З суто особистих мотивів не маю найменшого бажання давати ту чи іншу публічну оцінку творчості дуета Марини та Сергія Дяченків. І не робив би цього, якби не дискусія на інтернет-ресурсі "Літфорум" (http://www.litforum.net.ua), в ході якої виник невеличкий прецедент. Читачка, яка користується ніком IRYSKA, настільки високо оцінила написаний мною в 2005 році роман "Приречений жити", що започаткувала спеціальну гілку для обговорення творчості письменника Тимура Литовченка. Зокрема, глибоке враження на неї справив Моралізатор — суперкомп’ютер-порадник, що аналізує ситуацію, базуючись на всьому огромі християнської та навколохристиянської літератури. На що письменник Сергій Батурин (на "Літфорумі" має нік MERCENARY) зауважив: на нього Моралізатор враження навпаки не справив — це, мовляв, такий собі дяченківський Пандем.

Моя відповідь (однойменного роману Дяченків не читав, створюючи "Приреченого жити", спирався лише на власне оповідання "Фантом") викликала щире здивування Сергія Батурина. Колега не вгамувався, доки не скинув мені електронною поштою текст роману, розміщений в "Библиотеке Фензина" (http://www.fenzin.org). Наполегливість Сергія Батурина, якого щиро шаную, надто інтригувала. Годинне нічне читання "по діагоналі" електронного тексту — ще більше. Насамкінець довелось витратити кілька днів відпустки, аби прискіпливо двічі "перелопатити" текст роману "Пандем".

Результат осмислення — перед вами.

Хоча…

А й справді, навіщо писати розгорнутий відгук, коли все елементарно вирішується на рівні співставлення дат?!

У читачів, не знайомих з моїм творчим доробком надто докладно (як от колега Сергій Батурин), справді може скластися враження: в романі "Приречений жити" Тимур Литовченко… м-м-м… творчо використав доробок подружжя Дяченків, за прообраз свого Моралізатора взявши їхнього Пандема. Тому що:

Все так.

Тільки трішечки не так.

Оскільки, повторюю, при написанні "Приреченого жити" я спирався на власне оповідання "Фантом", написане в період 21.02-13.03.1994 року — себто, років за 7-8 до того, як Марина і Сергій Дяченки створили свого "Пандема". Це оповідання під назвою "Страта через помилування" було опубліковане в подвоєному №1-2’1995 журналу "Наука і суспільство" (надалі журнальна назва віднесена в підзаголовок — "Фантом, або Страта через помилування") — а отже, знов-таки до публікації роману подружжя Дяченків.

До речі, я написав роман так швидко (менш ніж за 3 місяці) саме тому, що не створював його на порожньому місці, а лише розгортав готове оповідання по давно продуманій схемі. Аби зайнятись цією роботою, не вистачало видавця, який би зацікавився подібним проектом. Зокрема, я запропонував це братам Капрановим ще у 1999 році, але до "Фантома" вони були байдужими. На відміну від Романа Фернези з львівського Видавничого дому "Панорама" у 2005 році…

В противному разі "Приречений жити" міг бути написаний (саме як роман!!!) навіть до дяченківського "Пандема".

Звісно, Моралізатор в романі виписаний значно докладніше, ніж в базовому оповіданні. В останньому відсутні такі елементи, як, наприклад, хатні "каплички", де люди сповідуються Моралізатору, або його теорії поділу людства на "овечок Божих", "овець агресивних" та "хижих вовків" — тож формально Дяченки описали "альтанки" для бесід з Пандемом і "червоний шар" суспільства (а був же ще більш глибинний шар!..) раніше.

Але все-таки…

Все-таки, наприклад, мій Демін Валявскі наприкінці оповідання допетрав, що "божествений" Моралізатор ненав’язливо керує людством. Все-таки людина замислилася над необхідністю чинити спротив цьому новітньому божку. Все-таки Демін був помилуваний… тобто, покараний життям у променях слави, хоча мріяв якнайшвидше померти, за рекомендацією того ж таки Моралізатора!

І все це не тільки написане, але й опубліковане за декілька років до дяченківського "Пандема". Просто оповідання писалося з розрахунку можливості публікації в періодиці, а тому мало бути максимально наближеним до 1 авторського аркуша (близько 40000 друкованих знаків). Тому в оповіданні "Фантом" центр тяжіння перенесений на самого Деміна і його "подвиг" — розстріл власної родини заради перемоги людства у зоряній війні. Тоді як Моралізатора з його "керівною" роллю відсунуто на другий план — та інакше "згорнутого" оповідання не вийшло б.

