Коли настає “єврейський Новий Рік”, а якщо точніше — свято Рош га-Шана (може на ідиш, а може на ашкеназіті це звучить трохи по-іншому — “Рашашонем”), за традицією в синагогах читають закінчення глави “Ваєра” книги “Брейшит”, що християни називають 21 і 22 главами “Буття”. Серед інших подій, мова в основному тут йде про народження Іцхака і про те, як Абрахам, по слову Всемогутнього, ледь не приніс у жертву улюбленого свого сина, що чудесним образом з'явився на світ у подружжя прабатьків нашого народу.

Знаю, який вихор обуреного протесту викликає в багатьох цей епізод. Мовляв, от до чого кровожерливий Бог у цих юдеїв: людського жертвоприношення зажадав, окаянний! І лише в останню секунду посміхнувся в бороду та й підкинув поближче до жертовника ягня — те саме, котре заплуталося в кущах... От іще любитель полоскотати свої й чужі нервишки знайшовся! І не робив же Він нічого у масі інших випадків: наприклад, коли десятки тисяч євреїв протягом якихось двох-трьох днів були по-звірячому замордовані у Бабиному Яру, коли сотні тисяч гинули у концтаборах і димом вилітали у труби крематоріїв... Чом же Всемогутній Бог і пальцем не ворухнув для порятунку цих людей?!

Спробуй розтлумачити іншим, у чому тут справа, де тут логіка? Поясни все це хоча б самому собі...

Не треба пояснень. Розповім-но краще мідраш. Адже мідраш — річ цікава: хочеш вір, не хочеш — як хочеш. Сказка — ложь, да в ней намек...

Так, усього цього не було.

А якщо було — то не так.

Але все-таки було!

Хоча знати цього я не можу: мене-то ще й на світі не було…

Загалом, послухайте, що сталося одного разу з єврейським хлопчиком на ім’я Мотя.

Був він, як то кажуть, зразковою, слухняною дитиною, а якщо пустував, то лише іноді й зовсім трішечки. Жив Мотя на Подолі. Перед самою війною встиг закінчити перший клас однієї з київських шкіл, слухався тата Веню і бабу Дору. Тато вчителем був у тій самій школі, перший клас якої Мотя закінчити встиг, а бабуле Дора вдома сиділа, Мотю доглядала, коли він зі школи після занять вертався. А мами в Моті не було: померла його мамеле давно-давно, коли він іще зовсім маленьким був. Доктором вона працювала, дорослі говорили, поїхала якось “на епідемію”, там заразилася й померла, там і похована — далеко десь, в одній з азіатських радянських республік. Така от історія.

Ще пам'ятав Мотя дідуся Іцика. Він також помер, але вже пізніше — приблизно за рік до війни. Дідусь Іцик теж вдома сидів, але з Мотею розмовляв зрідка, в основному з бабою Дорою. А от з татом Венею взагалі не ладив: у школі тато мав добру репутацію, і крім того (а може, навпаки — тому що) був дуже “ідейним”. Цього Мотя ну аж ніяк не розумів, незважаючи на свої успіхи у школі: що означає “на гарному рахунку” і що таке “ідейний”? Коли говорили “на рахунку”, він уявляв величезну рахівницю, на якій бухгалтери підраховують великі числа, кидаючи кістяшки туди-сюди. Але щоби тато Веня сидів на якійсь рахівниці!.. Ні на чому такому він не сидів, окрім стільця чи ліжка.

А що таке “ідейний”?.. Мотя знав, що дідусь щосуботи, котру він називав “шабас”, ходить у синагогу Розенберга, розташовану на вулиці Щекавицькій, а тато через це завжди страшенно лаявся. Батько навіть багато разів голосно, розкатуючи слова, вимовляв такого вірша:

За що дідусь Іцик на нього страшно сердився, голосно кричав і навіть ногами тупотів.

