1

Готель, в якому оселили Мерседес, знаходився на краю містечка Копачі. Це був дерев”яний двоповерховий будинок. Старий господар помер, а його син мав дім неподалік від Іванкова. Продавати будинок батька він не захотів бо сам виріс під його дахом з червоної черепиці, а в дитинстві бігав по розкішному яблуневому саду. Тому просто здав старий дім в оренду під імпровізований готель панові Веніаміну Солосі, який періодично здавав його тим, хто полюбляв тишу, самотність та спів птахів, занесених до “Червоної книги”. Або, як Мерседес Баранник, прибували до Копачів у відрядження.

- Ви не жалкуватимете, - запевнив Веніамін Солоха Мерседес. Він вніс до прохолодного передпокою її сумку і передав зв”язку ключів. – Тут у нас тихо. А до кургану – рукою подати. Як захочете, то можете самі копати. В сараї лопати і всяке інше причандалля старателів.

• Чому ж не попередили, що приїзд археологів відсунувся на тиждень? У мене ж відрядження на чотири доби…

Мерседес підійшла до важкої чавунної батареї Та була теплою.

• А! – Хитро усміхнувся Солоха. – Знаю я вас газетярів. Трах-бах! І вже ніхто нікуди не їде. Он ви яка бліда, худа. Смалите безупинно. А тут на свіжому повітрі…
• Я не худа, - обірвала його тираду журналістка. – Так. Де моя кімната?
• Ет! Яка ж бо ви! Як жінка занадто струнка, у нас її називають худою. - Веніамін Солоха провів її ще одним коридорчиком, де під ногами скрипіла дощана підлога, пофарбована червоною масляною фарбою. – Я тут вам цілі апартаменти приготував. – Він енергійно відкрив перед Мерседес двері і вона увійшла до білої кімнати з двома високими вікнами і величезним миртовим деревом у кадці.- Відпочивайте. Про сніданки, обіди не думайте. Все буде.
• І я залишусь на весь цей готель сама?
• Та вас ніхто і пальцем не зачепить, - вже на порозі сказав Солоха. – Всі знають чий я брат. А ви – моя гостя. Бомжів тут нема. Ми не богодільня, - підморгнув хвацько та весело. – Вони в зоні ховаються. Там багато пустих хат. Диви і з їдальні який огризок підкинуть. Та й біля Чорнобиля їм якось тепліше…
• Ну й гумор! – Смикнулась Мерседес, коли Веніамін Солоха підтанцьовуючи пройшов повз вікна. Обійшла кімнати. Заглянула, піднявшись рипучими сходинами, другий поверх. Звідти було добре видно як над вербами сідало сонце. Зовсім поруч знаходився ставок. На його протилежному боці сиділо двоє рибалок.
• Екзотика однак! Всі будинки – на іншому боці.

Зненацька пролунав телефонний дзвінок. Мерседес поволі спустилася крутими сходами вниз і почала шукати апарат. Дзвінок явно лунав із картонного ящика, який стояв у кутку. Знизавши плечима, Мерседес розкрила коробку і на різноманітних пакунках з їжею та пляшками побачила білий ручний телефон.

• Як ви там, пані Мерседес?
• Нормально, - вона впізнала хрипкуватий голос господаря готелю. – Тільки навіщо ці жарти?
• Комарів ще нема, - вів своє Солоха. – Я хочу вам сказати, щоб ви, як виникне потреба, телефонували мені на номер 432106 . Запам”ятали?
• Ні. Зараз запишу. – Притиснувши трубку плечем до вуха, журналістка знайшла в сумці ручку і зробила запис на маленькому календарику, який підняла з підлоги. – Записала.
• Ви апаратик носіть з собою. Добре? Береженого бог береже…
• На добраніч! – не дуже чемно буркнула Мерседес.

Покопирсавшись у ящику, знайшла поруч з банкою розчинної кави тоненьку книжечку в синій м”якій обкладинці.

• “Книга Еклезіаста”, - усміхнулась, виймаючи закладку, на котрій, як і на календарику , було зображено череп у яскраво червоному береті . – Трюкачі! – похитала головою. – Нічого святого для них нема. .. – Її слова лунко розлетілися по закутках.

В кадрі з”явився літак. Він йшов прямо на камеру. Та спанорамувала вліво і взяла літак, що йшов прямо назустріч першому.

• До зіткнення одна хвилина сорок одна секунда! – Неголосно й сухо мовив безбарвний голос.- Рудий Ліс. П”ята полоса.
• Ми готові! – Чітко відказав другий високим, схожим на жіночий, голосом.
• Чорний ящик знищити на обох об”єктах. Вантаж на умовлене місце.

Камера плавно переходила з літака на літак. І тут Мерседес відчула, що дивиться зовсім не художній фільм. Вона вхопила ручника В цю мить в небі вибухнуло і з вогню в різні боки полетіли скалки заліза. Голосно зойкнувши, кинулась до вікна і наче у лихоманці засмикала штори.

• На лінії сторонні! – Погрозливо констатував перший голос.

Екран почорнів, блимнувши по центру білою цяткою. Мерседес закурила. Навмання відкрила “Книгу Еклезіаста”.

• “Труд людини увесь для потреби її, - пошепки читала вголос, - і, однак невситимі її пожадання… Що ж утіхою стане на наші ридання, хто поможе людській невситимій сім”ї?”

В кімнаті стало зовсім темно і вона увімкнула торшер на товстій металевій ножці епохи соцренесансу. Жовте яскраве світло залило простір.

• Спокійно! – мовила сама до себе, зосереджено обстежуючи приміщення. – Головне – спокійно!.. Метушня годиться лише при відловлюванні блошиць.

Тут Мерседес помітила, що, поспіхом засуваючи штори, перекинула склянку. Квіти розлетілися по підлозі і набрали не лише різних кольорів, а й форму. Загасивши недопалок, вона підійшла до однієї з них, яка стала круглою наче здоровезна пувиця і виблискувала рожевим перламутром. Хотіла штовхнути її взутою у чобіток ногою та в останню мить зупинилась.

• Дивні мутації, - присіла навпопічки. Ляснула долонею по лобу. Схопилась і, вийнявши з маленької вишневого кольору шкіряної сумочки диктофон, увімкнула “запис”. – Раз, раз! Диктофон в роботі. Я знаходжусь, - почала наговорювати сухо й чітко, - в готелі містечка Копачі. Тут відбуваються дивні речі. Іонізуюче радіоактивне випромінення активізує фантомні процеси. Були жінка з котом. Потім мутація зірваних квітів. Дивно, що відірваних від коріння, а не живих. Далі,- озирнулась, відійшла в куток і притишила голос, ледь не торкаючись мікрофона губами. – Я стала свідком зіткнення в повітрі над Рудим Лісом двох літаків. Зображення цієї події якимось чином продукувалось на екран телевізора в моєму номері... І...

