Тимур Литовченко
І на кристалах бувають плями
(рецензія на книгу Олега Романчука “Зоряний кристал”: Наук.-фантаст. роман. 2-ге вид., зі змін. Львів: Універсум, 1995)
Одразу зізнаюся, що фантастики (тобто
fantasy) я пишу набагато більше, ніж наукової фантастики (science fiction). Також я неодноразово висловлювався за те, аби і читачі, і професійні письменники-нефантасти, і діячі культури в широкому значенні слова чітко зрозуміли співвідношення цих жанрів, історичне коріння, час виникнення та географію розвитку fantasy. Бо дратує, коли люди свідомо чи несвідомо звужують коло фантастичної літератури до science fiction. Це дало привід декому вважати, що НФ мені взагалі не до вподоби. На жаль, від науково-фантастичного роману Олега Романчука “Зоряний кристал” я якраз не в захваті, отже, заздалегідь можете зважити на сказане вище і не ставитися до цієї критичної рецензії серйозно. Проте все ж висловлю свою думку.Головний недолік твору, як на мене, полягає в тому, що це НФ саме жюльвернівського типу. Тобто, якби Олег Романчук написав свій роман років сто тому, все було б о кей. Але наприкінці ХХ сторіччя капітальний роман обсягом 15 аркушів про видатних учених, самовідданих некорисливих бранців науки і патріотів батьківщини, м яко кажучи, здатен викликати поблажливу усмішку (принаймні, у такого “завзятого фентезюшника”, як я). Ну що зробиш, не відчуваю я живих характерів у книзі! Здається, то не люди, а ходячі гасла зустрічаються кожен день, розмірковують, висувають якісь теорії, проводять карколомні експерименти, сперечаються з приводу “кристалів-комп ютерів”... І нудно робиться від одного припущення, що цей ланцюжок тягнеться аж від Давньої Греції, Індії до наших днів у майбутнє. Невже люди походять не від живих людей, а саме від таких блідих схем, здатних на єдину емоцію радіти від копирсання у зарозумілих глибокотеоретичних припущеннях?!
Тому найбільш реальними героями роману є якраз не люди, а кристали, вирощені в умовах невагомості у вигляді жука-гнояка, додекаедра та чаші, які дійсно виявилися частинами оптичного суперкомп ютера, що прибув на Землю в прадавні часи від невідомих інопланетян...
Але стривайте, це ж це класика: рушниця, що висить на стіні в першому акті п єси, обов язково стріляє в останньому! Так і в Олега Романчука дія починається з розмов навколо “самоорганізуючих об єктів” і кристалів і закинчується підтвердженням всіх гіпотез. Ніякої інтриги, ніяких відхилень, коливань, суцільне переміщення по прямій аж до переможного фінішу. А це зовсім нецікаво. Адже коли б автор змусив читача вибирати, наприклад, між інопланетянами, мудрецями з Шамбали і ще якоюсь третьою силою, земною чи позаземною, чи взагалі надприродною, ото була б нагода помізкувати! А вийшло якнайгірше для художнього твору: прийшли кристали з Великого Космосу і наприкінці відбули у Великий Космос разом з першою земною міжзоряною ракетою. І почався Час Гігантів і... все! Ну, почалося щось невідоме, зацокотів якийсь годинник. Ну і що з того?! Особисто я не зрозумів такого фіналу, бо він... просто ніякий. Не зачіпає душі. Я не бачу, чи стали люди кращі, духовніші з цієї миті, чи ні, чи припинилися зрештою війни, зникла загроза екологічної катастрофи, голоду... Адже підлі керівники компанії “Джейсон-електронік” так і лишилися підлими...
До речі, ще про людей-героїв роману. Точніше, про схеми людей. На мій погляд, налічується три типи таких схем:
схема ученого-патріота батьківщини та некорисливого бранця науки (древні Демокріт, Архімед, Гіпатія, сучасні Ткачук, Бандура & Ko);
як різновид першої схеми, учені з пригноблених, колонізованих країн (доктори Прасад та Рамеш з Індії, Сошенко, Лятошинський & Ko з дореволюційної України);
схеми корисливих жерців та невігласів-монахів, а також керівництва західних компаній “Джейсон-електрік” та “Джейсон-електронік”.
