Тривалий час було взагалi невiдомо, скiльки людей полягло тут. Називалася вельми приблизна цифра, яка i досi викарбувана бiля пiднiжжя суто радянського за стилем пам'ятника (скульптори — М.Г.Лисенко, О.П.Вiтрик, В.В.Сухенко), встановленого тут: “бiльш нiж 100 тисяч громадян мiста Києва та вiйськовополонених”. Сказати таке — це фактично не сказати нiчого. Бо це дуже неточно i приблизно. Звiсно, ця цифра фiгурувала у документах повоєнної пори, але ж тодi втрати Радянського Союзу пiд час Великої Вiтчизняної вiйни оцiнювалися у 20 мiльйонiв, i ще за часiв розвиненого соцiалiзму почали якось обережно натякати, що, мовляв, цi данi заниженi, а от мiльйонiв 40-50 — то вже ближче до iстини…

Перерахували: 27 мiльйонiв. Конкретнi втрати України — 8 млн. громадян. Либонь, цi данi також дещо заниженi, але з офiцiйних вони — останнi: далi СРСР успiшно розвалився, i подальшi дослiдження його iсторiїю, зокрема, iсторiї Великої Вiтчизняної вiйни провадилися в основному з метою висвiтлення тiньових моментiв, приховуваних ранiше. Все iнше стало немодним, але погодьтеся, будь-яка однобокiсть шкодить об'єктивностi сприйняття iстини.

Щодо Бабиного Яру, тут iнша рiч: цю катастрофу за радянських часiв замовчували, тепер же навпаки почали дослiджувати. Отже, спочатку кiлькiсть загиблих зросла до 200 тис., згодом — до 260 тис. осiб. Виходячи з наведених даних, можна вважати, що у Бабиному Ярi лежить близько 1% загиблих радянських громадян i бiльше 3% загиблих у тiй вiйнi громадян України. А щодо мiсцевого масштабу, то цифра взагалi моторошна. У передвоєнний перiод населення Києва досягло 1 млн. осiб, отже, умовно кажучи, тут полягла четверта частина киян. Це справжня кривава рана на тiлi Землi, що не загоїться нiколи.

Звiсно, не у вiдсотках рiч — вся ця статистика досить умовна. Хоча й надто красномовна. Справа дещо в iншому.

Сама ж трагедiя Бабиного Яру почалася задовго до Великої Вiтчизняної вiйни. Працiвники НКВС любили завозити сюди, на околицю “ворогiв народу” i стрiляти їх, бо мiсце для розстрiлiв i поховань було вельми зручне, а вулиця Мельникова (колишня Велика Дорогожицька) була зручним пiд'їзним шляхом з Лук'янiвки, де розташовувалася в'язниця. Та й вiд “центрального офiсу” на Короленкiвськiй вулицi дiставатися сюди було зручно.

Тим, хто й досi не позбавився iлюзiй щодо “культурно-просвiтницького” вiяння, принесеного вермахтом на крилах вiйни, а також українським неофашистам. Будь ласка, не забувайте, що у тогочаснiй Нiмеччинi панувала расистська теорiя, яка визнавала перевагу лише арiйцiв i обгрунтовувала свiтове панування саме раси “бiлявих бестiй”. Ця теорiя, щедро приправлена видраними “з кров'ю” цитатами з Фрiдрiха Нiцше i застосованими всупереч авторському контексту, взагалi не визнавала права “семiтiв” i циган на iснування, а слов'янам вiдводила роль “робочого бидла” й вiдповiдне мiсце в iєрархiї Рейху. Бидло мусить бути мовчазно-покiрним й сумлiнно працювати, непокiрне — мусить бути мертвим. Кожному — своє.

Тому не треба казати: Гiтлер все робив добре, тiльки от єдиної помилки припустився — почав людей стрiляти. Акцiї планувалися заздалегiдь, для загарбникiв це було цiлком логiчно i нормально.