Раптом задзвонив телефон. Мерседес вимкнула диктофон . Швидко сховала його під декоративну подушечку на дивані. Вхопила ручника.

Біля порогу повернулась, згадавши, що ручника краще брати з собою. Затиснувши його в руці, намагалась посуватись так, щоб дошки під ногами не рипіли. Для цього ставила ступні на стиках між ними. Так Мерседес добалансувала коридором до виходу. Урівноважено кумкали жаби. В їх хорі академічно звучало соло солов”я. Відсунула засув і, набравши в легені повітря, розправила спину. Незалежно задравши підборіддя, хоробро вийшла на подвір”я. В сутінках побачила за рогом виблискував склом довгий не високий парник. Мерседес готова була заприсягтися – коли заходила сюди, його не існувало. З вікон будинка на подвір”я, розрізаючи сутінки, падали світлові плями. Хвіртка була замкнена. Аби не викликати підозри у гіпотетичного споглядача, Мерседес на ходу вигадала собі алібі , що спонукало залишити приміщення. Солодко потягнувшись на захід, почала старанно робити вечірню гімнастику. Втім, від цього калейдоскопу вправ їй дійсно стало легше. Пострибавши на місці, легким бігцем дозволила собі нарешті дістатися до парника. Означений незнайомцем камінь виглядав звичайнісіньким здоровезним булижником. Зненацька її сполохав дзвінок ручника, котрого Мерседес автоматично весь час тримала в кулаці.

• О! Мамма міа! – сіпнулась, допетравши звідки йде звук, приклала апарат до вуха.- Ало?!
• Зброя під каменем. Відсуньте його.
• Шпигуєте за мною? – запитала бадьоро і весело.
• Я оберігаю вас.
• Знаєте, - відказала, ногою відсуваючи камінь,- якщо відверто, то мене завжди хтось оберігає.

• Із краю в край вперед іду! І мій бабак зі мною!.. – Несподівано для себе заспівала і раптом застигла, вимкнувши воду. Мерседес пригадала, що востаннє їй ця пісенька послугувала попередженням. Проте у двері ніхто не вламувався. Браунінг лежав напоготові на скляній підставці для зубних щіток. Але тривога не вгамовувалась. Одягнувши піжаму та поверх неї кацавейку, Мерседес намазала обличчя кремом та з пістолетом напоготові повернулася до кімнати. Накинула на абажур торшеру з боку вікон покривало. Ще поковиряла дірку. Присіла на диван і замислилась. – Треба завтра ж звідси “линяти”... Якщо доживу...

Глухо чорнів великий і німий екран телевізора та грюкав холодильник. Мерседес відкрила картонний ящик. Витягла звідти коробку цукерок, пакетики з сиром, булку. Пляшку з лікером поставила до забитого наїдками холодильника. Увімкнула електрокавоварку і заварила кави.

• Із краю в край вперед іду!.. Шуберт! А слова Роберта Бьорнса!.. – вигукнула. – Що це за знак? Адже я ніколи раніше не згадувала авторів... – Всілась у крісло, поклавши ноги на стілець та попиваючи під сигарету каву. – І що робити?

Заглибившись у пошуки рішення, Мерседес і задрімала. Розбудив телефонний дзвінок.

• Пані журналістко! – Впізнала притишений голос незнайомого. – Я тут майже під вікнами. Ви дозволите зайти?
• А котра година? Взагалі-то...
• Ще не пізно, - переконував незнайомий. – Трохи за одинадцяту... Тільки я не один.
• Добре, - недовго вагалася журналістка. – Чотири рази постукаєте у двері. Тільки попереджаю – я в негліже.

Знявши залишки крему, Мерседес накинула на піжаму легкий довгий халат і вийшла до дверей.

2

Чоловік у низько спущеному на обличчя капюшоні пропустив поперед себе таким же чином екіпіровану в куртку та штани захисного кольору маленьку дівочу постать.

• Здрасть! – ніяково буркнула та.

- Ви дістали касету? – Чоловік відкинув капюшон. У нього було сухорляве вилицювате обличчя з круглими очима під кучерявим чубом.

• Нічого і нізвідки я не брала, - пропустила їх вперед себе Мерседес. – Але, якщо поясните, що тут відбувається – буду вдячна.
• Ми пояснимо, - неголосно мовила дівчина. Кашлянула та озирнулась. Потім обережно присіла на краєчок стільця.

Чоловік перевірив чи щільно запнуто шторами вікна і зняв куртку. На ньому був сірий піджак з синьою краваткою та біла смугаста сорочка. Він сутулився і все тер долоню об долоню.

• Кави? – Обоє ствердно хитнули головами. – У мене тут їжі або на місяць, або для цілої групи археологів.

Іронічно пирхнувши, заходилась готувати каву. Гості сиділи мовчки і дружно дивились у підлогу поки Мерседес робила бутерброди.

• Тут до біса питва! Ви як?
• Можна! – швидко погодилась дівчина. – Я – Ірина. А це Ростислав. Ми не те, щоб археологи...
• Давайте цей столик пересунемо подалі від вікна.

Ростислав підхопився і вдвох з Мерседес посунули риплячий та хиткий полірований стіл на тонких ніжках до дивану. Дівчина підсунула свого стільця. Ростислав присів у крісло. Мерседес на тумбу.

• Щиро кажучи, - розставила чарки Мерседес, - я рада вашому приходу. Сумно мені тут та й лячно, - засміялась. – Зголодніла теж добряче. Скажіть, - спостерігаючи як Ростислав наливає лікер, а Ірина обережно двома пальцями кладе йому та собі бутерброди, сказала Мерседес, - тут поблизу сьогодні випадком ніякої повітряної катастрофи не трапилось?

Рука Ростислава здригнулась. Обличчя дівчини і без того бліде застигло і перетворилось на непорушну маску з крейди. Вони перезирнулись.

• Сам Бог вас нам послав, - схилив голову чоловік. – Була і ця катастрофа...
• Що значить “і ця”? – Мерседес поклала собі кілька шматочків ковбаси і підняла чарку.
• Ну, ви ж знаєте, що це тридцяти кілометрова зона Чорнобиля і селище Копачі знесено з лиця Землі? – І собі підняв чарку Ростислав.
• О! Мамма міа! А ми тоді де? Я ж їхала сюди у відрядження... Вибачте, а хоч археологи тут працюють?
• Давайте спочатку вип”ємо. – Чоловік і дівчина знову перезирнулись. – За упокой не цокаються...
• Дивно, - похитала головою Мерседес. – Однак саме сюди запрошували з нашої газети “Вісник рятувальника” журналіста для зустрічі з археологами... Послухайте, а я могла бачити жінку з рудим котом? Вони фантастично з”явились і точно так же пішли...
• Дематеріалізувались, - кашлянула в кулачок дівчина, а Ростислав знову налив лікеру.
• Як і літаки?
• Будемо здорові! – Не відповів Ростислав.

