(про двотомник Наталiї Полонської-Василенко “Iсторiя України”)

Я — письменник-фантаст. Зараз працюю над новим романом, дiя якого розгортається за часiв Київської Руси. Оскiльки за фахом я не iсторик, довелося термiново зайнятися, як кажуть, “лiкбєзом”. Отже, почав я ходити по книжкових крамницях та шукати пристойного пiдручника з iсторiї України.

Найбiльш солiдне видання — багатотомна “Iсторiя України-Руси” Михайла Грушевського. Меншi за обсягом грунтовнi iсторичнi працi у продажу були, але найдавнiшi часи, якi в них дослiджувалися — часи козацтва. Менi ж потрiбно вивчити iсторiю Київської Руси. Але тут все обмежувалось коротенькими довiдками та схемами, що мене аж нiяк не влаштовувало.

Але перш нiж купувати запропонований двотомник, я все ж вирiшив уважнiше ознайомитись з його змiстом i почав гортати сторiнки першого тому. I на с.113 менi впало в око щось знайоме: “Спочатку Володимир вiддавав перевагу поганськiй релiгiї. Лiтопис оповiдає, що в Києвi, на горi перед княжим теремом, поставив вiн статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Даждбога, Симаргла й Мокоша”. Дiйсно, було таке. Нещодавно я якраз перечитував народо- та мiфознавчi працi Миколи Костомарова, Iвана Нечуя-Левицького, Тадея Рильського, Василя Милорадовича та iнших. I Костомаров (“Славянская мифология”) теж розглядає тих самих iдолiв перед княжим теремом. Отже, менi стало цiкаво, що ж авторка “Iсторiї України” каже про них. А написала вона таке: “Треба гадати, що Володимир, прагнучи об’єднати всi пiдвладнi племена, поставив у пантеонi кумирiв рiзних племен: Перун — бог вiйни, бог дружини, Дажбог i Сварог — боги слов’ян, Симаргл та Хорс — жидiвськi боги, Мокоша — фiнський” (с.113-114).

Я не купив двотомника (довелось-таки шукати окремий том Грушевського!), бо твердження: “Симаргл та Хорс — жидiвськi боги”, — є помилковим, i на мою думку, не те що квалiфiкований iсторик, а просто освiчена людина зробти таку помилку не могла.

До речi, яке тлумачення дає Симарглу та Хорсу Микола Костомаров? Наведу цитату з приводу iдолiв князя Володимира. Пiсля того, як цей видатний фольклорист та лiтературознавець нагадує, що Перун та Даждбог — найменування “свiтоносної iстоти”, що Стрибог — дух вiтрiв, а Мокош — уособлення води (до речi, це аж нiяк не “фiнський” бог Наталiї Полонської-Василенко), вiн пише: “Что касается до Симаргла — я не в силах объяснить этого чуждого и, верно, испорченного названия. Хорс объясняется из персидского языка: Корш или Коршид — значит солнце. Но, может быть, слово Хорс однозначительно с крас-красный. У Нестора оно, по-видимому, относится к Даждьбогу, ибо слово это не отделено от Даждьбога союзом и, подобно другим наименованиям. В “Слове о полку Игореве” говорится, что чудодейственный Всеслав добежал “до кур Тьмуторакань великому Хърсови путь прерыскаше”. То есть до пения петухов он прибыл в Тьмуторакань, опереживая Хорса, то, что является после пения петухов, т.е. солнце. Персидское слово легко могло зайти к нашим предкам при сходстве светопоклонничества персов и славян ещё в глубочайшей древности”. В примiтцi до цього абзацу I.П. Бетко та А.М.Полотай зазначили: “Сiмаргл — останнiй бог язичницького пантеону київського князя Володимира Святославовича; значення його малозрозумiле. Однi вченi вважають його запозиченим з iранської мiфологiї (пор.: Сiмург — вiщий птах), iншi трактують його як персонаж, який об’єднує всiх сiмох богiв пантеону”.

I останнє. Нещодавно менi довелось почути думку, що хозари насправдi не були народом тюркського походження, а виявились якоюсь гiлкою єврейського народу (можливо, точнiше було б тодi казати: семiтське плем’я?). Тож цiлком можливо, що Симаргл та Хорс є хозарськi божки?

Який же висновок можна зробити з проведеного аналiзу? У передмовi до двотомника кандидат iсторичних наук Василь Ульяновський пише: “Iсторiя України” Н.Д.Полонської-Василенко й сьогоднi залишається найкращим пiдручником нацiональної iсторiї... Пiсля Н.Д.Полонської-Василенко писати щось слабше i гiрше, тим бiльш видавати це є неможливою i несерйозною справою”. Я не можу погодитись з цим, бо в цiй працi трапляються неприпустимi помилки.

Лишається списувати подiбнi нiсенiтницi на неможливiсть звiрятися з авторським рукописом або на те, що Наталiя Полонська-Василенко впродовж останнiх рокiв життя працювала у Нiмеччинi й не мала змоги користуватися вiтчизняними архiвами (на цi обставини нарiкає Василь Ульяновський). Хоча з iншого боку, у Нiмеччинi авторка багато спiлкувалася з протестантами, котрi завжди активно пропагують Святе Письмо. З цiєї точки зору незнання Наталiєю Полонською-Василенко Бiблiї стає ще незрозумiлiшим.

Але в усякому разi навiщо тричi перевидавати книгу?! Чи може варто спочатку краще опрацювати текст?