Отже, розпочалася вiйна. Для Радянського Союзу все сталося не так, як гадалося: бойовi дiї розгорнулися не на територiї ворога, а швидко покотилися на схiд. Розгубилися всi, включно до генсека Й.В.Сталiна, котрий у першi днi вiйни вiдсторонився вiд усiх i взагалi нi з ким не контактував. Коли минув перший шок вiд пiдлого обману, до якого вдалися вчорашнi “добрi сусiди”, стан справ не покращився.

Результати не забарилися: Київ був досить швидко оточений. Замiсть того, щоб заздалегiдь вивести вiйська з небезпечної дiлянки, Й.В.Сталiн наказав обороняти “мати мiст Руських” до останнього. Солдати М.П.Кирпоноса та ополченцi героїчно виконали наказ, здавши мiсто лише 21 вересня. Вони героїчно полягли у м'яку українську землю (хай вона буде їм пухом!), частково потрапили у полон, з героїв одразу перетворившися на зрадникiв Батькiвщини.

Коротше, людей лишилося досить багато.

“Живого матерiалу” для проведення “акцiй” було достатньо.

З “акцiями” нiмцi не забарилися. Для початку у Бабин Яр привезли та розстрiляли два табори циган — саме вони стали першими жертвами часiв окупацiї. Потiм мiстом були розклеєнi оголошення без пiдписiв, якi нiмецькою, українською та росiйською мовами проголошували:

Менi пощастило познайомитися з очевидцем трагедiї. С.А.Пасько, тепер завiдувач фотохудожнiм вiддiлом музею Великої Вiтчизняної вiйни, у 1941 роцi був звичайним дванадцятирiчним хлопцем, котрий мешкав на тiй самiй вулицi Бабин Яр (до речi, вiн i досi живе тут).

— Те, що сталося, важко пояснити, — згадує Сергiй Аркадiйович. — Зачувши кулеметнi черги, ми швидко з'ясували, що саме вiдбувається у поруч, у яру. Якраз повз нашi будинки до мiсця збору проходили люди з Куренiвки i київських околиць. Ми попереджали їх: не йдiть, там всiх вбивають! Проте люди не слухали нас i прямували собi далi. Нiхто їх не конвоював, не пiдганяв: вони йшли самi, добровiльно. Це була якась… зачарованiсть, внутрiшнє зацiпенiння чи щось подiбне.

За офiцiйними даними, у першi три днi розстрiлiв, тобто з 29 вересня по 1 жовтня у Бабиному Яру загинуло 52 тисячi осiб. Справжнiй “конвеєр смертi”: в середньому — понад 17 тисяч осiб на день. Це — третина всiх розстрiляних тут євреїв i п'ята частина вiд загальної кiлькостi загиблих.

Надалi “акцiювання” було впорядковане. Був запроваджений спецiальний графiк розстрiлiв: по вiвторках i п'ятницях (нiмцi i в цьому виявили пунктуальнiсть). Мiсце страт обнесли колючим дротом, згодом неподалiк спорудили Сирецький концтабiр. На страти полонених приганяли також iз Дарницького концтабору, з в'язниць Києва, привозили партiї заручникiв i мешканцiв областi.

— Не зважаючи на заборону, мiсцевi й надалi користувалися шляхом, що проходив повз загороджену територiю, бо так нам було зручно, — продовжує згадувати С.А.Пасько. — Там стояли вежi з кулеметами. Коли на них чатували “злi” вартовi, вони обстрiлювали прилеглу територiю, коли нiмцi були у доброму гуморi — вогню не вiдкривали. Пам'ятаю, ми попереджали один одного: сьогоднi ходити повз огорожу не можна — стрiляють. А наступного дня усе було гаразд.

Пощастило…

У всiй цiй моторошнiй iсторiї є певна загадковiсть, а саме — неможливiсть до кiнця зрозумiти поведiнку приречених до страти. Вражає покiрнiсть, з якою вони приймали вготований чужою злою волею шлях. Досить перечитати наведене у книзi Анатолiя Кузнєцова свiдчення Д.М.Пронiчевої, якiй пощастило вирватися з лещат смертi — i стане зрозумiлим, що нiхто нiчого не запiдозрив до самого кiнця!