Годі й казати, що побудовані за першими двома схемами герої геть позитивні, без найменших недоліків. Остання ж схема породжує таких мерзотних негідників, що просто моторошно стає на душі.
Є ще другорядна риса, притаманна героям першої схеми, які виступають головними персонажами: усі вони атеісти, які більш-менш запекло заперечують існування богів чи Бога. Так, риса другорядна, проте важлива!
І нарешті, ще крихітна “плямка” на 195-й сторінці (цітую): “...тож доведеться докласти всіх зусиль, щоб перша радянсько-індійська міжзоряна ракета отримала бездефектний електронний астронавігатор”. Річ не в тому, що розмова точиться знов-таки навколо якогось зарозумілого для пересічного читача прилада, а в сполученні “радянсько-індійська”, хоча на інших 287 сторінках досліджується доля українсько-індійського проекту “Індра”.
Отже, ця крихітна “плямка” все пояснює: і другорядну рису, і загальну жюльвернівську спрямованість роману, і невиразність героїв-людей в порівнянні з героями-кристалами (як тут не згадати блискучу пародійну сцену з повісті братів Стругацьких “Понеділок починається в суботу”?!), і вмонтоване в роман оповідання про “останній винахід Архімеда”, що на думку Олега Романчука являє приклад фантастики, яку пишуть науковці. Адже перше видання “Зоряного кристала” побачило світ у 1986 році, тобто, за часів Радянського Союзу.
Так, саме в СРСР спостерігався феномен підміни поняття fantasy на science fiction, затримки фантастики на рівні жюльвернівської НФ і “державного заохочення” письменників-фантастів до роботи саме в цьому жанрі. Я не бачив першого видання “Зоряного кристала”, і все ж ризикну висунути (з певною імовірністю, ясна річ) припущення: Олег Романчук переробив свій роман десятирічної давності на сучасний зразок, додавши великих патріотичних нашарувань до першооснови, яка могла побачити світ тільки за часів СРСР. Слава Богу (в Котрого не вірять герої романа), що із здобуттям Україною незалежності автор нарешті зміг висловити справжні свої почуття. Та все ж, як на мене, патріотизм героїв на жаль лишився показовим ура-патріотизмом, а переробка не торкнулася глибинних шарів твору, який так і не став цікавим.
А тепер спробуйте вгадати, шановні читачі, чи радію я з приводу появи переробленого видання прорадянсько-науково-фантастичного роману? Мушу розчарувати тих, хто вважає, що мене це не тішить. З усією непослідовністю я кажу: добре, що роман з явився вдруге! Адже це наочно демонструє прагнення до опрацювання набутого раніше літературного досвіду, хай і досвід, і опрацювання виявилися невдалими. До того ж, українська фантастична книжка, надрукована 1995-го року українською мовою, de facto свідчить про те, що українська школа фантастики таки існує й фантастична література в Україні потрібна, всупереч твердженням деяких літераторів та книговидавців. І я не маю найменших сумнівів, що знайдеться чимало вдячних прихильників НФ-літератури, котрі із захопленням сприймуть центральну ідею “кристалів-комп ютерів”. Не всі ж бо такі завзяті “фентезюшники”, як я!..
25 квітня 1997 р.
© Тимур Литовченко. Всi права застереженi у відповідності до Законодавства України. При використаннi посилання є обов'язковим. (Хоча всiм вiдомо, що "копi-райт" розшифровується або "копiювати праворуч", або "зкопiйовано вiрно", тож до збереження авторських прав нiхто серйозно не ставиться... А шкода!)
Якщо Ви знайшли цю сторiнку через якусь пошукову систему и просто вiдкрили її, то скорiш за все, нiчого не знаєте про автора даного тексту. Так це легко виправити, мiж iншим! Давiть тут, i все… |