Невiдома iсторiя

Тимур ЛИТОВЧЕНКО
(письменник-фантаст)

Уроки Куренiвської трагедiї

“Какие новые Яры… в каких местах
и каких новых технических формах —
скрыты еще в небытии, в ожидании
своего часа? И кто из нас, живущих,
уже, может быть, кандидат в них
?”

Анатолiй Кузнєцов, “Бабий Яр”

Коли по смертi людини минає сорок днiв, заведено справляти панахиду. Кажуть, саме пiсля того безсмертна душа залишає цей свiт. Мiж тим, не сорок днiв — цiлих сорок рокiв минуло з часу Куренiвської трагедiї, але чи можемо ми “вiдпустити” вiд себе в небуття пам'ять про цю страшну подiю?

Мабуть, нi. Оскiльки досi не знаємо навiть приблизної кiлькостi загиблих пiд час цiєї техногенної, суто “радянської” катастрофи. Тому якщо не ворушити минуле — в iсторiї Києва лишиться чергова “бiла пляма”. Причому зважаючи на обставини — лишиться назавжди. Те, про що забувають, має тенденцiю до повторення. Втiм, про це трохи згодом. Спочатку спробємо бодай коротко розiбратися в причинах цiєї жахливої катастрофи мiсцевого масштабу. Але для цього потрiбно зазирнути у сороковi-п'ятдесятi роки.

 

Звести мiсто на кiстках

Пiд час окупацiї Києва нiмецькими загарбниками Бабин Яр перетворився на величезну могилу, яка не має аналогiв у свiтi. Згiдно з останнiми даними, тут загинуло 260 тис. осiб. (Для порiвняння: напередоднi Вiтчизняної вiйни у Києвi нараховувалося близько 1 млн. мешканцiв). I все б нiчого, та з цiєї кiлькостi 160 тис. — євреї.

Закликаю всiх, хто ностальгiчно згадує “новую историческую общность людей — советский народ”: давайте будемо вiдвертi хоча б самi перед собою! Не зважаючи на жоднi зусилля, нацiональне питання в Радянському Союзi так i не було остаточно вирiшене. Воно i не могло бути вирiшеним, доки у паспортах лишалася вiдповiдна графа. Бiльш того, проблеми мiжнацiональних i мiжетнiчних стосункiв стали одним iз чинникiв розпаду СРСР та породили низку локальних воєнних конфлiктiв, що не вщухають i досi.

Тож треба мати на увазi патологiчний антисемiтизм багатьох радянських керiвникiв рiзного рiвня, щоб зрозумiти логiку їхнього мислення та вчинкiв. Хоча вiйськовополонених, українцiв нацiоналiстiв i просто українцiв, циган, полякiв, мусульман та iнших “категорiй населення” тут розстрiляли 100 тис. осiб, Бабин Яр чомусь вперто вважався “єврейським” похованням. До того ж, цi люди залишилися в тилу ворога або потрапили у полон — а отже, за радянськими стандартами просто не могли вважатися повноцiнними громадянами. Тому нiякого грiха не було у божевiльному задумi: будь-яким чином знищити яругу i на її мiсцi побудувати новiтнiй житловий масив.

Можливо, як письменник-фантаст, я маю занадто хворобливу уяву, проте вважав i завжди вважатиму головною причиною трагедiї, що сталася, не технiчнi прорахунки проектантiв, а саме першопочаткову iдею тодiшньої влади. Запитайте народознавцiв: нiхто нiколи не ставив хату на “нечистому” мiсцi, де когось було вбито або хтось учинив самогубство. А тут — зводити масив на 260-тисячнiй братськiй могилi!..

 

Озеро мертвої багнюки

Технiчнi ж прорахунки стали наслiдком запаморочення вiд успiхiв НТР. Тогочаснi люди свято вiрили, що можуть робити з природою будь-що: повертати течiю рiчок, вирубувати лiси, насаджувати на Марсi яблунi. А також, зокрема, перегороджувати гирла яруг дамбами i замивати їх сумiшшю води та глини — пульпою, яку можна брати iз старих кар'єрiв цегляних заводiв. За iнженерним задумом, з часом пульпа мала вiдстоюватися, розшаровуватися. Вода всотуватиметься грунтом i вiдводитиметься дренажною системою, глина — осiдатиме.

