Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Чого хочуть київськi жебраки?

Коли за далеких радянських часiв я був малесеньким хлопчиком, чудово пам'ятаю, що неподалiк нашого дому завжди сидiли один-два жебраки. (Дiм, в якому я мешкаю, межує двором iз Флорiвським монастирем, що на Подолi в Києвi). Iз дитячою безпосереднiстю я вiддавав цим жебракам зайвi копiйчини. А вже ввечерi бачив, що тi самi люди лежать вже в нашому пiд'їздi, геть сп'янiлi. Та ще й у калюжi смердючої сечi… (Перепрошую!)

Згодом знайомi жебраки зникали — мiлiцiя працювала чiтко. Але натомiсть з'являлися новi, i все повторювалося спочатку. Одного дня все це менi набридло, i я припинив давати милостиню.

Час минав. Розпочалася перебудова, потiм Радянський Союз вiдiйшов у вiчнiсть. Тепер, коли переслiдування мiлiцiї припинилися, жебраки з'являлися хтозна звiдки, причому вже не поодинокi, а цiлими юрбами! Та ще й не тiльки немiчнi бабусi й дiдусi, а чоловiки, жiнки i дiти. Знаючи, чим зазвичай закiнчується вияв милосердя до “зобижених судьбою”, я вперто не подавав милостиню. Тим паче, траплялися певнi випадки зневаги знедолених до поданої їм “мiдi” (про це трохи згодом), якi переконливо пiдтверджували мою точку зору. Здавалося б, усе зрозумiло…

Проте минув ще деякий час, i проблема зацiкавила мене знов вже з iншої точки зору. Я спостерiгав за тим, як охоче роздають милостиню нашi, здавалося б, здебiльшого зовсiм небагатi громадяни, з якими почуттями приймають милостиню жебраки i як все це збiгається iз зростанням зовнiшнiх проявiв релiгiйностi українцiв. Безперечно, тут iснує чiтка закономiрнiсть: однiєю з ознак благочестивої людини є подання допомоги знедоленим. I у випадку такої давньої православної держави, як Україна все безперечно грунтується на Бiблiї. Так от, я прискiпливо перечитав усе, що сказано в цiй великiй книзi про милостиню. А перечитавши, дуже здивувався поведiнцi спiввiтчизникiв: i тих, хто подає милостиню, i тих, хто її приймає.

Вiдтепер якщо будь-хто просить “подати копiєчку”, я принагiдно намагаюся поговорити з жебраком i таки розiбратися, власне, що саме i навiщо вiн робить. Адже погодьтеся, не годиться кинути глитаєвi копiйку i пiти геть — немов би вiдкупившися вiд знедоленого. I знаєте, у мене накопичилося багато цiкавих спостережень! Ось два десятки найтиповiших випадкiв з моєї колекцiї.

Спостереження перше

Декiлька маленьких циганчат скупчилися на платформi станцiї метро “Вокзальна”. Перерахувавши “здобич”, найстарший хлопчик викидає жменю дрiбних монет просто на колiю, пiсля чого малята розбиваються на групки i знов стають до працi:

— Людоньки добрые, поможите, чем можете, подайте хоть копеечку! Сколько вы допоможете, столько и вам Бог допоможет!

Спостереження друге

Бiля виходу з метро на Майдан Незалежностi на схiдцях примостилася нещасна бабуся: зморшкувата, з цiпком, у зношених чоботах, хусточцi, теплiй сукнi та незмiнному кожусi. Шкода бабусю! Витягаю з гаманця копiйку i кладу на тарiлочку, що стоїть бiля неї. Бабуся бере копiйку й кидає менi пiд ноги. Все зрозумiло: я ту копiйку заробив, вона — отримала у подарунок, тому для мене копiйка дуже цiнна, для неї — нi. Пiднiмаю копiйку, кладу назад до гаманця та йду собi геть.