— Та зрозумійте ж, батьку! — кричав тоді тато Веня дідусю Іцику (хоча останній насправді доводився йому не батьком, а тестем). — Та зрозумійте ж, нарешті: через вас мені в завучі ніколи не просунутися! Ну, що це таке, справді?! Що у вас за звички старорежимні?! Припиніть, будь ласка! Наука давно довела, що ніякого Бога не існує, а ви...

— Веню! Тебе не просувають у завучі не тому, що я до синагоги ходжу, а тому, що ти а'їд! І до того ж ідейний дурень, якщо кажеш такі речі! — лаявся у відповідь дідусь Іцик і далі переходив на їдиш, якого Мотя й зовсім не розумів, за винятком декількох засвоєних від бабуле Дори висловів.

Отак вони й жили, допоки дідусь Іцик не помер. А тоді утрьох залишилися: Мотя, ідейний учитель тато Веня, що у школі на гарному рахунку був, але в завучі усе ще не просунувся, та бабуле Дора.

А потім почалася війна…

Першою померла бабуле Дора. Але вона не пішла до Бабиного Яру, як ви могли би подумати — ні. Задушливим серпневим днем бабуся мирно заснула на продавленому диванчику, та так і не прокинулася. Взагалі-то дивно, як вона стільки протрималася після смерті чоловіка: як дідуся Іцика не стало, бабуле дуже здала, кульгати на праву ногу почала, поплакувала тайкома, щоб ніхто не бачив. А після 22 червня усе повторювала, немов заведена:

— Іцику, Іцику! Недарма казав ти: “Постривайте, відгукнеться вам, ідейним!..” Іцику, Іцику, ти пішов, а мене навіщо залишив?! Іцику, забери мене до себе...

Коли бабуле заснула удень і не прокинулася, сусідка їхня, тітка Клава, так і сказала, перехрестившись: “Усе, відстраждала! Пішла до чоловіка”. На що тато розлютився й обізвав її богомольною дурепою.

Але незабаром усе вирішилося саме собою: скінчився серпень, німці, зрештою, не тільки обійшли Київ стороною, усе стрімкіше просуваючи далі, але й замкнули кільце оточення. З кожним днем ставало усе очевидніше: трагічний фінал наближається. Тоді й роботи припинилися, радянські війська почали стрімко залишати місто, аби з боями прориватися на схід, на з'єднання з основними силами. Дехто з цивільних вдавався до відчайдушних спроб утекти... але тільки не тато Веня: адже він ідейним був, і якщо йому веліли залишитися ув школі, отже, тут його вчительське місце! Й нікуди втікати не слід.

Так Мотя й тато Веня зустріли 20 вересня: цього дня до Києва увійшли німці.

Як вже було сказано, бабуле Дора незадовго до смерті частенько повторювала: “Іцику, Іцику, навіщо ти мене залишив?!”

Мотя був ще занадто малим, аби по-справжньому глибоко задаватися питаннями про мету і сенс життя. Ні, ясна річ, він був допитливим хлопчиком, і примарні тіні подібних думок вже почали виникати в його кучерявій голівці. Але хоча вони й виникали час від часу, однак не хвилювали Мотю по-справжньому. Тим паче, він, як і належить слухняному хлопчикові, задавав питання, що виникали, старшим. Тоді бабуле Дора (доки жива була і не плакала за дідусем Іциком) підхоплювала його на руки, обіймала, тискала, цілувала та відповідала: “А от для тебе і живу, а'мейдл кецеле!..”

Звісно, Мотя вірив дорослим — ну, як міг маленький хлопчик не вірити власній бабуле і вже тим паче — ідейному тату?! Зрозуміло, все буде добре, і всі один одного люблять. Ну, хіба що крім буржуїв усіляких та ворогів народу. А також Мишка з третього-“бе”, що вічно задирає молодших. Але з Мишком успішно справлялися вчителі на чолі з татом. Вороги народу сиділи там, де їм призначив сидіти мудрий товариш Сталін. А від буржуїв усіляких мирних людей захищала непереможна Червона Армія — як от від білофінів, наприклад...