I загалом, “на голому мiсцi” не з'явиться найбiльша iнтернацiональна могила у свiтi — адже серед 260 тисяч страчених євреї складають бiльшiсть, проте мiсця у фашистському “списку смертi” вистачило всiм. Тож не дивно, що люди намагалися так чи iнакше пояснити загадковий феномен покiрностi жертв Бабиного Яру. Таких версiй iснує декiлька.

Якось вiд одного вiдомого київського письменника я почув, що нiмецькi окупанти нiбито викликали до себе декiлькох поважних членiв єврейської громади i повiдомили, що невдовзi усiх євреїв органiзовано вивезуть у Палестину. Задля збереження спокою у розбурхуваному натовпi “евакуйованих” поважним громадянам пропонуванося заспокоїти одноплемiнникiв. Що й було зроблено. Таким чином, цi гiпотетичнi “дев'ять ребе” (так називають не тiльки єврейських священнослужителiв, але й шанованих громадян) мимоволi стали посiбниками фашистiв.

Багато хто з цим погоджується. Дiйсно, хто залишився у Києвi? Старi, жiнки i дiти, бо чоловiки пiшли на фронт. Старi люди звикли поважати мiсцевих авторитетiв, отже, легко повiрили дев'ятьом пiддуреним ребе. I заспокоїли iнших.

Не зважаючи на росхожий вислiв “злий генiй”, у пушкiнському твердженнi вiдчувається така собi проста, загальнозрозумiла справедливiсть. У цьому й полягає пастка. Зрештою, на добрi намiри нiмцiв покладалися не тiльки євреї: згадаймо українських нацiоналiстiв, якi збиралися вiдродити нацiональну державу на “звiльнених” вiд радянської влади землях. Життя Олени Телiги, Iвана Рогача та багатьох iнших теж обiрвалося у Бабиному Яру.

Самообману щодо нездатностi нiмцiв на масове вбивство сприяла довоєнна позицiя радянського керiвництва. Пiсля того як СРСР та Нiмеччина уклали пакт про ненападiння, у нас не розповсюджувалася iнформацiя про звiрства “нiмецьких друзiв”. Та й що тут засуджувати, зрештою! Будiвництво концтаборiв? Так їх “здiбнi учнi” зкопiювали з ГУЛАГу! Слiпе поклонiння фюреру? Та чи в нас не було культу особи Й.В.Сталiна! Прояви расизму, ненавистi до iнородцiв? Овва, в нас теж були репресованi цiлi народи!

Куди не кинь — всюди клин.

Тож не дивно, що довоєнна радянська преса активно iнформувала громадян про успiхи перших п'ятирiчок i мовчала про iстине обличчя нiмецького нацiонал-соцiалiзму. Тому нашi люди не знали, що на них чекає у Бабиному Яру.

Потрiбно враховувати, що величезна кiлькiсть невiруючих євреїв все одно дотримується традицiй предкiв — iнакше за умов розсiяння євреї давно вже зникли б як народ. Тому 29 вересня 1941 року всi вони пiдсвiдомо очiкували вирiшення своєї долi: жити — чи вмерти. I що з того, коли нiмцi влаштували криваву бойню? Просто Всевишнiй не записав їх у Книгу Життя. Але пiдкоритися все одно потрiбно.

Хай пробачать менi душi закатованих, але у Бабин Яр цi люди прийшли, немов у тому анекдотi: за ними була добровiльна явка, а от випустити кулю — це вже проблема нiмцiв. Дехто вважає, що урятувалися тi, кого родичi-неєвреї, друзi або сусiди буквально не пустили “їхати в Палестину”, силомiць висмикнули з натовпу i надiйно сховали.

Пам'ятаймо ж про це.