…Запам’ятайте, далеко не кожен, хто жебракує, згоден прийняти вiд вас милостиню! У багатьох випадках глитаї дивляться, скiльки ви їм подасте. Якщо, на їхню думку, розмiр милостинi замалий, “знедоленi” або просто вiдмовляться вiд “подачки”, або ж у якийсь спосiб протестуватимуть. Нерiдко — в образливiй для вас формi. I це при тому, що ви особисто, можливо, рахуєте тi ж самi копiйки.

Мiж iншим, у тiй-таки Бiблiї (не забуваймо, що релiгiйна мораль в даному випадку грунтується саме на цiй книзi!) з-помiж премудростей царя Соломона є заборона на те, щоб подавати багатому. Якщо старенький жебрак вiдмовляється приймати вашу милостиню, висновок напрошується сам собою: вiн не глитай, вiн багатий!

Принаймнi, багатший вiд вас. I справдi, не всi українськi пенсiонери такi вже бiднi-нещаснi, як здається. Пам’ятаєте, у груднi 2000 року Партiя пенсiонерiв України перерахувала $1000 у фонд пiдтримки новообраної адмiнiстрацiї Джорджа Буша-молодшого?

А ви кажете: знедоленi! Отже, треба пильно дивитися, кому подаєте милостиню.

Спостереження третє

До вагону метро входить худорлява молодиця iз дитям i табличкою в руках зi стандартним написом про допомогу. При єдиному поглядi на нiжне русяве волосся маленького хлопчика ваше серце мимоволi проймає спiвчуття… Але коли наступного тижня та сама молодиця знов заходить у вагон, в неї на руках чомусь вже не русявий хлопчик, а чорняве дiвчисько…

…Брехуни вдаються до будь-яких хитрощiв, аби тiльки пiддурити довiрливих йолопiв — тобто, нас з вами. Якщо жебрачка прикривається дитиною, яку нiби-то потрiбно годувати, це аж нiяк не означає, що дитина справдi належить їй. Дитину вона може позичити в подруги, “орендувати” для заробiтку у багатодiтнiй сiм’ї. Або навiть вкрасти.

До речi, прикметна деталь: приблизно кожна друга молодиця з дитиною намагається так чи iнакше сховати обличчя (вiдвернувшися, затулившися табличкою i т.iн.). Цiкаво, з чого б це?..

Спостереження четверте

Рiзновид наведеного вище випадку жебрацтва: взяти на вулицю собаку чи кiшку.

…Хто не пожалiє людину, можливо, пройметься спiвчуттям до голодної беззахисної тваринки. А в нас на Подолi в одному з пiдземних переходiв кмiтливi господарi взагалi лишають бiля фарфурової тарiлочки здоровезну нiмецьку овчарку. Таким чином, собака сам, без участi людей “збирає милостиню”.

Спостереження п’яте

Сивовусий дiдусь поставив перед собою дерев’яний ящик, на краю якого прилаштував розгорнутий широкий триптих. Як на мене, це щось середнє мiж тиром та грою у пристiнок: поцiлиш монеткою у центральну iкону — добре, вона впаде до ящику; поцiлиш у якусь iз крайнiх — монетка впаде повз ящик, “у молоко”. Але на мою спробу кинути монетку дiдусь дуже ображається. Хоча чому — незрозумiло.

…Не зважаючи на iснуючу у Бiблiї заборону на поклонiння зображенням того, що “на небi вище землi, на землi i пiд водою нижче землi”, багато хто з жебракiв замiсть дiточок або тварин бере з собою “на промисли” iкони. Мета та сама — показати, що жебракує дуже порядна, чемна й вiруюча людина i через те викликати спiвчуття у довiрливих громадян.

З тiєї ж причини злидарi кучкуються довкола храмiв: вiдвiдувачi-богомольцi подають бiльше, нiж перехожi на вулицi. При цьому знов забуваючи, що колись Iсус Христос вигнав з прилеглої до Храму територiї торговцiв i мiняйл. Цiкаво, чи були серед них торгiвцi совiстю або мiняйла людських почуттiв?..