В цей момент за вікнами щось ухнуло і будинок здригнувся. Мерседес зойкнула. Чоловік і дівчина зиркнули одне на одного та випили.

Краєчком ока спостерігаючи за гостями, налила собі кави, а кавоварку поставила так, щоб та перекривала її візаві Ірину, яка майже невідривно стежила за кожним порухом журналістки, що дедалі більше дратувало Мерседес.

Гості підозріливо та насторожено дивились та мовчали. Нарешті Ростислав підняв чарку. В його очах Мерседес прочитала співчуття.

• Пані журналістко, - похмуро й скучно мовив, - ваша журналістська братія полюбляє сенсації. Там у корови після Чорнобиля виросло чотири вимені чи народилася дитина трьохголова... Але там де правда, вашого розуму та інтелекту катма. Вибачте! – Привстав. Дзенькнув чаркою об чарку Мерседес. – Очевидне для вас виглядає неймовірним. Однак сама-то ви зараз в цій очевидній неймовірності знаходитесь.
• Невже? Це знову колективна доза? – Не приховуючи іронії, Мерседес подивилась на гостей крізь скло келиха.
• Доза, - серйозно відказав Ростислав. – Мені шкода, але вас витягли з колективного мішка наче лотерейний квиток. Тепер ви маєте індивідуальне дозове навантаження. І це не жарт. А ми не чокнуті. Між іншим міжнародний картель, вичитуючи рецепти у фантастів, планує світову катастрофу. Зовні вона й не помітна. Може ви знаєте, що був такий академік Сечєнов?
• Ну, знаєте! – Мерседес ледь встигла зупинити руку, яка йшла на ляпас. Та зависла в повітрі над столом, але за мить уже замахала імітуючи щось на зразок помаху крила. – Ще ніхто і ніколи не ставив мені у такій формі діагноз – дебілізм!

Дівчина судомно гикнула. Зареготала, розхитуючись вперемішку з гикавкою. Ростислав , зітхнувши, піднявся, поволі пройшовся у просторі між дверима та вікном. Потім не передбачувано щосили врізав Ірині поміж лопаток. Та почервоніла, зойкнувши, і перестала гикати.

• От я й кажу, - потер руки Ростислав і, відщіпнувши шматочок сиру, заклав за щоку, - Сечєнов характеристики пам”яті називав “ краєугольним каменем психічного розвитку”. Картель же готує диверсійні акти якраз на пам”ять. Це навіть не наркотики, які теж не визнають ні кордонів, ні соціальних верств... – Присів, підперши кулаком голову і вперіщився круглими очима в обличчя Мерседес. – Їй-же! А ви красива!.. – Радісно без переходу вигукнув. – Ртутне молоко після обробки цезієм розвозять у герметично закоркованих мініатюрних колбах! Навіть прилади на митницях їх не фіксують. Фізмат з радіаційним присмаком. Пісеньку знаєте: “Мы родились, чтоб сказку сделать былью…”? Є в тексті і про ефір. Отак, пані. Одні зреагують отупінням. Другі навпаки озлобленням. От і чітко виявляться вівці та вовки. А олігархи картелю готують собі роль погоничів. Тільки і їх не мине... Справа не в тому. Риторичне – навіщо?

Мерседес майже не слухала Ростислава. Його постать розпливлася і вона бачила лише її контури На очах застиг бар”єр стояли сльози. Їй невимовно хотілося спати. Вгамовуючи хвилі позіхань, організм трансформував їх на сльози.

- Стимулятори прихованих від свідомості генетичних збочень та хиб... Таємничі підвалини пам”яті... Заблоковані зони... Втрата особистості... Франс Кафка... Людина-рептилія... – Пробивали її сонливість нав”язливі тиради Ростислава.

Обоє гостей то дематеріалізувались перед її очима , як жінка з котом, то знову давили бучним важким роком. Нарешті вона відчула як хтось легенько турмосить за плече. Через силу підняла важкі повіки. Ростислав та Ірина стояли у своїх куртках з капюшонами.

• Ось тримайте! – Заскочивши по дорозі до виходу на кухню, він вийняв з-за штори касету і ткнув її Мерседес. - Коли ми виведемо вас звідси живою, прослухаєте записане. Це та істина, про котру поки не знає ніхто. На добраніч!

3

Розплющивши очі, Мерседес прислухалась до голосів за вікном. Воно виходило на схід і перші промені сонця просвічували штору. Вона , лежачи під шерстяною ковдрою, озирнула вузьку та довгу кімнату. Проте крім двоповерхової блискучої стандартної шафи та стільця нічого особливого не побачила. За стінкою у вітальні застрибав, гуркочучи, холодильник. По стелі повзали маленькі чорні мухи. На невеликому килимі кольору гірчиці ,що висів над вузьким ліжком, були розкидані різноманітні геометричні фігури. Але увагу Мерседес привернула лише одна з них. Вона знаходилась справа від центральної – коричневого еліпсоїда, окресленого чорним контуром. Взагалі вона і не кидалась у вічі – такий собі трикутничок. Та Мерседес дивилась бо в цій композиції порушувалась симетричність, притаманна звичайним фабричним килимам. Протерла очі та оптичний ефект сфінкса, вписаного в піраміду, виступав все чіткіше. Не відриваючи погляду, Мерседес сіла. На неї в упор дивились живі темно- карі подовжені очі. Вузькі вуста на тонкому шляхетному обличчі з високими вилицями ледь усміхались іронічно та лукаво.

- Все боїться вічності, - несподівано прошепотіла вона ,- але навіть вічність боїться єгипетських пірамід. Мамма міа! – Хитнувшись, різким рухом відкинула ковдру і скочила на прохолодну підлогу. - Кульгавий!.. Зараза!.. – Встромила руку під подушку. – Тьху! – Діставши замість ручника зброю, метнулась у вітальню. – Ну чому я? Чому знову я мушу одержувати це трикляте індивідуальне дозове навантаження? – Апарат працював. Глянула на годинника. Стрілки показували чверть на восьму. Мерседес застигла, прокручуючи в пам”яті номери телефонів. Сердито тупнула. Нового номера домашнього телефону редактора не пам”ятала. – Линяти!.. Просто так не дамся!..- Зброя відтягувала кишеню піжамної куртки і Мерседес переклала її до сумочки для диктофона.

