Тут можна знайти практично все, притаманне жанру: безжальні інопланетні вороги; головний герой, котрий і не дуже герой; електронна машина, що бавиться людьми у свою гру, адже люди самі віддали їй владу над собою… Є трошки філософування, щоправда, надто "голого", майже відокремленого від сюжету оповіді. Є тут те, що майже відсутнє в багатьох творах фантастики, а саме — емоційна напруга.

Уявимо собі ситуацію, якщо вас захоплено в полон жорстокими інопланетниками; вибір є: або загинути героєм, або зрадити людство. Можна ускладнити ситуацію: зрада має бути зміцнена вбивством невинних жертв — пасажирів земного космолайнера. Автор закручує "пружину" сюжету далі — серед пасажирів цього лайнера дружина та діти героя…

Прочитавши цю книжку, читачі зможуть дізнатися, який вибір зробить Демін Валявскі — головний герой роману. Загалом приємне враження від цього твору не позбавляє, однак, від деяких питань. Автор — киянин, і міг би виявити більше патріотизму до рідного міста; чому ж тоді головний герой — мешканець Австралії? Чи не простіше було б зробити його киянином? Бо причинно-наслідковий ланцюжок тягнеться далі: австралійський хлопець, син героя, ні з того, ні з цього раптом "проходить" Тургенєва, та ще й хрестоматійних "Отцов й детей", а зовсім не так звані "дивні" повісті, в яких російський класик випередив Кафку, що було б доречніше в фантастичному романі. Тим більше не йму віри, читаючи, як той же австралійський хлопець згадує про повість "Мандрівний вулкан" — забутого вже й у нас письменника Бориса Комара. Так, автор "Приреченого жити" читав і Комара, "Отцов и детей", але навіщо було вигадувати Австралію?

Однак, не зважаючи на деякі прорахунку, твір вийшов досить оригінальним, а сюжетні ходи приємно дивують незвичністю, що дозволяє сподіватися на подальші "зоряні відрядження" Т.Литовченка. Хоча персонажі роману невідомо чому весь час повторюють: "Місце людства — на Землі", — не забуваймо, що наша планета також космічний корабель, а місце фантаста — дивитися вперед по курсу.