Особисто менi ця тенденцiя не подобається. Хоча б тому, що розставити все на належнi мiсця може лише час. Отже, справжнi, а не удаванi пiдсумки культурного розвитку можна буде пiдбити хiба що рокiв через 50. До того ж, переважна частина авторiв згаданих пiдсумкiв явно страждає на короткозорiсть:

Отже, зважаючи на сказане, зробити огляд розвитку фантастики у II-му тисячолiттi зовсiм не так легко, як здається на перший погляд. Проте все ж ризикну — адже “ювiлейнi” дати для того й iснують, щоб робити пiдсумки.

Розвиток фантастики можна розглядати тiльки у загальносвiтовому контекстi. Тому для початку спробую викласти у загальних рисах з невеличкими прикладами власний погляд на розвиток у II-му тисячолiттi людства в цiлому — як на мене, без цього не можна робити будь-який пристойний аналiз.

На мою думку, головними пiдсумками розвитку людства у II-му тисячолiттi пiсля Рiздва Христового можна вважати:

Зараз вже доведено, що люди, скажiмо, здiйснювали трансокеанськi подорожi мiж Старим i Новим Свiтами i задовго, i незадовго до “офiцiйного” вiдкриття Америки Христофором Колумбом. До II-го тисячолiття певний час iснували гiгантськi держави — наприклад, держава Олександра Македонського чи Римська iмперiя. Але тiльки у щойно минулому тисячолiттi мiжконтинентальнi перевезення зробилися регулярними. Тiльки у II-му тисячолiттi такi метрополiї Старого Свiту, як Iспанiя, Португалiя, Францiя, Англiя (i навiть певний час — Росiя) мали колонiї великих розмiрiв у Новому Свiтi i разом з ними розвивалися як єдина система. Тiльки у заключному, ХХ сторiччi войни набули свiтового масштабу. Квiнтесенцiєю процесу глобалiзацiї стало створення всесвiтньої мережi Internet — як глобалiзацiя iнформацiйного простору.

За законами дiалектики має мiсце й процес, зворотнiй до глобалiзацiї. ХХ сторiччя дiйсно стало “столiттям нацiонально-визвольних рухiв, деколонiзацiї”. Чим далi, тим бiльшої актуальностi набувають гасла й сентенцiї на кшталт: “Захiд — це Захiд, Схiд — це Схiд”. Люди будь-що прагнуть вiдшукати своє “корiння”: навiть у такiй країнi емiгрантiв, як США, iснує особливий “клуб нащадкiв перших переселенцiв”. Диференцiацiя у сферi виробництва, себто перехiд вiд цехової органiзацiї працi до мануфактури, а згодом — до промислового виробництва стала пiдгрунтям науково-технiчної, технологiчної, iнформацiйної революцiй, а вiдтак — шаленого прискорення розвитку людства.

Середньовiчна царина знань не була подiленою, вона була єдиною. Титани Вiдродження були корифеями з багатьох напрямкiв. Згодом, з початком диференцiацiї, царина знань подробилася на окремi науки. Прогрес (науково-технiчний) шалено прискорився. Вузькопрофiльнi спецiалiсти досягли величезних успiхiв… але кожен — у своїй галузi. Було втрачене єдине фiлософське сприйняття свiту. Лише у ХХ сторiччi прогрес перейшов у нову фазу — синтезу набуткiв конкретних наук i досягнення успiхiв саме “на стиках” рiзних галузей знань (фiзхiмiя, радiобiологiя, генна iнженерiя тощо).

В результатi поступового розвитку, згодом — початку НТР людство вирiшило енергетичну i багато iнших проблем настiльки, що не тiльки елiта, але й звичайна “сiра маса” дiстала у своє розпорядження достатню кiлькiсть часу на духовну еволюцiю. В результатi “масова” культура дiстала небаченого досi розвитку, за темпами прискорення значно випереджаючи культуру “елiтарну”. Схожi процеси вiдбулися у геополiтицi. Як влучно висловився герой одного американського кiнофiльму, “у Штати збiглися собацюги, яких витурили з усiх королiвських дворiв Європи — але тепер їхнi нащадки дають прочухану всьому свiтовi”. Завдяки прагненню колонiй до вiдокремлення вiд метрополiй утворилася сила-силенна постколонiальних країн, що не мали багатовiкового iсторичного пiдгрунтя — але тепер цi країни починають “визначати моду” на свiтовi процеси, особливо США.

