Вiдтак, чи не станемо ми невдовзi безсило скиглити за “втраченими талантами”, котрих “викрали клятi мос…” Перепрошую, котрi спокусилися перспективою вижити за рахунок видання власних творiв у сусiднiй державi, де тiльки й того, що податкове законодавство бiльш сприятливе, а ставлення до письменника — бiльш поважне? Вижити i заявити про себе — а не гордовито пiти в небуття з повною шухлядою неопублiкованих творiв.

Прикро…

Звiсно, на цьому тлi кожна книжка в жанрi фантастики, написана українським автором та видана в Українi хоча б коштом того самого автора, є досить помiтним явищем. Що вже казати про лiтературнi конкурси, про цей своєрiдний полiгон для виявлення новiтнiх тенденцiй в лiтературi! Подiбний високопрофесiйний пiдхiд до справи залишається всiляко вiтати i заохочувати. Одним з небагатьох дiючих вiтчизняних конкурсiв є “Золотий Бабай”, засновники якого прискiпливо ставляться до надiсланих творiв не зважаючи на “розкрученiсть”, досвiдченiсть або недосвiдченiсть авторiв-учасникiв. I видають книжки з творами лауреатiв.

1999-го року один з першої десятки “Бабаїв” одержав роман члена Нацiональної спiлки письменникiв України, київського фантаста Тимура Литовченка “Двоє в чужому домi”, котрий наприкiнцi минулого року вийшов друком у видавництвi “Факт”. Добре, що маючи три росiйськi книжки (“Власть молнии”, “Воины преисподней”, “Повесть о четырех цветках”), пан Литовченко зробив демарш, i його чергова книга з'явилася на рiдних теренах. Отже, маємо вельми приємний факт… завдяки видавництву “Факт”.

На додачу в романi є те, чого, на мiй погляд, бракує багатьом сучасним белетристичним творам — схвильованiсть за чужу долю, любов на тлi сучасної бездуховностi та… людянiсть. Що, мабуть, набагато цiннiше за все iнше для нас, людей. Тим паче, що головнi герої роману все ж таки вампiри. Хоча й не позбавленi авторської симпатiї.

Одне слово, особисто менi роман дуже сподобався не тiльки тому, що я є палким прихильником фантастики як такої. Дуже добре, що саме зараз у нас починають друкуватися книги так званих “легких” жанрiв. I дуже добре, що роман “Двоє в чужому домi” не тiльки гiдно представляє один з рiзновидiв розважальної лiтератури, але й несе приховану глибоко в серединi людяну “начинку”, котру легкою, тим паче — легковажною аж нiяк не назвеш.

Єдине, про що доводиться пошкодувати — обране Тимуром Литовченком мiсце дiї. Менi здається, з не меншим, якщо не з бiльшим успiхом iсторiю сентементального крадiя i вампiрки-кiлерки можна було розгорнути десь поближче до рiдного автору Києва. Тим паче, як я зазначав вище, тема опирiв для нашої лiтератури ненова. Вiд того, що описанi подiї вiдбувалися би, примiром, у Бортничах, у Вишневому або у Глевасi, твiр тiльки виграв би… але попри все поважатимемо зроблений автором вибiр. Йому виднiше.