Тимур ЛИТОВЧЕНКО
Вiдлученi вiд Неньки,
З-помiж iнших заходiв, приурочених до святкування десятої рiчницi Незалежностi України, своєю пишнотою та масштабнiстю особливо видiляється III Всесвiтнiй форум українцiв.
Що являє собою форум? Раз на чотири-п'ять рокiв українцi свiту вiдвiдують етнiчну батькiвшину, збираються в палацi культури “Україна”, виступають iз промовами, роблять заяви, накреслюють рiшення, мандрують нашими вулицями, милуються чудовими краєвидами, сяк-так спiлкуються з нашими людьми. Але понакупивши сувенiрiв i досхочу надихавшись тутешнiм повiтрям, незмiнно роз'їжджаються назад, у США, Канаду, Австралiю та iншi обранi для постiйного проживання країни.
Можна по-рiзному оцiнювати необхiднiсть проведення та коефiцiєнт корисної дiї цього заходу — i те вже робиться й робитиметься надалi. Спектр оцiнок найширший: вiд зневажливо-негативних до захоплено-пiднесених. Але не зважаючи на особисте ставлення безпосередньо до форуму як приводу й мiсця зустрiчi, котре, звiсно, змiнити не можна, виникає цiлком закономiрне запитання: а чому пiсля десяти рокiв незалежностi не спостерiгається хвилi реемiграцiї українцiв свiту на свою етнiчну батькiвщину?
Справдi, протирiччя лежить на поверхнi. Адже люди їхали звiдси, утиснутi ворожо налаштованою владою й переслiдуванi iмперськими силами. Їхали з болем у серцi, з кров'ю вiдривалися вiд ласкавих грудей Неньки-України. Кидали найкращi у свiтi чорноземи, аби орати чужi пiснi грунти. Ставили на пагорках камiннi хрести. Прославляючи своїми талантами iншi країни, складали тужливих пiсень.
Кличуть: “Кру-кру-кру! В чужинi умру.
Заки море перелечу, крилонька зiтру…”
Тепер, здавалося б, усе змiнилось навпаки. Влада вже десять рокiв — своя, українська. Конституцiя українська. Економiка українська. Полiтика українська й, за висловом українського президента Леонiда Кучми, “проукраїнська”. Валюта українська. Державна мова українська. Все українське — отже, є все, чого не було ранiше. Та “заморськi журавл
i” чомусь не вертаються з-за океану на рiдну землю. Точнiше, окремi таки злiтаються раз на чотири-п'ять рокiв, аби вiдвiдати етнiчну батькiвщину, зiбратися в палацi культури… i таке iнше. Коротше, тимчасово прибувають на черговий захiд всеукраїнського масштабу на всесвiтньому тлi. Не бiльше.А от масового повернення немає! Отже, щось тут не так: або Україна все ще не українська, а чужинська — або емiгранти переродилися на чужинi. З'ясувати ситуацiю я спробував, переговоривши з деякими учасниками III форуму, державними посадовцями, дiячами сучасного вiтчизняного полiтикуму, iншими людьми, якi небайдужi до цiєї проблеми. Нижче наведенi найхарактернiшi з висловлених думок.
Заради поваги перше слово — нашим посадовцям.
Володимир Семиноженко, вiце-прем’єр-мiнiстр України:
— Щодо вiдсутностi сучасної реемiграцiї? Важко сказати, чи це позитивний, чи негативний процес, оскiльки мова йде про громадян iнших країн, якi близькi до нас у нацiональному планi. Якщо природно хтось повертається — це прекрасно. Коли йдеться про те, щоб додати цьому якнайбiльше комунiкацiйнихних можливостей — це теж прекрасно. I такi заходи, як третiй Всесвiтнiй форум українцiв, цьому слугують. Взагалi, налагоджується дуже iнтенсивний iнформацiйний обмiн з дiаспорою, i це добре. Отже, вихiд духовної України за межi державних кордонiв завдяки свiтовому українству — це є збiльшення нашого уявлення про iснуючу глобальну українськiсть.