Що ж до решти подробиць…

Як мої "хатні каплички", так і дяченківські "альтанки для бесід з Пандемом" мають прообрази історичні: це і "хатні церкви", що існували не тільки в середньовіччі (при садибах заможників), але вже у перші роки зародження християнства, і відомі всім кабінки-сповідальні у католицьких храмах. А розшарування суспільства… Будь-яке стабільне суспільство в широкому розумінні, як і громада — у вузькому має бути розшарованим. Як навіть стадо тварин або "суспільство" комах.

Враховуючи сказане, можна було би просто повернути Сергію Батурину його закид з точністю до навпаки: Пандем, виведений в однойменному романі Марини та Сергія Дяченків, враження на мене не справив — це всього лише монстр, подібний до Моралізатора з мого раннього оповідання "Фантом".

Проте не піду таким шляхом з трьох причин:

Наскільки подібні між собою й наскільки відрізняються ліва та права ноги, ліва та права руки?.. Адже всі вони — парні кінцівки, нижні або верхні…

Ба ні, не так…

В чому подібні й чим відрізняються православ’я та католицизм? Західний і східний різновиди протестантизму? Адже все воно — християнство… А з точки зору войовничого атеїста — "опіум для народу", попівщина, фідеїзм…

А можна навіть значно ширше…

Наскільки подібні між собою та наскільки відрізняються об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм? Тобто, і те, й інше — ясна річ, не матеріалізм. Але у першому випадку первинна "ідея" перебуває поза людською свідомістю, тоді як у другому джерелом всього сущого є людське ego.

Тож при всій зовнішній подібності неможливо ставити знак рівняння між лівою та правою кінцівками — хоча суто теоретично хірург може пришити ліву руку до правого плеча, "вилікувана" таким чином людина буде калікою.

Навряд чи можливо в найближчому майбутньому загнати під дах єдиної екуменістичної церкви православних, католиків і різномастних протестантів — хоча у період розгортання дії "Приреченого жити" (ХХІІІ століття) це все-таки є реальністю.

А ті, хто бодай щось тямить у філософії, вважатимуть спроби прирівняти, наприклад, гегельянство та беркліанство щонайменше облудними… якщо не вдаватися до брутальніших епітетів…

Але все це — за умови уважного, прискіпливого "закопування" в суть речей.

Оскільки ідея пришити ліву руку до правого плеча може не викликати в пересічного обивателя здорового протесту: "Ну то й що?! Цікавий експеримент, не більше… А може, не так вже й важко бути подвійним шульгою?! Нехай обидві руки ліві — проте це все ж краще, ніж одна шуйця!.."

Оскільки у програмних документах сучасної Комуністичної партії України читається "раціональна" ідея, запозичена з радянських часів: з патріотичних міркувань "дозволити" одну-єдину офіційну православну церкву; хто з віруючих захоче — нехай ходить до неї; решту ж християн оголосимо шкідливими "сектантами", і вони або мусять змінити свої переконання — або переслідуватимуться згідно з нормами законодавства… комуністичного…

Оскільки ідеалізм — він завжди й усюди ідеалізм. Не матеріалізм, себто. А тому яка різниця, де знаходиться джерело творчої ідеї — поза межами ego або в самому ego?!

На те й існують фахівці, щоби пояснити недоречність ідентифікації лівої та правої руки, православ’я та католицизму, трясунів та квакерів, гегельянства та беркліанства.

А в даному конкретному випадку — Тимур Литовченко, автор оповідання "Фантом" та роману "Приречений жити", який бачить совїх героїв так, як не бачить жоден з читачів — "із середини".

Для початку (в порядку хронології створення) придивімось до Моралізатора — хто він такий… Точніше — ЩО воно таке?

З контексту роману "Приречений жити" (в оповіданні "Фантом" розгорнути всю цю теорію просто не було можливості) випливає, що в період створення глобальних інформаційних мереж виникла ідея: звести в єдину базу даних разом з Біблією весь масив біблійної та навколобіблійної літератури, створеної за двотисячолітню історію християнства, і підключити до цієї бази даних логічно-орієнтований суперкомп’ютер. Так виник Електронний Носій Істини, що використовувався як консультант керівництва Об’єднання Демократичної Землі — на мою думку, людству не уникнути утворення такої собі глобальної наддержави, що успадкує всі плоди християнської (в усіх проявах) цивілізації. Саме завдяки ЕНІ вдавалось відводити "паршивих овець" з усього масиву претендентів до управлінських структур Об’єднання. Справді, чом би не тестувати майбутніх посадовців на вірність морально-етичним біблійним принципам?! Як на мене, в умовах загострення протистояння західної цивілізації, що в тій чи іншій формі всотала християнську етику, з войовничим ісламізмом це цілком можливо.