Поки вона вмивалася та перевдягалася закипів чайник і Мерседес заварила каву. Закурила. Розсунула штори і скрізь прогалину дивилась на вулицю.

• Чому і цей Ростислав казав замість археологи “старателі”?

Відповіді не знайшла бо в цей момент задзвонив телефон.

• Доброго ранку! – Привітно обізвався Веніамін Солоха. – Я вас бува не розбудив?
• Аж ніяк. Якраз п”ю каву, - збрехала, показуючи в рурку дулю.
• Які плани?
• Плани у вас. У мене вони були, коли їхала сюди у відрядження. Тепер все розпливлось. -З вулиці долинули голоси і Мерседес знову привідкрила штору. Повз подвір”я готелю пройшло троє абсолютно реальних чоловіки у куфайках захисного кольору і з підпухлими фізіономіями. – Знаєте, пане Солохо, я схоже не чекатиму на приїзд старателів. Коли я можу виїхати до Києва?
• Потерпіть, - бадьоро засміявся Солоха. – Ви, журналісти, полюбляєте екслюзиви. Невже те, що може бути в старовинному кургані, який дивом уцілів, не варте уваги?
• А звідки вам відомо, що він древній і не пограбований?
• О! – Заспівав Солоха. – Я тут ні до чого. Хоча в зоні ми всі трошки екстрасенси. Це приїздив один з тих. Ну, що з національної археологічної академії... Він жив у моєму готелі і випадком натрапив на курган. Ну, як професіонал, одразу копнув... Бачу – біжить до мене і аж трясеться. Я навіть злякався – “Цоколь!” – кричить. Ото й поїхав за своїми.
• Ясненько, - процідила Мерседес бо зрозуміла просто так їй звідси не вибратися. – Однак ваш друг,.. – обережно і професійно закинула репліку.
• Який друг? –сторожко відреагував Веніамін Солоха.
• Як це “який”? – Настрій у Мерседес зіпсувався. Та, насупившись, вона продовжила гру. – А хіба редактор “Вісника рятувальника”... Кульгавий не ваш друг?
• Особисто я з ним навіть не знайомий. Це отой археолог дав мені його координати. Я й зателефонував. Курган же на нашій території. Ваша газета має пристойний тираж. І я дуже розраховую на ваше позитивне, так би мовити, слівце про мій готель...
• Обов”язково! – Мерседес побачила крізь щілину тих же трьох чоловіків у куфайках. Тепер вони пройшли у зворотньому напрямі . – Пане Веніамін, все добре. Тільки де ж жертви?
• А?!. – В тоні його вчувалась непевна нервозність. – Пані Баранник, які “жертви” ?
• Звертайтесь до мене просто Мерседес, - засміялась журналістка, відчувши, що влучила точно. – Це жаргон. У нашому колі так заведено. А ви й справді нічого не знаєте про жертви?
• Н...ну! – Не на жарт розхвилювався Солоха. Мерседес весело зареготала, майже переконана в тому, що браунінг прибув за призначенням.
• Ой! Вибачте, якщо налякала вас. Журналісти жертвами називають, жартома, звичайно, тих до кого йдуть на бесіду. От і все. А ви про що подумали?
• Та мене ледь Кіндрат не вхопив! – видихнув у слухавку. – Ніколи не сподівався, що у людей такої благородної професії такий жахливий жаргон.
• Не я його вигадала. А що то за люди зараз у хвіртку входять?
• Ви ж у готелі! А в кожному готелі є обслуга.
• Тю! Я якось забула про це.
• Вони вас не турбуватимуть.
• От і добре. А то я ще в піжамі. Снідаю.
• Смачного. Десь о тринадцятій зателефоную. Пообідаємо разом... І ні про що не думайте. Ми ж вас запросили за наш рахунок...

Мерседес глянула на годинник. Було чверть на десяту. Часу достатньо. Вона вирішила скористатись пропозицією Солохи і піти до кургану з лопатою. Нашвидкуруч поснідавши, випила кави. Запхала до сумки сир і шоколадку. Натягнула джинси, светра, надягла кросівки і, наспівуючи, пішла до господарської прибудови. Двері її були відчиненими. Там і справді стояли на підставках лопати. Вибравши найлегшу, журналістка поклала її на плече і рушила через сад. Коли проходила повз флігель, то помітила, що звідти визирає кругле, підпухле неголене обличчя одного з трьох чоловіків.

• Привіт! – Помахала йому рукою. - Преса! Йду копати. У якому боці курган?
• Прямо і до кінця саду. Далі побачите.
• Мерседес автоматично відзначила, що у підпухлого відвисла щелепа, а на безіменному пальці – масивний золотий перстень. На його обличчі промайнуло щось безпомічне і водночас вороже й хиже. Вона поправила перекинуту через плече сумку, де поруч з ручником лежав браунінг.
• Побажайте мені удачі! – Не зупиняючись, вигукнула. – Зараз ми тебе протестуємо,- прошепотіла. – Бо фейс твій цеглини просить. Витягнула із-зі паска “Книгу Еклезіаста” і знову навмання розкрила її.

“І таке іще зло я під сонцем зустрів –

Та й багато його взагалі поміж людом!

Ось людина заможна, яку не осудим.

Бо в шанобі вона і в рабів, і в царів.”

- Пахан! – хмикнула, засовуючи книгу за пасок. – “І мій бабак зі мною!..”

Підстрибуючи на правій нозі, Мерседес стежиною наближалась до саду.

4

Сад і справді був старий і великий. Цвіли яблуні. Весна збуджувала. Мерседес набрала повні легені духмяного повітря і раптом зупинилась. До запаху домішувалося щось солодкувате, від якого хотілося блювати. Чим далі вона йшла поміж деревами до місця, де мав бути курган, тим нав”язливішим ставав запах . Мерседес закурила. Нарешті вийшла на зелену галявину і побачила цілу низку невисоких курганчиків. На них вже рясно росла молода зелена трава і буяли, тріпочучи жовтими голівками, кульбаби.