Тепер же, з початком війни з'ясувалося, що не все у світі настільки ідеально, як уявлялося Моті зі слів дорослих. Німецькі фашисти виявилися не такими вже вірними друзями Радянського Союзу, як писали перед війною газети. Німці регулярно бомбили Київ, а тепер навіть готувалися увірватися до міста. І найстрашніше: єдина тепер доросла людина в їхній маленькій родині — завжди і в усьому твердо впевнений, ідейний тато Веня зовсім не був готовий до подібного перебігу подій! Коли наші війська нарешті залишили місто, і одну-єдину добу Київ, фактично, стояв взагалі нічийним, немовби поза війною, що бухала снарядами далеко за околицею, тато Веня ще на щось сподівався... хоча не зовсім зрозуміло, на що саме.

А от вступ німців у Київ став для нього справжньою катастрофою! Того дня він так і не вийшов на вулицю. Згорбившись, сидів він, почорнілий і дуже змарнілий, у кутку кухні й не відповідав на запитання Моті, що хоч і намагався не приставати до батька, відчуваючи негаразди, однак зовсім утриматися від розпитів не міг. І тільки понадвечір, коли зголоднілий Мотя вже вкотре смикнув його за рукав непраної сорочки й запитав:

— Та-ат-у-у, а коли ми будемо їсти? Я голодний, — відповів щось дивне, причому зовсім недоречне:

— А знаєш, синку... сьогодні ж Новий Рік!

— Який ще Новий Рік?! — сторопів Мотя, котрий добре знав, що до 1 січня ще дуже далеко. І раптом злякавшись, що тато збожеволів, закричав сам не свій: — Тату! Та-точ-ку-у!!! Ти чого?!

— Не бійся, синку, — якось дуже тихо й напрочуд спокійно відповів такий ідейний тато Веня, — не бійся. Це Рашашонем, єврейський Новий Рік. Дідусь Іцик... А я ніколи...

Очі в тата дивно заблищали, голос затремтів, він нібито поперхнувся словами, але зібрався з силами і мовив:

— Раз Новий Рік, тож у нас починається нове життя. От, синку, наші залишили Київ, хоча товариш Сталін наказав триматися до останнього. Але останній солдат не помер на вулиці. Останні пішли — а нас... кинули напризволяще. Якщо нас навіть свої віддають... А такого ніколи... Ні-ко-ли-и-и...

Тато знов ковтнув повітря, підняв руку, покивав у повітрі відстовбурченим пальцем і з дивною інтонацією сказав:

— І тут — Новий Рік. Новий, розумієш?.. Щось буде з нами нове. Щось небачене. А от що? Ех-хе-хех, довідатися б...

Але що саме буде, тато так і не сказав. І Мотя нарешті відчепився від нього, здивований тим, що така освічена й авторитетна людина, як його тато, уперше в житті чогось та й не знає. Хлопчик повечеряв тим, що знайшов у буфеті на кухні, і залишився задоволений хоча б цією малістю.

Втім, у перші дні німецької окупації нічого нового і занадто вже несподіваного начебто б не відбулося. Щоправда, деяких громадян, котрі заходилися грабувати крамниці, німці для острашки пристрелили або повісили... Але, принаймні, з Мотею і з татом Венею усе було гаразд.

Однак потім почали самі собою вибухати будинку на Хрещатику. У центрі міста почалася паніка, хвилі якої прокотилися по всьому місту, досягнувши й Подолу.

І тоді одразу всі паркани й телеграфні стовпи виявилися обклеєними листівками, що містили сумнозвісний наказ: “Усім жидам міста Києва…”

— Сьогодні Судний день, і нас судитимуть за справи наші.

