Якось давно, у гарячкувату добу галопуючої інфляції грошей та духовних цінностей, близько 1992 року в коридорах одного з київських книжкових видавництв доля звела мене з людиною, котра могла би стати прототипом "дитини лейтенанта Шмідта" — звісно, якби Ільф і Петров творили "Золоте теля" наприкінці ХХ століття. Низенький жвавий п’ятдесятилітній чоловічок, з лисим тім’ям, облямованим сіро-сивуватим клоччям волосся, і приплюснутою, немовби від удару важкого чобота фізіономією відрекомендувався мені графом (!) Сахаровим-Уренським, правнуком "того самого" дисидента Андрія Сахарова.

Не встиг я скромно зауважити, що для "появи на світ" мого нового знайомого знаменитий фізик і правозахисник-дисидент, а також його син і онук мали б теоретично зачинати своїх найстарших нащадків у занадто юному віці, як "правнук Сахарова" виклав переді мною 8 (!!) дипломів про вищу освіту — від Московського університету ім. Ломоносова до позаштатного поліграфічного інституту — і бризкаючи від захоплення слиною, почав розважати читанням віршів та поем власного виробництва, вздовж і впоперек пересипаних ледь замаскованими матюками. Особливо запам’яталась ода, у якій граф у найделікатніших подробицях живописав статевий акт між Михаїлом Горбачовим та його дружиною Раїсою Максимівною (Рахмад Мансурівною), причому відоме слово з трьох літер "правнук Сахарова" просто заміняв на "буй", "вуй" і "фуй", а назву жіночого статевого органу — на "звізда " й "шізда", що дуже вдало римувалося з "їздою" чоловіка на жінці.

Скромний піїт і шляхетний граф жив з того, що видавав грубі томи (!!!) таких от епатажних творів, "штовхав" їх охочим до "полунички" громадянам по базарах та електричках, на виручені кошти купував великі партії побутової техніки, перепродавав її, знов щось купував і перепродавав… а з прибутку друкував нові томи поезій з матюками.

І так до безкінечності.

* * *

Про цю одіозну особу я попервах згадав, потрапивши 14 січня на київський перформанс "молодіжного філолога й акина, бодісінгера й сучасного скомороха" Псоя Короленка. Тим паче, Псой Галактіонич (в миру — кандидат філологічних наук Павло Едуардович Ліон) викладає в тому самому Московському держуніверситеті, який свого часу закінчили його світлість граф Сахаров-Уренський. Єдність місця у моїй уяві живо поєдналася з єдністю художнього стилю: під час перформансу Псой Галактіонич багато мудрував на тему глибинного смислового навантаження матюків, підкріпивши теорію практичними вправами на тему паскудних анекдотів про Вінні-Пуха і П’ятачка (щось на кшталт "Сидит пьяный Винни-Пух в луже, вокруг бегает Пятачок — полный п…дец медвежонку!") та піснями у стилі:

Або:

Що ж до асоціації імені, то вона вела углиб літератури — і не так до письменника Короленка, як до літературних персонажів — Сисоя Псоіча Рісположенського з першої п’єси Олександра Островського "Свои люди — сочтемся!" або ж завкадрами НДІЧАВО Кербера Псоєвича Дьоміна з повісті братів Стругацьких "Понеділок починається в суботу"…

Але доки я розбирався у не надто приємних асоціативних рядах, сучасний скоморох робив те, що йому й належить: скоморошествував. Причому робив це весело, запально та відчайдушно, а щодо матюків… ну, не може наш народ без цього, і край! Нарешті образ "правнука академіка Сахарова", що маячив перед моєю внутрішньою уявою, розтанув, і я змушений був зізнатися сам собі: навмисне паскудство Псоя Короленка не виглядає таким вже недоречним, а швидше навпаки — стає дуже органічною частиною сучасної хвацької частівки. Тим паче відчувалося, що професійний викладач-філолог таки справді лишався філологом навіть під маскою рудого фігляра. І, схоже, Псой Галактіонович зовсім недарма самопозиціонується у якості філолога "молодіжного" — бо саме молодь швидко й охоче проковтне присмачені матюками жартівливі пісеньки, поволі засвоївши вкладені у них глибинні посилання!

Бо крім "брудної" форми, Псой Короленко продемонстрував віртуозну гру на "гармосі" (синтезатор CASIO) і володіння щонайменше чотирма мовами (окрім російської — англійською, французькою та ідіш), не враховуючи тих, які мені не вдалося ідентифікувати: може, це була казахська або татарська, або якась інша східна мова. Продемонстрував Псой Галактіонович і воістину галактичну, вселенську духовну незалежність, гімном якій став приспів задиркуватої безкінечної пісеньки про Колобка у його фінальному варіанті: коли сам виконавець від першої особи з радісним торжеством проголошує "Мир меня ловил — да не поймал!.."

Так, нехтуючи усіма спокусами сучасної техногенної цивілізації, беручи від неї хіба що кока-колу для промивання горлянки, електричну "гармоху" CASIO — для акомпанементу і мікрофон зі стереоколонками — для підсилення вигуків, акин і скоморох Псой Короленко нехтує рештою благ. Бо все інше нещадно перемішується — як єврейський народний весільний "плач за нареченою" і урочистий весільний марш Мендельсона схрещується із запальною кавказькою лезгінкою, а мелодія радянської пісні "По военной дороге / Шел в борьбе и тревоге / Боевой восемнадцатый год…" — із зовсім недоречною глузливою похабщиною. А наскільки комічно у виконанні Псоя Короленка виглядають ідішистські переклади відомих радянських пісень ("С чего начинается Родина…", "От улыбки хмурый день светлей…" та ін.), подані публіці під веселе базікання про "друга-клезмера", котрий справедливо називає СНД — "еС-еН-Дреком" (на ідіш "дрек" означає "лайно"), переказати неможливо! Не кажучи вже про бравурну пісню, майже марш на вірш Даниїла Хармса "Папа застрелил мне хорька"…

* * *

Отже, естетичне задоволення від перформансу Псоя Короленка я таки отримав. І навіть пошкодував, що людей у книжковій кав’ярні "Бабуїн" було не надто багато: влаштований нинішнім московським гостем балаган мені сподобався значно більше, ніж епатажні випади живого класика української сучасної літератури Леся Подерев’янського. Їй же Богу!..