• Я ще ніколи не бачила стільки кульбабок! – Вигукнула і озирнулась. Зупинилася, тривожно переводячи погляд з одного кургану на інший. Інтуїція підказувала –треба діяти негайно. Не розмірковуючи, Мерседес через набрала код Києва і номер редактора.
• На дроті! – Сердито озвався редактор.
• Віктор! – По шуму голосів вона зрозуміла, що у нього в кабінеті повно людей.
• Звідки ти дзвониш? Тебе дуже погано чути!
• Як? – Здивовано заклякла Мерседес. – Я ж на кургані в Копачах!
• Що ти там робиш?
• Я ж у відрядженні!..
• Чому я нічого про це не знаю?
• Не знаю... Але я от стою на зеленій галявинці серед кульбабок та курганів... Який копати?
• У тебе “дах” на місці?
• У мене? Так! – Витягнувши книгу, Мерседес наче у лихоманці затремтіла. – Послухай! – Опанувала себе, навмання відчайдушно відкриваючи книгу. – “Ми перейдем землею – і зникнем, як тіні, І не знаємо навіть зникаєм куди? Народитись є час – і вмирати є час, І ніхто нам не скаже, що буде по нас...” Але просто так, Вітя, я не дамся. У мене навіть браунінг є.
• Що є?
• Ну такий невеличкий пістолетик...
• Що ти мелеш? Поруч з тобою хтось є?
• Кульбабки... Мені зовсім не страшно, Вітя. Може я навіть і не повернусь. Підставив ти мене.., - крізь сльози прошепотіла Мерседес. – Кульгавий, я ще ніколи не стріляла у живих людей...
• Мерс! Пос!.. – Розмова перервалася.

Піднявши з трави лопату, Мерседес, волочачи її за собою, побрела до одного з курганів. Присіла так щоб було добре видно вихід із саду.

• Тара-ра-румбія! – Плескаючи долонями по траві, проспівала, закочуючи рукава та підставляючи обличчя та руки променям. – Сиджу на тумбі я!.. До біса! На якій тумбі? Швидше на могильнику...- Озирнулась, підсвистуючи.

Довкола нікого не було видно. Співали пташки. Ледь не торкнувшись носа, з гулом пролетів джміль. Він був такий пухнастий та поважний, що Мерседес засміялася. Зітхнула і з пересторогою, але навмання відкрила “Книгу Еклезіаста”.

• “За красу і розкоші – краще добре ім.”я, А день смерті людини – від народження днини, Бо на цвинтарі плач – за відходом людини, Бо затисне вам серце кончина моя...” Дякую вам у ганчірочку!.. От, холера... – Скочивши на ноги, темпераментно увігнала лопату в землю. – Копачі так копачі... – З усієї сили опустила ногу на лопату та вгрузлась у вологий грунт. – Мо перед смертю знайду корону якогось скіфського царя...
• Пані журналістко! – І, хоч голос за спиною звучав лагідно і неголосно, зойкнула і бухнулась на траву. Зброя в сумочці лежала під животом і Мерседес намагалась витягти її з-під себе. – Не стріляйте! Це Ростислав.

Обережно піднявши голову, вона побачила за курганом голову Ростислава. Він теж лежав на землі.

• Як ви мене налякали, - прошепотіла.
• Підповзайте!
• Навіщо? - Мерседес таки дістала зброю і виставила її вперед.
• Він заряджений! – Ростислав сховався.
• Не вішайте лапшу мені на вуха, - погрозливо мовила і озирнулась. – Попереджаю – я зовсім непогано стріляю.
• Мерседес! – докірливим шепотом гукнув Ростислав, не вистромлюючись. – Якби я був проти вас, хіба б озброював?
• Та хто вас знає? – однак пістолет опустила. – Гей! То підповзати?
• Я не “гей”, - усміхнена фізіономія показалась серед кульбабок. – Бачте, що нові трактування приносять?
• Дійсно, - засміялась у відповідь і поповзла.
• Мені пощастило їх трохи затримати, - сказав коли Мерседес опинилася поруч. – Я скати у їхньому джипі проколов. - А тепер за мною!.. – І прутко поповз до найвищого кургану.

Мерседес не дуже зграбно, увесь час відкидаючи рукою з пістолетом сумочку, яка заважала, повзла за ним. Ось їй в ніс потрапив пух від кульбаби і вона голосно чхнула.

• Бувайте здорові! – Не обертаючись, порадив Ростислав. – Це гарна прикмета. Я якраз тут дещо обмізковував... Ви першою.

Він посунувся і Мерседес завмерла. На її очах жива стіна з трави та кульбаб затремтіла та почала роз”їжджатися в різні боки. Натомість у прямокутнику з”явились міцні залізні двері. Вони зненацька зарипіли і почали поважно відчинятися. За ними стояла Ірина в тій же зеленій у оранжеві плями куртці.

• Не піднімайтесь! – Скомандував за спиною Ростислав. – Наша шапка починається з порогу.
• Ну! Слава Богу! – Простягнула назустріч Мерседес руку Ірина. – Тепер ви у безпеці. Дзуськи їм з курячими мізками вийти на нас.
• Не затуляйте проходу! – Ростислав штовхнув Мерседес у литку.

Мерседес, все ще тримаючись за руку Ірини, пройшла теплими сухими сінами кудись вглиб. Ірина відчинила ще одні двері. За ними була звичайна кімната чистої та ошатної селянської хати. Підлога застелена домотканими смугастими доріжками. На вікні квітували калачики. Назустріч їй піднявся ще один чоловік. Він був капловухим і дуже засмаглим.

• З урятуванням! – мовив, усміхаючись щербатими зубами. – Хоч ми і захищені за всіма правилами безпеки, - підсунув Мерседес плетеного стільця, - та доведеться зачекати.
• Це наш пілот, - сказала Ірина. – Він ліквідатор. У зоні ще з доаварійного періоду.
• Сергій, - клацнув підборами чобіт пілот. І Мерседес побачила, що у нього довге волосся, затягнене на потилиці резинкою. – Офіціали нам допоможуть. Там же переважно теж ліквідатори.
• Послухайте! – Перекинувши нога за ногу, відкинулась на гнучку спинку стільця Мерседес. – Шановні! Я нічого не розумію... Що, власне, відбувається?
• Всього словами не поясниш, - зупинився перед нею Ростислав.
• Кава, вино, печиво! – Жваво озвалась Ірина. – Хлопчики, перекусимо!
• Бути добру! – подав Мерседес склянку Сергій. – Це наш тост.
• Вам краще менше знати, - співчутливо нахилилася до журналістки Ірина. – Бо десь випадком бовкнете і вас тут же пришиють.
• Можна подумати, що я вже на волі. – Вино було густе і червоне. Мерседес з задоволенням цідила його маленькими ковточками. – А як і буду там то невже за логікою ніхто з тих гіпотетичних примурків, які ви кажете мене сюди заслали на смерть, не бачитимуть, що я таки повернулася?
• Логіка, - замріяно мружився Ростислав, хрумтячи сухим галетним печивом, - і зона є речами несумісними... Тіньовими ж не шукатимуть вас. Ви для них здобич лише тоді, коли тут. А полювати поза межами вони не будуть. Картель не засвічуватиме свої поля.
• Це нагадує мені дитячу гру у нишпорки-розбійники, - Мерседес встала і під уважними поглядами пройшла до стіни, де висіли, обрамлені фотографії.- Тут є хто з вас?
• Нікого. Залишилось все від попередніх господарів. Їх дуже швидко евакуювали. Нічого не встигли забрати. Може сподівалися повернутися... – Ірина підійшла і стала поруч. - Але, пані журналістко, поки вас шукатимуть з локаторами та собаками ці мисливці за трупами, ми хотіли таки дещо вам показати.
• Взагалі-то я не звикла повертатись без матеріалу, - скоса зиркнула на неї Мерседес.
• Це не може бути темою для статті, - Ростислав простягнув Мерседес склянку з вином. – Бо ви знову кудись поїдете у відрядження. Але нас там не буде... Може колись, як розвіються хмари і люди самі вийдуть з полону навіювань і ліквідують картель як суб”єкт вам поталанить розповісти і про цей день. Та поки що – ні! Вибачайте, але і касету мені довелося забрати. Після катастрофи літаків, а один з них йшов з вантажем з Африки, будь- який виток інформації від вас буде роковим. А без доказів вам та й нам буде спокійніше.
• Не люблю я таких ситуацій, - буркнула Мерседес і підійшла до вазону з калачиком. І тут лише вона зрозуміла, що так бентежило її. За вікном був живий нормальний пейзаж. Ті ж кургани. Порослі травою та кульбабами. – Знаєте, панове, що найсмішніше? – зненацька мовила, прикладаючи долоню до чола. – Я таки потрапила на розкопки...
• Ще ні. –похитав головою, заклопотано запихуючи у кишені куртки свічки та ліхтар, Ростислав. - Однак, якщо вже переконалися, що і в курганах є життя, то ходімо...

