Все ж таки на умовах подорожі позначилась терміновість мого рішення: подорожувати поїздом з хворим після весняної травми коліном — заняття не з найприємніших… Тож квитки брав буквально за добу до поїздки. І тут на мене очікував неприємний сюрприз: хоча родина наполягала, щоб я їхав купейним вагоном, на той момент у продажу лишилась тільки бічна плацкарта! Що ж, довелось задовольнитися цим. Ціна була напрчуд низькою — 29,53 грн. за квиток в один бік. Принаймні, на таке я не розраховував. І найдивніше: зворотній квиток (така сама нижня бічна плацкарта) коштував… ті самі 29,53 грн. — а такого за своє життя я майже не зустрічав!

Поїзд №057 "Київ-Львів" відбував з Києва 16 вересня о 23:25. Пройшовши мало не в кінець потягу, виявив дивну річ: наш передостанній вагон №17П був… абсолютно темним. Себто буквально жодного вогника в ньому не всітилося!.. Провідник прокоментував ситуацію дуже просто: все нормальок — ось поїдемо, тоді викличу електрика, й він усе полагодить. З якого це дива електрику ліпше та зручніше працювати на повному ходу, добродій так і не пояснив.

Що ж, без пригод навіть нецікаво!

Але гроші за білизну брати не наважився, тож свої 8 грн. (до речі, назад сума "постільних" теж виявилась аналогічною!) кожен пасажир здавав вуйку вже після 1:00 ночі. На той момент всі ледь щелепи не повивертали від позіхання, тож одразу по завершенні розрахунків побігли за білизною. Мені ж пересуватись хитким вагоном було важко, тому довелося терпіти, доки всі набігаються й звільнять проходи. Добродій провідник теж готувався прилягти й щиро здивувався моїй запізнілій появі: "О! А я ще думав віднести вам постіль, але ж усі понабігали, понабігали… Вибачте — забув".

До Львова дісталися вчасно, 17 вересня о 8:52. Тут виявилось, шо пройти з платформ до власне вокзалу можна лише через підземний перехід, тож довелось обходити всю будівлю довкола, аби з сумкою в руці та ціпком не шкутильгати сходами. У вокзалі прилаштувався на вільне сидіння в залі очікувань, поїв того, що надавали у дорогу мати з дружиною. Заодно передзвонив мамі ("Доїхав, все гаразд!"), живому класику Пустомитівщини — Сашку Левченку (він саме виїжджав до Львова) і директорові Видавничого дому "Панорама" Роману Фернезі. Тут з’ясувалось, що я обіцяв попередити пана Романа, якщо таки вирішу їхати — і таки завертівся, забув подзвонити! "Ну от, я би вас зустрів…"

Нічого, сам доїду! Користуючись отриманими від Сашка інструкціями, знайшов трамвайну зупинку, дочекався трамваю №6. Попросив кондукторку повідомити мені, коли там буде зупинка "Проспект Свободи" (там, де Оперний театр). Обіцяла повідомити: "Не хвилюйтесь!.."

Одразу ж, на першій же зупинці трамваєм пішли циганчата, навіть не утруднюючи себе тим, аби просити словами. Просто підходили до всіх і з наглуватим виразом на обличчях простягали руки…Цікаво, що б сказав на це мій знайомий київський циган — Владо Золотаренко? Я ж видав тому парубійку, що наблизився до мене: "Хлопчику добрий, пробач, що до тебе обращаюся — я людина не мєсная, чи ти мені не допоможеш?" Він тупо втупився в мене (уй, яка тавтологія!) й тільки очима лупав. Я повторив — він тільки рукою махнув та далі пішов.

Між тим, трамвай все їхав, а Оперного театру щось не було та не було… Причому проходячи повз мене, кондукторка весь час привітно кивала: мовляв, не хвилюйтесь, пам’ятаю… Трамвай вже з центру явно виїхав, за вікном пішли якісь вкриті хащами пагорки, потім пейзажі жилмасиву з явно "соціалістичною" архітектурою. Пасажирів явно поменшало. Нарешті мені це набридло, я спинив кондукторку, що вкотре посміхнулась мені, й запитав відверто: "Коли ж нарешті проспект Свободи, добродійко?"