Мається на увазi не тiльки гiтлерiвська Германiя, збудована на iдеї “бiлявої бестiї”, штучно, “з кров’ю” видраної з фiлософської системи Нiцше. Не тiльки СРСР як продукт ленiнiзму-сталiнiзму чи держава Пол-Пота. Пiд час другої свiтової вiйни навiть “найдемократичнiшi” у свiтi американцi зiгнали найлояльнiших своїх спiввiтчизникiв японського походження до звичайнiсiньких концтаборiв, не гiрших за ГУЛАГiвськi.

“Наново” вiдкривши й пiдкоривши всi материки, архiпелаги, острови, людство перестало вдовольнятися тiльки поверхнею земної кулi i жалюгiдним приповерхневим шаром води. У фiнальному ХХ сторiччi люди навмання, буквально “навпомацки” заглибилися як у середину атому (мiкрокосмос), так i у ближню частину (макро)космосу. Але з прогресуванням НТР й iнших революцiй розвиток духовностi людини або йде занадто повiльно, або взагалi завмирає. Як наслiдок, маємо прогресуючу гедонiчну цивiлiзацiю. Масове вивiльнення жiнок вiд виснажливої хатньо-сiмейної працi, яка до того ж невисоко оцiнюється, спрямовує їх не тiльки у новi сфери дiяльностi (виробництво, бiзнес), але також змушує велику частину йти у сферу iнтимного обслуговування (проституцiя); дiти вже не тiльки експлуатуються в якостi низькоквалiфiкованої робочої сили, але й використовуються для трансплантацiї органiв — це що, приклади найкращого застосування людського потенцiалу?! При цьому нiхто абсолютно не здатен передбачити навiть найближчих наслiдкiв глобальних процесiв, iнiцiйованих самим людством. Вiдтак маємо проблему швидко накопичуваних ядерних вiдходiв, загрозу глобальної екокатастрофи i як квiнтесенцiю короткозоростi — загрозу “комп’ютерної кризи” 2000 року, створення “факторiв самозалежностi” — електрики, комп’ютерiв тощо. А поряд iз самохизуванням з приводу “успiшного” пiдкорення свiту — побоювання щодо знищення людства черговою кометою.

У першiй половинi тисячолiття вiдбулося остаточне засмiчення релiгiй i їх конкретних напрямкiв свiтськими iдеями та прагненнями, а також поганськими елементами шляхом освячення “вiковiчних народних традицiй”. Вiдтак, провiднi релiгiї остаточно перетворилися на складний набiр зарозумiлих правил, обов’язкових для загального вживання, але не стимулюючих людей до пошукiв Бога. Як результат, у другiй половинi тисячолiття маємо розвиток:

Також поряд з цим, наприклад, у християнствi маємо зворотнiй пiдйом протестантизму як спроби вiдродиження первiсних демократичних традицiй, освячених Бiблiєю.

Розвiнчання релiгiї та зворотнє навернення до Бога не могло не вiдбитися на тенденцiях розвитку суспiльства в цiлому. Так, завдяки розвитку наук багато “прикладних” мистецтв (будiвництво, кораблебудування, металургiя i т.iн.) перетворилися на масове продукування речей загального вжитку. Натомiсть наприкiнцi ХХ сторiччя нiщо не цiнувалося так дорого, як “iндивiдуальне замовлення”, продукцiя “ремiсництва” на противагу до “масовки”. Багато держав пройшли шлях вiд знищення iнституту монархiї до тривалої (Англiя) чи нетривалої (Францiя, Iспанiя) її реставрацiї. Навiть Росiя зараз коливається перед перспективою повернення на трон Романових. Значних атак досi зазнають: традицiйна сiм’я, патрiархат, iдеологiя несприяння секс-меншин тощо.

Хочу зазначити, що всi цi риси є взаємопов’язаними, взаємовпливовими, оскiльки глибиннi фактори, що їх викликають, дiють у сукупностi i впливають на рiзнi сфери людського iснування. Отже, не заглиблюючися далi в аналiз цих факторiв, перейду до аналiзу розвитку фантастики як рiзновиду лiтератури у II тисячолiттi.

Безсумнiвно, що поява популярної лiтератури як такої є надбанням саме II тисячолiття. Нещодавно мавши бесiду з одним iз братiв Капранових, я дiзнався, що вони в свою чергу обговорювали цю тему з одним iз корифеїв сучасної української лiтератури. I на думку останнього, першi два популярнi у сучасному розумiннi слова, масовi лiтературнi твори з’явилися саме на початку II тисячолiття, причому один iз них — у Японiї. I найцiкавiше та найприкрiше: в жодних згаданих мною вище “хiт-парадах тисячолiття” цi твори не фiгурують!

