Вiд цих людей можна навiть почути цiлком серйознi розповiдi про те, що у прадавнi часи мiсто заснував такий собi князь Канiй, котрий видiлив молодшому вiд нього князю Кию з братами Щеком, Хоривом та сестрою Либiддю територiю для заселення вище за днiпровською течiєю: мовляв, пливiть туди, шукайте пiдходяще мiсце i засновуйте своє мiсто. Вiдтак за цими переказами виходить, що долiтописний Київ насправдi молодший за долiтописний Канiв.

Цiкава версiя, хоча її документального пiдтвердження особисто я нiде не зустрiчав. Та що б там не було насправдi, але мiсто це є незаперечним “духовним серцем” нашої країни хоч би з тiєї причини, що тут знайшов останнiй притулок генiй укнаїнського народу Тарас Шевченко. Колись вiн мрiяв оселитися на Чернечiй горi, навiть мiсце пригледiв пiдходяще. Але вийшло так, що Тараса Григоровича тут поховали. Дивне мiсце, святе й тихе…

Є у Канiвськiй Духовнiй Республiцi також древній Успенский собор, клуб-музей ветеранів війни і праці, історичний музей, музей народного декоративного мистецтва. I як це не дивно, та на її невидимiй територiї органiчно й безконфлiктно розташувалася могила радянського письменника Аркадiя Гайдара з унiкальною бібліотекою-музеєм, створеною коштом дiтей з усiх куточкiв колишнього СРСР.

Здавалося б, на самiй поверхнi лежить дуже просте рiшення: за таких сприятливих умов розвивати туристичну галузь, яка здатна полiпшити як мiський бюджет, так i економiку всiєї Черкащини. Але iнфраструктура в мiстi перебуває, вiдверто кажучи, не на висотi. В той час як Канiвська ГЕС працює безперебійно, місто іноді сидить без світла, а воду подають тричі на день за графіком. В фактично єдиний канiвський готель не те що iноземцiв соромно селити, а й бiльш-менш вибагливих та заможних спiввiтчизникiв. Багато дорiг не асфальтованi, це старi щербатi “бетонки”, прокладенi ще пiд час будiвництва гiдростанцiї. Далеко не на повну потужнiсть використовується судноплавний вузол — а я пам’ятаю не такi вже давнi часи, коли великою популярнiстю користувалася “коротка” подорож пароплавом з Києва до Канева.

Що ж, “духовне серце” України перебуває в такому ж станi, як i вся держава. Тiльки доклавши значних зусиль, його можна реанiмувати.

Канїв з'являєть ся в 2-ій пол. XI в., коли не на місці, то в безпосереднім сусідстві й заступництві давньої Роднї, що стояла “на устї Роси”. Очевидно, Родня була кріпким замком, тому і задержала ся серед печенїзької грози, тому то й Ярополк, не надїючи ся удержати ся в Київі проти Володимира, втїк сюди. Памяткою про його сидженне тут і голоду, що терпіло його військо підчас облоги, зістала ся приказка: “біда як у Роднї”… завдяки сїй приказцї нам, очевидно, й лишила ся память про істнованнє Роднї в лїтописи. Вона лежала правдоподібно на т. зв. Княжій горі, коло с. Пекарів, 8 верст на південь від теперішнього Канева, недалеко устя Роси, що давнїйше як кажуть було під самою горою.

На сій горі від 1870-х рр. почавши викрито незвичайно богаті останки старого людського житя — передісторичних і княжих часів. Коли не богацтвом і роскішю, то численністю добутих тут останків житя з княжих часів Княжа гора займає тепер, певно, друге місце по Київі між всїми осадами княжих часів. Велика маса християнських старинностей (хрестики, енколпіони, образки, панаґії і т. и.) вказує, що тут була значна осада в християнські часи, в XI—XII в. Родня ж по тій облозї Ярополка уже більше не згадуєть ся нїде; можна догадувати ся, лїтописець і пояснив, що вона стояла на устю Роси, тому, що й память за неї в 2-ій пол. XI в. була слабка. Можна думати, вона покинена була і зникла слїдом по тій облозї, під час тієї печенїзької “рати без переступа” кінця X в., коли покинено Поросє взагалї. Натомість появляєть ся в XI в. Канїв. По всякій правдоподібности його поставив в рядї иньших городів Ярослав — місце надто було важне і вигідне, аби він міг його при тім поминути, а що маємо про Канїв згадку (хоч не зовсїм певну) з 2-ої пол. XI в., то й вона може се потверджувати. Правдоподібно, стояв він на тійже Княжій горі, де стояла Родня, а далї на північ канївський замок перенесено вже чи не за литовських часів. Що правда, в теперішнїм Каневі є церква Успенїя, що своєю будовою вказує на княжі часи, але зрештою останками з тих часів сучасний Канїв не богатий, і я скорше-б думав, що ся церква належить до якогось замiсцевого монастиря, ніж би припустив, що тут був Канїв XI—XII в., а побіч його, яка миля далї, стояла в XI—XII в. далеко богатша і люднїйша (судячи по останкам) Родня, та лїтопись анї словом про неї не згадала. Так я в теперішнїх обставинах розвязую собі сю загадку; може дальші нахідки прояснять її лiпше.

Більшого значіння Канїв доходить в серединї XII в. Едрізі вже знає його як визначну торговельну осаду. Всеволод Ольгович поставив тут — мабуть муровану (“заложи”) церкву св. Юрия. Хто зна, чи вона не мала заступити юриївської катедри (на се-б вказувало й імя церкви); принаймнї потім епископ юриївський зветь ся часами канївськім. Почавши від Юрия Канїв з часта служить резиденцією ріжних підручних князїв, а часом, як і Торчеськ, виступає в ролї центра Порося. Коли відновили ся в 2-ій пол. XII в. половецькі напади, Канїв прибрав важне значіннє — руської сторожовнї, бо стояв уже на самім пограничу, а Днїпро запевняв йому комунїкацію з Київом. Сюди виходили князї з полками “стерегти” Руську землю від Половецьких нападів, або для охорони торговельних караванїв; се робило ся так, що під той час як каравани Гречників або Залозників переходили степами, князї стояли з військом на поготові під Каневом, аби тим страхом повздержати Половцїв від грабовання караванів. Тут же відбули ся з'їзди, “снеми” з половецькими ханами. Крім того тут мусїла бути не маловажна пристань на Днїпрі.