Наш журнал першим серед всеукраїнських ЗМI опублiкував матерiал про проведений навеснi конкурс проектiв єврейського общинно-культурного центру “Спадщина” в Бабиному Яру, iнiцiйованого американським єврейським об'єднаним розподiльчим комiтетом “Джойнт” (див. “ПiК” №17'2002). Вiдтодi ситуацiя довколо цього бiльш нiж спiрного питання встигла змiнитися. Насамперед покрови таємницi, якими “Джойнт” намагався дбайливо оповити конкурс проектiв, були зiрванi, тож широка громадськiсть дiзналася про суть справи… i, ясна рiч, жахнулася.

Що тут скажеш! Що взагалi можна сказати, коли переважна частина громадськостi проекту не бачила, тiльки чула про нього? Мимоволi доводиться вiрити Мiстобудiвнiй радi Києва, яка вже дала “Спадщинi” путiвку в життя. До того ж головний архiтектор столицi Сергiй Бабушкiн на засiданнi ради вiдзначив, що проект особисто йому подобається i “делiкатно вписується в оточуючий ландшафт”. А що iншi члени Мiстобудiвної ради протестували — то несуттєво…

Мабуть тому єврейська росiйськомовна газета “Хадашот-Новости” нещодавно опублiкувала “Архiтектурне рiшення” проекту Ульрiха й Данiели Плезнерiв — пояснювальну записку до проекту. Дуже цiкавий документ! Тож слово авторам — нехай самi усе пояснять.

А що можна казати про iдилiчну картинку “розквiту єврейського життя” пiд цвiтiння дерев i щебетання пташок цiною “неусвiдомлення” колишньої трагедiї?! Уявити таке могли лише ненашi, себто не київськi люди. Я такого не уявляю, бо знаю iсторiю часiв окупацiї нашого подiльського двору. Знаю, що один iз сусiдiв зранку 29 вересня 1941 р. посадив на вiзок немiчне подружжя Лешакiв, власноруч вiдвiз їх до Бабиного Яру i там записався в полiцiю. Я ходив з онуками цього добро… пробачте, злодiя до однiєї школи. Подiбнi iсторiї можуть розповiсти багато киян. Тому всiм нам замiсть пташиного спiву в Бабиному Яру завжди ввижатимуться лише передсмертнi зойки i кулеметнi черги, замiсть буйноцвiту — просякнута кров’ю земля й попiл. Американцям та iзраїльтянам тут нема чого забувати. Але не корiнним киянам!

Але наберiмося мужностi й почитаємо “Архiтектурне рiшення” далi.

У будь-якому разi кiлькiсть загиблих можна визначити єдиним словом: “жахлива”. Передвоєнне населення Києва становило 1 млн. осiб, отже в Бабиному Яру лежить, за вельми приблизними пiдрахунками, вiд 10 до 25% довоєнного Києва.

То невже на їхньому попелi влаштовуватимуться свiтломузичнi шоу?!

Згаданий вище Iлля Левiтас тепер є палким прибiчником спорудження ЄОКЦ “Спадщина”, оскiльки “Джойнт” милостиво пообiцяв видiлити 75 кв. м площi (iз 7,1-18 тис. кв. м загальної) пiд давно омрiяний київськими євреями Музей Бабиного Яру. Отже, якимось дивним чином дискусiя перейшла в суто єврейську площину: центр “Спадщина” будують євреї, проект захищають євреї, проти — теж євреї… Мiж тим, нi “Джойнт” чи будь-яка iнша громадська органiзацiя, анi євреї чи будь-який iнший народ, нацiя, конфесiя не мають права “приватизовувати” Бабин Яр, без урахування думки iнших свавiльно розпоряджатися в цьому святому мiсцi.

Бо першими жертвами Бабиного Яру загалом-то стали цигани, бо тут були страченi й українськi нацiоналiсти, i Спiлка письменникiв на чолi з її головою Оленою Телiгою, й росiяни, i поляки… Не тiльки правовiрнi юдеї, але також атеїсти, православнi, католики, мусульмани, караїми, попiл яких був спецiально розсiяний окупанами по околицях яру… Бо все ж йдеться про найбiльшу в свiтi iнтернацiональну могилу, про трагедiю свiтового масштабу, не обмежену жодними рамками.

“ГОРОДНИКИ називалися так тому, що, навантаживши золу на ношi, пiд конвоєм розносили її по околицям Бабиного Яру i розсiювали по городах”.

“Попiл, як ви пам’ятаєте, був частково розвiяний, зола та кiстки тепер лежать глибоко-глибоко… Скiльки їх було — теж нiколи не дiзнатися. Всi офiцiйнi цифри — умовнi, їх змiнюють в залежностi вiд ситуацiї”.

Через якийсь час приходили ми сюди знову з комісією, очолюваною заслуженою вчителькою України Ніною Іванівною Бурниченко. Микита Хрущов тоді був членом цієї комісії, а, може, просто приїхав разом із ними. Наша бойова трійка: Яків Капер, Даниїл Будник і я, як слiд потрiпали нерви йому. Ми доводили, що не можна на такому святому місці щось будувати. Тут 127 тисяч людей загинуло...

— Відкіля ви це знаєте? — запитав нас Хрущов.

— Вони були в'язнями Сирецького концтабору і Бабиного Яру, — підказав йому хтось із супроводжувачiв.

А він не вгамовується:

— Як же порахували, що сто двадцять сім тисяч?

— По кількості печей, — відповів Будник. — Адже ми були в команді, яку німці змушували розкопувати і спалювати трупи...

Ми розповіли членам комісії, яку бухгалтерську скрупульозність виявляли німці при урахуванні кожного розстріляного, трупи яких витягали з котлованів, клали на печi й спалювали... Мабуть, наші розповіді якось вплинули на ці комісії і від своїх скороспiшливих ідей начальники відмовилися...