Спочатку була німа сцена.

Потім розлогі вибачення.

Виявляється, Оперний театр ми давно проїхали, а кондукторка просто забула, що наобіцяла мені! "Ну, нічого, наступна зупинка якраз кінцева. Сидіть собі. Зараз постоїмо, трамвай розвернеться — назад поїдемо. І тепер я вже скажу вам, де виходити! Тепер вже не забуду".

Позирнув на годинника — виявляється, вже 10:15. Перетелефонував Сашку Левченку: виявляється, він давно вже дістався зі своїх Пустомитів до Львова! (Це повідомлення викликало бурхливий регіт і забудькуватої кондукторки, і нечисленних пасажирів — адже виходило, що міжміський автобус обігнав міський трамвай…) Сашко вже стомився чекати мого прибуття на форум.

Зійшовши нарешті зі "зрадницького" трамваю на тверду львівську землю, почав з’ясовувати, де ж тут Палац мистецтв на вулиці Коперніка, 17. Пам’ятаючи "трамвайний обломчик", перепитував перехожих, доки не набралося троє, які вказали один і той самий напрям. До речі, на "Палац мистецтв" львів’яни реагували слабко, а от вулицю Коперніка вказали… Далі орієнтувався не на те, що "язик до Києва"… тьху — до ярмарка доведе, а на карту, завбачливо надіслану Сашком Левченком. Карту я запам’ятав, і тепер лишалось "спроектувати" її на оточуючу дійсність.

По мірі наближення до кінцевої мети подорожі "книжковий дух" у повітрі все густішав. Ліворуч і праворуч навіть з’явились книжкові ятки… хоча це було все ще типове "не те". По дорозі мене дуже вразив пам’ятник Тарасові Шевченку, що несподівано виплив з туману — більше навіть, ніж, безумовно, прекрасний Оперний театр, біля якого я мимовільно проїжджав цього ранку двічі.

Між іншим, вирушаючи у подорож, я печінкою відчував, що зустріну тут Петра — інакше не прихопив би зайвий примірник свіжого "Єгупця" з двома моїми оповіданнями. Бо пам’ятав, як Петро випитував свого часу, чи не маю я виходів на редакцію альманаху, бо він збирався тоді писати якісь критичні статті на його матеріалах… Паралельно з’ясувалось, що Коробчук вже вступив також до Спілки письменників, а Сашко Сопронюк (негідний запойний п’яничка, трясці його матері!!!) так і не передав Петрові мою першу "київську" книжку, яку я теж захопив до Львова з певним надлишком. Ясна річ, і свіжий "Єгупець", і "Останній із струльдбругів" були одразу ж підписані й подаровані.

Виявляється, класику Пустомитівщини набридло чекати мене на ярмарку, і він почаляпав назустріч. Сашко здивувався, побачивши мене з ціпком — виявляється, до того думав, що я приколювався, коли писав про взяту в гіпс ногу та милиці. Тут же познайомив його з Петром, сфоткав — і Коробчук побіг у справах: виявляється, поспішав на презентацію книги свого старшого сина… Домовились зустрітися на ярмарку… якщо вдасться…

Не вдалось.

Ну, життя триває.

Між тим, розчулений видовищем Тимура з ціпком, Сашко дуже турботливо підхопив мій багаж і повів уперед. Накрапав дощик, довелось відкривати парасольку. Без допомоги Сашка це було би проблематично…

Звернули у провулок. Палац Потоцьких був дуже гарним, та доволі густий натовп, напівнепрозоре від туману повітря й необхідність обходити калюжі завадили добре роздивитись місце, де знімали галімий, проте з добрими піснями радянський мюзикл про трьох мушкетерів. Я чомусь гадав, що ярмарок відбувається у цьому палаці, проте ми пірнули у сучасного вигляду будівлю праворуч. Як завжди, почіплені на груди журналістські "корочки" забезпечили бесперешкодний прохід.