Анатолiй Толстоухов, заступник глави Київської мiськадмiнiстрацiї:
— Я не вважаю, що повернення колишнiх емiгрантiв в Україну — це наше головне завдання. Головне — зробити так, щоб молодi люди звiдси не їхали за кордон, а працювали тут. А тi, хто з тих чи iнших причин провiв тривалий час за межами країни, звичайно, будуть приїздити сюди, як на рiдну землю. Але сюди повернеться, можливо, лише невеличка частина дiаспори.
Як бачимо, високi посадовцi не надто опiкуються проблемою повернення на батькiвщину колишнiх наших спiввiтчизникiв. Що ж, з одного боку, їх можна зрозумiти: справдi, йдеться про громадян iнших держав, “зманювати” яких назад, можливо, не надто етично. Проте мова не йде про примушування та взагалi про будь-якi штучнi заходи. Рiч у тiм, що немає факту масового добровiльного повернення колишнiх добровiльних емiгрантiв. Або їх нащадкiв. Народна мудрiсть каже, що
людина шукає, де краще. Таким чином, своєю поведiнкою емiгранти доводять, що краще почуваються за кордоном, нiж в духовно рiднiй Українi. I це пiсля десяти рокiв розбудови власної держави!..Не знаю також, чи це дiйсно не надто важливо для України. Адже повертаючись на етнiчну батькiвщину, мешканцi дiаспори могли би принести сюди накопичений протягом тривалого часу реальний досвiд полiтичної, економiчної, бiзнесової й iнших видiв дiяльностi. Як на мене, нам би не завадило багато чому навчитися в них, тому вiдсутнiсть реемiграцiї не йде на користь нашiй країнi.
Ситуацiя дещо ускладнюється неоднозначним ставленням до емiгрантiв колишнiх спiввiтчизникiв.
Микола Плахотнюк, директор Музею шiстдесятникiв (Київ):
— Я дещо негативно ставлюся до тих мешканцiв дiаспори, хто з якихось причин емiгрував звiдси. Я теж зазнав переслiдувань з боку радянської влади, i свого часу менi теж пропонували виїхати за кордон, навiть обiцяли забезпечити в емiграцiї безбiдне життя. Але я не погодився на це, оскiльки не хотiв позбавлятися сам i позбавляти своїх нащадкiв найбiльшої цiнностi — рiдної батькiвщини!
Звiсно, подiбна точка зору має право на iснування. Проте потрiбно зважувати на те, що не всi люди однаково мiцнi в духовному планi, отже, не всi мали мужнiсть обстоювати власнi переконання, залишаючися в України. Тим паче тепер, коли вiтчизна потерпає вiд негараздiв, потрiбно об’єднувати спрямованi на покращення ситуацiї зусилля свiтового українства.
I все-таки: що саме стримує закордонних українцiв вiд повернення на етнiчну батькiвщину?
Левко Лук’яненко, голова проводу Української республiканської партiї:
— Це питання я спецiально вивчав, коли був послом у Канадi. Справдi, люди дуже хотiли повертатися сюди, i таких багато. Але оскiльки це вже лiтнi люди з неабияким життєвим досвiдом, то вони не хотiли повертатися навмання. Отже, вони спочатку досконально вивчали, яка в Українi пенсiйна система, який рiвень зарплати, прожитковi умови, культура i таке iнше. I вони легко з’ясували, що рiвень пенсiй i зарплат тут набагато менший, нiж у Канадi; життєвi й побутовi умови значно гiршi; бюрократiя набагато сильнiша; умов для пiдприємницької дiяльнотi не iснує, оскiльки податкова система не сприяє її розвитку. Усе це призвело до глибокого розчарування. Перебуваючи далеко вiд України, цi люди вважали її дуже справедливою країною, любили її, мрiяли про неї, багато зробили для набуття самостiйностi — а тепер тут все зовсiм погано! Чим бiльше знайомилися закордоннi українцi з “країною мрiй”, тим у глибше розчарування впадали. I тому навiть тi, хто хотiв переїхати до України, зупинилися. З багатомiльйонної закордонної дiаспори повернулося лише кiлька осiб, i винувата в цьому Україна.