Спостереження шосте

Блаженненька бабуся стоїть бiля виходу з ексалатора на платформi станцiї “Майдан Незалежностi”, дуже старанно хреститься, простягає руку долонею догори, знов хреститься, знов простягає руку… Причому шоу не припиняється годинами. Все зрозумiло: перед нами — чергова iстина християнка, котра демонструє незбагненну глибину своєї вiри всiм перехожим!

…Рiзновид “мовчазних жебракiв”, який вiдрiзняється тим, що супроводжує мовчання активними ритуальними дiями. Мiж iншим, тим самим “iстинi християни” порушують пряму настанову Iсуса Христа, котрий у Нагiрнiй проповiдi засудив показово-публiчнi молитви, зазначивши, що “на публiцi” моляться тiльки фарисеї.

Спостереження сьоме

Хлопчисько рокiв десяти виводить “до-ре-мi-фа-соль” на скрипочцi, розклавши на тротуарi перед собою футляр. Судячи з усього, сусiдям остогидло оте цiлодобове пиликання, i пiсля скандалу хлопчик змушений вправлятися на вулицi. Але для чого кидати йому грошi?!

…“Нiме жебракування” — дуже розповсюджене явище. Людина нiби-то взагалi нiчого не просить, просто їй подобається сидiти (стояти, лежати, грати, танцювати) на розi вулиць. А їй за це чомусь ще й грошi дають! I якби отой недолугий юний музика зрозумiв, що вкинута до футляра “пiвтина” — це плата за те, щоб вiн вшивався звiдси якнайдалi! Так нiколи ж не пiде до себе додому, а гратиме на тiй самiй вулицi ще стараннiше, продовжуючи псувати нерви перехожим…

Мiж iншим, я знаю одного провiнцiала, котрий потрапивши уперше до Києва, дав двадцять гривень дiвчинцi, що стояла бiля ЦУМу: пожалiв, бачте, “малечу на вулицы”. Але невдовзi з унiвермагу вийшла мати дiвчинки… i тодi провiнцiал зрозумiв, що дiвчинка зовсiм не просила милостиню, а просто чекала матусю, яка робила покупки. Так йому ще й нагорiло вiд обуреної жiнки за те, що “чiпляється” до доньки. Хоча двадцять гривень хазяйновита добродiйка назад не повернула.

Спостереження восьме

На Хрещатику до мене прямує сухенька лiтня жiночка i простягає тремтячу долоню, на якiй лежить декiлька п’ятачкiв.

— Нi, що ви! — ввiчливо вiдмовляюся я. — Менi не потрiбнi дрiбнi грошi! В мене такi є.

Простягає долоню з монетками.

— Чи може, Ви хочете розмiняти їх на бiльшi?

Але тiльки-но я простягаю руку до монеток, аби перерахувати їх — старенька вiдскакує, немов ужалена.

…Так, звiсно, я цiную те, що чуйна пенсiонерка пропонує менi милостиню. Проте хоча зарплатня в мене дiйсно невелика, брати грошi в пенсiонерки — це вже, знаєте, занадто!

Спостереження дев’яте

На вулицi до мене пiдходить бабуся i простягає пластянку. Все зрозумiло: липнева спека змучила. Що ж, iз задоволенням допоможу їй! Швиденько згвинчую кришечку з пляшки i наливаю в пластянку газованої води. Але бабуся рiзко вiдсмикує руку, з-за чого частина безцiнної прохолодної вологи проливається на землю, i вилаявши мене, витягає з пластянки мокрi грошi.

…Безперечно, непоганий спосiб змусити “нiмих жебракiв” заговорити. Шкода тiльки, бабуся образилася.

Мiж тим, вона мусила б згадати, що Iсус Христос закликав нагодувати голодного, напоїти спраглого i одягнути роздягненого. Але ж засновник християнства чомусь жодного разу не сказав: дай голодному, спраглому й роздягненому грошi, щоб вiн купив собi необхiдне. Хоча б, здавалося, це найпростiший вихiд. То навiщо все ж таки ображатися, коли я наливаю воду у простягнену пластянку?! Це ж не отрута, а добра вода.