Таким чином, пiдмурок новiтнього житломасиву вважався майже готовим. За умови, коли велика кiлькiсть киян тiльки й мрiяла переїхати з тiсних комуналок або приватних халупок до вiдносно просторих i свiтлих “хрущоб”, з неетичним шляхом досягнення поставленої мети нiхно всерйоз не рахувався. Коротше: вирiшення житлової проблеми — понад усе, плюндрування найбiльшої у свiтi iнтернацiональної могили — нiщо. Пiдбадьорювана центральною, мiсцева влада хвацько взялася раз i назавжди “вирiшити” питання Бабиного Яру.

Проте сталося не так, як гадалося. По-перше, глинистi схили яру погано поглинали вологу; по-друге, водовiдливи не працювали як слiд; по-третє, весь комплекс споруд зводився iз численими порушеннями; по-четверте, будiвельники поспiшали “виконати й перевиконати план”, тож робили все поспiхом. Тому пульпа, що нагнiталася до яру земснарядами, не ущiльнювалася, а залишалася рiдкою. “Я ходил туда и потрясенно смотрел на озеро грязи, поглощающее пепел, кости, каменные осыпи могильных плит. Вода в нем была гнилая, зеленая, неподвижная… Бабий Яр, таким образом, был превращен в ванну грязи, такую же чудовищную, как и породившая ее идея”, — напише згодом Анатолiй Кузнєцов у романi-документi “Бабий Яр”.

 

13 березня 1961 року

Але знущання з пам'ятi загиблих не могло тривати нескiнченно. На “вищому годиннику” час був чiтко вiдмiряний: у понедiлок, 13 березня 1961 року дамба зруйнувалася, i “штучна ванна” рiдкої багнюки вилилася просто на житловий масив, промисловi пiдприємства та громадськi установи (зокрема, лiкарню i дитячий садок), розташованi нижче яру.

Катастрофа сталася близько 9 години ранку, тобто, у час-пiк: тi, хто працював у недiлю, поверталися додому з третьої змiни, iншi навпаки поспiшали на першу. Сприяли бiдi й погоднi умови: перегороджений дамбою яр переповнився водою вiд таяння снiгу та дощiв, що випали у першiй половинi березня. Вода поступово розмивала дамбу, а в нiч на понедiлок почала переливатися через її гребiнь. Таким чином, унизу, в районi трамвайного парку iм.Красiна утворилося велике озеро, яке надiйно блокувало всi тутешнi транспортнi шляхи. В озерi застрягло декiлька машин, трамваїв i автобусiв, довкола стояли численнi люди, якi не могли дiстатися протилежного “берега”. Кепсько доводилося працiвникам трамвайного депо, котрi лишилися на робочих мiсцях заради порятунку технiки й iншого народного майна.

Потрiбно було бодай трохи пожити за радянських часiв, щоб зрозумiти значення словосполучення “виробнича дисциплiна” та принципу “раньше думай о Родине, а потом — о себе”, а вiдтак — безглузду, на перший погляд, поведiнку тих, хто не тiкавi свiт за очi вiд явної небезпеки. Всi вони заплатили за дотримання тогочасних моральних принципiв власним життям. Бо небетонована земляна дамба у гирлi Бабиного Яру зрештою не витримала, i о 9.10 ранку її прорвало. Початкова висота валу сягала 14 м, швидкiсть — 5 м/с. Згодом пульпа розвинула швидкiсть до 60-70 км/год. Тож о 9.30 з гирла яру викотилася стiна багнюки заввишки у декiлька метрiв, змiтаючи на своєму шляху все живе й неживе, ховаючи уламки будiвель i технiки, трупи й поранених пiд шаром рiдкої глини. Щоб уявити його товщину, зазначу: верхiвки огорожi стадiону “Спартак” ледь проглядали з-пiд багнюки.

