— Навпаки, у 1997 роцi всi склади були забитi невикупленими залишками книг, а 1998 року всi видавництва розорилися. Кажу це абсолютно вiдповiдально: саме тодi ми започаткували проект “Книгоноша”, звернулися до ще живих видавництв — i ледь-ледь назбирали 400 українських книжок! Сьогоднi ж ситуацiя кардинально змiнилася: в нашому каталозi понад 700 художнiх та прикладних книжок, i бiльшу частину ми туди просто не включили.

— I дуже цiкавий! Насамперед, три роки тому ми зiткнулися з мiфом, що українська книжка нiкому не потрiбна, її нiхто не купує. Але вже два роки поспiль ми досить успiшно торгуємо українською книгою — чому? Та дуже просто: бо торгуємо через пошту, тобто, не залежимо вiд посередникiв, якi стоять бiля лоткiв. Тобто, якщо книжка не сподобається отим дядькам чи тiткам — читач нiколи її не побачить! Отже, читачi є заручниками продавцiв, вiд яких i залежить весь книжковий ринок України.

— Так. Отже, ми вирiшили не зважати на їхню думку, що живиться бозна якими мiфами, i звернутися безпосередньо до читача. Базуючись на дворiчному досвiдi поштового продажу українських книжок, стверджуємо ось що. По-перше, українська книжка користується попитом. В нас майже 50 тис. клiєнтiв, яким ми вiдвантажуємо понад 10 тис. книжок на мiсяць, i цi показники постiйно зростають. По-друге, iнує iнший мiф: через низьку платоспроможнiсть населення купує тiльки пiдручники та необхiдну прикладну лiтературу. Оскiльки художня лiтература не є предметом першої необхiдностi — її не купують. Ну, зрозумiло, прикладнi книжки продаються найкраще — ми в цьому пересвiдчилися. Проте друге мiсце за продажем в нас чомусь посiдають книжки художнi! Пркладних книжок ми продаємо 35%, а художнiх — 27%.

— Так! Отже, звiдси висновок: попит на художню книгу абсолютно нормальний, лiтература посiдає цiлком законне друге мiсце пiсля найнеобхiднiшої iнформацiї. Черговий мiф: добре купують тiльки дешеву книжку. В нас же найкраще купують книгу вартiстю 5-10 грн. (39% продаж) — а вона якраз середня за цiною! Непогано розходяться книги цiною до 5 грн. (29%) та 10-20 грн. (22%). Отже, i цiновий попит теж нормальний: найдешевше — не на першому мiсцi, тобто, читач хоче отримати насамперед якiсний товар за розумною цiною.

I насамкiнець — про регiональний розподiл: мовляв, найкраще українську книжку читають в Захiднiй Українi.

— В нас першi три мiсця посiдають Вiницька (11,4%), Полтавська (10,5%) i Черкаська (7,7%) областi. А Iвано-Франкiвська облась йде лише четвертою — 6,7%, Львiвська — восьмою, а Тернопiльська, Волинська, Закарпатська та Чернiвецька областi — загалом в останнiй третинi територiального рейтингу. Таким чином, найкращим ринком для нас є центральний регiон, який загалом поглинає 39% проданих книжок. Захiд же посiдає друге мiсце: 31%.

— Ми спиралися на думку наших клiєнтiв, незалежну вiд книготоргових посередникiв. Але я би пiдкреслив головне: наше п'ятирiчної давнини передбачення повнiстю виправдалося. Українська популярна лiтература потрiбна, проблема масової книжки актуальна.

— Та нам просто в обличчя смiялися, коли ми говорили про це! Мовляв, українська книжка потрiбна хiба що в ордонацiї. Але там прагнуть “високої” лiтератури, а тут вистачає i росiйських книжок.

— Безперечно! Адже у першу п'ятiрку найбiльш продаваємих за каталогом “Книгоношi” книг входить “Адель” Роксани Гедеон — цей “бабаївський” роман випередив дуже багато прикладних книжок! До речi, те, що роман є зараз суперпопулярною формою твору, цiлком нормально: адже за свої грошi читач хоче отримати конкретний товар. Збiрка новел або оповiдань, тим паче — “винегрет” з коротких творiв рiзних авторiв не є монолiтним товаром. Читачевi може сподобатися три новели, хоча платив вiн одразу за двадцять. А якщо в книзi є один роман i, можливо, пару оповiдань “на гратiс” — то вiн охочiше заплатить саме за таку книгу. Це свiтовий досвiд.

— Тут ситуацiя абсолютно невизначена. Єдине, що точно випливає з нашого досвiду — Українi катастрофiчно не вистачає “жiночої” лiтератури! Знов-таки, це пiдтверджується обома нашими конкурсами: пiсля першого “Бабая” найкраще продавалася “Наяда”, пiд час другого — “Адель” i “Татова доня”. Отже, жiнки — це дуже потужний споживач, але їм нема чого споживати, тому зазвичай вони купують будь-що.

— Хто так робить — Бог йому в спину! Але це не видавництво, це — оплачуваний самвидав. До речi: Тарас Шевченко уперше видав свiй “Кобзар” саме так — у Петербурзi накладом 5 тис. примiрникiв! I за вiдсутностi загальної освiченостi населення примудрився успiшно продасти наклад. А бiльшiсть українських видавництв навiть таких висот не сягнула! Тим паче, щодо поезiї… Хоча з iншого боку, наприклад, “Факту” зараз вдається видавати поезiю, i нас це тiшить.

Але справжнє видавництво з'являється там, де на книзi можна заробити, зробити бiзнес! В свою чергу, лiтагент з'являється тодi, коли на ринку присутня критична маса видавництв. От, скажiмо, “Книжник-ревю” оголосив, що стане лiтагенцiєю. I що вiн може запропонувати письменниковi? Одне-єдине видавництво — “Кальварiю”!

— А я Вам покажу український “гросбух”: це “Зелений пес” i “Кальварiя”! I все! То про яких лiтагентiв може йтися зараз?

— По-перше, в нас є ще один засiб довести твори автора до читача. Ми започаткували “Роман-газету”, де вмiщуємо твори за тим же принципом: роман+мала форма “на гратiс”. Вона непогано розходиться, до нас надходять листи з проханням надiслати всi числа “Роман-газети”… Отже, це потрiбно.

А щодо шоу… Знаєте, шоу потрiбно вмiти зробити! Нам це вдається, бо нас двоє. Ви бачили, як ми обставили нагородження лауреатiв першого “Бабая” — тож запевняю, на другому буде не гiрше. Певнi спiльнi риси з естрадою тут дiйсно є, досвiд продюсерства справдi варто використовувати.