Через необізнаність у моєму творчому доробку і Удодик, і Кацай не врахували, що "Фантом" був написаний за 7 років до "чорного вівторка". Отже, про майбутній широкомасштабний "похід" ісламістського фронту на західну цивілізацію я замислювався ще тоді… просто прослідкував цю "ниточку" трохи далі у часі. Бо і в оповіданні, і в романі показані можливі віддалені наслідки такого конфлікту для християнської цивілізації, якою вона може стати в майбутньому. Антураж, засоби дії, обставини теж відповідні.)

Поступово на ЕНІ переклали й інші функції. Так виник Моралізатор, що вже не просто тестував кандидатів в управлінці на "християнськість", але замість священників приймав сповіді всіх чесних християн, давав їм поради, як заправський душпастир. А також консультував всі щаблі адміністративно-бюрократичного аппарату об’єднаного (на засадах християнства) суспільства під час ухвалення тих чи інших управлінських рішень. Від найменшої фабрики аж до Президента Людства включно. По мірі заселення людством Ближнього й Далекого Космосу окремі філії Моралізатора були створені на всіх колонізованих планетах.

Далі стає зрозумілим, що Моралізатор не просто сповідує, радить і консультує, але й прораховує можливі варіанти розвитку ситуацій, на базі чого ненав’язливо, хоча й по-машинному холоднокровно керує людством… Але тут варто зупинитись. Бо подальший аналіз змусить заглибитися в перипетії оповідання "Фантом" і роману "Приречений жити", що не є предметом даної розвідки. Зараз саме час переходити до "Пандему" подружжя Дяченків.

ЩО таке Пандем (або радше, ХТО такий), автори так і не пояснюють.

А в іншому місці:

Або ще:

Під час прочитання роману в мозку саме собою з’явилося вчене словечко "егрегор" — наскільки мені відомо, так називають інформаційне поле, що містить інтегрований досвід тієї чи іншої сукупності людей. Проте Пандем не може бути тільки егрегором людства в чистому вигляді, оскільки має всі ознаки особистості. Навіть суперособистості — адже він здатен "підключитись" до свідомості будь-кого з людей.

Версія, що Пандем є нібито "сукупною особистістю", яка інтегрується з особистостей всіх існуючих людей, також може бути справедливою. Це нібито підтверджує, зокрема, такий діалог Кіма Каманіна і Пандема:

Здається, висновок очевидний: існує на Землі бодай одна людина — існує Пандем; зникне остання людина — Пандем теж зникне…

Ні, разом зі зникненням останньої людської істоти Пандем не зникне! Просто світ без людей стане йому нецікавим — так буквально й написано. Очевидно, тоді він полишить світ без людей…

З метою пошуку нового світу — заселеного людьми?

Чи з якоюсь іншою метою?

Байдуже.

Головний же висновок:

Для наочності складемо таблицю головних докорінних розбіжностей між обома аналізованими персонажами:

Моралізатор по відношенню до людства є суб’єктивним неживим творінням.

Пандем по відношенню до людства є об’єктивною живою особистістю — наприкінці роману один з другорядних героїв, священнослужитель отець Георгій навіть починає… молитися за душу загадкового Пандема!

Молитися ж за душу Моралізатора?! Нонсенс!

Сподіваюсь, тепер зрозуміло, наскільки некоректною виглядає порівняння Моралізатора і Пандема. Все одно, що порівнювати об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм: хоча в обох випадках ідея первинна, матерія вторинна, проте в першому випадку джерело ідеї знаходиться поза особистістю, тоді як в другому — в свідомості самої особистості!..

Власне, на цьому порівняльний аналіз романів можна припинити. Але якщо Пандем — це особистість, якщо він — "ХТО", а не "ЩО", тим цікавіше продовжити аналіз його, Пандемової природи. Можливих логічних пояснень, як на мене, виникає рівно два. Хоча не виключено, що їх значно більше — але на всеосяжність я не претендую…

Під час вченої застільної бесіди замаскований спостерігач землян дон Румата спровокував доктора Будаха проханням "дати богові пораду", як найкраще поводитися з людством, чим йому допомогти. Один з варіантів порад Будаха: боже, зроби так, щоб сильні й гадки не мали гнобити й ображати слабких — тоді всім буде добре!.. Дон Румата подумки лише зітхнув: так, ми це вже проходили — супутники на геостаціонарних орбітах, суцільна позитивна реморалізація… Вголос же відповів: знаєте, докторе, то буде вже зовсім інше людство. Малось на увазі — модифіковане…

Практична спроба позитивної реморалізації продемонстрована в "Казці про трійку". Згадайте епізоди, коли Едік Амперян за допомогою польової моделі реморалізатора намагається поставити на місце ТПРУНЯ. Але якщо з Фарфуркісом та Хлєбовводовим це на деякий час вдається, то сутність Лавра Федотовича Вунюкова поглинає всю енергію мініатюрного реморалізатора, і експеримент зривається.

