Жанру невдовзі виповниться вісімдесят років. Вершиною розвитку “опери” стали тексти, створені в Америці 1940-х, зокрема цикл “Установлення” (в рос. перекладі “Основание”) Айзека Азімова. Хоча в 60—70-ті з'явилася тьма епігонів, шедеврів насправді написано небагато: хіба “Вавілон-17” Семуеля Ділені та, “Берсеркер” Фреда Саберхагена; а з творів 80-90-х — “Гра Ендера” Орсона Карда та “Гіперіон” Дена Симмонса. Проник жанр і до Європи (наприклад, “Боги війни” француза Жерара Клейна). У Совдепії під заборону потрапили не лише спроби створити щось таке в себе, а й переклади західних космоопер. Що вже казати про нещасну українську фантастику!

Років вісім тому хтось з організаторів першого “Бабая” поскаржився на повну відсутність космоопер у нашій фантастиці (якщо не рахувати таке “досягнення”, як написану в Харкові епопею про Велике Галактичне Майбутнє Відродженої Російської Імперії). Причин відсутності української “опери” можна знайти безліч, а от засіб є один. Цим єдиним шляхом і пішов, здивувавши “перекваліфікацією”, відомий досі своїми жахликами та містикою київський письменник Тимур ЛИТОВЧЕНКО.

У Приреченому жити інопланетяни-дарки намагаються захопити Землю та перетворити людей на рабів; утім, люди вже давно віддали себе в рабство Моралізатору. Моралізатор — це такий суперкомп'ютер-суперпорадник-суперсповідальник; щось на кшталт електронного Уарси. Моралізатор монополізував посередництво між Богом і людьми, а всякий монопольний посередник поступово перебирає на себе й повноваження Всевишнього.

Головний герой Демін, виконуючи наказ Моралізатора, вирушає з рідної неньки-Австралії на далекий Альдебаран-сім, але в гіперпросторі мирний пасажирський корабель перехоплюють дарки, і Демін потрапляє в полон. У нього є вибір: допомога ворогам у загарбанні Землі або смерть невідомого героя.

Вибір є в кожного. Особливо в автора. Можна було не витрачатися на поверхнево-релігійні дискусії з притягнутим за вуха паном Шварцманом, а вплітати авторський погляд в сюжет і образи твору. Можна було пошукати в Івана Тургєнєва якісь “тексти”, оригінальніші за хрестоматійних “Отцов и детей”, що їх нібито в далекому майбутньому читає австралійський школяр — син Деміна. Тим більшою недоречністю є, що цей же школяр “відкопав” десь і зацікавився повістю забутого уересерівського фантаста Бориса Комара “Мандрівний вулкан”.

Зрозуміло, чому герой “Приреченого жити” — австралієць, а про Україну, співочо-мальовничу, в романі практично не згадується. Про Австралію можна писати “без брому”. Та якщо наші “енергостратеги” втілять в життя свої плани, Україна перетвориться на край могильників і саркофагів, й тоді перевидання роману можна буде почати: “На початку двадцять першого століття альтернативні енергетичні технології, розроблені українськими науковцями, активно запроваджували за кордоном, а в той же час уряд держави понабудував ядерних енергоблоків по 2000000000 дол. за кожен, звісно що коштом платника податків”.

Чого в романі справді бракує, то це згадуваних палаючих штурмових кораблів. Батальні сцени потребують особливого хисту, купи технічних і астрономічних знань. На жаль, із цим автор не дуже впорався. Раз-два-три — і читачеві рапортують: ворога переможено. Та й самі дарки зображені надто карикатурно — ніби натівські генерали на останній сторінці “Перця” часів “холодної війни”.

Давня традиція “київської школи” фантастів писати фантастику, яка насправді не дуже-то фантастика, помітна й у цій книжці. Але автор “загравшись” у космооперу, тим самим відійшов від цієї негарної традиції і написав справді цікаву річ.