(Народна мудрiсть)

Сказане тут є притчею. Хто має вуха, нехай слуха, хто має розум — може, замислиться?..

...Гора готувалася народити. Пологи були надзвичайно важкими. Гора набундючувалась, важко дихала та плювалася в повiтря смердючою сiркою, розпеченим камiнням та лавою. “От, дивiться, шановнi, як менi важко!” — гордовито зверталась вона до сiрого людського натовпу бiля свого пiднiжжя. Та що до того юрбi! Юрба — вона i в Африцi юрба, i навiть в Антарктидi. Людоньки завше занепокоєнi єдиним: як, де i чого попоїсти! Ото й уся фiльозофiя. Ось на чому закiнчуються високi матерiї та починається справжнiсiнька проза життя — на ковбасi з салом... або без сала, це вже хто на кого вчився i кому як повезе.

Одне слово, геть антиномiї, дайош гастрономiю!

Тому й дерлася частина натовпу вгору, а друга — назустрiч додолу. Аби розвiдати, що дають, де й почому. Справжнiсiнький коловорот природної маси! I що їм до Гори з її марними потугами?!

“Але ж я сiю розумне, добре, одвiчне!” — пишалася собою Гора та ще дужче пирскала рiдким вогнем i плювалася приском. Хвилi лави змивали розпорошених по схилах Гори людиськiв, якi згоряли собi та родичам на горе й тонким шаром попелу рiвномiрно розподiлялися бiля пiднiжжя. Попiл був сiрим, як людська маса, з котрої вiн народжувався, тiльки час вiд часу в ньому виблискували дiаманти душi, що ставали вiд пекучого вогню ще яскравiшими.

Проте свинолюдський гурт старанно перетолочував дiаманти на слiпучi порошинки, а пiсля того шляхетного дiяння милувався своїм чуйним ставленням до чужої натури: аякже, усе геть розтовкли, нiчого не залишили поза увагою... З попелу проростали винограднi лози, проте соковитi грона жадiбно жерли найхитрiшi людолиси з пiдлабузникiв-блюдолизiв, а далi — знов толока, хвилi лави, попiл, попiл, сiрий попiл... Суцiльна сiрiсть. Коло сiростi навколо Гори...

Бо вмiло керувала цим балом невiгластва саме Гора! Гора, котра все нiяк не могла розродитися...

Та ось!..

Сталася... подiя.

Пiсля особливо мiцного напруження та гучного зойку Гора...

...народила!

Нарештi!!!

Гай-гай, годi радiти, бо ж Гора породила... Мишу?! Саме так.

Нi, звiсно, Миша була нiчого собi. Бiла красуня, як та бiла ворона. Ще й з червоними оченятами та малесенькими рожевими вушками. Сидiла собi сумирно, не пищала, не вередувала, тiльки мовчки вмивалася й вилизувала вогкий ще смух.

А Гора вихваляла її як могла!

— Дивiться, — казала Гора, — як я постаралася! Не Мишу породила — гiганта! Цiле Мишище! Слава! Слава! Слава... Менi!

Здивований натовп зупинявсь на хвильку, аби огледiти таке диво. Але що цiкавого було в отiй Мишi для людей? Анiчогiсiнько! Бо ж миши та всякi рiзнi пацюки — iстоти неїстивнi. В основному. От хiба що у випадку найлютiшого голоду... Борони Боже, в нас же все добре! Живемо ж ми хороше, бо нема вiйни та кровi, а се — найголовнiше.

Тому Миша сидiла спокiйно i кумедно рухаючи малесенькими лапками вмивалась, а Гора вихваляла своє дитятко...

Люди, стiйте! Хiба ж бувають дiти без батька?! Звiсно, нi.

Так от, знайте... Тiльки по секрету: бiля самого пiднiжжя Гори стояв вiн. Батько Мишi! Магомет. Стояв та щасливо й безглуздо всмiхався. Бо очiкував появи своєї дитини довгi роки. “Я народжу тобi Слона!” — обiцяла цьому дурнику Гора. — “Ба нi, якого ще Слона?! Мастодонта! Динозавра! Генiяльного велетенського Титаноїда!”

I от вiн повiрив Горi... собi на горе! Принiс, передав їй коханий зародок немовляти. Мовляв: на, бери, пести, рости. Виводь в люди, плекай. Та й собi почав плекати та-акi надiї!..

А тепер став батьком звiрятка. Але Магомет все’дно любив свою дитинку. Хоч i в мишиному виглядi. Бо це ж... його, чорт забирай!

I стояв щасливий Магомет, i гiрко плакав над виплеканими мрiями, що так i не здiйснилися. Мовчки вмивалося Мишенятко. Блазнювала змучена пологами Гора. Роїлася в пошуках їстивного байдужа сiра юрба.

Читачу! Все сказане тут є притчею, кожна фiгура — то алегорiя. Бiдний Магомет — се молодий безпорадний автор. Гора — “товстий” журнал, куди вiн принiс свої твори. Миша — то дрiбнесеньке оповiдання, яке опублiкував журнал пiсля багатьох рокiв очiкування замiсть великого роману. А юрба — вона не тiльки на Землi, а й на Марсi теж юрба. Якщо, певна рiч, iснує життя на Марсi!

Отже, хто має вуха, хай слуха, а хто має розум, може, замислиться.