Це було перше, що почув Мотя від тата, коли вони підійшли до дверей квартири. Доти тато Веня не проронив ані слова: розштовхав сина ще затемна, напоїв морквяним чаєм із скибкою хліба, допоміг Моті одягтися, одягся сам, узяв приготовлені з вечора пожитки (стареньку фанерну валізу й наплечника) — і все у повному мовчанні.

А тепер раптом заговорив.

Так ще про якийсь суд.

— Що буде? — перепитав уражений Мотя.

— Суд над нами. Як сказав би дідусь Іцик, суд над євреями відбувається в Рашашонем, а вирок виноситься на...

Тут батько раптом замовк із напіввідкритим ротом, так що Мотя змушений був посмикати його за полу осіннього пальтечка, щоб вивести зі ступору. Мотя й сам пам'ятав, що дідусь Іцик говорив так, але ж ідейний тато Веня ніколи не повторював за дідусем подібні дурості, як раптом сьогодні... Чого б це?!

— А? Що? Так, так... Вирок виноситься на Йом Кіпур. Ти не розумієш, що це таке. На щастя, — тато Веня через силу посміхнувся й додав якось розгублено: — А я от розумію. Я ще пам'ятаю, як таким же малесеньким хлопчиком, як ти, мене навчили...

Він замовк, уважно подивився на Мотю, раптом скуйовдив його кучерявеньку голівку і сказав:

— А втім, синку, не слухай. Я просто розклеївся останнім часом. Адже товариш Сталін наказав утримувати Київ за будь-яку ціну, а наші ж і не утримали. От я й розклеївся... тобто, дуже сильно засмутився, синку! Так що все це не має абсолютно ніякого значення...

— Що не має? — не зрозумів Мотя.

Батько присів перед ним навпочіпки і, заглядаючи прямо в очі, відповів чесно, немовби дорослому:

— Та усе це. Кажу ж, засмутився я. Дуже засмутився, зрозумій!.. Крім того, усі наші близькі уже померли: бабуся Дора, дідусь Іцик, мама. Одні ми з тобою залишилися. Але я, звісно, не маю права таке казати, тому що зобов'язаний подбати про тебе. Так що пробач мені, маля, якщо щось не так. Я винуватий — пробач.

Це було настільки незвичайно (те, що розумний дорослий тато Веня просить вибачення в нього, маленького хлопчика), що Мотя знову сторопів. А батько якось винувато зазирав йому в очі й таємничо нашіптував:

— Ти пробач мене, сыночку! Пробачиш, еге ж?!

І тоді, впоравшися із збентеженням, Мотя відповів:

— Звісно ж, тату.

І додав те, чого й сам від себе не чекав, але що народилося десь у глибині душі:

— І ти мене прости, татоньку.

Великі карі, трохи лупаті очі тата Вені якось дивно витріщилися, на обличчі з'явився такий вираз, немовби він збирався вигукнути у нападі замилування: “О-та-ко-о-о-ї-і-і!..” Втім, тримався цей вираз на обличчі лише пару секунд.

— Ну, звісно! — тут батько невимушено розсміявся (уперше за останній час), притиснув Мотю до себе, міцно поцілував і сказав:

— Ну, пішли. Вже час...

Мотя підбадьорився разом із батьком, і вони вийшли на сходи. Й навіть те, що тітка Клава, котра чергувала біля своїх дверей, потихеньку хрестилася й шепотіла молитву, не викликало в тата Вені звичайного роздратування. Вони з Мотею просто вийшли з під'їзду і разом з іншими попленталися по звивистих вуличках на гору. На вулицю Мельникова. Вона ж Дорогожицька...

Не зважаючи на те, що людей поступово ставало дедалі більше, і багато хто нервувався, тато Веня з Мотею йшли спокійно: а чого хвилюватися, справді? Хіба ж уперше сталося так, що хтось комусь наказує кудись з'явитися під загрозою розстрілу! Тим паче, у юрбі говорили, що їх усіх просто організовано вивезуть з міста й відправлять до Палестини. Де це, Мотя точно не знав, але не надто хвилювався: тато ж поруч, отже, він подбає, щоб усе було добре.

