Я стояв на Тарасовiй горi бiля величного пам'ятника Великому Кобзаревi. Ласкаве осiннє сонечко нiжно пестило навколишню природу, i це радувало серце — моє людське серце. Поруч гостиннi канiвчани розповiдали нам, заїжджим журналiстам про Духовне Серце України — “Канiвську республiку”, котра iснує не на картi, але в душах патрiотiв цiєї землi. Журналiсти ж вихвалялися один перед одним тим натхненням, яке охоплює все єство на цьому святому для кожного українця мiсцi. А мудрування про ауру, ментальнiсть та менталiтет перелiтали з вуст до вуст не гiрше, нiж воланчик мiж ракетками майстерних бадмiнтонiстiв.

Проте я не подiляв їхнього захвату. Менi було сумно не вiд жовто-гарячого навiювання осенi. Просто я знав, що разом iз недалекими вже сутiнками Канiв зануриться в суцiльну темряву. Ну, хiба це не жах?! Адже там, унизу невпинно працює на повну потужнiсть Канiвська ГЕС, проте всю згенеровану електрику вона вiддає в державну енергосистему. А люди, працьовитi канiвчани в той же час сидять без свiтла. А також без води — на березi Днiпра-Славути, найуславленiшої української рiчки!

Ну, хiба це не символ всього нинiшнього життя-буття українцiв?! Адже все в нас є: родюча земля i довгоочiкувана воля, хист до працi i рiзноманiтнi таланти. Але результати нашої роботи зникають бозна куди, i нам лишається єдине — жебракувати й напiвiснувати у напiвтемрявi.

А ще я думав, що не моєму людському, але Духовному Серцю України не завадило би дiстати добрячого електрошоку — потенцiал бо для цього неабиякий. Тодi б засвiтилися темнi вiкна у нiчному Каневi, запульсувало би, заграло Духовне Серце держави! I жити б, либонь, стало краще.

Та кого цiкавили мої думки?! Колеги-журналiсти i громадяни “Канiвської республiки” бавилися витонченими словесами, а Канiв поступово занурювався у пiтьму. Тiльки похмурий Тарас був iще осяяний останнiми сонячними променями. Тож хотiлося вiрити, що згадавши настанови великого українського Пророка, сiм'єю вольною, новою ми все-таки виведемо Вкраїну з темряви!