Щодо Японiї, особисто я не знаю. Проте навряд чи помилюся, коли згадаю iндiйську лiтературу ХI столiття, де народився жанр т.зв. “обрамленої повiстi”. Пiзнiшi приклади цього жанру масової лiтератури: “38 оповiдок папуги”, “Тисяча i одна нiч” (казково-побутовi цикли), “Мандри бравого солдата Швейка” (Я.Гашек), “Кiберiада” (С.Лем). Отже, масова лiтература — це надбання II тисячолiття. Я навмисно поставив на останнє мiсце твiр вiдомого польського фантаста, аби перекинути мiсток вiд середньовiчної казки до сучасної фантастики, для якої казка є одним iз джерел.

Отже, у людства як системи виникає потреба у популярнiй лiтературi. Наскiльки вона була фантастичною? Якщо розумiти фантастику як докорiнну змiну законiв реальностi, що дозволяє досягти ефектiв, недосяжних за рахунок методiв реалiзму, то спочатку, в епоху вiдсутностi диференцiацiї лiтературнi твори були фантастичними дуже значною мiрою. Елементи сакральностi, казковостi, мiфологiчностi та фантасмагорiйностi блискавично вплiталися i переплiталися у тканинi найрiзноманiтнiших творiв, що виникали в рiзних країнах. Те ж саме можна сказати про утопiчнi твори — адже сама назва жанру походить вiд лiтературного твору Томаса Мора, у якому були викладенi певнi фiлософськi погляди на перспективи розвитку людства.

Один з прототипiв роботiв — штучна людина Голем є “винаходом” єврейської казки чи, швидше за все, народної мiфологiї i по сутi вiдбиває прагнення людини зкопiювати Бога, конкретно — акт божественного творiння, про який розповiдає Тора (П’ятикнижжя Мойсеєве). Тодi який елемент тут переважає — сакральний, мiфологiчний? Чи фiлософський? Чи побутовий (використання людиною свого винаходу)?

Отже, поява фантастики як жанру була спричинена прагненням письменникiв вiдмовитися вiд нереального, фантастичного методу вiдображення дiйсностi. Коли завдяки диференцiацiї зi сторiнок хронiк чи описiв незнайомих земель зникли собакоголовi люди, велетнi й дракони, а залишилася лише достовiрна (у межах прогресивно-наукового спийняття дiйсностi на час написання твору) реальнiсть, вiдтодi народилася i почала iснувати реалiстична лiтература. Все iнше (як ненауковi вигадки) дiсталося у спадок фантастицi. Таким чином, людство не вигадувало фантастику. Навпаки: змiшана з реалiзмом фантастика iснувала завжди, але згодом реалiзм вiдокремився, абстрагувався, диференцiювався вiд неї. I вiдбулося це у II тисячолiттi. Вiдтодi фантастика й iснує у чистому виглядi.

Проте загальноаналiтичнi, а згодом дiаметрально протилежнi — синтетичнi процеси торкнулися не лише лiтератури в цiлому, але й фантастики як жанру. Подiл на казково-мiфологiчну фантастику та утопiю iснував i ранiше, задовго до II тисячолiття. Можна вважати, що лiтература жахiв також дуже давня, як i дуже фантастична — хоча сюжети про Вiчного Жида, згаданого вище графа Дракулу, Синю Бороду (iсторичний прототип — француз Жиль де Ре) є цiлком середньовiчними. А от виокремленню наукової фантастики людство зобов’язане саме II тисячолiттю, точнiше — науково-тернiчнiй революцiї як явищу. Завдяки аналiтично-синтетичним процесам виникли також антиутопiя, прогностика, альтернативна iсторiя, фiлософський роман, деякi iншi загальнi напрямки фантастики. З науково-технiчним чи технологiчним прогресом, iнформацiйною революцiєю пов’язанi такi рiзновиди наукової фантастики, як:

Творцем наукової фантастики справедливо вважається Жюль Верн. Про це лiтературне явище списана настiльки велика кiлькiсть паперу, що я на цьому не зупинятимуся. Хочеться лише зазначити, що в творах патрiарха присутнiй дуже могутнiй соцiальний елемент, чого не спостерiгається у багатьох його послiдовникiв, особливо радянських. Винахiдник пiдводного човна капiтан Немо виявляється поборником справедливостi та борцем за незалежнiсть Iндiї принцем Дакаром. Так само конструктор летючих кораблiв Робур — романтичний борець за незалежнiсть Iрландiї. Але герої Жюля Верна не застрахованi й вiд морального занепаду: той-таки Робур у другому романi перетворюється на надмiру гордовитого типа, котрий прагне лише слави; герої польоту навколо Мiсяця у другому романi намагаються нехтувати iнтересами iснування людства заради власної вигоди.