Герої "Пікніка за узбіччі" шукають у відвідуваній іншопланетниками зоні загадкову "золоту кулю", яка нібито здатна вирішити всі проблеми, що з ними до неї звернутись. В фіналі твору Редрік Шухарт і справді знаходить артефакт… і звертається до нього з дурнуватим проханням: зроби так, щоби всім було добре… щастя всім і кожному…

Не надто віриться, що "золота куля" виконає прохання. Адже ноги Серв’ятнику Барбріджу вона так і не відростила… Хоча життя зберегла. І неабияких діточок дала… Тільки от з приводу Діни Барбрідж радіти не варто — то лише душевна "пустушка" з гарним тілом секс-машини…

Що "щастя всім і кожному" в принципі дати не можна, наочно демонструє ще "Понеділок починається в суботу". Згадайте долю найпотужнішого мага НДІЧАВО: Саваоф Баалович Одін кинув практичну магію, коли у своїх дослідженнях дійшов необхідності задовольнити бажання кожної живої істоти у Всесвіті — такого дива не міг вигадати навіть він!..

Безсумнівно, ці думки великих радянських фантастів мали б закарбуватися в егрегорі Землі, до якого підключився (або з якого зародився) дяченківський Пандем. Останній же абсолютно свідомо:

Коротше — валить "щастя" в незмірній кількості на голови всіх загалом і кожного зокрема. Незалежно від віку, статі, соціального статусу тощо.

Погано?

Здавалось би, аж ніяк.

Та чого там — дуже добре!

Навіть виникає ілюзія, нібито Дяченки обійшли на крутому віражі братів Стругацьких — адже замість приреченої на провал позитивної реморалізації покидьків Пандем "переконує" їх зовсім іншими методами…

Та ба — це тільки здається.

Оскільки…

Дон Румата лише зітхнув: це вже буде зовсім інше людство!..

Справді, досвід Пандема підтвердив: за півтора десятки років він примудрився модифікувати сучасну цивілізацію в збіговисько зав’язаних на вищого "контролера", проте абсолютно інфантильних егоїстів, існуючих у ним же створених надкомфортних умовах!

Перша космічна полишила Землю. З нею нібито відбув… і сам Пандем?! Зайве підтвердження, що він не може бути уособленням егрегору Землі — лише надособистістю, що підключилась до егрегора нашої планети й паразитує на ньому. Але кидає, втративши цікавість. Разом з набридлим людством.

Так мале дитинча кидає остогидлу ляльку заради нової забавки.

Або ж підліток кидає улюблену ляльку, коли підростає — бо просто змінилася сфера його інтересів. Тоді стару іграшку заміняють більш серйозні предмети інтересу.

Супердитинча виросло…

Тільки не треба говорити, що Пандем максимально "попіклувався" про перехідний період до "безпандем’я" завдяки так званому "шлюзу"! Згадаймо, що німий двірик Герасим дуже добре нагодував Муму, перш ніж втопити…

Що відрізняє немовля від дитини, дитину від підлітка, а підлітка від дорослого? В усякому разі, не вік "за паспортом", не розвиненість вторинних статевих ознак і не наявність зморшок на чолі. Головні ознаки — це зрілість особистості й здатність відповідати за свою долю та свої вчинки. На цій шкалі дві крайні точки: від абсолютно безпорадного й безвідповідального немовляти — до абсолютно самостійної й відповідальної за свої (а часом і не тільки свої) вичнки зрілої дорослої людини.

Цілком зрозуміло: якщо Пандем замкнув весь "головний біль" людства на себе, надмогутнього і майже всевідаючого, рано чи пізно людство мало би перетворитися на скупчення інфантильних егоїстів.

Так і сталося.

В зв’язку з чим згадується "Місто приречене" братів Стругацьких: що ж це в тебе виходить — перчику йому в життя, перчику?! Пандем і починає густо "перчити" безтурботне життя людей, дедалі сильніше. А коли бачить, що у перспективі людство готове захлинутися "перечними слізьми" — втікає.