Ірина мовчки подала Мерседес чоботи і куртку.

Пересмикнувши плечима, Мерседес криво усміхнулась і глянула на Ірину та пілота. Ті у свою чергу здивовано дивилися на неї.

• Щось не так? – кашлянула Ірина.
• Поки не знаю, - однак переступила поріг слідом за Ростиславом.- Ой!
• Нічого страшного тут нема. – Ростислав підняв свічку над головою. – Елементарні пара нормальні явища. Звикнете.

Очі Мерседес адаптувалися до напівтемряви. І вона побачила, що стоїть в оббитому деревом приміщенні. Ростислав опустив свічку на підлогу і дістав з внутрішньої кишені кілька пакетиків.

Ростислав заліз на платформу. Загасив свічку і увімкнув ліхтар. Мерседес чекала, що він допоможе їй залізти. Однак той, задравши голову, дивився кудись під стелю.

• Перевіряє чи нема над нами шукачів, - стиха сказала Ірина. А Сергій, крекнувши, вхопив Мерседес під пахви , підняв і з усієї сили штовхнув на платформу. Вона боляче вдарилась колінами об край і, закусивши губу, застогнала.
• Що там таке? – Прошипів Ростислав. – Не заважайте...

За мить Ірина і пілот вже стояли на платформі. Сергій кривився, таким чином намагаючись висловити своє співчуття і заодно вибачався. Його гачкоподібний ніс дзьобом випирався під маскою. Зненацька платформа рушила.

Платформа смикнулася, чхнула і завмерла. Він зістрибнув і промінь ліхтаря півколом обмацав стіни та стелю тунелю.

5

Ростислав та пілот вже поралися з масивними дверима. Мерседес здавалося, що вона стоїть на дні глибокого колодязя. Вона мерзлякувато зіщулилася.

• Відійдіть на три кроки, - скомандував Ростислав. – Ключа не взяв або загубив. Доведеться пробувати дистанційну схему.

Він і собі відійшов в тунель. Повернувся спиною і Мерседес побачила, як він напружено на відстані, витягнувши перед собою руки, робить кругові маніпуляції п”ястями. Потім Ростислав зашепотів незрозумілий набір слів. Процедура була схожа на заклинання змій. Хвилини за три масивні двері , вмонтовані у стелю, почали поволі відчинятися. Крізь пройму, що ставала дедалі ширшою, вниз пройшли промені природного світла.

• За мною! – І почав підніматися залізною драбиною приліпленою до округлої бетонованої стіни.

Ірина полізла за ним. Мерседес дивилася їм услід. І раптом розгледіла блискучі очі, котрі спокійно спостерігали за ними.

• Піднімайтеся! – Легенько підштовхнув іі в спину пілот. – А!.. – і засміявся. – Це наш хранитель. Всевишній. Якщо звідси його видно – значить довкола чисто.

Мерседес взялася за холодну перекладину драбини і швидко полізла. Ростислав подав їй руку.

• Все нормально, - піджав губи. – Ірина наляпала вам своїм довгим язиком про Стоунхендж... Що ж, касету я вам таки не дам. – Вони стояли перед олтарем і Мерседес тривожно та перелякано дивилася на пограбовану церкву та обідрані фрески. – Слухайте! – сіпнув її за ремінець сумочки Ростислав. – Це вам не екскурсія. Казати про англійців?
• Який жах! – На дзвіниці ледь чутно задзвеніли дзвони. – Там хтось є?.. – Ростислав вперто мовчав, пристально дивлячись їй у перенісся. – Так, - схаменувшись, зустріла погляд його круглих очей. – Звичайно я хочу знати.

Десь над головою затупотіло. Піднявши погляд, Мерседес побачила на хорах Ірину.