Та й піти кудись були вже неможливо: поліцаї з двірниками стежили, щоб ніхто не вивалився убік з юрби. Доки вони йшли, декілька людей пробували кинутися втікати — так за ними миттю погналися, і вже здалеку захлопали постріли. Швидше за все, втікачів убили.

— Нічого, синку, нічого. Головне — не боятися й не робити дурощів. Тоді все буде гаразд, — говорив тато й підбадьорливо поплескував Мотю по плечу, намагаючись, утім, ненароком не подивитися сину в очі.

Щоправда, по мірі наближення до перетину вулиць Мельникова й Доктерівської, зазначеному в наказі, батьківські поплескування по плечу все частішали, а впевненість у його голосі звучала усе слабкіше. Нарешті, вже без жодних поплескувань, батько нервово мовив, звертаючись незрозуміло до кого:

— Ну чому з нами?! За що?..

Цього разу Мотя ні про що не запитав, лише здивовано підняв очі на тата. Немов відчувши погляд, батько прошепотів ледь чутно:

— А знаєш, синку, що повне ім'я дідуся Іцика було — Іцхак?..

— Ні-і, — мотнув головою Мотя. — А що?

— Нічого. Ти не знаєш, але це... Так звали героя однієї книги...

Тато Веня зітхнув і додав із жалем:

— Ти не знаєш. Ти стільки ще не знаєш... Я ніколи не розповідав, дідусеві й бабусі теж не дозволяв. Не знав... І припустити не міг, що от так...

Він не докінчив. А Мотя вже звично не запитувала. Тим більше, що вони майже вже прийшли, і саме тут розпочалося найжахливіше сум'яття й тиснява. Справа погіршувалась від того, що на Київ насувалися сутінки, і тим зліше охоронці підганяли тих, що прийшли:

— Шнель, шнель, юде!..

Потім сталося взагалі щось незрозуміле: в батька відібрали фанерну валізу, наплечника й документи, змусили зняти пальто, витрусили з пальтечка й Мотю. І штовхнули обох далі:

— Шнель!

Тут тато зненацька схилився до його вуха й гарячкувато зашепотів:

— Твоя покійна мама хотіла назвати тебе на честь батька — тобто, теж Іциком! Іцхаком. Але я не дозволив. Мені дуже-дуже подобається “Поема про Рудого Мотеле” Йосипа Уткіна, от я й наполіг, і ми нарекли тебе Мотею. А тепер я розумію... Ти не знаєш, але Абрахам хотів принести Іцхака в жертву...

Помітивши, що батько йде недостатньо швидко і щось шепоче Моті, один з німців підступнув до них, уперіщив тата Веню кийком по спині й загорлав щосили:

— Шнеллер, юде!!!

Проте, тато ще встиг прохрипіти, скорчившись від болю:

— А той усе одно вцілів! У цьому сенс!..

Далі не договорив, тому що німець заходився бити кийком по черзі і його, й Мотю, а потім штовхнув у справжній “живий коридор”, утворений такими ж розлюченими німцями з кийками, та ще й з вівчарками на повідцях. Ні Мотя, ані тато Веня не робили нічого поганого, навіть втекти не намагалися, а тільки покірно йшли, роздягаючись на ходу й кидаючи речі на відповідні купи. Але їх усе одно лупили кийками й репетували:

— Шнель!

Батька змусили роздягнутися зовсім, Моті ж чомусь дозволили не скидати трусики й майку: чи то дитячі речі німців не надто цікавили, чи то поспішали впоратися до близького вже заходу. Групу побитих, закривавлених людей, що зібралася по цей бік “живого коридору”, погнали далі:

— Шнель!

Намагаючись триматися якнайближче до хитаючогося тата Вені, Мотя увійшов до вузького коридору, прокопаного, як виявилося, у схилі гігантської яруги.

— Реп’яхів Яр, — сказав хтось.