Спостереження десяте

У вагонi метро до мене пiдходить молодиця i простягає табличку з абсолютно безграмотним написом, який закликає подати їй заради Христа. Її вчинок дуже тiшить мене: мабуть, жiнка упiзнала журналiста i сучасного українського письменника. Можливо, бачила по телевiзору, як менi вручали мiжнародну лiтературну премiю, тому дає текст на перевiрку, немовби вчителевi. Дiйсно, пiсля вичитки текста знаходжу в ньому три синтаксичнi помилки i двi — пунктуацiйнi. Люб’язно пояснюю жiнцi, що “Хрiстос” пишеться через “и”, наприкiнцi речення ставиться крапка i т.iн. Жiнка стоїть, не вiдходить. А-а-а, он воно що! Дiстаю з кишенi ручку i власноруч виправляю помилки. Тодi вона йде далi. Сподiваюся, лiтературним уроком добродiйка задоволена.

…Нiколи не втрачайте нагоди пiдвищити рiвень писемностi спiвгромадян! Рiдну мову мають знати усi, навiть глитаї. “Плекайте мову”, як закликав Максим Рильський.

Спостереження одинадцяте

На вулицi до мене пiдходить старенька i каже:

— Дай дєньгi!!!

— Добродiйко, що за рекет?! — обурююся я.

Вiдходить.

…Рекет — явище погане. Йому потрiбно протистояти, як i будь-якому злу. Принаймнi, на останньому наполягав один з апостолiв. А Христос до того ж вчив, що просити потрiбно не просто так, а в Його iм’я!

Але добре вже те, що не всi жебраки нiмi.

Спостереження дванадцяте

На вокзалi до мене пiдходить замурзаний, але непогано одягнений пiдлiток рокiв чотирнадцяти iз табличкою-проханням. Намагаюся пояснити йому, що в українськiй мовi немає слова “радi”, а є “заради”. Проте пiдлiток починає просити:

— Дядя, подайте радi Христа!

— Хлопчику, я що, Бог? — питаю у вiдповiдь.

— Нi…

— А чому ж ти просиш у мене заради Христа?..

Чому саме — пiдлiток не може пояснити. Вiдходить.

…Мiж iншим, пiд час Таємної вечерi Iсус Христос чiтко наказав учням: “Просiть в Отця Небесного в iм’я Моє”. Отже, заради Христа належить просити не людей, а Бога-Отця. Не зважаючи на палке бажання допомогти, я нiчим не можу зарадити хлопцевi. Адже якщо дам йому грошей, то почну виконувати роль Всевишнього. То навiщо ображати Бога i виховувати в молодi хибнi увялення про свiт?!

Спостереження тринадцяте

— Синку, подай заради Господа! — прохає дiдусь на вулицi. Пояснюю, що я не Бог. Дiдусь погоджується, проте додає:

— А я от прошу i в Бога, i в людей! I коли помолюся Боговi, менi дають бiльше.

…Не зважаючи на удавану логiчнiсть, така позицiя насправдi хибна. Адже всi знають, що сидiти одразу на двох стiльцях неможливо. Просити милостиню в людей пiсля Бога — означає виявляти недовiру до могутностi Всевишнього. Тому, на жаль, не можу подати дiдусевi анi копiйки, щоб не потурати його хибним поглядам.

Спостереження чотирнадцяте

— Синку, подай п’ятачка! — прохає бабуся на милицях.

— А навiщо Вам п’ятак? Що ви на нього купите?

— Нiчого.

— Навiщо тодi виконувати безглуздi прохання? Не дам.

— Ну… ти даси, iншi дадуть — от i назбираю на хлiб!

— А чом не просите бiльше, нiж п’ять копiйок?

— Бо просити бiльше — нахабство.