Втім, добродія Фернези на стенді не було. Тому лишивши сумку на догляд дівчатам, ми з сашком облазили ярмарок від найвищого поверху до найнижчого. На третьому ж поверсі знайшли розташовані устик стенди видавництв "Київська правда" та "Дух і літера" — в обох були виставлені "Останній із струльдбругів" та "Єгупець" №15 відповідно. Крім того, побачили "Приреченого жити" в експозиції Асоціації книгорозповсюджувачів Львівщини. Знайшли стенд "Українського письменника", та попри сподівання, Миколи Славинського там не було. "Немає нашого дорогого пана Миколи!" — поскардились тамтешні дівчата. Що ж, операція на серці — річ серйозна.

На другому поверсі пощастило більше: зустріли спочатку директора видавництва "Факт" Леоніда Фінкельштейна, потім Івана Драча й нарешті Сергія Дяченка, що саме готувався підписувати книжки.

Та Романа Фернези все не було…

Коли ж нарешті приїхав, з’ясувалися, що затримку спричинили клопотання навколо моєї ж книжки: виявляється, у друкарні зламалась лакувальна машина, тож добродій Фернеза переймався терміновим (спеціально для виставки!) друком малої партії книжок з нелакованою обкладинкою! Тож привіз із собою, спеціально для мене в рахунок гонорару цілу пачку саме отаких оригінальних книг — цілих 30 штук!

На радостях я, Сашко Левченко і Кам.Ю завантажились у машину Романа Фернези та поїхали до ВД "Панорама". Попри вихідний, співробітники там були, тому для гостей швиденько накрили стіл: були кава, до кави і… окрім кави теж. Паралельно завітав добродій Остап Дмитренко і сповістив нас про відкритий молодіжний літературний конкурс Львівської області від "Велеско". Запросив до участі — хоча пад визначення "молоді письменники" (від 10 до 25 років, згідно з умовами конкурсу), підходять далеко не всі з нас… Ну, нічого: можна придумати позаконкурсну групу "пенсіонерів"!..

З отакими жартиками на вустах (час від часу вони перебивались більш міцними речами) добре посиділи у "Панорамі". Сфотографувалися на пам’ять — і назад на виставку.

Насамперед вийшли в Інтернет: Желемові "Перемовини" на той час працювали, тож вкинули до Всесвітнього Павутиння привітання всім, хто на "ЛьвівКурКОН-2005" збирався чи не збирався, проте так чи інакше не доїхав. Спробували видзвонити Радія Радутного по мобілці — глухо. Ну, таке життя…

Тут вже сиділи до сутінок. Говорили про неї — про фантастику, про родименьку… Десь посередині розмови Сашко Левченко відкрив перед молодшим нашим товаришем Кам.Ю свої архіви, почав демонструвати те та се, щось дав почитати. Решту не пам’ятаю: все-таки притомився у дорозі.

Потім прибралися, пішли до виходу. Ми були красиві, але на якихось гвинтових сходах несподівано зустріли вже та-а-акого "тепленького" добродія вченого!.. Він сидів, а підвестися не міг. І при цьому почав висловлювати до нас якісь претензії. Проте Сашко щось йому нашепотів, і "тепленький" добродій неохоче відчепився від нас.

На вулиці не те що дощило, але моросило. Було прохолодно й сиро, проте оскільки ми нормально "підігрілись" — здалося, що тут мало не весна!

Розпрощались. Сашко побіг на автобус до своїх Пустомит, я ж дочекався свого поїзду №050 "Трускавець-Київ", що відходив о 20:15. Вагон теж був у хвості — №18П. Згадуючи поїздку напередодні, я в душі трихи побоювався, що і цей вагон виявиться "темним". Ба ні — з освітленням все було о’кей. Хоча сам вагон виявився значно роздовбанішим, ніж на "прямому" поїзді. Попри це, їхати тут було приємно, оскільки маса народу поверталась до Києва так само з Львівського ярмарку, як і я. Щоправда, всі трималися своїми компаніями, та говорили про одне й те саме: хто які книжки побачив і хто з ким перестрівся.

Мені ж було досадно тільки, що Петра Коробчука вдруге так і не перестрів… Та й вночі виспатись як слід не дали: сусіди трапились нервовіші, тож постійно будили, коли я починав хропіти. Підйом був також занадто раннім: поїзд прибував до Києва о 06:26.