— Ні, Бабин Яр, — поправив інший.

Поступово усі вийшли на вузький уступ і, притискаючись до прямовисної земляної стіни, розтяглися по стежині. І тут сталося щось несподіване: незважаючи на слабкість, тато Веня підхопив Мотю на руки, ризикуючи оступитися й зірватися у прірву, підняв хлопчика над головою й заговорив:

— Господи, я дуже давно не звертався до Тебе! Але прийми в жертву єдиного улюбленого сина мого Іцхака...

Ні люди, що стояли поруч, ані сам Мотя — ніхто не встиг зрозуміти, що це було: чи то батько остаточно збожеволів від переляку, чи то почуття, придушувані усе свідоме життя, раптом взяли гору. Усе вирішив кулемет, що вдарив із протилежного боку яру.

Вбиті кулями, люди полетіли в його чорну зяючу пащу.

Мотя опритомнів уночі. Чомусь уявивши, що приносить сина в жертву, в останньому пориві батько підняв його над головою — і німецькі кулі просвистіли нижче, навіть не зачепивши дитину. Він був приголомшений падінням з п’ятнадцятиметрової висоти, проте не розбився, оскільки на дні яру в декілька шарів лежали мертві чи вмираючі люди. Десь неподалік чи то німці, чи поліцаї ходили по трупах, висвітлюючи шлях ліхтариком, виглядали недобитих і стріляли у них. Можливо, те місце, де лежав Мотя, вони вже пройшли, а може, навпаки — дійти просто полінувалися, тільки уцілілого хлопчика ніхто не помітив. Але тільки десь за годину, коли вже анічогісінько не було видно, ходіння припинилося.

Мотя спробувала навпомацки відшукати в купі теплих ще тіл тата Веню, але не зміг. Дуже боячись видати себе бодай чимось, закусивши губу, щоби ненароком не скрикнути, хлопчик поповз спочатку уздовж стіни яру, що йшла прямовисно до неба. А потім, коли жахливий килим з неостиглих іще, злегка притрушених піском трупів скінчився, Мотя спробував піднятися по стіні нагору. І тут, у неясному світлі місяця, що ховався у хмарах, зовсім зненацька для себе побачив ще одного товариша по нещастю.

Мотя зітхнув із полегшенням. Відчувши себе на цьому світі у повній самоті, він страшенно боявся усього: цього моторошного місця, трупів на дні яру, поліцаїв, німців, вівчарок, темряви... І, звісно ж, самотності. А тут раптом — доросла тітонька поруч. Не знаючий, що таке материнське тепло, поруч з тіткою Діною Мотя почувався легко, впевнено й головне — спокійно. Щоправда, вибратися цієї ж ночі з яру не вдалося. Довелось на світанку сховатися в кущі, ще й притрусивши одне одного задля маскування піском. І цілий день слухати стрекотіння кулемета на краю урвища, передсмертні лементи й стогони.

У другій половині дня Мотя з острахом помітив, що тітка Діна починає час від часу впадати в забуття. Йому стало моторошно. Тим паче, що разом із самотністю навалилися спогади про останні хвилини перед розстрілом і про дивну поведінку збожеволілого батька. Мотя зовсім не розумів, у чім тут річ і чом тато Веня, зазвичай такий ідейний та раціональний, так зненацька збожеволів. Щоправда, саме завдяки цьому божевіллю Мотя й вижив, але все ж...

Але ж, з іншого боку, батько говорив саме про це: “Абрахам хотів принести Іцхака в жертву, але той усе одно вцілів, от який сенс...” А потім підняв Мотю над головою й заблагав до Бога: “Прийми в жертву єдиного улюбленого сина мого...”

Батько ніколи так не робив, більш того — завжди лаявся з приводу сліпого релігійного фанатизму із дідусем Іциком.

А Іцик — це, виявляється, Іцхак.

І Мотю мали назвати ні його честь...

“Прийми сина мого Іцхака..”