Кiнець кiнцем, я не жадiбний.

— Ну, гаразд, — вiдкривши одне з вiддiлень гаманця, виймаю гривнi зо двi дрiбними грiшми, вiдшукую п’ятака i даю бабусi: — Ось саме те, що просили.

— А може, бiльше даси? — побляклi старечi очi несподiвано спалахують жадiбним вогником.

— Але ж Ви просили спочатку саме п’ять копiйок…

Ображено вiдвернувшись i навiть не дослухавши мене, вiдходить.

…Мiж iншим, якось апостолу Петру знадобилися двi подвiйнi драхми (була у давнину така монета), аби сплатити їх податкiвцям мiста Капернаум. I коли в ротi у виловленої за наказом Христа риби знайшовся саме статир, що якраз i дорiвнювало чотирьом драхмам, Петро не виставив Iсусовi претензiю: чому так мало, чом не бiльше?! А от українськi жебраки з незрозумiлої причини в аналогiчнiй ситуацiї ображаються.

Спостереження п’ятнадцяте

— Дядю, дай копiєчку! — прохає безнога дiвчинка на милицях.

— Навiщо?

— На протез збираю.

В мене теж дочка-iнвалiд. Оскiльки за направленням Iнституту ортопедiї їй як хворiй на сколiоз безкоштовно виготовили корсет, я точно знаю: безнога дiвчинка збирає грошi не на протез.

…Бiблiя вчить бути правдивим, уникати хибних свiдчень. Хiба ж можна подавати грошi тим, хто вiдверто бреше!..

Спостереження шiстнадцяте

— Мужчина! Поможiть на бiлет…

— А-а-а, здоровеньки були! — радiю я, упiзнавши в натовпi знайоме обличчя. — Наскiльки я пам’ятаю, у Вас хвора матуся в Луганську, i Ви нiяк не можете назбирати грошей на залiзничний квиток.

— Да, мама в Луганську. Подайте на бiлет!..

— Ви звертаєтеся до мене вчетверте за останнi пiвтора року. Я казав Вам ранiше, що ми тiсно спiвпрацюємо з Луганськом. За два днi туди поїде машина, i якщо Ви пiдiйдете об одинадцятiй годинi до мене на роботу, заради Вашої хворої матусi я зможу домовитися, щоб Ви безкоштовно…

Не дослухавши, жебрачка кривиться, немов вiд кислого, плює на асфальт i вiдходить.

…Черговий приклад брехухи. Нiякий квиток до Луганська їй не потрiбен, вона прагне лише дiстатися до моїх грошей. Але краще просила б вiдверто, а не брехала!

Спостереження сiмнадцяте

— Добрий чєловєк, подайте копiєчку!

— Чом ви вирiшили, що я добрий?

У вiдповiдь — мовчання i повна розгубленiсть.

…Справдi, Бiблiя неодноразово стверджує, що люди — злi. I як зла чи просто недобра людина, я можу не подавати милостиню. Принаймнi, у бiблiйному контекстi це твердження виглядає правдивiшим, нiж безпiдставне пiдлещування жебрака i комплiменти щодо моєї уявної доброти.

Запам’ятайте: я — злосердий!!! Якщо я не роблю злого (не вбиваю, не зраджую дружину, не вживаю наркотикiв i т.iн.), це не означає, що я добрий. У кращому разi я — всього лише не злий. Але пасивний нейтралiтет часто-густо призводить до хибних наслiдкiв. Тобто, мимоволi є причиною зла.

Таким чином, не треба дурити себе, мене i Бога — все одно з того не вийде нiчого путящого!

Спостереження вiсiмнадцяте

— Дядю, подайте на хлiб!

— Ти голодний, хлопче?

— Так, голодний! Ой, який голодний!

— То купити тобi поїсти? Он на тому боцi вулицi магазин, пiшли!

— Нi, не покупайте! Дайте хоч копiєчку!..

— То ти не голодний?

— Дайте копiєчку!