• Тут все дуже просто... Ну що там, Іро? – Неголосно гукнув. Та у відповідь склала руки хрестом. – Ага! Буде вам транспорт... Значить так, пані журналістко, - дістав з кишені сигарети та запальничку. Закурив. – Ларчик відкривається елементарно. Англійці забагато знають. Британські острови і відповідно територія Стоунхенджу були землею держави Атлантида. А там у свій час знали такі ядерні технології, які нам і не снилися, пані. – Він неспішно витяг з внутрішньої кишені куртки три тоненькі воскові свічечки. Одну дав Мерседес. Свою запалив від запальнички . Нахилився. Накапав прямо на підлогу під купольним центром розплавленого воску і поставив свічку. Мовчки перехрестився, не дивлячись на Мерседес. Вона і собі, закуривши, повторила те, що зробив Ростислав і теж по-католицькі перехрестилася. З хорів крутими дерев”яними сходинами поволі спускалась Ірина. – Ну і як кожна нормальна культурна цивілізація, - як ні в чому не бувало продовжив Ростислав, - атланти жили мирно та злагоджено. Аж допоки їм не влаштували центробіжну диверсію. Відбулася колосальна технологічна катастрофа.
• Звідки ви знаєте?
• А нам дано ці знання. – Ірина підійшла до Ростислава і знову склала хрестом руки. – Нам треба знати. Бо хтось же має запобігти новій планетарній катастрофі аналогічного типу. Стоунхендж – могильник їхніх радіаційних відходів. Довгострокового періоду розпаду. Ми не знаємо тих елементів. У них все було інакше...
• Бачте! – підхопив Ростислав. – Нічого ми вам тут не вигадуємо.
• А навіщо ж влаштовувати потоп? – Переводила погляд з одного на іншого Мерседес. – Це ж катастрофа! Чому ніхто не звернеться до ООН?
• Яка ви наївна, - вдруге поставив діагноз Ростислав. – Картель оголосить це безумством. У них схоплено всюди. Першими почнуть атаку їхні засоби масової інформації. Невже комусь з президентів чи тому ж секретареві ООН захочеться щоб про нього казали, мовляв, з глузду з”їхав? Картель діє за наукою... Психологи, які йому служать, професіонали вищого класу. Як і всі інші.
• Ну що це за картель? – Відчайдушно допитувалась Мерседес. – Коза Ностра чи що?
• Ой! – голосно зітхнув Ростислав, відмахуючись. – Коза Ностра – дитячий садок... Не знаю назви. Та й хіба важливо це? От як ви опинилися в неіснуючих Копачах? – Мерседес здвигнула плечима. – Ото ж бо й воно, Та хтось же вас послав в один кінець... Без повернення. Ви то повернетеся! – Засміявся і весело застрибав на двох ногах. - Ой повернетеся! А того, хто вас заслав, картель знищить. От побачите!...
• Ростику! – Тоном учительки зупинила стрибки Ірина і лагідно поплескала його по щоці. – Не захоплюйся!.. Пані журналістко, раджу вам забути почуте. Воно може вам коштувати життя. А зробити ви все-одно нічого не зможете. По нашій території картель хоче спустити каскад водосховищ по Дніпру. А британців затопити через дистанційні канали управління біополями. Все.

Круто розвернувшись, Ірина пішла до виходу з церкви. Вона відчинила двері і приміщення залило сонцем. Дві тіні головами злились у химерну халабуду. Мерседес знову подивилась в очі Всевишньому. Вони зберігали спокій і відсторонену доброзичливість.

• Вандалізм! – Експресивно вигукнув Ростислав. Свічки догорали. Він підняв шмат з подраної фрески. На ньому був клаптик неба з зіркою, що посилала свій промінь.

Мерседес, дивлячись під ноги, обійшла нефи. Зненацька на місці, де до того був розпис, вона побачила точнісінько таке зображення як у готелі на килимі.

• Ростиславе! – Чомусь злякалась і побігла. – Там!..
• Що? – Холодно глянув той круглими очима. – Я ж вам уже сказав, - повів очима в бік, куди наче у лихоманці тицькала пальцями Мерседес, - атланти всюди залишають свої мітки. Якщо вам дано їх бачити, значить і у вас хтось з предків звідти... Стоунхендж він і в Африці – Стоунхендж. І Помпея загинула внаслідок технологічної ядерної катастрофи третього рівня... Ерік! – Несподівано заволав Ростислав, намагаючись закрити собою від Мерседес кремезного чоловіка з рудою короткою бородою у куртці такого ж захисного кольору.

Він тут же різко крутнув журналістку і поставив її спиною до входу, щоб вона не могла бачити прибулого. Долонями вдарив Мерседес по плечах.

Мерседес усміхнулась, відчуваючи, що за її спиною йде потасовка. І англієць точно хоче їй щось сказати. Проте самочинно вирішила не обертатися. Скоро вона почула як Ерік , таки вирвавшись з рук Ростислава, щось лопоче і важко біжить до неї.

• Мерседес! – Гукнув Ростислав. – Нічого йому не кажіть!..
• А хіба у мене є що йому сказати? – Спокійно розвернулася до Еріка. – Доброго дня!

Це був зовсім невисокий на зріст і доволі тлустий мужчина років сорока – сорока трьох. Своєю усмішкою та стилізованою бородою він нагадував Хемінгуея. Діставшись до Мерседес, він раптово зупинився і мовчав, уважно роздивляючись журналістку. За тим ще ширше вищірився, демонструючи білосніжні зуби і струснув масивною головою в невеликій сірій кепці.

Неквапом він підвів Мерседес до криниці . Там на зрубі стояло, пофарбоване червоною масляною фарбою відро. Опустив його вниз. Покрутив ланцюгом. І неспішно почав піднімати. Вода була замулена і тонкими цівками витікала з продірявленого денця.

На ходу вона відчула, що під ногами твердо. Зиркнувши, побачила зарослу роками не кошеною травою заасфальтовану доріжку. Вертоліт стояв неподалік. На мить ій здалося, що біля однієї з хат, де за логікою вже давно ніхто не живе, бігає маленький білявий хлопчина і возить за собою на мотузочці червоне лошатко на коліщатах.

• Ой! Мамма міа! – Застигла наче вкопана.
• Пані Мерседес! – Неголосно та співчутливо покликав пілот. – Я не можу чекати...
• Так там же!.. – Тицькала пальцем, нахиляючися в різні боки, щоб побачити подвір”я крізь кущі малини.
• То ваші емоції контактують з минулим...

Він сидів у кабіні зеленого військового вертоліту зразка вісімдесятих. Пропелер набирав швидкості. Мерседес не чула про що Сергій казав . Бачила тільки насмішкувату міну на його обличчі. Драбинкою залізши в середину, плюхнулася на сидіння і затисла вуха. Вертоліт піднявся і полетів над селом. Сергій тронув її за лікоть і простягнув навушники.

• Все в нормі? – Крізь навушники почула його голос і ствердно хитнула головою. – Чудово. Ми не входитемо в їхню систему. Пройдемо непоміченими. Офіціали не реагуватимуть на деяке викривлення простору.
• Фантастика, - Мерседес боязко глянула вниз. Вона побачила колону старих “газиків”, які давно вже не їздять вулицями Києва. – Знаєте!..
• Знаю! – Підморгнув пілот і колом пройшовся над колоною. – Рознюхали таки ! От покидьки!
• Ви про що?
• Ідуть у своєму просторі! – Махнув у бік колони. – Та наші вже далеко!..
• Це ваш картель? – Поправила навушники. – Звідки у них цей допотопний транспорт?
• Чорнобильський варіант!.. Обробили прошитий радіацією. Тут його до біса! Нічого! Хай собі думають, що пошили нас у дурні!..

Машина вирівнялася. У Мерседес забракло подиху. У вухах засвистіло. А за склом заклубочився яскравий синій простір.