А були й такi, хто не заробивши нi копiйки, втратив тут величезнi кошти i змушений був втiкати звiдси, щоби хоч в штанях виїхати! Я знаю, наприклад, що син доктора Войчишина з Оттави — дуже порядної людини, досвiдченого лiкаря, котрий лiкує всiх емiгрантiв — поїхав з Торонто в Україну, вклав сюди 50 тисяч доларiв, щоб започаткувати невеличке пiдприємство. Так цi грошi просто зникли, а його замотали по кабiнетах. Цей добродiй ледь врятував тисячу доларiв, щоб хоч на дорогу назад лишилося. Наша непослiдовнiсть, безчеснiсть, жебрацтво лякають емiгрантiв.
Цю думку вiдомого українського полiтика пiдтверджують i деякi українцi з дiаспори.
Олег Островський, делегат III Всесвiтнього форуму українцiв (Велика Британiя):
— Причина неповернення полягає в тому, що Україна не є тою, якою ми би бажали її бачити. Наведу лише кiлька прикладiв. Я летiв до Києва лiтаком, зi мною були сорок чи шiстдесят молодих людей. Я пiдступаю до них, щоб поговорити — а вони розмовляють мiж собою росiйською мовою! Я не розумiю тої мови i не хочу розумiти, бо то є iмперська мова! Приїхав до Києва — i знов чую переважно iмперську мову! I це нас вiдкидає вiд України. Я би хотiв повернутися в Україну навiть як турист, щоби побачити українську державу. Але перебуваючи у Києвi на вулицi, я, щиро кажучи, не знаю, у якiй я державi: чи то в Українi, чи може в Росiї. Це дуже болiсно, але така ситуацiя була створена Росiйською iмперiєю, бо вона ж населила нам 12 мiльйонiв своїх людей, якi думають, що мають “старшого брата” на пiвночi, котрий оборонятиме їхню справу. Навiть в бастiонi українства — у Львовi з комерцiйної, з торговельної сторони вже зачинається росiйська мова. Я маю Iнтернет i бачу, що все звiдти йде на росiйськiй мовi. I то менi дуже, дуже болить! Ще приклад: скажiмо, чужинець, котрий вивчав у себе в унiверситетi українську мову, їде до Українi, аби вдосконалити її знання. Приїжджає вiн до Києва, йде на вулицю — а тут як у Москвi! Ну, де вiн буде вивчати українську мову?! Звiсно, в селi це можна зробити, а от в мiстi…
Окрiм того, ми не маємо дiйсно українського уряду. Ми на Заходi думаємо, що в нашому урядi є совiтчики, i що цей совiтський уряд не думає про Україну, а дбає про свої власнi справи — i то нас також вiдкидає. Про Україну є рiзнi поганi вiстки з преси, i члени уряду в Москвi висловлюються про неї дуже погано, сiють наклепи. А наш український уряд на то не звертає уваги, хоча повинен боронити нас. Вiн абсолютно не критикує росiян. Отже, менi здається, що наш, український уряд боїться того, росiйсько-iмперського уряду, i я цього не можу розумiти! Окрiм того, статистичнi данi свiдчать, що економiчна ситуацiя в Українi не покращується. Сподiваюся, що ситуацiя змiниться лише тодi, як молода генерацiя перебере на себе владу, життя полiтичне, суспiльне, господарське й iндустрiальне. I тодi молода генерацiя можливо (пiдкреслюю: можливо!) пiде в доброму напрямку.
З iншого боку, за час перебування в емiграцiї багато хто встиг мiцно вкорiнитися у заокеанський грунт — адже часу було вдосталь.
Володимир Сухнацький, почесний гість III Всесвiтнього форуму українцiв (Канада):
— Повернення з еміграції до України — то досить складна справа. Нам не можна вертати в Україну з практичної сторони. Найбільше цьому заважають економічні й родинні причини. Наприклад, я за кордоном вже понад 50 років, тепер там в мене є забезпечення і родина: діти, онуки. Я в усьому прирiвнений до уродженцiв Канади. Мої діти виросли там, онуки пов'язані з Канадою повсякденним життям. Я не хотів би з ними розлучатися, а вони в Україну не поїдуть. Зрозуміло, ми мріємо про Україну, бажаємо, щоб вона подолала проблеми, які має, і надалі будемо помагати, але вертатися нам не можна просто з практичних причин.