…На превеликий жаль, в нас забагато жебракiв, яким потрiбно одне: грошi, грошi i тiльки грошi! Жебракувати для них — це задоволення, хобi i улюблений вид спорта. Але навiщо тодi чiпати мене? В мене в самого є сiм’я, i я краще витрачу грошi на неї, а не на чужих.

Спостереження дев’ятнадцяте

Парубок рокiв двадцяти трьох, котрий жебракує бiля подiльської церкви Миколи Притиска i або перевдягається у православного монаха, або бинтує правицю, сьогоднi взагалi не маскується, стоїть у чистих джинсах i шовковiй сорочцi. Несподiвано на нього “наїжджає” iнший парубок:

— Ти шо, блiн, здурiв?! Чому на день рождєнiя Сєрьогє дав всього пiвтину, а не сотку?! Казьол!

— Скажи Сєрьогє, шо зараз тiльки пiвдесятого, я поки не назбирав.

…Як кажуть, no comment! Менi би прибутки цього “злидаря”!

Спостереження двадцяте

— Допоможи, синку! — звертається до мене лiтня жебрачка.

— Чим я можу Вам допомогти? — намагаюся уточнити я.

— А, нiчим… Ну, що ж…

Вiдходить.

…Оце взагалi дивина! Я лише намагався уточнити, чим саме можу допомогти: нагодувати, напоїти, лiкiв купити — а бабуся розумiє це так, що я бiднiший за неї! Хоча я зовсiм не вiдмовляв у допомозi. Безперечно, iнодi з глитаями важко порозумiтися.

Спостереження двадцять перше, останнє

— Синку, подай бабусi копiйку на хлiб заради Христа!

— Але ж за мою копiйку Ви хлiба не купите…

— Нiчого, назбираю потроху. Дуже їсти хочеться.

— То що Вам потрiбно: грошi на хлiб — чи сам хлiб?

— Хлiб. Їсти хочеться.

— Їсти… А що саме? Може, не хлiб, а масло, ковбасу, сир?

— Нi, хлiб.

— Який хлiб Вам потрiбен: бiлий чи чорний? Цiлий чи половинка?

— Та ти що, жартуєш?!

— Не жартую. То який?

— А хоч би тiльки пiвбатона.

— Пiшли.

У найближчому магазинi купую хлiб i даю бабусi:

— Їжте на здоров’я. I пам’ятайте: як наступного разу зголоднiєте, просiть їжi, а не грошей на неї.

— Благослови тебе Боже, синку! Яка добра дитина!.. — вiдповiдає бабуся, кришачи батон i жуючи шматочки беззубими щелепами.

— Помиляєтеся, бабусю, я недобрий: менi шкода дати Вам копiйку заради Христа.

Старенька смiється. Але чому — не розумiю. Все ж дивнi люди — жебраки!

Отже, з розгляду двох десяткiв найпоширенiших моделей поведiнки жебракiв випливає простий висновок: усiм здається, що на наших вулицях повно бiдних, в той час як переважна бiльшiсть з них тiльки прикидаються глитаями. Насправдi ж вони — небiдненькi брехуни або просто любителi “спортивного жебракування”, якi до того ж iгнорують Бiблiю, в той же час активно використовуючи релiгiйний лексикон, запозиченi з християнства поняття й атрибутику. Фактично ж вони весь день прогулюються на вiдносно свiжому мiському повiтрi i не псують нервову систему у конфлiктах з начальством, тому жебраки здоровiшi, нiж тi, хто весь день працює у примiщеннях та ще й подає їм грошi.

I на превеликий жаль, вирiзнити справжнiх знедолених з маси любителiв здорового способу життя та “спортсменiв-жебракiв” дуже важко. Але не неможливо. Для цього потрiбно зовсiм небагато — просто поговорiть iз тим, хто просить у вас милостиню, перш нiж розкривати гаманця i витягати з нього заробленi власною працею копiйки.



Hosted by uCoz

© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему і просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все…