Загалом на Куренiвцi була знищена площа близько 30 га. Свiдки катастрофи стверджують: якось виборсатися з цього болота було неможливо, хоча з дахiв уцiлiлих будинкiв та дерев декого вдалося зняти вертольотом. Крiм того, внаслiдок поривiв електромереж сталися численнi короткi замикання, людей додатково вражало струмом, вони дiставали опiкiв. Вiд замикань i зiткнень спалахували транспортнi засоби, зокрема, разом iз пасажирами згорiв цiлий автобус.

 

Катастрофа, якої… не було?!

Мiська влада вiдреагувала на лихо майже миттєво. Мiсце трагедiї було оперативно обнесене парканом, довкола виставленi охоронцi — щоб “зайвi очi” не бачили цього неподобства. Анатолiй Кузнєцов стверджує, що були навiть змiненi маршрути польотiв лiтакiв — аби тiльки нiхто аерозйомку не зробив. Якщо трагедiя десь i згадувалася, то квалiфiкувалася як “стихiйне лихо” — тож нiхто офiцiйно не визнав катастрофу техногенною. I ясна рiч, нiхто, нiколи i нiкому не надавав статусу потерпiлих внаслiдок куренiвського селю. Поранених, котрих вдалося врятувати, розвезли по рiзних лiкарнях.

Проводити громадськi панахиди за загиблими заборонялося, при нагодi небiжчикiв намагалися поховати за межами Києва. До того ж, оскiльки спочатку шар глини розгрiбали екскаваторами, сталевi ковшi пошматували тiла багатьох загиблих, яких потiм неможливо було упiзнати. Я особисто знайомий з колишнiм лiкарем “швидкої”, котрому ночами досi сняться вiдiрванi руки, ноги, голови, рештки тулубiв, що ними завантажували цiлi машини. До справи одразу пiдключився КДБ, i чекiсти вправно вилучали будь-якi матерiали: документи, фотоплiвки, листи — у яких мiстилася “небезпечна” правда про трагедiю.

Дiї влади легко пояснити: нi будiвничi найсправедливiшого в свiтi комунiстичного суспiльства, анi їхнi колеги-будiвельники, якi готувалися звести новий мiкрорайон на кiстках Бабиного Яру, помилятися не могли. А якщо помилка сталася, не можна в жодному разi допустити, аби про це хтось дiзнався — адже на свiтлу комунiстичну iдею одразу впаде тiнь сумнiвiв у безгрiшностi.

Тож у вiдповiдь влада намагалася “вкутати темрявою” все, що стосувалося Куренiвської трагедiї. Декiлька “стрiлочникiв” з числа проектантiв дамби були засудженi до ув'язнення “за злочинну халатнiсть”. Тодiшнiй голова Київради Олексiй Давидов помер через два роки пiсля катастрофи, восени 1963 року. Обставини його смертi достеменно невiдомi. Подейкують, пiд впливом докорiв сумлiння цей посадовець покiнчив життя самогубством — адже i за три тижнi, i за декiлька днiв до Олексiя Йосиповича дiставалися “ходоки”, котрi попереджували про ненадiйнiсть дамби, благали щось зробити. Та мер усiх проганяв геть, називаючи панiкерами.

У документальнiй книзi журналiста Олександра Анiсiмова “Куренiвський апокалiпсiс” мiстяться суперечливi вiдомостi про Олексiя Давидова: з одного боку, вiн надавав потерпiлим допомогу, видавав ордери на житло; з iншого — провина мера не заперечується. Вiн дiйсно мiг принаймнi оголосити евакуацiю людей з небезпечного району. Мiг — але нiчого не вдiяв. I один з київських бульварiв досi носить iм'я О.Й.Давидова.

Анатолiй Кузнєцов також називає одним з “авторiв” трагедiї Миколу Пiдгорного, на час катастрофи — першого секретаря ЦК КПУ. Згодом вiн “зрiс” до голови президiї Верховної Ради СРСР.

 

Чи потрiбно все це пам’ятати?

