Нещодавно в Нацiональнiй Спiлцi письменникiв України вiдбулася презентацiя книжки Тимура Литовченка “Повесть о четырёх цветках”, виданої другим накладом Видавничим центром Кухарука i центром “Свобода слова”. Перше видання 1995-го року на Мiжнародному лiтературному конкурсi Вадима Кисляка (Воронеж, Росiя) в номiнацiї “Проза” посiла III мiсце, а також удостоєне грамоти “За лучшее оптимистическое произведение”.

На перший погляд, невеличка за обсягом книжечка (52 сторiнки) не дуже вiдповiдає номiнацiї “роман”, до якої звик пересiчний читач. Та це тiльки на перший погляд, бо чим далi вчитуєшся в “сюрреалiстичний авангардно-ар’єргардний панк-експеримент про любов з нео-символами в бузкових, зелених, чоринх та рудих тонах, з безколiрним прологом та кольоровим епiлогом” (як зазначив на титульнiй сторiнцi автор), тим бiльше схиляєшся до оцiнки автора, — враховуючи глобальнiсть проблем твору. Хоча за обсягом i певними елементами архiтектонiки твiр можна вважати повiстю — про що стверджується i назвою книжки. Та головне тут — оригiнальнiсть, навiть незвичнiсть i побудови сюжету, i характеристики героїв та зображення подiй, багатогранного життя в екстремальних проявах соцiальних подiй, а також абстрактно зображувальна манера подачi матерiалу твору. Твiр написаний явно для iнтелектуалiв — не кожний пересiчний читач зрозумiє його.

Йдеться про долю чотирьох дiвчат, якi приятелюють мiж собою. Але вони настiльки рiзнi, що не можуть бути справжнiми подругами, — i це стає основою їхнiх рiзних доль у вихорi соцiальних катаклiзмiв, якi панують у Мiстi (читай — Державi). Рiзнi їхнi характери, уподобання, а отже й поведiнка: вiд примiтивної й розбещеної, вiдкритої до розпусти Рози — до цнотливої й самовiдданої в коханнi Iриски — такий дiапазон образiв головних героїнь твору. Образ Iриски, як прекрасної тiлом i душею дiвчини, очевидно є своєрiдним iдеалом автора i взiрцем для наслiдування.

Мiж цими полюсами — ще долi двох дiвчат зi своїми коханими, iншi персонажi твору. Всi вони поданi загалом дещо абстрактно — у майже нереальних малюнках-характеристиках — за рахунок сюрреалiстичного зображувального ряду, нео-символiв та незвичних i нереальних кольорiв.

Всi персонажi книжки, як завихренi суховiєм порошинки, з вiдчаєм i шаленою напругою шукають порятунку вiд кривавого терору схибнутих на цьому вождiв. Виконавцiв їхньої волi втiлено (теж в абстракцiї) у всемогутнiй загiн жорстоких i пiдступних iрроргiв (в якому неважко розпiзнати нiвелюючу людську особистiсть радянську iнквiзицiю). Вона карає i знищує всiх, на кого впала пiдозра (або надiйшов донос) про неповну лояльнiсть чи критичне ставлення до бездарних чи злочинних настанов або вказiвок влади (наприклад, смiятися чи нi в день так званого “Траурного смiху” та iн.).

Як бачимо, це теж нагадує читачевi про наше недалеке, так зване “совєцьке” минуле, де задля безпеки особи треба було “не висовуватися”, ховати своє “я”, а феномен кожної нацiї нiвелювався пiд так званий “єдиний радянський народ”.

Та чим далi — на тлi цiєї похмурої безвиходi — вже несподiвано — виникають, наче з пiдпiлля, яскравi особистостi, якi не втратили своєї високої моральностi — навiть за таких нелюдських умов iснування. Їх втiленням є символiчнi образи так званих “Вiчних коханцiв” Честава i Iриски, завдяки справжньому коханню й мужностi яких переможено нелюдський режим. Вони — в муках i боротьбi — рушають у свою страдницьку путь, аби жертовно вiддати свiй труд i своє життя на благо людям, побудовi нового справедливого суспiльства, високої моральностi й добра.

Розкриваючи й далi цi та iншi символи добра i прогресу, письменник створює свiй найпарадоксальнiший персонаж — Смерть (у всiй зовнiшнiй непривабливостi потворної висхлої старої). Смерть тут, як це не дивно, виведено позитивним персонажем. Вона рятує багатьох жертв режиму, а головне — Честава й Iриску, i виводить їх на шлях боротьби проти зла, наставляючи на майбутнє жертовне життя: “…Де б не пройшли ви, там упаде ваша душа з кров’ю на землю i вiдродить її”.

I молодята, напученi Смертю на страдницьку й благородну путь, на своєму шляху по рiднiй сплюндрованiй землi зустрiчають i своїх колишнiх подруг i друзiв, знiвечених нелюдською владою — i своїм прикладом допомагають їм пiднятися до життя. I Квiти (символи краси земної), якi, було, вже зiв’яли, i жайворонки (як символ вiдновленого тваринного свiту), що невiдомо звiдки повернулися у цю землю, — все це свiдчить про вiдродження країни, про плiднiсть, результативнiсть боротьби за її утвердження i процвiтання.

Важко зрозумiти, чому, за задумом автора, — саме Смерть стала основою пробудження життя i прогресу. Можна знайти в повiстi (чи все ж романi?) й iншi недолiки, а чи просто невiдповiдностi звичним уявленням читачiв — навiть у цiй “країнi символiв”… Та чи варто говорити й сперечатися про те, чого у книжцi вже не змiнити? А шкода, бо й художнiй потенцiал, i його свiжа мовна палiтра, i сам задум твору з таким великим тираноборчим потенцiалом оптимiзму у фiналi — вартi й уваги, й визнання, й пошани.

18.01.2000