Отже, патрiархальна наукова фантастика (Ж.Верн, Г.Уеллс, А.Конан-Дойл) є в той же час соцiальною — на вiдмiну вiд фантастики техногенної, що буйно розквiтла у СРСР. Якщо радянськi фантасти першої та другої хвиль були жорстко орiєнтованi на комунiстичну iдею, то чим далi, тим бiльше з’являлося творiв, у яких предметом виступала не людина чи соцiальнi (хай навiть обов’язково-комунiстичнi) стосунки, а — технiка. Хоча заради справедливостi треба сказати, що найвидатнiшi радянськi фантасти (О.Єфремов, А. i Б.Стругацькi та iн.) уникали цього ганебного явища.

Хочу зазначити i таку притаманну фантастицi рису, як глобальнiсть. Це зумовлене зокрема тим, що глобально розповсюдженими є першоджерела фантастики — казковi сюжети, мiфологеми. Багато з них зустрiчаються майже у всiх народiв планети. З iншого боку, фантастика так чи iнакше дивиться уперед, тому з огляду на глобалiзацiю та взаємопроникнення просто приречена бути глобальним лiтературним жанром за визначенням.

Але глобальнiсть фантастики має також зворотнiй негативний бiк. Адже наслiдуються i швидко розповсюджуються не тiльки позитивнi надбання, але й негативнi тенденцiї. Фантастика є лiтературою масовою, що вряди-годи виконує роль сучасної казки для сучасного “прогресивного” людства. Тож як на мене, наприкiнцi ХХ столiття у фантастицi як нiколи посилилися тенденцiї до тоталiтаризму. Маю на увазi не тiльки вторинну панамериканську спрямованiсть великої частини фантастичних творiв. Не в цьому найбiльша бiда: адже пiсля пересичення завжди розпочинається пошук i пiднесення нових, в даному разi — досi законсервованих нацiональних елементiв. I лiтература з цим успiшно впорається. Але рiч не стiльки у лiтературi, скiльки у продовженнях цього жанру — кiно-, теле- та вiртуальних пристрастях.

Справдi небезпечною глобальною тенденцiєю менi здається створення у фантастицi справжнього культу “мiцної руки”. Так, завжди, в усi часи й усiх народiв людство прагнуло знайти Героя з великої лiтери — чи то Геракла, чи Самсона, чи короля Артура, чи Iллю Муромця. Але кiно-, теле- та вiртуальна фантастика як жанр надмiру масовий продукує швидше дужих бездуховних монстрiв, нiж позитивних героїв. Або ще гiрше: береться “нормальний” герой i бездумно нiвелюється до рiвня монстра. В Дункана мак-Лауда як рiдного брата Конрада мак-Лауда ще є якийсь внутрiшнiй свiт, хоча у третiй порцiї серiалу (не кажучи вже про четверту та п’яту) вiн таки перетворився на “мечемашця”, котрий переможе ворогiв будь-що. Гiршi справи з новими Гераклом, Тарзаном, Одiсеєм, Синдбадом, ще гiршi — з Конаном або принцесою Ксеною, якi є вже зовсiм нiкчемними у духовному планi “мечемашцями”. Не кажучи вже про вiртуальних героїв, у яких одне завдання — бити, рiзати вiртуальних монстрiв-антиподiв мечами, лазерами, стрiляти, кромсати i т.iн. I все — з морем кровi. Так, популярнiсть супергероїв зростає, як мильна бульбашка, а от духовнiсть…

Одним iз сумних практичних наслiдкiв процвiтання культу “мiцної руки” є те, що послiдовники Д.Р.Р.Толкiєна, котрi намагалися творити свiти на кшталт побудованого метром, не досягали позитивної мети. У переважнiй бiльшостi їхнi свiти (навiть бездумно зкопiйованi) чомусь виявлялися недобрими. Поступово з рядiв толкiєнiстiв видiлилися надто жорстокi, навiть брутальнi “мечемашцi”, котрi вiдрiзнялися вiд iнших т.зв. “неформалiв” хiба що назвою. У їхньому виконаннi традицiйнi “хобiтськi iгрища” подеколи трансформуються у справжнiсiнькi бiйки з люберами, панками, металiстами й iншими об’єднаннями. Подейкують навiть, що саме цi брутальнi толкiєнiсти схильнi до тривiального сатанизму, проте, швидше за все, це лише плiтки наляканих усiм новим обивателiв, тож вiрити неперевiреному не слiд.

Проте дiя завжди породжує протидiю. Безумовно, передовi творцi фантастичної лiтератури ставлять цi запитання. I також безумовно дають на них вiдповiдь своєю творчiстю. Масований занепад, масове розвiнчання обов'язково змiниться новою “коронацiєю” одвiчних iдеалiв. На цьому й тримається, по сутi, весь прогрес. Завдяки цьому й виживає людство.