Хлопчик не розумів усього цього. Не розумів, про який сенс говорив тато Веня. Але це були його останні у житті слова. Останній, цілком божевільний, неприродний вчинок. І от Мотя живий. Завдяки божевіллю батька. Тож якийсь сенс повинен бути в усьому цьому.

Неодмінно має бути...

Та тільки як докопатися до сенсу йому — маленькому хлопчикові?!

А тим часом, тітка Діна всі частіше зомлівала. Й навіть починала потроху стогнати, чим цілком могла привернути чиюсь увагу...

Проте, на щастя, усе обійшлося: із настанням темряви Мотя, що уже втратив надію на краще, розбурхав непритомну тітку Діну, вивів її із забуття, і вони поповзли далі. Тепер утікачі до певної міри помінялися ролями: зараз тітка Діна більше потребувала підтримки Моті, ніж він її захисту.

Так, Мотя як і раніше залишався дитиною, маленьким хлопчиком, що до війни закінчив усього лише перший клас. І все-таки день, проведений сам-на-сам із жахливими спогадами і думками, не минув для нього безслідно. Мотя відчував, що коли вже тато Веня повівся перед смертю так, як не повівся би ніколи у житті, то це щось таки означає.

Це все недарма — он як! І сенс в усьому, що відбулося з ними, справді є. Маленькому хлопчикові не збагнути, у чому саме тут сенс. Нізащо не збагнути.

Але це й не потрібно. Головне — він не загинув та ще й тітку Діну зустрів. Так що тепер — не відступатися в жодному разі!

Врятуватися!

Тепер вже Мотя повз попереду, розвідував дорогу, і якщо усе було гаразд, подавав умовний знак (тряс кущами) — тоді тітка Діна повзла до нього. А він почувався справжнім дорослим чоловіком, що має берегти й охороняти жінку, вести її за собою — принаймні, так учив тато Веня.

І коли вискочивши за черговий горбочок, Мотя побачив сидячих навколо багаттячка німців, то навіть не подумав рятуватися. Він просто закричав зо всіх сил:

— Тітко, не ходіть сюди: тут німці!..

Щось обпекло живіт, розірвалося там жахливим болем, і Мотя впав горілиць, безумно щасливий тим, що повівся цілком вірно, навіть не встигши подумати як слід. У цьому сенс: покійна бабуле Дора казала, що живе для нього; тато Веня теж жив для нього — тому й підняв над кулями. (І ніякий він не божевільний — аніскілечки!) А от тепер Мотя упіймав і прийняв кулі, призначені відразу для нього і для тітки Діни, на себе одного.

І це вірно…

Хто сказав, що жертва Абрахама, про яку нагадують євреям кожен Рош га-Шана, була позбавлена будь-якого сенсу?!

Без цього приклада тато Веня нізащо не здогадався би “принести в жертву” на краєчку урвища Бабиного Яру свого улюбленого єдиного сина Мотю, якого насправді мали назвати на честь дідуся — Іциком.

Без прикладу батька Мотя не приніс б у жертву себе, один упіймавши призначені двом німецькі кулі.

Без жертви Моті ота сама тітка Діна нізащо не вибралась би з Бабиного Яру!

А треба зазначити, що тітка Діна — це не хто інша, як Діна Миронівна Пронічева — єдина вціліла єврейка з тих, кого розстрілювали в Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року. Якби не вціліла вона — нікому було б викрити нацистських катів на Нюрнберзькому процесі.

То що ж?.. Хтось іще говорить, що вчинок Абрахама не має абсолютно ніякого сенсу?! Адже сенс того, що відбувається, ясно зрозуміли й скромний шкільний учитель, і його син Мотя. А зрозумівши — зробили. Й опісля приєдналися до своїх прабатьків — Абрахама, Іцхака й Якова-Ізраїля...

Втім, можете вірити в усе це, а можете не вірити: мідраш — штука хитра, і вірити в нього зовсім необов'язково.