• Нормально! – Почула з навушників бадьорий голос пілота. – Це наш коридор. Квантуємось! Так би мовити. Ніякий радар не візьме! Хай там Солоха тепер розпинається! – Зареготав.
• Ніколи б не подумала, що таке може бути...
• Певне – може. Якщо вже є. У нас теж наука не спить. Фантастику і ми досліджуємо і впроваджуємо краще у життя! Отак, пані журналістко. Висаджу вас біля Іванкова. Там чекають. Зброю поверніть.
• Жах! – Мерседес знічено засміялась. – За цими гонками – забула. Мої речі!..
• Про них доведеться забути. Як і про все інше.

Під вертолітом поволі почала промальовуватися земля. Мерседес знову побачила незчисленну кількість жовтих голівок кульбабок. Машин на магістралі не було. Тільки неспішно рухався віз, запряжений двома кіньми.

• Послухайте! – Вперто нахмурилася Мерседес. – Мені, а не для преси ви можете сказати навіщо картелю те... Як воно?.. Ну ртутне молоко?.. І взагалі чому?..
• От невгамовна! – Схвально вигукнув Сергій. – Люблю професіоналів. Мерседес, - засміявся, - вам всього не збагнути. Та й взагалі - краще забудьте, що бачили. Я й сам, коли повертаюсь додому – забуваю. Та й Рост, Ірина і той же Ерік – забувають. Що ж, так зване, ртутне молоко необхідно картелю для ущільнення окремих процесів з важкою водою. Без цього вони не зможуть зробити штучного затоплення Великої Британії...
• Мамма міа! Невже вони зроблять це? – Напівістерично вигукнула Мерседес і вдарила кулаками по колінах. – Ну чому ніхто їх не ліквідує? Є ж армія! Міліція – врешті-решт!..
• Е! – Перехопив її кулак, котрий знову готувався до атаки. – Ви ж ще ноги собі переламаєте! А я між іншим відповідаю за вас... – Мерседес вирвала п”ястя і судомно склала руки на животі. – Ну так уже краще. У нас трохи більше трьох хвилин на балачки ще є. Тому слухайте. – Пілот зітхнув і зняв навушники з голови Мерседес. – Як кажуть, це з Богом! Значить не забудете. Я по-народному – мент. У вісімдесят шостому мене – молодшого лейтенанта з невеличкою групою таких же тоді соплячків зелених, яким був і я, кинули на ліквідацію аварії. Хто там з нас толком знав, що то таке катастрофа на атомній станції? Ніхто!.. Не хочу згадувати!.. Нас в живих уже тільки троє. Я тоді тільки закінчив школу міліції у Івано- Франківську!.. А!.. – Відчайдушно змахнув руками. Потім швидко вийняв з кишені велику білу пігулку і поклав її за щоку. – Ох! Не люблю я цього! Не бійтесь, - знову підморгнув, побачивши, як Мерседес зблідла та безпомічно хапається руками за сидіння., це просто валідол... Механізм зношується .. – приклав долоню до серця. – А он і ваш транспорт...

З острахом глянувши вниз, Мерседес побачила клумбу, від якої в різний бік розбігалися дороги. На узбіччі під соснами дійсно стояв неказистий зелений “Запорожець”. Вона полегшено зітхнула і собі приклала долоню до серця. Вони стрибало.

Група швидко попрямувала до сосен. Ноги у Мерседес підкошувалися. По траві війнуло вітром і за спиною ледь чутно залопотів пропелер.

• Нормально! – Сказав той, хто підтримував її справа. – Капни їй бальзамчику!

Той, що чекав під сосною, витяг з-під накошеної трави пляшку. Дістав дві маленькі срібні чарочки. Поставив їх на долоню.

• Вибирайте будь-яку ,- мовив сухо. – Не мандражуйте!

Мерседес безтямно глянула на нього і рукою, котра все ще тремтіла, взяла ту, що стояла справа.

• Це щоб не боялася пити! – Зиркнув з-під кошлатих вигорілих брів на бронзовому обвітреному обличчі. Налив в обидві і першим випив.
• За все хороше! – автоматично мовила Мерседес і випила густий духмяний настій, що пах травами.
• Це само собою! Хлопці!..
• Будьмо! – Хором мовили чоловіки і цокнувшись з Мерседес випили.
• З салом! – Знову буркнув бронзовошкірий, тицькаючи у руки журналістці ломтик чорного хліба з салом. – І щоб більше ніколи не так не їздила!.. Бо знаєш?.. По конях!..

Влаштувавшись на задньому сидінні, Мерседес мовчки дивилася у вікно. Потім непомітно заснула.

• Пані журналістко! – Кинулася, бо хтось обережно турмосив її за плече. – Вдома доспите...
• Що?..
• Приїхали! У вас чисто. Е!.. – Зупинив високий, який увесь час ховав обличчя під довгим козирком кепки. – Ключі при вас?
• Є! – Нашарила в сумці зв”язку. – Дякую !До побачення! –Ввічливо усміхнулася. – А? – Але “Запорожець” уїдливо чмихнув і рвонув за поворот.

Мерседес, прийнявши душ і вдягнувши свою улюблену фланелеву піжаму, зварила кави. Прилаштувавшись з ногами у кріслі, перш за все зателефонувала своїй приятельці фотокору Ельзі Золотцевій.

• Альо! – Сердито відізвалася та захриплим голосом.
• Ельцю! - Вигукнула Мерседес. – Твій Нострадамус з його пророцтвами просто мерзотник!..
• Мерс! – Хрипіла Ельза. – У мене температура тридцять сім і шість!.. Лікарка сказала трахеїт... А ти!..
• О! Мамма міа! Я ж не знала!.. Ну! Тоді одужуй!.. Все потім.

Побродивши по квартирі, Мерседес таки знайшла книгу пророцтв Нострадамуса, яку їй дала почитати Ельза. Але нічого з тих катренів так і не зрозуміла. Щоб заспокоїтись увімкнула телевізор. Там уже крутився фільм про “зубастиків”, які звідкись прилетіли і тероризують американців.

Вранці, як ні в чім не бувало Мерседес зазвичай запізнилася на роботу на годину п”ятнадцять хвилин.

• Де ти пропадала? Тут Кульгавий два дні тебе розшукував? – Зустріла її Ольга з відділу економіки.
• А! – Прослизнула в кімнату.
• Ясно! – Дошкульно кинула вслід Ольга. І вже голосно комусь кричала. – Уявляєте! Мерс знову інопланетяни викрадали!..

Мерседес підійшла до вікна і притулилася чолом до холодного скла. Вона дивилась на вулицю, колони машин і весь час чомусь думала про якогось мента-ліквідатора, з яким начебто летіла над Чорнобилем у гелікоптері. Стенувши плечима, усміхнулась і згадала, що треба уточнити день прем”єри вистави у франківців.