Завжди вiдчуваєш якийсь трепет, коли тримаєш у руках рукопис (тим бiльше — коли його гортаєш або читаєш). Книгу молодого київського фантаста Тимура Литовченка я читав майже у рукописi. У рукописi ще й тому, що вийшла вона накладом аж у 150 (!) примiрникiв — факт, який, утiм, нинi навряд чи кого здивує з огляду на загальну культурну скруту, — та ще i як додаток до газети “Русскоє собранiє”, що, звiсна рiч, не ? арантує їй бодай середнього числа читачiв. А жаль, адже книга могла б стати цiкавим i повчальним прикладом: вона сама побудована на страшному прикладi нашої iсторiї. Ходить про трагедiю Бабиного Яру. Але не про ту, яких 2-а Свiтова нараховує десятки, а про iншу “комунiстичну”, яка сталася у мирний час, навеснi 1961 року, i яку вперто замовчували, забуваючи про те, що кiлькiсть жертв її до пари катастрофам свiтового масштабу. Хоча, як зауважує автор, “цифра загиблих, звiсно, нiколи не називалась”, вона була однозначно велика, бо, як i кожна катастрофа, i цього разу вона заскочила людство зненацька, радше частину людства пiд назвою “Київ”. Героїв сповненої метаморфоз повiстi “До коммунизма оставалось лет пятнадцать-двадцать” часто не так просто впiзнати. Перш за все тому, що виводить iх збуджена свiдомiсть автора розповiдi — дiвчини на ймення Свiтлана, яка вряди-годи перевтiлюється в Юру, суб’єкта дiї. Справедливостi заради зазначимо, що поява останньої, сам мотив перетворення, реiнкарнацiї сприймається до певної мiри як якийсь романтичний фра? мент, витяг з якоїсь iз новель нiмця Гофмана. Зрештою, саму повiсть ясує уривчастий (читай: дискретний) струмiнь розповiдi. То, зустрiвшись на тому свiтi, так само як герої найголоснiшого з романiв Сальмана Рашдi, (їх живцем поховав нестримний бруднийпе:*ками потiк, який зiрвався з Бабиного Яру), вони слухають стареньку хрипку гiтару, то, гуляючи надрами, роблять одне одному признання, схожi на якихось Орфея й Еврiдiку — тiней пiдземного царства: “а мiсячне сяйво все крутило їх угорi над землею i несло вперед”. Натхненними героями Марка Ша? ала душi похованих героїв, у яких “назагал немає нацiональностей” — вони таки вже безживнi душi! — навiдуються до Куренiвського цвинтаря, до батькiвської оселi, вертають назад, розмiрковуючи над непростою долею добра i зла. I, хоча часом фантастично-побутова повiсть невиправдано межує з трiллером (такого типу епiзод на Байковому цвинтарi, коли дiвчинi здається, що скульптурний надгробок раптом оживає), проте загалом манера, в якiй вона написана, приваблива, жвава i видає неабияку любов до деталей, до психологiчних нюансiв, до “фотографiчности” зображення. Можна говорити про стiйкий балянс мiж сюжетним началом i началом психологiчним, яке виражається у вiдтвореннi душевного стану героїв у той чи iнший момент; тут, звичайно, письменниковi не уникнути компромiсiв, як то коли сон, запаморочення раптом накочується на дiвчину просто на цвинтарi, i перервана нитка зв’язується знову...

“Щоб цiкавитись минулим, треба переживати серцем. Те минуле, яким його вiдновлюєш з допомогою розуму, мертве минуле”, — вторуючи древнiм, слушно зауважив хтось iз французiв. Виводячи конкретне лихо, повiсть водночас витворює абстрактний, мiтичний хронотоп катастрофи, яка може статися лише у суспiльствi “без свого корiння”, вiдтак минуле Тимура Литовченка — живе, тому що пережите серцем, — направду вражає i зворушує, а що це як не найвища похвала письменниковi, коли твори його перечитують щоразу з неослабною втiхою?