Оксана Борошенко, делегат III Всесвiтнього форуму українцiв (Бразилія):
— Еміграція в Бразилію — то є стара еміграція, яка почалася ще наприкінці ХІХ сторіччя. Це не була заробіткова еміграція, тут люди переселювалися назавжди. За більш як понад сторiччя емiграцiя інтегрувалася в життя країни. В нас болить душа за Україну і таке інше, але ми вже вросли туди тілом. Щоправда, не душею, бо понад сто років ми зберігали нашу етнічну ідентичність. Але вертатися на пустинь... Дайте спокій, ми вже старі люди! Наприклад, я вже увосьме в Україн. I не як турист, а як викладач університету, керівник різних історичних проектів. Отже, ми не вертаємося, але наша громада в Бразилії дає свій внесок у розвиток України.
Такi от справи: краще раз на рiк, ба навiть на декiлька рокiв вiдвiдати призабуту, а вiдтак — багато в чому iдеалiзовану батькiвщину, окропити гiркими слiзьми цю многостраждальну землю, а потiм повернутися назад, за тридев'ять земель. До тамтешнього спокiйного ситого життя, аби й надалi плекати в серцi цукрово-рожеву мрiю про те, чого не iснує насправдi. I навiщо цим старим людям мiняти стиль iснування, коли вони прагнуть саме спокою й заможностi?! Свого часу вони зробили все вiд них залежне — виїхали звiдси! Такий от вони, закордоннi патрiоти…
Втiм, моє коротеньке дослiдження було б неповним без розповiдi про молодого добродiя, котрий просто з трибуни палацу “Україна” заявив про своє бажання… прийняти українське громадянство! Щоправда, з однiєю оговiркою: якщо до нашого законодавства ввести норму щодо подвiйного громадянства.
Михайло Винницький, аспiрант Кембрiдзького унiверситету:
— Моя позицiя не пов’язана з тим, що менi важко приїхати в Україну — дiстати вiзу я можу. Це все дуже емоцiйно, але емоцiї часто-густо мають вплив на об’єктивну справу. Наприклад, я хотiв би зробити певну iнвестицiю в Україну, в її економiку. У нинiшньому становищi я вважаюся зовнiшнiм iнвестором, приїзжим, не своїм. Iнвестицiї i бiзнес завжди пов’язанi з проблемами, пiсля певного часу i певної кiлькостi проблем вже не хочеться вкладати в чуже. Якби-то в своє!.. Українi подвiйне громадянство теж вигiдне, бо тодi люди iз Заходу охочiше iнвестуватимуть в Україну.
Я планую своє життя в Українi i хотiв би будувати його на засадах повноправного громадянина. Разом з тим я народився, сформувався, навчався в Канадi. Вважаю, що вимагати вiд мене зречення цiєї своєї частини, своєї канадськостi є просто неморально i несправедливо з української сторони. А згiдно з українським законодавством, зараз для того, щоб стати повноправним громадянином України, я мушу зрiктися свого канадського громадянства.
Михайло Винницький 7 рокiв пропрацював разом iз братом, котрий займається виробництвом комп’ютерної технiки в Канадi. Тепер вже другий рiк навчається в аспiрантурi, працює над дисертацiєю “Соцiальна психологiя i соцiологiя власникiв малого i середнього бiзнесу в Українi”. Своє майбутнє в Українi бачить в рiзних руслах: можна зайнятися освiтою i практичним застосуванням накопичених знань. Але i без застосування набутих в Канадi бiзнесових здiбностей теж не обiйтися.
Цей добродiй вважає, що бажаючих повернутися в Україну назавжди небагато — можливо, пару сотень, можливо — пару тисяч. Набагато бiльше хотiли б жити мiж двома країнами, як зараз багато хто зi знайомих Михайла Винницького “живе мiж Канадою i Америкою”. Що ж, нехай так. Проте навiть декiлька тисяч нових пiдприємств, започаткованих людьми iз заокеанським бiзнесовим досвiдом — це зовсiм непогано. Тож хiба не мусимо всiляко допомогати тим, хто прагне допомогти у скрутнi часи нам? Хiба так важко зробити їм крок назустрiч?..
© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему i просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…
|