"Літературна Україна", №5 (5143), 9.2.2006. с.6
*** Рецензію передруковано тут! ***
Український видавничий портал
"Книгобачення"
| 09.09.08 18:50:44 |

Ностальгія за часом, у якому не був

(Рецензія на роман Тимура Литовченка
"До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять")

У 1999 році, коли привид комунізму вже відкрокував своє по Європі, я таки в комунізмі побував. Добирався туди електричкою, досить близько — хвилин п'ятнадцять-двадцять. Дитячий садок угледів з зірочками на паркані. Лозунг на дев'ятиповерхівці — чи то про революцію, чи про рішення якогось там з'їзду. Вулиці — чистенькі, ні тобі папірців, ні пластикових баняків з-під кока-коли. Реклами навіть не видно!

Машини — рідко-рідко промайне якийсь "фолькс", а то більше "жигулі" з "москвичами". Пролетарі ходять вулицями, справжні робітники пролетарського вигляду із замащеними руками. Кіоск один бачив — але він так добре замаскувався в кущах, що картину не попсував.

Комунізм називався Чугуїв й групувався навкруг Чугуївського літакоремонтного заводу. У рамках окремо взятого невеличкого провінційного міста комунізм цілком може мати людське обличчя. Й кожен може зробити вибір — тут жити чи забиратися геть.

І знаєте, що я вам скажу? Мені там сподобалось.

 

До чого це я? До того, що кожен може прогулятись туди ж, в комунізм, взявши до рук книжку Тимура Литовченка "До комунізму залишилось років п'ятнадцять-двадцять".

Читаєш — і ніби опиняєшся в часі, коли пережитки культу особи вже подолано, неминущі труднощі — дрібниці, про які й говорити не варто, а до світлого майбутнього й справді залишилось років п'ятнадцять-двадцять.

Наче молодшаєш на ті самі роки.

Але щось не те. Щось муляє.

Здавалося б, для досягнення аналогічного настрою можна взяти будь-яку книжку з "шістдесятих" — й буде те саме. Бадьорі пролетарі йдуть на роботу, перевиконують норму, там же закохуються, там же лають ретрограда-начцеха, а вечорами гуляють охайним парком без пластикових келишків на кожному кроці й розмовляють про зорі.

Але ні. Не те.

"Шістдесятники" брешуть, і це відчувається. Не уявляю, щоб у когось з "шістдесятників" дружний пролетарський колектив вигнав з автобуса хай навіть трохи несоціального, але свого хлопця.

А в Литовченка читаєш — і віриш.

І за інерцією віриш навіть тоді, коли дійство з твердого, майже соціалістичного реалізму переходить до моторошної готичної містики.

Переповідати роман не буду, але на ключових моментах все-таки хочеться зупинитись.

Сцена повені і багняного селю по вулиці Фрунзе — реалістична, аж хочеться зірватися й тікати. Гола дівчина з мерехтливою свічкою — озирнутися хочеться. Ніби й справді за спиною стоїть. А що вже сцена "могили навпаки" — коли у мертвому світі тягнеться згори, пропорційно виритій ямі, моторошна пухлина!.. І таких знахідок у романі — безліч.

Чи став би я цікавитись, хто був, скажімо, мером Києва у шістдесят першому? Чорта з два. А от якщо спочатку показати пам'ятник, міліціонера неподалік, натякнути на те, що споруду було пошкоджено, і не раз — тут вже, пробачте за каламбур, мимохідь виникає питання — а чому? А воно он чому! За Куренівку...

Досить цікаво показана тема катастрофічного ритму — Голодомор, Куренівка... а от Чорнобиль до теми не зовсім пасує. Автор намагається пояснити проблему — але, чесно кажучи, не так переконливо, як пише на початку роману.

Таке враження, ніби годинник людства було заведено до 2000 року, й у 2001 щось мало сталося — але не сталося. Живемо, так би мовити, за інерцією.

Ой, щось на похмурі думки навів мене цей роман! Гадаю, автор щось таке й планував — але все одно вражає, вражає.

Це був мед, а зараз піде дьоготь.

Перш за все доведеться змастити ним мову твору. Це не мова. Це щось жахливе. Ще б трохи, й розмови, що ними спілкуються між собою герої, стануть одна-в-одну з тими, що ними спілкуються баби з базарів та пролетарі в електричках. І не лише розмови. Авторський текст також.

З першого погляду може здатися, ніби автор просто не вміє розмовляти чистою українською. Каюсь, спочатку я саме так і подумав. Потім дочитався до післямови.

Переконався — вміє.

Питання — а чому не хоче?

Єдина більш-менш вірогідна гіпотеза, що спала мені на думку — автор намагається зробити роман максимально реалістичним. Бажаєте прикладів?

Ніжки в чулочках (замість панчіх), гніт підземної пітьми (а у гасовій лампі тоді що горить?), півтинка (це не половина невідомо якого “тинка”, а п'ятдесят карбованців), чірвачок (мабуть, черв'ячок, малося на увазі — а чим не сподобався хробачок?). І так далі.

Що тут скажеш? Справді, “київська” українська сильно відрізняється від літературної. Суржик ллється звідусіль, як кислотний дощ з неба. З реклами, з газет, з телевізора... а про радіо "Шансон" взагалі мовчу, бо вони це роблять, мабуть, навмисне.

Але ж маю в руках не якесь там радіо! Книжка, все-таки, не просто купа поєднаних між собою паперів.

Так, звиклим до київської говірки читачам буде легше. Деяким навіть радісніше — он як, письменник, бач, а теж по-нашому розгаварює. Деяким навіть наука буде — он бач, як, виявляється, в Києві розмовляють, учись, синку, може колись і ти переїдеш. Ви не смійтеся, я сам колись таке чув.

Але ж, шановний пане автор, на біса вам обмежувати коло своїх прихильників такою аудиторією? Чи не краще піти шляхом класиків?

Талан є (ось, наприклад така собі крихітна деталь: “Це мертве полум'я — спокійно сказала дівчина й абсолютно спокійно провели рукою над полум'ям” Бррр... Читаєш — і мороз по шкірі біжить.).

Пробивна здатність така, що нам би усім повчитись, в жодних літературних скандалах начебто не помічений (хоча, кажуть, скандали письменникові лише на користь). Остання фраза, звісно, це лише жарт.

А от з приводу мови — на жаль, ні. Не до жартів. Треба задуматись.

А я поки що наступну книжку Литовченка почитаю.

Радій РАДУТНИЙ