Звiсно, влада шанує можновладцiв! Навiть обтяжених злочином. Та, мабуть, найгiршим наслiдком тривалої полiтики подiбного спрямування стало поступове забуття самого факту Куренiвської трагедiї. Як автору художнього роману “До коммунiзму залишалось рокiв п'ятнадцять-двадцять”, сюжет якого побудований саме на тих жахливих подiях, менi довелося особисто зiткнутися з вiдвертим здивуванням багатьох однолiткiв, не кажучи вже про вiдверту недовiру молодших. Здавалося б, вони справдi мають рацiю: у Києвi така катастрофа просто неможлива, бо тут немає високих гiр, стрiмких рiчок й iнших умов для сходження потужного селевого потоку.

Дiйсно, природнiх умов не було. Проте iснували умови штучнi, створенi обмеженим, недалеким людським розумом i незграбними руками. I до речi — вони iснують досi! У цьому зв'язку варто згадати, як розбурханий недолугим експериментом “мирний” чорнобильський атом заподiяв лиха не тiльки мешканцям Києва i областi, але й багатьох iнших країн. Немов нагадуючи про себе, напiвзабутi трагедiї мають тенденцiю до повторення. Якщо уважно проаналiзувати iсторiю нашого мiста, стає очевидним, що минулого сторiччя Київ регулярно, мiнiмум раз на 20 рокiв спiткали трагедiї:

У цьому ланцюжку чорних подiй двi останнi катастрофи є техногенними, а двi середнi пов’язанi територiально, через Бабин Яр. За 20 або 25 рокiв, котрi вiддiляють одну трагедiю вiд iншої, встигає народитися, зрости та увiйти у самостiйне доросле життя нове поколiння киян. I кожне нове поколiння потерпає вiд чергового лиха. До речi, у разi забуття Куренiвської трагедiї наведений ланцюжок подiй одразу руйнується, стає ненаочним. I в цьому полягає ще одна причина назавжди увiковiчнити пам'ять про цю катастрофу, здавалося б, мiсцевого значення.

Але виникає найголовнiше, найболючiше питання: чи може щось статися через 20-25 рокiв пiсля аварiї на ЧАЕС? На превеликий жаль, на це потрiбно дати ствердну вiдповiдь. Бiльш того, якщо вiдрахувати двiчi по 20 рокiв вiд 1961 р., можна було б чекати на негаразди вже цього року… Але не пiдросло ще “пiслячорнобильське” поколiння, тож все-таки найiмовiрнiше, чергова небезпека загрожуватиме Києву не ранiше 2006 року, можливо навiть — у 20** р.

** Якщо Вас цікавлять міркування автора щодо можливої дати майбутньої катастрофи — пишіть:
tim-lit@i.ua.
За ще детальнішим прогнозом (щодо точного розрахунку часу катастрофи) Ви також можете звернутися до професійного астролога Дмитра Анатолійовича БАСТИЛЯ.

Знов повторюю: як письменника-фантаста, мене легко звинуватити у схильностi до мiстицизму або марнославства. Та хiба я винен, що всi згаданi трагедiї регулярно зачiпали чотири поколiння киян? Хiба це залежить вiд моєї волi або якогось бажання?

Зрештою, iснують принаймнi три великих (не кажучи про дрiбнi) об’єкти, котрi потенцiйно загрожують небезпецi, здоров’ю i самому життю киян:

* * *

Так що заспокоюватися нам усiм неварто. З одного боку, дiючи цивiлiзованими демократичними методами, громадськiсть має здiйснювати тиск на владу, яка повинна вирiшувати назрiлi проблеми, а не вiдвертатися вiд них, як свого часу Олексiй Давидов. З iншого — нiколи не забувати про страшнi подiї минулого. Бiльш того — вчитися бодай на власних помилках.

Звiсно, якщо ми не хочемо, щоб на кривавих трагедiях на кшталт Куренiвської, на нашому гiркому досвiдi вчилися iншi…

Київ, березень 2001 р. —
спецiально для журналу “ПiК”



Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему і просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…