” вулицею!

Звiсно, близько ми не сходилися, тiльки вiтались, i все. Як раптом зустрiлися коло Байкового цвинтаря, куди я йшов провiдувати могилу батька. Чесно кажучи, спочатку менi спало на думку, що мiй знайомий бомж потроху мародерствує по могилах, вiд чого на душi зробилося гiрко. Але виявилося, що добродiй Петро про це й гадки не мав: навпаки, вiн iде… прибирати могилу Лесi Українки, що на старiй частинi кладовища!

Звiсно, все це могло бути заздалегiдь пiдготовленим спектаклем… Проте надто вже щиро молився добродiй на могилi. До того ж, неодноразова участь у лiтературних спiлчанських заходах промовисто свiдчила про його небайдужiсть до культури. Тому я все ж ризикнув повiрити бомжевi. Вiдтак ми познайомилися ближче.

Що ж до Лесi Українки, то її Петро Заруденський полюбив з дитинства через цiкавий випадок. Колись вiн мало не втiк на фронт з радянськими бiйцями. Мати ледь встигла зняти хвацького “сина полку” з останнього воза, i щоб Петра не сварили, якийсь солдат подарував переляканiй жiнцi свою торбинку, де з-помiж продуктiв знайшовся томик вiршiв великої української поетеси. Вiдтодi добродiй Петро закохався в її твори на все життя. Тому на схилi лiт i взявся добровiльно доглядати Лесину могилу…

Але чому саме вiн? Чом не хтось iнший, кому це пристало немовби за статусом?!

Якщо пройтися Байковим цвинтарем, то на бiльшостi могил артистiв (причому не тiльки на центральнiй алеї) можна побачити пригвинчену до огорожi чавунну табличку: “Охороняється Спiлкою театральних дiячiв України”. Так, виявляється, працiвники театрiв — народ дисциплiнований, так що навiть могили “своїх” бережуть. На вiдмiну вiд тих же письменникiв. Чому так сталося?

В секретарiатi Нацiональної Спiлки письменникiв України мене поiнформували, що це питання якраз розглядалося на його червневому засiданнi. Виявляється, могилу Лесi Українки (а також деякi iншi, зокрема, Михайла Грушевського) добровiльно доглядала ще якась щиросерда добродiйка, а не тiльки бомж Заруденський. Але роки беруть своє, i тепер в лiтньої жiнки здоров'я вже не те… Найняти ж когось за грошi НСПУ не може за явним браком тих же коштiв, тожи питання лишається вiдкритим. Крiм того, дозвiл на догляд письменницьких могил має бути узгоджений… з Київською МДА! Адже потрiбно виконувати якiсь вимоги i правила догляду, та й охоронець може розпочати “оборону” могили вiд самозваного доглядача…

Не знаю, не знаю. Нiколи не бачив бiля могили Лесi Українки жодного мiлiцiонера — це ж не центральна алея! Насамкiнець в адмiнконторi Байкового цвинтаря менi пояснили, що за похованням великої поетеси стежать кладовищенськi працiвники — але нарiвнi з десятками iнших могил вiдомих людей. От i виходить, що конкретно за Лесиною могилою справдi наглядає єдина небайдужа душа: бомж Петро Заруденський.

Такий же бiдний, занедбаний, як уся наша Вкраїна.

I це — не враховуючи дiячiв культури, мистецтва, науковцiв, громадських дiячiв…

— Найбiльше зараз мрiю про велосипед — я непосидючий, завжди кортiло об'їхати всю Україну. А ще — щоби пiсля смертi мене поховали на батькiвщинi, щоб могилу викопали бiля материної… Та це навряд! Я ж один мов перст, помру пiд забором — кому воно треба!..