Маленький Принц казав: ми відповідальні за того, кого приручили. Саме розпач від власної безвідповідальності змушував накладати на себе руки японських діточок, чиї тамагочі "помирали". Їхня помилка лише в тому, що тамагочі — не живі істоти. Пандем же повівся по-дитячому безвідповідально.

Між іншим, саме тоді, коли вирощені під його патронатом діти почали кидати "майже живих" ляльок напризволяще.

Аналогія надто разюча.

Катастрофічний (для людства) фінал тут прораховується настільки явно й чітко, що потрібно бути не просто дурнуватим дитинчам, але радше справжнім дебілом, аби не додуматись до цього! При майже неосяжній всеобізнаності Пандема в подібну версію щось не надто віриться.

Тому — версія друга…

Характерно, що згадки про інші світові релігії в романі загалом (!) відсутні, за винятком однієї-єдиної (!!) побіжної — про іслам:

Якої думки про Пандема були буддисти, юдаїсти, вудуїсти та адепти інших релігій — повна загадка.

У радянській літературі або про культових служителів загалом не згадували, або їхні образи виводили в сатирично-негативному ключі — так Ільф і Петров увічнили отця Федора у "Дванадцяти стільцях".

Наслідуючи радянські літературні традиції, Марина і Сергій Дяченки "проскочили", так би мовити, "сатанинську" версію щодо походження Пандема. Максимум, на що вони здатні — обіграти питання "Пандем є чи не є богом?"

Шкода. Бо відповідь на інше питання: "Пандем є чи не є дияволом?" — лежить, що називається, на поверхні.

Знаєте — це справді так! Адже в романі Пандем:

Сказаного вистачить, аби будь-хто з побіжно згаданих в романі "ієрархів усіх конфесій" без найменших вагань діагностував диявольську природу Пандема. Дивно, що натомість священнослужителі з часом дружно визнали його ні Богом, ні дідьком, а чимось на кшталт нового Інтернета… Тим самим християнські ієрархи (за версією Дяченків) виявили колективну безвідповідальність — оскільки таким рішенням фактично ввели в оману християнський світ. Мабуть, Пандем справді вмів умовляти, підкуповувати, залякувати… будь-яким чином зупиняти супротивників!

Чим і займається сатана, до речі…

Насправді все просто: герої роману поголовно вірять у Пандема, але ніхто з них не вірить у Бога. Сумнівно навіть, що отець Георгій також твердий у своїй вірі, а не просто "працює при церкві", виконуючи заучені обряди.

Розплата не забарилася. Люди спочатку масово повірили Пандему. (Або точніше — повірили у Пандема.) Потім він безперешкодно відібрав 116 найбільш вольових, найталановитіших землян і відправив їх у космічну безодню. Але хто сказав, що влаштована нечистим духом Перша космічна експедиція має бодай колись досягнути успіху?!

Якщо Пандем кинув напризволяще людство — що завадить йому так само кинути напризволяще 116 добровольців-експедиціонерів?!

Останнє в житті видіння Кіма Каманіна (срібляста сигара космічного корабля, що несе до інших зірок його гени): хіба воно не може бути такою ж облудою, як і обіцянка, що він житиме до ста років! Кім помирає на восьмому десятку — чому ж вірить Пандемові до кінця, всупереч елементарній логіці?..

До речі, це видіння зайвий раз засвідчує, що Пандем… насправді не полишив Землю разом з експедицією. Справді, Пандем не зміг би влаштувати Кіму останнє видіння, якби не причаївся поруч.

Отже, поміж рядками фіналу роману легко прочитується такий підтекст. Пандем відправив у далекий Космос на вірну загибель "ядро" зі 116 добровольців, найбільш придатних до відродження людства після скорої всепланетної катастрофи. Катастрофа ж розпочнеться невдовзі — бо розбещені тепличними умовами, навмисно інфантилізовані егоїсти не здатні відповідати за свої вчинки та долю рідних і близьких, а "мастодонтів" на кшталт Кіма Каманіна на порятунок усіх потерпаючих просто не вистачить. Пандем при цьому навіяв усім думку, нібито він відбув разом з добровольцями — але насправді відсиджується тут же й насолоджується глобальною катастрофою людства…

***

Пандем — це не Моралізатор. Моралізатор — явно не Пандем.

Загадкова ж "нянька" людства може бути і суперхлопчиком, який поступово подорослішав, і дияволом, що нарешті з’явився в нашому світі.

Обирай, читачу, який світлий образ тобі миліший!